Хвороба альфа-важких ланцюгів

Содержание

Хвороба альфа-важких ланцюгів (англ. Alpha heavy chain disease — α-HCD) — це рідкісне лімфопроліферативне захворювання, при якому в організмі людини синтезуються неповноцінні моноклональні імуноглобуліни класу А (IgA). Вони складаються лише з компонентів важких ланцюгів, при цьому легкі ланцюги відсутні.

У деяких профільних медичних виданнях з гематології хвороба альфа-важких ланцюгів називається середземноморською лімфомою або імунопроліферативним захворюванням тонкої кишки (Immunoproliferative Small Intestinal Disease — IPSID). Підставами для такої термінології є:

• географічні особливості — патологія поширена у країнах Середземномор’я, Близького Сходу та Північної Африки;
• морфологічна картина — патологічний процес зачіпає лімфоїдну тканину шлунково-кишкового тракту та мезентеріальні лімфатичні вузли з інфільтрацією слизової оболонки тонкої кишки атиповими плазматичними клітинами та лімфоцитами, що продукують аномальні α-важкі ланцюги IgA.

Історичні дані

Перший опис хвороби альфа-важких ланцюгів належить Жан-П’єру Селігману та співавторам (Jean-Pierre Seligmann et al.). У 1968 р. дослідники ідентифікували у пацієнта з лімфомою кишечнику аномальний білок, що складається виключно з α-важких ланцюгів імуноглобуліну A. Це відкриття започаткувало виділення окремої нозологічної групи — хвороби важких ланцюгів.

У 1970-х роках Марі-Поль Рамбо (Marie-Paul Rambaud), Жан Бонель (Jean Bognel) та інші вчені розширили уявлення про клініко-морфологічні особливості захворювання, встановивши зв’язок між продукцією дефектних альфа-важких ланцюгів та розвитком синдрому мальабсорбції.

Важливим етапом у вивченні патології стало впровадження в 1980-х роках сучасних імуногістохімічних методів дослідження, що дозволили детально охарактеризувати фенотип патологічних клітин.

Значний прогрес у розумінні патогенезу захворювання був досягнутий у 1990-х роках завдяки застосуванню методів молекулярної біології. Дослідження Ізабель Б’єш (Isabelle Bieche) та Паскаля Нардена (Pascale Nardin) виявили характерні генетичні аберації в клітинах-продуцентах аномальних альфа-важких ланцюгів.

Епідеміологія

Для захворювання характерна виражена географічна нерівномірність поширення: найбільше пацієнтів проживає у країнах Середземноморського басейну (Туніс, Алжир, Марокко, Ізраїль, Туреччина) й у країнах Близького Сходу (Іран, Ірак, Сирія). Спорадичні випадки описані в Індії, Пакистані та деяких країнах Африки на південь від Сахари.

Захворюваність в ендемічних регіонах становить 0,5–1,2:100 тис. осіб на рік, причому в окремих популяціях цей показник може сягати 3–5:100 тис. населення. У Європі, Північній Америці та більшості країн Азії це лімфопроліферативне захворювання діагностується дуже рідко, переважно серед мігрантів із ендемічних регіонів.

Пік захворюваності фіксується у віковій групі 20–40 років, середній вік пацієнта на момент діагностики становить 28–32 роки. Гендерний розподіл характеризується незначним переважанням чоловіків над жінками у відсотковому співвідношенні 1,3–1,5:1.

Соціально-економічні чинники відіграють істотну роль в епідеміології захворювання. Хвороба альфа-важких ланцюгів значно частіше діагностується серед населення з низьким соціально-економічним статусом, що проживає в умовах незадовільних санітарно-гігієнічних умов. Такий факт підтверджує гіпотезу про роль хронічних кишкових інфекцій у патогенезі захворювання.

Етіологія

У сучасній концепції розвитку хвороби альфа-важких ланцюгів можна виділити кілька основних груп причин:

• генетичні фактори — відіграють важливу роль у схильності до розвитку патології. Дослідження показали підвищену частоту певних алелів системи HLA у хворих, зокрема HLA-DRB103 та HLA-DQB102. Сімейні випадки захворювання, хоч і рідкісні, підтверджують можливий спадковий характер патологічних змін;
• хронічні паразитарні інвазії (лямбліоз, аскаридоз та інші гельмінтози) — персистуюча антигенна стимуляція з боку кишкових паразитів супроводжується хронічною активацією імунної системи слизової оболонки кишечнику;
• бактеріальні інфекції — Campylobacter jejuni виявляють у значної частини пацієнтів із хворобою альфа-важких ланцюгів. Хронічне запалення, спричинене персистуючою бактеріальною інфекцією, здатне індукувати злоякісну трансформацію B-лімфоцитів слизової оболонки кишечнику;
• аліментарні фактори — дефіцит вітамінів групи B, фолієвої кислоти та ін. характерний для населення ендемічних регіонів. У результаті аліментарної недостатності створюються передумови для розвитку лімфопроліферативних процесів.

Патогенез хвороби альфа-важких ланцюгів

Патогенез захворювання складається з кількох послідовних етапів, починаючи з хронічної антигенної стимуляції (кишкові інфекції, паразитарні інвазії та ін.) до злоякісної трансформації В-лімфоцитів та ураження слизової оболонки тонкого кишечнику (табл. 1).

Класифікація

Найбільш широко використовується класифікація, запропонована Міжнародною групою з вивчення лімфом (International Lymphoma Study Group), фахівці якої виділяють 3 основні стадії захворювання:

• I (непухлинна):
  • дифузна плазмоклітинна та лімфоцитарна інфільтрація слизової оболонки тонкої кишки;
  • відсутність ознак клональності при молекулярно-генетичному дослідженні;
  • зворотність патологічних змін при адекватній антимікробній терапії;
  • збереження архітектоніки кишкових ворсинок з їхньою помірною атрофією;
• II (проміжна):
  • поява атипових лімфоїдних клітин із ознаками клональності;
  • виражена атрофія кишкових ворсинок;
  • формування лімфоїдних інфільтратів у підслизовому шарі;
  • часткова чутливість до антибактеріальної терапії;
• III (лімфоматозна):
  • трансформація в агресивну В-клітинну лімфому;
  • формування пухлинних мас у черевній порожнині;
  • ураження мезентеріальних лімфатичних вузлів;
  • резистентність до консервативної терапії;
  • необхідність хіміотерапевтичного лікування.

За анатомічною локалізацією виділяють такі форми захворювання:

• кишкова (найпоширеніша) — з переважним ураженням тонкої кишки;
• вузлова — з ураженням мезентеріальних та парааортальних лімфатичних вузлів;
• комбінована — з одночасним ураженням кишечнику та лімфатичних вузлів;
• екстранодальна — з ураженням інших органів шлунково-кишкового тракту.

Клінічні прояви

Хвороба альфа-важких ланцюгів має прогресуючий перебіг із поступовим збільшенням вираженості клінічних симптомів від мінімальних порушень до розгорнутої картини мальабсорбції та кахексії. У молодих пацієнтів захворювання часто має агресивний перебіг та швидко трансформується в лімфому. В осіб старшого віку патологічні зміни фіксуються повільніше, можливі тривалі періоди відносної стабільності.

Характерною особливістю перебігу хвороби альфа-важких ланцюгів є зворотність симптоматики на ранніх стадіях захворювання при своєчасній та адекватній антибактеріальній терапії. Вона пояснюється тим, що на стадії поліклональної проліферації ще не відбулася остаточна злоякісна трансформація й усунення хронічної антигенної стимуляції може сприяти регресу патологічних змін.

Прогресування захворювання часто хвилеподібне з періодами загострень та ремісій. Загострення провокуються кишковими інфекціями, стресовими ситуаціями, порушеннями дієти. Ремісії можуть бути спонтанними або розвиватися на фоні симптоматичної терапії, проте без етіотропного лікування мають тимчасовий характер.

Ранні клінічні прояви

На початкових стадіях клінічна картина хвороби альфа-важких ланцюгів часто неспецифічна: прояви нагадують функціональні розлади або синдром подразненого кишечнику. Пацієнти пред’являють скарги на періодичний біль у животі, переважно в навколопупочній і епігастральній ділянках, що має спастичний характер і посилюється після їди.

Одним із перших специфічних симптомів зазвичай стає зміна характеру випорожнень:

• дефекація частішає до 3–5 разів на добу;
• стул стає неоформленим, рясним і пінистим, що пов’язано з порушенням перетравлення та всмоктування жирів (стеаторея);
• з’являється смердючий запах.

Характерною ранньою ознакою хвороби альфа-важких ланцюгів є виражений метеоризм, особливо у вечірній час. З’являється відчуття важкості та розпирання в животі, бурчання, яке посилюється при пальпації (пов’язане з порушенням процесів травлення та надмірним газоутворенням).

Розгорнута клінічна картина

У міру прогресування захворювання розвивається типова тріада клінічних проявів:

• діарея — частота випорожнень підвищується до 8–15 разів на добу, об’єм — 200–500 мл за 1 дефекацію. Стул набуває характерного вигляду: рясний, водянистий, пінистий, сіро-жовтого кольору з вираженим смердючим запахом. Часто виявляють домішки слизу, рідше прожилки крові, що вказує на запальний процес у слизовій оболонці кишечнику. Пацієнти відзначають імперативні позиви до дефекації, особливо в ранкові години та після їди. Нічна діарея є несприятливою прогностичною ознакою, що вказує на значне ураження кишечнику;
• синдром мальабсорбції — розвивається в результаті атрофії ворсинок тонкої кишки та порушення процесів перетравлення та всмоктування. Клінічно проявляється стеатореєю — виділенням з калом понад 7 г жиру на добу (у нормі до 5 г). Стул стає жирним, блискучим, погано змивається з поверхні унітазу. Порушення всмоктування білків супроводжується розвитком гіпопротеїнемії зі зниженням рівня альбуміну нижче 30 г/л, внаслідок чого виникає набряковий синдром (починається з пастозності гомілок та стоп у вечірні години з можливим прогресуванням до генералізованих набряків з розвитком асциту та гідротораксу в тяжких випадках);
• нутритивні порушення:
  • дефіцит вітаміну В₁₂ викликає мегалобластну анемію з характерними неврологічними проявами: парестезіями в кінцівках, порушенням ходи, зниженням вібраційної чутливості;
  • дефіцит фолієвої кислоти посилює анемічний синдром і призводить до розвитку стоматиту, глоситу з появою яскраво-червоного «лакованого» язика;
  • порушення всмоктування заліза стає причиною розвитку залізодефіцитної анемії (може поєднуватися з мегалобластною).

Системні прояви

У частини пацієнтів відзначаються позакишкові прояви захворювання, пов’язані із системним характером лімфопроліферативного процесу:

• зменшення маси тіла — є постійним і прогресуючим симптомом, воно досягає 10–30% і більше від вихідного. Розвивається аліментарна кахексія з характерними змінами зовнішнього вигляду:
  • западіння скроневих ямок;
  • виступання вилицевих дуг;
  • атрофія підшкірної жирової клітковини та м’язів;
• астеновегетативний синдром — виражена слабкість, швидка втомлюваність, зниження працездатності, дратівливість, порушення сну. Пацієнти стають апатичними, втрачають інтерес до оточення, у них знижується концентрація уваги та пам’ять;
• лімфаденопатія — збільшення мезентеріальних, заочеревинних, рідше — периферичних лімфатичних вузлів. Лімфатичні вузли зазвичай безболісні, мають м’якоеластичну консистенцію, не спаяні з навколишніми тканинами;
• гепатоспленомегалія — печінка пальпується на 2–4 см нижче реберної дуги, селезінка — на 1–3 см нижче лівого підребер’я. Функціональні проби печінки можуть бути змінені;
• дерматологічні прояви — сухість шкіри, гіперкератоз, петехіальний висип пов’язаний з дефіцитом вітамінів і порушенням системи згортання крові. У деяких пацієнтів розвиваються дерматит, псоріазоформний висип.

Діагностика

Діагностика хвороби альфа-важких ланцюгів часто утруднена у зв’язку з рідкістю захворювання та неспецифічністю ранніх клінічних проявів. Діагностичний алгоритм включає комплексне обстеження із застосуванням сучасних лабораторних та інструментальних методів дослідження.

Лабораторні дослідження крові:

• загальний аналіз крові:
  • анемія різного ступеня вираженості (гемоглобін 60–90 г/л), часто залізодефіцитна (внаслідок хронічної крововтрати з судин травного тракту);
  • лейкопенія (лейкоцити 2,5–4,0·10⁹/л) з відносним лімфоцитозом;
  • тромбоцитопенія (тромбоцити 100–150·10⁹/л);
  • швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ) значно підвищена (40–80 мм/год);
• біохімічний аналіз крові:
  • гіпопротеїнемія (загальний білок менше 60 г/л);
  • гіпоальбумінемія (альбумін менше 30 г/л);
  • підвищення активності лужної фосфатази, лактатдегідрогенази (ЛДГ);
  • зниження рівня загального IgA при парадоксальному підвищенні окремих фракцій;
  • ознаки мальабсорбції: зниження рівня каротину, фолієвої кислоти, вітаміну В₁₂, заліза;
• імунологічні дослідження:
  • зниження кількості CD4+ T-лімфоцитів та порушення їх функціональної активності;
  • електрофорез білків сироватки крові — характерна широка смуга в ділянці α₂-β-глобулінів;
  • імуноелектрофорез — патологічний М-градієнт, що не реагує з антисироватками до легких ланцюгів і до λ;
  • концентрація нормального секреторного IgA у кишковому соку різко знижена або не визначається;
• спеціалізовані методи виявлення альфа-важких ланцюгів:
  • рідинна хроматографія (РХ) — молекулярна маса білків, що виявляються, становить 29–35 кДа, що відповідає укороченим альфа-ланцюгам без варіабельних доменів;
  • мас-спектрометрія — ідентифікація структурних аномалій альфа-ланцюгів, у тому числі делеції в ділянці VH та CH1 доменів;
• імуногістохімічне дослідження (імуногістохімія) — обов’язковий компонент діагностики хвороби альфа-важких ланцюгів. Характерні лабораторні показники:
  • позитивна реакція на альфа-важкі ланцюги за відсутності фарбування на легкі ланцюги імуноглобулінів (характерна ознака);
  • маркери B- та T-клітинного диференціювання (CD20, CD3, CD5, CD10), маркери проліферативної активності (Ki-67);
• гістологія при хворобі альфа-важких ланцюгів:
  • зміни архітектури слизової оболонки кишечнику з розвитком атрофії ворсинок різного ступеня вираженості;
  • у власній пластинці визначається масивна інфільтрація атиповими лімфоїдними клітинами з варіабельною морфологією — від зрілих плазматичних клітин до великих імунобластів;
• молекулярно-генетичні дослідження:
  • цитогенетичний аналіз — клональні хромосомні аберації, найчастіше делеції в ділянці 14q32, де локалізовані гени важких ланцюгів імуноглобулінів;
  • полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР) з використанням специфічних праймерів — перебудова генів імуноглобулінів та підтвердження клональності процесу (на ранніх стадіях захворювання клональність може бути відсутньою, що не виключає діагнозу);
  • секвенування ДНК — характеристика генетичних вад, відповідальних за синтез аномальних альфа-важких ланцюгів.

Інструментальна діагностика:

• рентгенологічне дослідження тонкої кишки з барієвою суспензією:
  • потовщення складок слизової оболонки;
  • дилатація петель тонкої кишки;
  • порушення пасажу контрастної речовини;
  • на пізніх стадіях — вади наповнення, що свідчать про формування пухлинних мас;
• комп’ютерна томографія (КТ) органів черевної порожнини з контрастуванням:
  • збільшені мезентеріальні лімфатичні вузли;
  • можливе ураження інших органів;
• МРТ-ентерографія — візуалізація змін у стінці тонкої кишки;
• ендоскопічні методи:
  • набряк та гіперемія слизової оболонки дванадцятипалої та тонкої кишки;
  • атрофія ворсинок;
  • наявність ерозій та виразок;
  • на пізніх стадіях — поліпоподібні розростання чи пухлинні утворення.

Диференційна діагностика

Хворобу альфа-важких ланцюгів диференціюють з широким спектром захворювань, що проявляються синдромом мальабсорбції, лімфопроліферативними процесами у шлунково-кишковому тракті та парапротеїнемією (табл. 2).

Лікування хвороби альфа-важких ланцюгів

Терапевтична стратегія включає ерадикацію передбачуваних інфекційних агентів, імуносупресію та, за необхідності, хіміотерапевтичне лікування.

Антибактеріальна терапія

Враховуючи роль Campylobacter jejuni у патогенезі захворювання, антибактеріальна терапія є першою лінією лікування, особливо на ранніх стадіях патологічного процесу.

Тривалість стандартних схем ерадикаційної терапії при хворобі альфа-важких ланцюгів становить 6 міс. Усі антибактеріальні препарати приймаються перорально:

• схема 1 — тетрациклін 500 мг 4 р/добу + метронідазол 400 мг 3 р/добу;
• схема 2 — доксициклін 100 мг 2 р/добу + метронідазол 500 мг 3 р/добу;
• схема 3 — ципрофлоксацин 500 мг 2 р/добу + метронідазол 400 мг 3 р/добу.

При резистентності до стандартних схем рекомендовано комбінацію амоксицилін/клавуланат у дозі 875/125 мг 2 р/добу та кларитроміцин у дозі 500 мг 2 р/добу протягом 6 міс.

Імуносупресивна терапія

При прогресуванні захворювання показана імуносупресивна терапія:

• кортикостероїди — преднізолон у дозі 1 мг/кг/добу (максимально 60 мг/добу) протягом 4–6 тиж з подальшим поступовим зниженням дози на 5–10 мг щотижня до підтримувальної дози 5–10 мг/добу. Підтримувальна терапія триває 6–12 міс;
• цитостатичні препарати:
  • циклофосфан 2 мг/кг/добу per os щодня протягом 6–12 міс;
  • азатіоприн 2–3 мг/кг/добу per os щодня протягом 6–12 міс;
  • метотрексат 7,5–15 мг/тиж per os з фолієвою кислотою 5 мг через 24 год після прийому метотрексату.

Хіміотерапевтичне лікування

Застосовують 3 основні схеми хіміотерапії:

• схема CHOP (циклофосфамід + доксорубіцин + вінкристин + преднізолон):
  • циклофосфамід 750 мг/м² внутрішньовенно у день 1-й;
  • доксорубіцин 50 мг/м² внутрішньовенно у день 1-й;
  • вінкристин 1,4 мг/м² (максимально 2 мг) внутрішньовенно у день 1-й;
  • преднізолон 100 мг/добу per os у дні 1–5-й. Курси повторюються кожні 21 день, лише 6–8 циклів;
• схема R-CHOP (ритуксимаб + CHOP) — до стандартної схеми CHOP додається ритуксимаб 375 мг/м² внутрішньовенно у день 1-й кожного циклу;
• схема CVP (циклофосфамід + вінкрістин + преднізолон) — призначають пацієнтам похилого віку, а також за наявності протипоказань до антракциклінів:
  • циклофосфамід 400 мг/м² per os у 1–5-й дні;
  • вінкристин 1,4 мг/м² внутрішньовенно у день 1-й;
  • преднізолон 100 мг/добу per os у дні 1–5-й. Курси повторюються кожні 21–28 днів.

Цільова терапія

Ритуксимаб (моноклональні антитіла до CD20) може застосовуватися як монотерапія за неможливості проведення хіміотерапії. Доза препарату становить 375 мг/м² внутрішньовенно щотижня протягом 4 тиж, потім підтримувальна терапія 375 мг/м² кожні 2 міс протягом 2 років.

Підтримувальна та симптоматична терапія

Корекція синдрому мальабсорбції:

• замісна ферментна терапія панкреатином 25 000–40 000 Од. ліпази з кожним прийомом їжі;
• вітамінотерапія:
  • вітамін B₁₂ 1000 мкг внутрішньом’язово щотижня;
  • фолієва кислота 5 мг/добу;
  • вітамін D₃ 2000–4000 MО/добу;
• корекція залізодефіцитної анемії препаратами заліза.

Нутритивна підтримка:

• висококалорійна дієта із підвищеним вмістом білка (1,5–2 г/кг маси тіла);
• за необхідності — парентеральне харчування;
• пробіотичні препарати для корекції дисбіозу кишечнику.

Профілактика інфекційних ускладнень:

• ко-тримоксазол у дозі 480 мг 2 рази на тиждень для профілактики пневмоцистної пневмонії при тривалій імуносупресії;
• ацикловір 400 мг 2 рази на добу для профілактики реактивації герпетичної інфекції.

Хірургічне лікування

Можливі хірургічні втручання у разі розвитку ускладнень:

• резекція кишечнику при перфорації чи кишковій непрохідності;
• спленектомія при вираженій спленомегалії та гіперспленізмі;
• біопсія лімфатичних вузлів.

Ускладнення

Найчастішими та клінічно значущими є гастроентерологічні розлади, пов’язані з ураженням тонкої кишки, проте системний характер захворювання зумовлює розвиток імунологічних, метаболічних та онкологічних ускладнень, які багато в чому визначають прогноз та якість життя пацієнтів:

• гастроентерологічні ускладнення:
  • синдром мальабсорбції — стеаторея зі втратою жиру до 15–30 г на добу, креаторея, зменшення маси тіла на 15–25% від вихідної. Характерні дефіцит жиророзчинних вітамінів (A, D, E, K), гіпокальціємія з остеомаляцією, дефіцитом заліза та B₁₂-дефіцитна анемія;
  • ентеропатія зі втратою білка — гіпопротеїнемія (загальний білок менше 50 г/л), гіпоальбумінемія (альбумін менше 25 г/л), поширені набряки, асцит та підвищений кліренс α₁-антитрипсину з калом (понад 24 мл/добу);
  • кишкова непрохідність — розвивається внаслідок інфільтративного росту пухлинної тканини, стриктур кишечнику або спайкового процесу після хірургічних втручань;
  • перфорація кишечнику — частіше локалізується в худій та здухвинній кишці, потребує екстреного хірургічного втручання, летальність досягає 30–40%;
  • шлунково-кишкові кровотечі — зазвичай мають хронічний характер, джерело — ерозивно-виразкові ураження слизової оболонки травного тракту;
• імунологічні ускладнення:
  • вторинні імунодефіцитні стани — гіпогаммаглобулінемія з дефіцитом IgG та IgM, порушення клітинної ланки імунітету, зниження кількості Т-лімфоцитів та підвищена сприйнятливість до інфекцій;
  • аутоімунні прояви у вигляді аутоімунної гемолітичної анемії, тромбоцитопенічної пурпури, ревматоїдного артриту, васкулітів дрібних судин та синдрому Шегрена;
• онкологічні ускладнення:
  • трансформація у високозлоякісну лімфому — частіше розвивається дифузна В-великліткова лімфома через 5–7 років від початку захворювання;
  • екстранодальне поширення лімфоми з ураженням печінки, кісткового мозку, інфільтрацією селезінки, залученням центральної нервової системи (менінгеальна лімфома);
• метаболічні ускладнення:
  • остеопенія і остеопороз — результат порушення всмоктування кальцію та вітаміну D, тривалої терапії кортикостероїдами, хронічного запального процесу та гіпогонадизму на тлі виснаження;
  • порушення водно-електролітного балансу виявляються гіпокаліємією (<3,5 ммоль/л) у 40% пацієнтів, гіпомагніємією (<0,7 ммоль/л) у 30% та гіпофосфатемією (<0,8 ммоль/л) у 25% пацієнтів;
• кардіоваскулярні ускладнення:
  • кардіоміопатія — розвивається на тлі аліментарної дистрофії, амілоїдозу серця або кардіотоксичної дії хіміотерапії (доксорубіцин);
  • тромбоемболічні ускладнення (тромбоз глибоких вен нижніх кінцівок, тромбоемболія легеневої артерії) — ризик підвищується на тлі іммобілізації.

Профілактика

Первинна профілактика спрямована на запобігання розвитку захворювання в групах ризику та включає заходи щодо зниження впливу передбачуваних етіологічних факторів:

• покращення санітарно-гігієнічних умов в ендемічних регіонах;
• забезпечення населення якісною питною водою;
• контроль якості харчових продуктів (особливо м’ясних та молочних);
• дотримання правил особистої гігієни при приготуванні та вживанні їжі;
• термічна обробка м’ясних продуктів (внутрішня температура щонайменше 75 °C);
• раннє виявлення та лікування носіїв Campylobacter jejuni;
• виявлення сімейних випадків захворювання;
• консультування осіб із обтяженим сімейним анамнезом;
• роз’яснення ризиків розвитку захворювання потенційним батькам.

Вторинна профілактика спрямована на раннє виявлення захворювання та запобігання його прогресуванню:

• електрофорез білків у сироватці крові в осіб із хронічною діареєю нез’ясованої етіології;
• імуноелектрофорез при виявленні патологічних М-градієнтів;
• ендоскопічне обстеження пацієнтів із синдромом мальабсорбції;
• дослідження калу на Campylobacter jejuni в осіб із хронічною ентеропатією;
• диспансерне спостереження пацієнтів із груп ризику (осіб з хронічними запальними захворюваннями кишечнику, імунодефіцитними станами, синдромом мальабсорбції невстановленої етіології, які проживають в ендемічних регіонах);
• моніторинг стану пацієнтів за допомогою лабораторних та інструментальних методів діагностики.

Мета третинної профілактики — запобігання ускладненням у пацієнтів із встановленим діагнозом хвороби альфа-важких ланцюгів:

• вакцинація проти пневмококової інфекції (23-валентна полісахаридна вакцина), грипу;
• профілактичне призначення ко-тримоксазолу при вираженій імуносупресії;
• протигрибкова профілактика флуконазолом при тривалій терапії кортикостероїдами;
• регулярний моніторинг рівня вітаміну В₁₂, фолієвої кислоти, заліза;
• профілактичне призначення вітамінно-мінеральних комплексів;
• контроль щільності кісткової тканини (денситометрія) кожні 12 міс з подальшим призначенням препаратів кальцію та вітаміну D₃;
• нутритивна підтримка при зменшенні маси тіла більш ніж на 10%;
• профілактика тромбоемболічних ускладнень (рання активізація пацієнтів після операцій, компресійна терапія при тривалій іммобілізації, антикоагулянтна профілактика низькомолекулярними гепаринами при високому ризику, адекватна гідратація організму);
• кардіопротекторні заходи (обмеження кумулятивної дози доксорубіцину (менше 450 мг/м²), призначення кардіопротекторів, контроль артеріального тиску та корекція дисліпідемії);
• моніторинг малігнізації (регулярне визначення ЛДГ як маркера пухлинної прогресії, КТ з контрастуванням кожні 6 міс для оцінки розмірів лімфатичних вузлів, біопсія підозрілих утворень для гістологічної верифікації).

Прогноз

Сприятливі прогностичні фактори:

• молодий вік пацієнтів (менше 40 років);
• раннє виявлення захворювання на стадії доброякісної лімфоплазмоцитарної інфільтрації;
• відсутність екстраінтестинального поширення процесу;
• низький рівень ЛДГ у сироватці крові (менше 2 норм);
• відсутність В-симптомів (лихоманка, нічна пітливість, зменшення маси тіла);
• хороша переносимість антибактеріальної терапії;
• часткова чи повна ремісія на тлі ерадикаційної терапії.

Несприятливі прогностичні фактори хвороби альфа-важких ланцюгів:

• літній вік (старше 60 років);
• пізня діагностика на стадії трансформації в лімфому;
• поширене ураження шлунково-кишкового тракту;
• залучення мезентеріальних лімфатичних вузлів;
• високий рівень ЛДГ (понад 3 норми);
• виражена гіпоальбумінемія (<25 г/л);
• наявність В-симптомів;
• резистентність до антибактеріальної терапії;
• швидке прогресування захворювання.

Особливості прогнозу залежно від стадії хвороби альфа-важких ланцюгів:

• I (непухлинна):
  • 5-річне виживання — 85–90%;
  • 10-річне виживання — 70–80%;
  • відповідь на антибактеріальну терапію — у 70–80% пацієнтів;
  • ризик трансформації в лімфому — 20–30% протягом 10 років;
• II (проміжна):
  • 5-річне виживання — 60–70%;
  • 10-річне виживання — 40–50%;
  • відповідь на антибактеріальну терапію — 40–50%;
  • ризик трансформації у лімфому — 50–60% протягом 5 років;
• III (лімфоматозна):
  • 5-річне виживання — 20–30%;
  • 10-річне виживання — 10–15%;
  • медіана виживання — 2–3 роки;
  • потребує агресивної хіміотерапії.