Паратиф С — це гостре інфекційне захворювання з групи сальмонельозів, для якого характерне системне ураження організму з утворенням метастатичних гнійних вогнищ у різних органах та тканинах. Паратиф C — найрідкісніший тип тифо-паратифозних інфекцій, про що свідчить обмежена кількість систематизованих даних у медичній літературі.

Історичні дані

У 1915 р. польський імунолог Людвік Хіршфельд (Ludwik Hirszfeld) уперше виділив та докладно описав особливий серовар сальмонел, який отримав назву Salmonella enterica subsp. enterica серовар Paratyphi C. На практиці для позначення цього мікроорганізму часто використовують більш коротку назву S. Paratyphi C. У профільній літературі також використовується інша назва — S. hirschfeldii (на честь дослідника).

Епідеміологічна картина паратифу C

Точні дані про поширеність паратифу С у світі відсутні. Інфекцію практично не діагностують у розвинених країнах із високими стандартами ветеринарного контролю та харчової безпеки. Спорадичні випадки реєструються переважно в сільських районах країн Азії та Африки, що розвиваються, де населення займається тваринництвом і має безпосередній контакт з худобою.

Основними носіями та резервуаром інфекції є свині, а також інші домашні тварини (велика рогата худоба, кози, вівці). Зараження людини паратифом С відбувається переважно аліментарним шляхом при вживанні недостатньо термічно обробленого м’яса свинини або продуктів, контамінованих фекаліями інфікованих тварин. Описано також контактний механізм зараження паратифом С (при догляді за хворими тваринами, обробці туш, роботі на скотобійнях та м’ясопереробних підприємствах).

У групі ризику є:

• працівники тваринницьких господарств;
• ветеринарні лікарі;
• працівники м’ясопереробної промисловості;
• населення сільських районів, яке споживає недостатньо термічно оброблені м’ясні продукти домашнього приготування.

Етіологія

Причина паратифу С — Salmonella enterica subsp. enterica серовар Paratyphi C (S. Paratyphi C, S. hirschfeldii) — грамнегативна бактерія сімейства Ентеробактерії. Мікроорганізм має виражений поліморфізм: його форма варіює від коротких овоїдних форм до подовжених паличок розміром 1–3 мкм завдовжки і 0,5–0,8 мкм завширшки. S. Paratyphi C може рухатися за допомогою перитрихіально розташованих джгутиків, а також має на поверхні спеціальні пілі, які сприяють адгезії до ентероцитів.

Збудник є факультативним анаеробом, добре росте на звичайних живильних середовищах за температури 37 °C та pH в межах 7,2–7,4. На агарі утворює гладкі прозорі з рівними краями колонії розміром 2–3 мм у діаметрі.

Антигенна структура S. Paratyphi C:

• соматичний О-антиген (6,7:c:1,5);
• джгутиковий Н-антиген;
• поверхневий Vi-антиген:
  • забезпечує стійкість до фагоцитозу;
  • асоційований з хронічним бактеріоносійством;
  • один із маркерів персистенції збудника в організмі людини.

Сальмонели здатні до внутрішньоклітинного паразитування в макрофагах, що забезпечує захист від дії антибактеріальних препаратів та факторів імунного захисту організму. Збудник продукує різні фактори вірулентності (інвазини, що забезпечують проникнення через епітеліальний бар’єр кишечнику, ендотоксин, відповідальний за розвиток інтоксикаційного синдрому, та ін.).

Патогенез

Унікальною патогенетичною особливістю захворювання є здатність S. Paratyphi C утворювати локалізовані гнійні осередки в різних органах та тканинах, обминаючи імунний захист організму (таблиця).

Класифікація

За характером перебігу розрізняють 3 варіанти інфекції:

• гострий — тривалістю до 3 міс;
• затяжний — 3–6 міс;
• хронічний — понад 6 міс.

Ступені тяжкості паратифу С:

• легка — субфебрильна температура тіла, помірно виражені симптоми інтоксикації та сприятливий перебіг;
• середньотяжка — фебрильна гарячка, виражена інтоксикація та типові органні ураження;
• тяжка — висока гарячка, тяжка інтоксикація та висока ймовірність ускладнень.

Клінічні форми захворювання:

• типова (септична) — з класичними проявами;
• атипова — гастроентеритична, стерта, абортивна.

Клінічні прояви

Симптоми паратифу С залежать від численних чинників, найзначніші у тому числі:

• вік хворого;
• стан імунної системи;
• преморбідний фон;
• масивність інфікувальної дози;
• вірулентність збудника;
• своєчасність початку етіотропної терапії;
• наявність схильних до септичного перебігу факторів.

Інкубаційний період

Тривалість інкубаційного періоду при паратифі С найчастіше варіює в інтервалі від 1 дня (при масивному інфікуванні) до 10 днів (при невисоких дозах збудника).

Продромальний період

Під час короткочасного продромального періоду тривалістю 1–2 дні можливі:

• загальна слабкість;
• швидка стомлюваність під час звичайної роботи;
• нездужання;
• зниження працездатності та концентрації уваги;
• поступове чи раптове зниження апетиту до повної анорексії — пов’язані з токсичним впливом бактеріальних ендотоксинів на центри регуляції харчової поведінки в гіпоталамусі. Пацієнти відзначають зміну смакових відчуттів, появу металевого присмаку в роті, відразу до звичної їжі, особливо до м’ясних та жирних страв.

Септична форма (основна клінічна форма)

Гарячковий синдром

Початкові прояви паратифу виникають гостро. У пацієнтів протягом перших 6–12 год від моменту початку симптомів розвивається фебрильна гарячка. На відміну від черевного тифу і паратифів А і В, при яких фіксується поступове підвищення температури тіла, при паратифі С характерний раптовий початок з ознобом і швидким досягненням максимальних показників температури тіла (39–41 °C). Гарячка має переважно гектичний характер з добовими коливаннями в межах ≥3–4 °C, що пов’язано з хвилеподібним надходженням збудника та його токсинів у системний кровотік із септичних вогнищ, що формуються. Також ознакою септицемії є повторні озноби, які змінюються профузним потовиділенням. У періоди високої гарячки нерідкі напади рухового збудження, галюцинацій, що потребує постійного спостереження та седативної терапії.

Тривалість гарячкового періоду значно варіює:

• при септицемії без метастазів — 1–3 тиж;
• при формуванні гнійних вогнищ може тривати місяцями до їх санації.

Зниження температури тіла відбувається критично при успішному лікуванні чи має хвилеподібний характер при хронізації процесу.

Синдром інтоксикації та септицемії

Інтоксикаційний синдром зумовлений масивним і тривалим надходженням у системний кровотік живих бактерій, бактеріальних ендотоксинів, екзотоксинів, продуктів тканинного розпаду з первинного вогнища та метастатичних вогнищ інфекції, що формуються. Вираженість інтоксикації прямо корелює з рівнем та тривалістю бактеріємії.

Основні скарги при паратифі C:

• виражена загальна слабкість, яка має характер прогресуючої астенії та ступінь її тяжкості різко підвищується під час температурних піків;
• адинамія — хворі прагнуть спокою, уникають активних рухів, зміни положення тіла;
• апатія — пацієнти байдужі до того, що відбувається, проте, на відміну від черевного тифу, зберігають ясність свідомості. При тяжкому перебігу можливі загальмованість, дезорієнтація.

Ураження серцево-судинної системи

На відміну від інших тифо-паратифозних інфекцій, при паратифі С розвивається тахікардія, яка відповідає рівню температури тіла або перевищує її. Частота пульсу досягає 120–140 уд./хв за температури 40 °C, що пов’язано з прямим токсичним впливом на міокард і симпатоадреналову систему.

Артеріальний тиск зазвичай знижується внаслідок септичної вазодилатації та підвищеної проникності судин під впливом бактеріальних токсинів та медіаторів запалення. При тяжкому перебігу розвивається септичний шок із критичним зниженням показників артеріального тиску.

При аускультації серця:

• приглушення серцевих тонів;
• систолічний шум на верхівці серця, пов’язаний з анемією та токсичним ураженням міокарда;
• у частини хворих — вислуховується ритм галопу (ознака гострої серцевої недостатності).

На електрокардіограмі — ознаки токсичного ураження міокарда (зниження вольтажу зубців, депресія сегмента ST, інверсія зубця Т, подовження інтервалу Q–T). При тяжкому перебігу можливі порушення ритму та провідності:

• часті екстрасистоли;
• пароксизми миготливої аритмії;
• атріовентрикулярні блокади.

Метастатичні гнійні осередки

Формування метастатичних гнійних вогнищ є патогномонічною ознакою паратифу С (їх діагностують у 40–70% хворих):

• остеомієліт — уражаються переважно довгі трубчасті кістки (стегнова, великогомілкова, плечова), хребці, кістки таза. Остеомієліт часто асоційований з серповидноклітинною анемією: у таких пацієнтів ризик кісткових ускладнень підвищується у сотні разів. Клінічні прояви:
  • інтенсивний локальний біль у ділянці ураженої кістки постійного характеру, вираженість якого збільшується при рухах, пальпації, навантаженні. Больовий синдром може бути настільки тяжким, що пацієнти повністю уникають рухів у відповідних суглобах;
  • локальна припухлість;
  • гіперемія шкіри над ураженою ділянкою;
  • місцеве підвищення температури;
  • при ураженні хребта хворі скаржаться на інтенсивний біль у спині, вираженість якого збільшується при рухах, кашлі, чханні. Характерне вимушене положення з обмеженням рухливості хребта. При прогресуванні патологічного процесу розвиваються неврологічні розлади внаслідок компресії спинного мозку;
• абсцеси печінки можуть бути одиночними або множинними. Клінічно проявляються:
  • постійним болем у правому підребер’ї, вираженість якого збільшується при глибокому вдиху, кашлі, зміні положення тіла;
  • при пальпації — печінка збільшена, болісна, особливо в ділянці розташування абсцесу;
  • при великих розмірах утворення розвивається механічна жовтяниця внаслідок здавлення жовчних проток;
• абсцеси селезінки часто досягають значних розмірів. Характерна симптоматика:
  • біль у лівому підребер’ї, що іррадіює в ліве плече, лопатку;
  • при великих розмірах абсцесу селезінка пальпується у вигляді болісного утворення з нерівною поверхнею;
• абсцеси м’яких тканин можуть локалізуватися в різних анатомічних зонах: поперековій, сідничній, стегновій, пахвовій. Характерне глибоке розташування вогнищ із формуванням флегмон та затікання. Поверхневі абсцеси проявляються класичними ознаками запалення: припухлістю, гіперемією, болісністю, флюктуацією.

Ендоваскулярні ураження

Найчастіше уражається аортальний клапан, рідше — мітральний. Клінічно проявляється стійкою гарячкою з повторними ознобами, швидко прогресуючою серцевою недостатністю, появою нового або зміною характеру серцевого шуму. Характерні периферичні прояви ендокардиту:

• петехіальний висип на шкірі та слизових оболонках;
• вузлики Ослера на пальцях;
• плями Джейнуєя на долонях та підошвах;
• зміни нігтів у вигляді «годинникового скла».

Артеріїт із формуванням інфікованих аневризм діагностують рідко, але він становить серйозну загрозу життю. Найчастіше уражаються церебральні, ниркові, селезінкові артерії. Клінічно проявляється симптомами раптової кровотечі при розриві аневризм.

Ураження центральної нервової системи

Менінгіт розвивається внаслідок гематогенного проникнення збудника у мозкові оболонки. Хворі скаржаться на інтенсивний головний біль розпираючого характеру, блювання, не пов’язане з їжею, виражену фотофобію та звукобоязнь.

Під час об’єктивного обстеження виявляються:

• виражена ригідність потиличних м’язів;
• позитивний симптом Керніга — неможливість розігнути ногу в колінному суглобі при її згинанні в тазостегновому суглобі під прямим кутом;
• верхній симптом Брудзинського — мимовільне згинання ніг при пасивному приведенні голови до грудей.

При люмбальній пункції спинномозкова рідина каламутна, витікає під підвищеним тиском (400–600 мм вод.ст.). При лабораторному дослідженні визначаються:

• цитоз до 1000–10 000 клітин на 1 мкл з переважанням нейтрофілів (80–95%);
• підвищена концентрація білка (1–3 г/л);
• знижена концентрація глюкози (1–2 ммоль/л).

Абсцес головного мозку виявляють рідко, але в нього дуже тяжкий перебіг. Клінічно проявляється осередковою неврологічною симптоматикою залежно від локалізації: парезами, паралічами, порушенням мовлення, координації, чутливості. Характерні ознаки внутрішньочерепної гіпертензії: головний біль, блювання, застійні диски зорових нервів.

Атипова гастроентеритична форма

На відміну від інших тифо-паратифозних інфекцій вплив паратифу С на травлення виражений незначно. Кишкові прояви розвиваються переважно в початковий період захворювання:

• діарея — помірно прискорені випорожнення до 3–5 разів на добу, рідкої консистенції, без патологічних домішок крові або слизу. Кал не має смердючого запаху, об’єм калових мас невеликий. Тривалість діареї зазвичай не перевищує 3–5 днів;
• абдомінальний больовий синдром — біль у животі переважно в епігастральній та навколопупковій зонах. Має тупий, ниючий характер, помірну інтенсивність, його вираженість збільшується перед дефекацією;
• нудота та блювання (зазвичай у перші дні захворювання) — мають короткочасний характер і швидко зникають із розвитком септичних проявів.

При об’єктивному обстеженні живіт м’який, при глибокій пальпації помірно болісний в епігастрії та навколопупковій ділянці. Симптоми подразнення очеревини відсутні.

Вікові особливості клінічних проявів

Особливості перебігу паратифу С у дітей зумовлені незрілістю імунної системи та гіперергічною реактивністю дитячого організму:

• захворювання починається гостро зі швидкого підвищення температури тіла до 39–40 °C, на піку гарячки можливі фебрильні судоми;
• ураження шлунково-кишкового тракту виражене значно сильніше, ніж у дорослих. Діарея має профузний характер, частота випорожнень досягає 10–15 разів на добу. Кал водянистий, з домішкою слизу та зелених виділень. Швидко розвивається дегідратація з порушенням водно-електролітного балансу;
• інтоксикаційний синдром проявляється вираженим занепокоєнням, плачем, відмовою від їжі, порушенням сну;
• судомний синдром діагностують у 15–25% дітей і нерідко він має генералізований характер.

Паратиф С у підлітків зазвичай має більш тяжкий перебіг, ніж у дорослих, що пов’язано з гормональною перебудовою організму і зниженням резистентності до інфекцій. Характерний гострий початок із високою гарячкою, вираженою інтоксикацією, раннім виникненням органних уражень.

У хворих похилого віку інфекція часто має атиповий перебіг зі стертою клінічною картиною. Температурна реакція слабо виражена або відсутня, переважають симптоми серцево-судинних порушень (артеріальна гіпотензія, порушення ритму серця, ознаки серцевої недостатності). Інтоксикаційний синдром проявляється здебільшого порушеннями свідомості, дезорієнтацією, що може розцінюватися як прояв судинної деменції.

Диференційна діагностика

Диференційна діагностика паратифу С утруднена внаслідок схожості клінічної картини з іншими інфекціями тифо-паратифозної групи. Симптоми захворювання часто неспецифічні, тому вирішальну роль у встановленні остаточного діагнозу відіграє лабораторне підтвердження:

• бактеріологічні дослідження — виділення Salmonella Paratyphi C із крові, калових мас, сечі;
• молекулярно-генетичні та серологічні тести, що дозволяють виявити специфічні антигени збудника та антитіла до них.

Діагностика

Клінічні особливості паратифу С, на які слід звернути увагу під час діагностики:

• короткий період інкубації (при масивному проникненні сальмонел він не перевищує 1 добу);
• гострий початок із різким підвищенням температури тіла до 38–40 °С;
• тахікардія відповідає ступеню гіпертермії, артеріальна гіпотензія;
• значна інтоксикація;
• слабо виражений гастроінтестинальний синдром (нудота, блювання, біль у животі різної локалізації та інтенсивності);
• ознаки ураження печінки, селезінки, кісток, нервової системи та інших органів.

При об’єктивному обстеженні зазначаються:

• блідість шкірних покривів;
• транзиторний розеольозний висип на шкірі тулуба, який виникає на 7–10-й день захворювання та зберігається 2–4 дні;
• збільшення селезінки, рідше — печінки.

Лабораторна діагностика:

• загальний аналіз крові при паратифі C:
  • у початковий період захворювання відзначається виражена лейкопенія з показниками <4,0•10⁹/л, яка може змінюватися лейкоцитозом при розвитку септичних ускладнень. Характерні відносна лімфоцитопенія та нейтропенія з появою токсичної зернистості нейтрофілів;
  • швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ) значно підвищена (досягає 50–70 мм/год у перші ж дні захворювання);
  • тромбоцитопенія різного ступеня вираженості відзначається у більшості пацієнтів;
  • анемія розвивається при тривалому перебігу та пов’язана як з токсичним впливом на кістковий мозок, так і можливими кровотечами;
• біохімічний аналіз крові:
  • підвищення активності печінкових трансаміназ (5–10-кратне перевищення норми);
  • загальний білірубін підвищується переважно через непряму фракцію;
  • гіпопротеїнемія з диспротеїнемією при тяжкому перебігу захворювання;
• бактеріологічна діагностика:
  • виділення збудника Salmonella enterica серовар Paratyphi C з крові найефективніше в перші 5–7 днів хвороби (ймовірність позитивного результату досягає 80–90%);
  • бактеріологічний посів калу стає інформативним дещо пізніше, зазвичай з 7–10-го дня патології;
  • особливість бактеріологічної діагностики — необхідність дослідження біологічного матеріалу від тварин при підозрі на зоонозне джерело інфекції;
• полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР) — за допомогою цього методу можна виявляти фрагменти ДНК Paratyphi C безпосередньо в клінічному матеріалі — крові, калі, сечі або біоптаті. На відміну від бактеріологічного посіву, результати ПЛР можна отримати значно швидше, що особливо важливо в гострий період хвороби. Метод має високу специфічність, оскільки спрямований на визначення унікальних генетичних маркерів цього серовара, що уможливлює диференціацію S. Paratyphi C від збудників інших захворювань тифо-паратифозної групи. Крім того, ПЛР може застосовуватися при низькій концентрації збудника, коли бакпосіви залишаються негативними;
• серологічна діагностика має обмежене значення через можливі перехресні реакції з іншими сальмонелами. Реакція Відаля використовується як допоміжний метод. Діагностично значущим вважається підвищення титру О-антитіл до ≥1:320 або 4-кратне підвищення титру в парних сироватках.

Лікування паратифу C

Госпіталізація показана при середньотяжких та тяжких формах інфекції, а також за неможливості забезпечення адекватного догляду та ізоляції в домашніх умовах. Пацієнти з легким перебігом захворювання можуть лікуватись амбулаторно під наглядом інфекціоніста. Режим у гострий період — строго постільний з поступовим розширенням рухової активності з поліпшенням стану. Дієта повинна бути механічно та хімічно щадною, за винятком продуктів, що підвищують перистальтику кишечнику та процеси бродіння. Рекомендується дробове харчування малими порціями з підвищеним вмістом білка та вітамінів.

Етіотропна антибактеріальна терапія

Фторхінолони є препаратами вибору для лікування паратифу С у дорослих пацієнтів:

• ципрофлоксацин у дозі 500–750 мг внутрішньо кожні 12 год або 400 мг внутрішньовенно кожні 12 год протягом 10–14 днів. При тяжких формах захворювання дозу підвищують до 750 мг кожні 12 год;
• офлоксацин у дозі 400 мг внутрішньо або внутрішньовенно кожні 12 год;
• левофлоксацин у дозі 500–750 мг 1 раз на добу.

За наявності протипоказань до фторхінолонів застосовують:

• цефтріаксон у дозі 1–2 г внутрішньовенно або внутрішньом’язово 1 раз на добу;
• цефотаксим — 1–2 г внутрішньовенно кожні 8–12 год. Тривалість терапії становить 10–14 днів;
• азитроміцин у дозі 500 мг внутрішньо 1 раз на добу протягом 5–7 днів або 1 г на 1 день, потім по 500 мг протягом 4 днів. Препарат добре проникає у тканини та зумовлює постантибіотичний ефект.

При тяжких септичних формах інфекції рекомендують комбіновану антибактеріальну терапію:

• цефтріаксон з аміноглікозидами (гентаміцин 3–5 мг/кг/добу, амікацин 15 мг/кг/добу) протягом перших 7–10 днів лікування;
• ципрофлоксацин з рифампіцином у дозі 10–20 мг/кг/добу внутрішньо у 2–3 прийоми.

У педіатричній практиці вибір антибактеріального препарату та дози здійснюється індивідуально для кожного конкретного випадку з урахуванням чутливості збудника та інших факторів.

Патогенетична терапія

Інфузійна терапія спрямована на корекцію водно-електролітного балансу, дезінтоксикацію та підтримання гемодинаміки. Об’єм інфузії визначається ступенем дегідратації та інтоксикації (40–60 мл/кг/добу при середньотяжкому перебігу, 80–100 мл/кг/добу при тяжких формах). Застосовують кристалоїдні розчини, що вводяться у співвідношенні 2:1 з колоїдними розчинами. При вираженій інтоксикації форсують діурез із подальшим поповненням втрати електролітів.

Корекція метаболічного ацидозу проводиться розчином натрію гідрокарбонату 4% у дозі 2–4 мл/кг маси тіла під контролем кислотно-основного стану. При гіпокаліємії призначається калію хлорид 4% розчин у дозі 2–3 мл/кг/добу внутрішньовенно крапельно.

Для дезінтоксикації застосовують ентеросорбенти в перші дні захворювання, гемосорбцію та плазмаферез — при вкрай тяжких формах інтоксикації.

Імунотерапія

При тяжких септичних формах інфекції показане внутрішньовенне введення імуноглобулінів у дозі 0,4–0,5 г/кг/добу протягом 3–5 днів. Перевага надається препаратам з високим вмістом антитіл проти грамнегативних бактерій.

Інтерферонотерапія застосовується як допоміжний метод лікування:

• інтерферон-альфа у дозі 1–3 млн МО внутрішньом’язово або підшкірно щодня протягом 5–7 днів;
• індуктори інтерферону за стандартною схемою.

Симптоматична терапія

Застосування жарознижувальних препаратів є доцільним за температури тіла вище 38,5 °С:

• парацетамол у дозі 10–15 мг/кг маси тіла кожні 6 год;
• ібупрофен у дозі 5–10 мг/кг маси тіла кожні 8 год.

Фізичні методи охолодження застосовують при гіпертермії понад 40 °С.

Також симптоматична терапія включає:

• при вираженому абдомінальному больовому синдромі:
  • дротаверин у дозі 40–80 мг внутрішньом’язово кожні 8 год;
• при блюванні:
  • ондансетрон у дозі 0,1–0,15 мг/кг маси тіла внутрішньовенно кожні 8 год;
  • метоклопрамід у дозі 0,1–0,2 мг/кг маси тіла кожні 8 год;
• при профузній діареї:
  • лоперамід 2–4 мг після кожного рідкого випорожнення (з обережністю).

Ускладнення

Ускладнення при паратифі С розвиваються частіше порівняно з іншими формами паратифозних інфекцій. Частота виникнення ускладнень досягає 30–40% випадків, особливо при невчасно розпочатій або неадекватній терапії:

• септицемія — проявляється гектичною гарячкою з ознобами та підвищеним потовиділенням, прогресуючим погіршенням стану, розвитком поліорганної недостатності. Летальність при септичних формах інфекції досягає 20–30% навіть за адекватної терапії;
• метастатичні абсцеси в різних органах та тканинах — діагностика здійснюється за допомогою ультразвукового дослідження та комп’ютерної томографії;
• остеомієліт, септичний артрит — частіше уражаються довгі трубчасті кістки, хребет, великі суглоби. Клінічна картина характеризується локальним болем, обмеженням рухливості, місцевими запальними змінами;
• інфекційно-токсичний шок розвивається при блискавичних формах захворювання та характеризується швидким розвитком серцево-судинної недостатності, артеріальною гіпотензією, олігурією. Патогенез пов’язаний з масивним викидом ендотоксинів та розвитком системної запальної реакції;
• кишкові кровотечі пов’язані з некротичними змінами у стінці кишечнику з руйнуванням стінок судин, розташованих у підслизовому шарі. Клінічно проявляються меленою, блюванням «кавовою гущею», анемією, гемодинамічними порушеннями. Масивні кровотечі потребують екстреного хірургічного втручання;
• перфорація кишечнику — клінічна картина відповідає гострому перитоніту з характерними симптомами подразнення очеревини, напругою м’язів передньої черевної стінки;
• менінгіт та менінгоенцефаліт — ускладнення, характерні для педіатричної практики (в основному у дітей молодшого віку). Клінічна картина: виражений головний біль, ригідність потиличних м’язів, позитивні менінгеальні симптоми, порушення свідомості. Діагноз підтверджується дослідженням цереброспінальної рідини;
• периферичні неврити — розвиваються в період реконвалесценції та проявляються парестезіями, зниженням чутливості, м’язовою слабкістю в дистальних відділах кінцівок. Патогенез пов’язаний з негативним впливом токсинів збудника на периферичні нерви та можливим аутоімунним запаленням;
• міокардит — діагностика ґрунтується на змінах електрокардіограми, підвищенні кардіоспецифічних ферментів, даних ехокардіографії;
• вторинна пневмонія — основні симптоми: кашель, задишка, біль у грудній клітці, фізикальні та рентгенологічні зміни в легенях;
• гостра ниркова недостатність розвивається на тлі септичного шоку, дегідратації, токсичної дії збудника. Характеризується олігурією, підвищенням рівня сечовини та креатиніну, електролітними порушеннями.

Профілактика

Основні напрямки профілактики:

• ветеринарно-санітарні:
  • контроль за здоров’ям тварин — регулярне ветеринарне обстеження поголів’я свиней та інших сільськогосподарських тварин з проведенням бактеріологічних досліджень на носійство сальмонел. Виявлені хворі тварини чи носії підлягають ізоляції та лікуванню чи забою залежно від епідеміологічної ситуації;
  • дотримання санітарно-гігієнічних вимог при забої тварин — проведення передзабійного ветеринарного огляду, дотримання технології забою та оброблення туш, запобігання контамінації м’яса вмістом шлунково-кишкового тракту. М’ясо від хворих тварин підлягає утилізації або переробці на м’ясо-кісткове борошно;
  • дезінфекція тваринницьких приміщень — обробка годівниць, напувалок, інвентарю, транспортних засобів для перевезення тварин та продуктів тваринництва;
• санітарно-гігієнічні:
  • дотримання правил особистої гігієни працівниками тваринницьких господарств, ветеринарної служби, м’ясопереробних підприємств;
  • термічна обробка м’ясних продуктів — температура в товщі м’ясного продукту повинна досягати 70–75 °С і підтримуватися не менше 10–15 хв;
  • попередження контамінації готових виробів — відмежування сирих та готових продуктів на всіх етапах зберігання та приготування їжі. Дошки, ножі, посуд, що використовуються, повинні бути окремими для сирих і готових продуктів;
• епідеміологічний нагляд:
  • виявлення та реєстрація випадків захворювання відповідно до встановлених вимог епідеміологічного нагляду;
  • лабораторне обстеження контактних осіб проводиться при групових випадках захворювання чи підозрі на загальне джерело інфекції;
  • дезінфекційні заходи в осередках інфекції — поточна та фінальна дезінфекція з використанням засобів, активних щодо сальмонел. Застосовуються препарати, які містять хлор, фенольні сполуки, четвертинні амонійні основи в концентраціях, що забезпечують знищення збудника;
• специфічна профілактика — нині не розроблена через рідкість патології та недостатню вивченість антигенних властивостей збудника. Наявні вакцини проти черевного тифу та паратифів А та В не забезпечують захисту від паратифу С, що пов’язано з антигенними відмінностями між сероварами.

Прогноз

Прогноз при паратифі С найчастіше сприятливий при своєчасній діагностиці та адекватній терапії. Смертність не перевищує 1–2%: летальні випадки, спричинені інфекцією, фіксують переважно серед пацієнтів похилого віку та осіб із тяжкими супутніми захворюваннями.

Чинники, що впливають на прогноз:

• вік пацієнта — у дітей віком до 5 років і дорослих віком від 60 років прогноз менш сприятливий внаслідок високого ризику розвитку септичних ускладнень та тяжкого перебігу захворювання. Особливо несприятливий прогноз відзначається у новонароджених та немовлят, у яких летальність може досягати 20–25%;
• своєчасність початку лікування — початок адекватної антибактеріальної терапії в перші 48–72 год від моменту появи клінічних симптомів значно покращує прогноз і знижує ризик розвитку ускладнень. Затримка з початком лікування на 5–7 днів підвищує ймовірність розвитку септичних ускладнень у 3–4 рази;
• стан імунної системи — у імунокомпрометованих хворих (пацієнтів з ВІЛ-інфекцією, онкогематологічними захворюваннями, які отримують імуносупресивну терапію) високий ризик генералізації інфекції та розвитку атипових форм;
• тяжкість клінічних проявів у дебюті хвороби — розвиток септичного синдрому, інфекційно-токсичного шоку, поліорганної недостатності в перші дні хвороби вказує на несприятливий прогноз та високий ризик летального результату.

Клінічними критеріями одужання є:

• стійка нормалізація температури тіла протягом щонайменше 5–7 днів;
• зникнення симптомів інтоксикації;
• нормалізація характеру та частоти випорожнень;
• відновлення апетиту та загального самопочуття;
• нормалізація розмірів печінки та селезінки;
• нормалізація показників периферичної крові;
• отримання 3 негативних результатів посіву калу та сечі з інтервалом 2–3 дні після закінчення антибактеріальної терапії. За наявності носійства потрібне додаткове лікування і більш тривале спостереження.

Усі пацієнти, які перенесли паратиф С, підлягають диспансерному спостереженню протягом 6–12 міс залежно від тяжкості перебігу захворювання та наявності залишкових явищ. Спостереження здійснюється інфекціоністом із залученням інших фахівців за показаннями.

Бактеріологічне обстеження проводиться через 1; 3; 6 та 12 міс після одужання. При виявленні носійства призначається повторний курс антибактеріальної терапії із наступним контрольним обстеженням.

Реабілітаційні заходи призначаються за наявності залишкових явищ:

• загальнозміцнювальна терапія;
• вітамінотерапія;
• пробіотики для відновлення кишкової мікрофлори;
• фізіотерапевтичні процедури;
• санаторно-курортне лікування при вираженому астенічному синдромі.