Лінкоміцин (Lincomycin)

Лінкоміцин - 250 мг

фармакодинаміка
Чутливість
Залежно від чутливості збудника та концентрації антибіотика лінкоміцин може зумовлювати як бактерицидну, так і бактеріостатичну дію.
У таблиці наведені значення мінімальної інгібуючої концентрації (MIC), отримані з джерел літератури. Поширеність резистентності може змінюватися з часом та залежно від регіону.

*Лінкоміцин неактивний проти H. influenzae, ентерококів та видів роду Neisseria (див. ПОКАЗАННЯ).
In vitro спостерігали феномен перехресної резистентності за дисоційованим типом між кліндаміцином та лінкоміцином, з одного боку, та антибіотиками макролідної групи (еритроміцин, кларитроміцин, азитроміцин) – з іншого. Між лінкоміцином та кліндаміцином існує абсолютна перехресна резистентність. У дослідженнях in vitro та in vivo не спостерігався швидкий розвиток резистентності. У стафілококів резистентність до лінкоміцину або кліндаміцину in vitro розвивається поступово. Дослідження свідчать про відсутність спільних антигенних властивостей у лінкоміцину та пеніцилінів.
Фармакокінетика
Всмоктування. При пероральному прийомі натще всмоктується 25–30% препарату. При пероральному прийомі 500 мг лінкоміцину C_max у сироватці крові становить приблизно 3 мкг/мл та досягається через 2–4 год після застосування. Якщо лінкоміцин приймати з їжею, цей показник знижується приблизно на 50%. Після перорального прийому терапевтична концентрація препарату у крові зберігається протягом 6–8 год для найбільш чутливих грампозитивних збудників.
Розподіл. На основі опублікованих досліджень встановлено, що зв’язування препарату з білками у плазмі крові має насичувальний характер, тобто частка зв’язаного препарату знижується зі зростанням концентрації препарату в сироватці крові.
Концентрація препарату у крові плода, перитонеальній та плевральній рідинах може сягати 25–50% концентрації у крові, у грудному молоці — 50–100%, у кістковій тканині — приблизно 40%, а у м’яких тканинах — 75% від концентрації у крові.
Водночас лінкоміцин повільно проникає у спинномозковий ліквор (1–18% концентрації у крові). При менінгіті спостерігалося зростання рівня препарату приблизно до 40% порівняно з концентрацією у крові.
Виведення. Більша частина метаболізму препарату відбувається переважно у печінці. У нормі Т_½ препарату із плазми крові становить 5,4±1 год. При порушеннях функції печінки та/або нирок Т_½ може збільшуватися, тому пацієнтам із порушеннями функції печінки та/або нирок слід враховувати можливість зниження частоти прийому лінкоміцину.
Після разового перорального прийому 500 мг препарату виведення мікробіологічно активної форми із сечею становить 1–31% (у середньому — 4%), а з калом — до 33%.
Враховуючи, що концентрація препарату в жовчі може у 10 разів перевищувати рівень препарату у крові, виведення з жовчю, без сумніву, є важливим шляхом екскреції препарату з організму при пероральному прийомі.
Залишки препарату виводяться у вигляді неактивних з мікробіологічної точки зору метаболітів. Процедури гемодіалізу та перитонеального діалізу не впливають на виведення лінкоміцину з крові.

лінкоміцин показаний для лікування у разі інфекцій, спричинених чутливими до лінкоміцину штамами грампозитивних аеробних мікроорганізмів, таких як стрептококи, пневмококи та стафілококи, або чутливими до препарату анаеробними бактеріями:
1. Інфекції верхніх дихальних шляхів: хронічний синусит, спричинений анаеробними штамами. Лінкоміцин можна застосовувати для лікування окремих випадків гнійного середнього отиту або як засіб для додаткової терапії разом з антибіотиком, що ефективно діє проти аеробних грамнегативних збудників. Інфекції, спричинені H. influenzae, не є показанням до застосування препарату (див. Фармакодинаміка).
2. Інфекції нижніх відділів дихальних шляхів, включаючи інфекційні загострення хронічного бронхіту та інфекційну пневмонію.
3. Інфекції шкіри і м’яких тканин, спричинені чутливими мікроорганізмами, у випадках, коли призначення антибіотиків пеніцилінової групи не показане.
4. Інфекції кісток та суглобів, у тому числі остеомієліт та септичний артрит.
5. Септицемія та ендокардит. В окремих випадках септицемії та/або ендокардиту внаслідок чутливості збудників до лінкоміцину спостерігалася виражена відповідь на лікування лінкоміцином. Проте при таких інфекціях перевагу має застосування бактерицидних препаратів.

дози та спосіб застосування слід визначати, виходячи зі ступеня тяжкості інфекції, стану пацієнта та чутливості бактеріального збудника. Тривалість лікування визначається індивідуально лікарем.
Препарат бажано приймати за 1–2 год до або через 1–2 год після вживання їжі. Тверді капсули необхідно запивати достатньою кількістю води.
Дорослі. По 500 мг 3–4 рази на добу.
Діти (віком від 6 років). 30–60 мг/кг/добу, розподілені на 3–4 рівні дози.
Пацієнти із порушеннями функції нирок та/або печінки. У разі необхідності застосування лінкоміцину для лікування пацієнтів із тяжкими порушеннями функції нирок та/або печінки відповідна доза становить 25–30% дози, рекомендованої пацієнтам із незміненою функцією нирок/печінки.
Діти. Не призначають препарат у лікарській формі капсули дітям віком до 6 років.

підвищена чутливість до діючої речовини або до будь-якого іншого компонента препарату, або до кліндаміцину. Менінгіт.

з боку ШКТ: біль у животі, нудота, блювання та антибіотикоасоційована діарея (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ), езофагіт, глосит, стоматит, анальний свербіж. Майже усі антибіотики, серед яких пеніциліни, цефалоспорини та лінкозаміди, можуть призводити до розвитку тяжкої діареї (іноді розвитку діареї передує прихований період), коліту, в тому числі псевдомембранозного коліту, спричинених дією токсинів Clostridium difficile (C. difficile). У разі розвитку діареї під час лікування препарат слід відміняти поступово. Коліт може також розвинутися через 2–3 тиж після завершення лікування. Слід уникати застосування ліків, що пригнічують перистальтику кишечнику.
З боку системи кровотворення: зареєстровані випадки нейтропенії, лейкопенії, агранулоцитозу та тромбоцитопенічної пурпури. Описані також рідкісні випадки апластичної анемії та панцитопенії, в яких неможливо виключити роль лінкоміцину як причинного фактора.
З боку імунної системи: реакції підвищеної чутливості, включаючи ангіоневротичний набряк, сироваткову хворобу, анафілаксію; деякі з названих реакцій спостерігали у пацієнтів із підвищеною чутливістю до пеніциліну. Із застосуванням лінкоміцину пов’язували рідкісні випадки мультиформної еритеми, що іноді були подібними до синдрому Стівенса — Джонсона.
Серйозні анафілактоїдні реакції потребують невідкладного інтенсивного лікування із застосуванням адреналіну, кисневої терапії та в/в введенням стероїдів. За наявності показань слід також відновити прохідність дихальних шляхів, якщо необхідно — шляхом інтубації.
З боку шкіри та слизових оболонок: повідомляли про випадки свербежу, шкірних висипань, кропив’янки, вагініту та про рідкісні випадки ексфоліативного та везикульозно-бульозного дерматиту.
З боку печінки: при терапії лінкоміцином спостерігали виникнення жовтяниці та зміну показників функції печінки (зокрема підвищення рівнів трансаміназ сироватки крові).
З боку нирок: хоча прямого взаємозв’язку між лінкоміцином та ураженням нирок не встановлено, в окремих випадках спостерігали порушення функцій нирок, про що свідчили азотемія, олігурія та/чи протеїнурія.
З боку органа слуху та рівноваги: в окремих випадках повідомляли про виникнення дзвону у вухах та вертиго.
Застосування лінкоміцину може бути причиною надмірного росту нечутливих організмів, зокрема дріжджових грибів.

необхідно провести мікробіологічні дослідження з метою визначення збудників та їхньої чутливості до лінкоміцину.
Було продемонстровано ефективність застосування лінкоміцину для лікування стафілококових інфекцій, резистентних до інших антибіотиків та чутливих до лінкоміцину. Виявлені штами стафілококів, резистентних до лінкоміцину, тому при терапії препаратом Лінкоміцин необхідно проводити бактеріологічні посіви та дослідження чутливості збудників. У разі застосування макролідів можлива часткова, але не повна, перехресна резистентність. За наявності показань лікарський засіб можна застосовувати одночасно з іншими антибактеріальними препаратами.
З метою зниження швидкості виникнення резистентних до лікарського засобу бактерій та збереження ефективності лінкоміцину та інших антибактеріальних препаратів Лінкоміцин слід застосовувати лише для лікування чи профілактики інфекцій, які доведено або з дуже високою ймовірністю спричинені чутливими бактеріями. У випадках, коли наявна інформація про результати бактеріологічних посівів та визначення чутливості, її необхідно враховувати під час вибору або зміни антибактеріальної терапії. При відсутності цих даних на емпіричний вибір терапії можуть вплинути місцеві епідеміологічні дані та місцеві особливості характеристик чутливості.
Застосування лінкоміцину не показане для лікування незначних бактеріальних інфекцій та вірусних інфекцій. Призначення Лінкоміцину у разі відсутності підтвердженої чи підозрюваної з високою ймовірністю бактеріальної інфекції навряд чи буде корисним для пацієнта та підвищує ризик виникнення бактерій із резистентністю до лікарського препарату.
У зв’язку з ризиком розвитку псевдомембранозного коліту перед прийняттям рішення щодо застосування лінкоміцину лікар повинен проаналізувати природу інфекції та оцінити придатність менш токсичних альтернативних препаратів (наприклад еритроміцину).
Про виникнення діареї, пов’язаної з C. difficile, повідомлялося при застосуванні майже усіх антибактеріальних засобів, включаючи лінкоміцин.
Тяжкість проявів може бути від помірної діареї до коліту з летальним кінцем. Застосування антибактеріальних препаратів впливає на нормальну флору кишечнику та призводить до підвищеного росту C. difficile, що продукують токсини А та В. Пов’язана з C. difficile діарея може проявлятися у легкій формі з водянистими рідкими випорожненнями, але також може прогресувати до тяжкої стійкої діареї, лейкоцитозу, гарячки, сильних абдомінальних спазмів, слизу або крові у випорожненнях.
У разі псевдомембранозного коліту легкого ступеня тяжкості зазвичай достатньо припинити прийом препарату. При ступені тяжкості від середнього до тяжкого слід проводити лікування із введенням р-нів, електролітів, білків та призначення антибактеріальних засобів, ефективних проти C. difficile при коліті.
Одразу після встановлення первинного діагнозу «псевдомембранозний коліт» слід розпочати лікування. Діагноз зазвичай встановлюють на основі клінічної симптоматики, але для підтвердження діагнозу також можуть бути використані дані ендоскопії або визначення C. difficile та його токсинів у випорожненнях пацієнта.
При відсутності лікування у пацієнта може розвинутися потенційно летальний перитоніт, шок і токсичний мегаколон.
Діарея, асоційована з C. difficile, частіше розвивається та має тяжчий перебіг в ослаблених пацієнтів та пацієнтів літнього віку. Причиною підвищеної захворюваності та летальності також можуть бути штами C. difficile, здатні до збільшеної продукції токсинів.
Можливість виникнення діареї, пов’язаної з C. difficile, необхідно враховувати у пацієнтів із діареєю, що виникла після застосування антибіотиків. Необхідно провести ретельний аналіз анамнезу, оскільки розвиток діареї, пов’язаної з C. difficile, описували навіть через 2 міс після завершення антибактеріальної терапії.
Лінкоміцин слід з обережністю призначати пацієнтам, у яких в анамнезі є захворювання ШКТ, особливо коліт.
Лінкоміцин не можна застосовувати для лікування менінгіту, оскільки рівні препарату в СМР недостатні.
Під час довготривалого лікування слід контролювати функцію печінки та нирок, а також проводити аналізи крові.
Застосування лінкоміцину може призводити до надмірного росту нечутливих організмів, зокрема дріжджових грибів. У разі виникнення суперінфекції слід вживати відповідних заходів, показаних відповідно до клінічної ситуації. Якщо лікування Лінкоміцином потребують пацієнти із вже наявними грибковими інфекціями, необхідно одночасно проводити протигрибкову терапію.
Лінкоміцин слід з обережністю застосовувати пацієнтам з анамнезом, обтяженим БА або вираженою алергією.
Призначені хірургічні процедури слід проводити у поєднанні з антибіотикотерапією.
Показано, що лінкоміцин здатен блокувати нервово-м’язову передачу імпульсів, тому може посилювати дію інших нервово-м’язових блокаторів. Таким чином, лінкоміцин слід з обережністю застосовувати для лікування пацієнтів, які приймають препарати цього класу.
Лінкоміцин необхідно з обережністю застосовувати для лікування пацієнтів з атопією.
Лінкоміцин слід з обережністю застосовувати для лікування пацієнтів із тяжкими порушеннями функції нирок та/або печінки, що супроводжуються тяжкими порушеннями обміну речовин. Для цих пацієнтів слід змінювати дозу препарату (див. ЗАСТОСУВАННЯ). Під час лікування високими дозами у таких пацієнтів необхідно контролювати рівень лінкоміцину у сироватці крові, оскільки Т_½ препарату у цих категорій пацієнтів може подовжуватися у 2–3 рази.
Застосування у період вагітності та годування грудьми. У людини лінкоміцин здатен проникати через гематоплацентарний бар’єр. При цьому рівні препарату у сироватці пуповинної крові сягають 25% рівнів препарату у сироватці крові матері. Значного накопичення препарату в амніотичній рідині не відбувається. Контрольованих досліджень із застосуванням препарату вагітними не проводили. У 302 дітей, народжених жінками, які отримували лікування лінкоміцином на різних фазах вагітності, не спостерігалося зростання частоти вроджених аномалій чи затримки росту порівняно з контрольною групою протягом перших 7 років життя.
Лінкоміцин не слід застосовувати у період вагітності, за винятком випадків, коли лікування вкрай необхідне. Лінкоміцин виявлений у грудному молоці у концентрації від 0,5 до 2,4 мкг/мл. У зв’язку з можливістю виникнення тяжких реакцій на лінкоміцин у немовлят на грудному вигодовуванні слід прийняти рішення щодо припинення годування грудьми або припинення лікування препаратом залежно від необхідності застосування препарату для матері.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами чи роботі з іншими механізмами. Особливого впливу на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами чи роботі з іншими механізмами не відзначено, але повідомляли про окремі випадки виникнення запаморочення.

можливе посилення ефекту препаратів класу блокаторів нервово-м’язової передачі (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Одночасний пероральний прийом каоліново-пектинових сумішей уповільнює поглинання лінкоміцину на 90%. Тому для уникнення подібної взаємодії ці суміші слід приймати щонайменше за 2 год до або через 3–4 год після прийому лінкоміцину.
In vitro спостерігалися антагоністичні взаємодії між лінкоміцином та еритроміцином, а також макролідними сполуками, хімічна структура яких споріднена з еритроміцином. У зв’язку з можливим клінічним значенням описаної взаємодії ці два лікарські препарати не слід призначати одночасно.
Лінкоміцин може впливати на результати визначення рівнів ЛФ крові. Внаслідок цього результати аналізу можуть демонструвати помилкове підвищення рівнів ферменту.
Повідомлялося про перехресні випадки резистентності між лінкоміцином та кліндаміцином.

при передозуванні можливе виникнення розладів з боку ШКТ, включаючи біль у животі, нудоту, блювання та діарею.
Для лікування передозування слід спровокувати блювання або за наявності показань — провести промивання шлунка. Специфічний антидот невідомий.
Гемодіаліз та перитонеальний діаліз неефективні для видалення лінкоміцину із крові.

при температурі не вище 25 °С.