Засоби для покращення апетиту
Незважаючи на поширеність проблеми надмірної маси тіла, що виникає внаслідок надлишкового споживання калорійної їжі, стійке зниження апетиту відзначають не менш часто. Хронічне порушення харчування спостерігається при тяжких захворюваннях та суттєво погіршує якість життя пацієнтів.
Багато людей з прогресуючими онкологічними захворюваннями відзначають втрату апетиту, яку також називають анорексією. Поширеність анорексії непсихогенного походження по-різному визначають у різних дослідженнях. Повідомляючи дані дослідження PreMiO, в якому взяли участь 1952 хворих на рак, вчені зазначили, що 40% пацієнтів згадували про втрату апетиту. У той же час в іншому дослідженні було встановлено, що серед 221 пацієнта з онкопатологією або ВІЛ-інфекцією клінічно значуща анорексія спостерігалася лише у 24% (Childs D.S., 2019).
Гострі та хронічні соматичні хвороби також часто характеризуються порушенням процесів засвоєння їжі. Так, муковісцидоз є аутосомно-рецесивним захворюванням, яке вражає різноманітні органи людського тіла. Патологічні зміни найбільш виражені в легенях та підшлунковій залозі, що призводить до прогресуючого ураження легень та панкреатичної недостатності. У зв’язку з перебігом патологічного процесу хворим на муковісцидоз потрібно значно більш високе споживання калорій, ніж рекомендується для інших людей. Метою харчування пацієнтів з муковісцидозом є нормальний розвиток у дитячому та підлітковому віці та підтримання адекватного нутрітивного статусу протягом усього життя. Дослідження показали, що функція легень тісно пов'язана з харчуванням при муковісцидозі та що нутритивний статус є незалежним предиктором виживаності. Недостатнє споживання основних нутрієнтів при муковісцидозі може призвести до виснаження. Стимулятори апетиту хоча й ефективні при недостатності харчування у пацієнтів з муковісцидозом, мають призначатися тільки в тому разі, якщо основною причиною недостатності харчування є зниження споживання їжі внаслідок анорексії та мальабсорбції, а всі інші фактори оцінені, виключені або усунені (Samya Z. Nasr, 2008).
У хірургічній практиці ненавмисна втрата апетиту є багатогранною проблемою з різноманітними наслідками. Низький передопераційний прийом їжі підвищує ризик післяопераційних ускладнень. Втрата апетиту до лікування також була визначена як важливий прогностичний фактор для пацієнтів з раком шлунково-кишкового тракту. Адекватне споживання їжі перед операцією покращує загоєння ран у хворих, які перенесли великі абдомінальні операції. Після хірургічного втручання (навіть у розширених програмах відновлення у колоректальній хірургії) та через 2 тиж після операції до 55% пацієнтів відзначають часткову або повну втрату апетиту. Окрім того, значне зменшення маси тіла внаслідок втрати апетиту особливо часто відзначають після операцій на верхніх відділах шлунково-кишкового тракту. Якщо післяопераційне зниження апетиту призводить до недостатності харчування, це негативно впливає на виживаність, частоту ускладнень та якість життя. Після неабдомінальної хірургії, наприклад, первинної заміни суглоба, пацієнту потрібно до 4 тиж, щоб відновити доопераційний апетит. Зниження апетиту спостерігається також при нехірургічних захворюваннях: хронічній хворобі нирок, інфекційних хворобах, нервовій анорексії, функціональних порушеннях шлунково-кишкового тракту (Wagner M., 2022).
Таким чином, існує велика кількість захворювань та станів, асоційованих із порушенням засвоєння їжі. Це не лише приносить дискомфорт, а й може суттєво погіршити прогноз основного захворювання.
Лікарські засоби для підвищення апетиту
У медичній практиці застосовують різні препарати для оптимізації обмінних процесів. У разі кахексії, спричиненої тяжкими захворюваннями, зокрема, при запущених стадіях раку, призначають (Kristin Enevoldsen, 2014):
- кортикостероїди;
- похідні прогестерону (наприклад мегестролу ацетат);
- андрогенні стероїди;
- метоклопрамід;
- препарати канабісу;
- тетрациклічний антидепресант миртазапін;
- нестероїдні протизапальні препарати;
- талідомід;
- грелін;
- інтерферон;
- мелатонін.
Однак застосування цих лікарських засобів суворо обмежене чіткими медичними показаннями, а для деяких із них досі не встановлені оптимальні дози та режим застосування.
Окрім власне стимуляторів апетиту, рекомендується підбирати пацієнтові повноцінний раціон, калорійність якого відповідатиме індивідуальним потребам. Також, крім звичайної їжі, слід вводити до раціону дієтичні добавки (з високим вмістом аргініну, лейцину та глутаміну), омега-3 жирні кислоти (зокрема ейкозапентаєнову кислоту) (Childs D.S., 2019).
У категорії препаратів, що впливають на травну систему та метаболізм, представлений широкий спектр лікарських засобів з різними неспецифічними механізмами дії. Ліки з гепатопротекторними та антиоксидантними властивостями представлені як у формах для прийому всередину (капсули м'які, таблетки кишково-розчинні і т.д.), так і у формах для в/в введення (ліофілізат або концентрат для приготування розчину для ін'єкцій). Також у цій категорії наявні гомеопатичні та фітотерапевтичні препарати. Оптимальний лікарський засіб та його дозу має підбирати лікар залежно від основного захворювання, а різні форми випуску дають можливість розпочинати курс лікування в умовах стаціонару та продовжувати його амбулаторно до досягнення необхідного ефекту.
Показання до застосування
Препарати, що впливають на систему травлення та метаболізм, призначають при:
- внутрішньопечінковому холестазі у дорослих, у тому числі при холестазі, який є ускладненням хронічного гепатиту та/або цирозу печінки;
- холестазі вагітних;
- алкогольному ушкодженні печінки;
- інтоксикації, що розвинулася внаслідок прийому протитуберкульозних чи протипухлинних препаратів;
- гіпотрофії та недостатньому харчуванні;
- порушеннях харчування, що розвиваються після перенесених захворювань;
- діабетичній полінейропатії;
- депресивних синдромах;
- хронічних захворюваннях, що часто загострюються.
Можна також застосовувати гепатопротектори та антиоксиданти у комплексній терапії при анорексії (інструкція МОЗ України).
Протипоказання
Протипоказаннями до застосування гепатопротекторів є:
- генетично зумовлені порушення обміну речовин (наприклад гомоцистинурія);
- індивідуальна непереносимість діючої речовини;
- нефролітіаз;
- виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки;
- еритремія;
- хвороба Аддісона.