Гайморит (верхньощелепний, максилярний синусит) — це запалення слизової оболонки верхньощелепних придаткових пазух носа вірусної, бактеріальної, грибкової природи, що розвивається за участю додаткових факторів ризику (анатомічних особливостей будови верхніх дихальних шляхів, осередків одонтогенної інфекції, алергічного риніту та ін.). Захворювання може бути гострим (тривалість періоду клінічних проявів до 12 тиж у дорослих пацієнтів та до 4 тиж у дітей) та хронічним (тривалість гаймориту перевищує 12 тиж у дорослих, у дітей — більше 4 тиж).
У сучасній медичній літературі запалення верхньощелепних придаткових пазух носа представлене як поліетіологічне захворювання. Для його розвитку, крім інфекційних агентів, необхідний цілий ряд додаткових факторів, внаслідок яких відбуваються патофізіологічні зміни в слизовій оболонці верхніх дихальних шляхів:
Інфекційне навантаження істотно впливає на розвиток запального процесу в слизовій оболонці верхньощелепних синусів. У більшості випадків патогенні мікроорганізми потрапляють у пазухи з навколишнього середовища, але також існує можливість інфікування внаслідок збільшення кількості умовно-патогенної флори, яка постійно знаходиться у верхніх дихальних шляхах людини.
Існує декілька шляхів, якими збудник проникає в синуси:
Риновіруси (Rhinoviruses) та вірус грипу (Influenza virus) — найчастіші причини гострого запалення слизової оболонки дихальних шляхів, у результаті якого розвивається гайморит. Риновіруси належать до сімейства пікорнавірусів (Picornaviridae) та роду ентеровірусів (Enterovirus). Збудники особливо активні в осінньо-зимовий період, викликаючи абсолютну більшість гострих респіраторно-вірусних інфекцій. Вірус грипу належить до сімейства Orthomyxoviridae та має декілька типів:
Гайморит здатні викликати всі типи вірусу грипу, але найчастіше — А та В.
У результатах бактеріологічного дослідження визначення мікрофлори, що викликала гайморит, найчастіше висіваються:
Часто в мазках виявляють золотистий стафілокок (Staphylococcus aureus), але цей мікроорганізм не є типовою причиною інфекції. У більшості випадків він потрапляє в біоматеріал з волосків, які знаходяться в присінках носової порожнини та належать до умовно-патогенних мікроорганізмів, що входять до складу нормальної мікрофлори шкірних покривів. При одонтогенному шляху поширення інфекції внаслідок каріозного ураження зубів основний збудник протей (Proteus).
Загалом близько 93% бактеріальних гайморитів викликає аеробна патогенна мікрофлора, 7% — анаеробні мікроорганізми.
Найчастіше чинником розвитку грибкового гаймориту є стороннє тіло, яке потрапляє у верхньощелепну пазуху одонтогенним шляхом. Навколо нього утворюється грибкове тіло з колонієутворювальним міцелієм на поверхні слизової оболонки. Грибковий гайморит може бути викликаний аспергілусом (Aspergillus) або іншими видами грибів.
Також грибкові гайморити часто виявляють в імуноскомпрометованих пацієнтів (ВІЛ-інфекція, цукровий діабет та ін.).
До факторів, що підвищують ризик запалення слизової оболонки верхньощелепних придаткових пазух носа, можна віднести:
У більшості випадків гостре запалення верхньощелепних пазух починається з вірусного ураження слизової оболонки носа. Під впливом респіраторних вірусів відбувається ослаблення місцевого імунітету. Слизові оболонки носа та синусів стають більш вразливими для інших інфекційних агентів.
Патологічний процес швидко переходить на ділянку середнього носового ходу. Саме тут розташовується остіомеатальний комплекс. Згідно з дослідженнями, представленими Вольтером Месерклінгером (W. Messerklinger) у 1978 р., комплекс є своєрідним «критичним вузлом» для розвитку гаймориту. Він складається з різних анатомічних структур, між якими розташовуються вузькі щілини та простори. Важливо, що такі анатомічні особливості необхідні для нормального функціонування дихальних шляхів. Інфекційні агенти та фактори ризику провокують розвиток запальних процесів у слизовій оболонці остіомеатального комплексу, що супроводжується:
Тривале порушення аерації та мукоциліарного транспорту, що може виникати при анатомічних аномаліях верхніх дихальних шляхів або наявності стороннього тіла, призводить до переходу гострого запального процесу у хронічну форму.
Діагностика захворювання може бути ускладнена, тому що симптоми гаймориту, особливо на початку, нагадують прояви інших респіраторних захворювань. Пацієнта турбують:
Діагноз встановлюють, враховуючи клінічні ознаки гаймориту, описані вище, дані фізикального обстеження та додаткових методів діагностики (детальніше у табл. 1).
Метод обстеження | Характерні прояви |
Огляд | При огляді хворого на гайморит виявляються:
|
Пальпація, перкусія | При пальпації шкіри у проєкції верхньощелепного синуса можна виявити такі симптоми гаймориту:
|
Риноскопія | Під час огляду порожнини носа з використанням ринологічного дзеркала або ринофіброскопа можна виявити:
|
Ультразвукове дослідження (УЗД) верхньощелепних пазух носа | Метод використовується для діагностики захворювань носа у дорослих та дітей віком від 7 років.
Використовується на додаток до риноскопії та дає можливість виявити застійні явища у синусах. Маркером застою слизу є багаторазові зворотні відлуння при дослідницькій відстані 4–6 см. У такому разі ймовірність застою слизу в приносових пазухах становить до 95%. Оцінити стан слизової оболонки (наприклад виявити ознаки набряку або гіперемії) за допомогою ультразвукової діагностики неможливо. |
Рентгенологічне дослідження | Рентгенографія, комп’ютерна (КТ) та магнітно-резонансна томографія (МРТ) також належать до додаткових методів діагностики та використовуються у клінічно складних випадках, при нетиповому перебігу захворювання, у пацієнтів з підозрою на ускладнення. Пріоритетними є сучасні та інформативні методи (комп’ютерна (КТ), магнітно-резонансна томографія (МРТ)). Рентгенологічне дослідження дозволяє оцінити анатомічну структуру органу та стан тканин:
|
Лабораторне дослідження | Зміни у результатах лабораторних аналізів при гаймориті нехарактерні та неспецифічні для цього захворювання.
Можна виділити лише лабораторний маркер синуситу бактеріальної природи — підвищення концентрації С-реактивного білка вище 10 мг/л у поєднанні з підвищеною швидкістю осідання еритроцитів (понад 10 мм/год). Діагноз гаймориту зазвичай встановлюється на основі клінічних ознак, анамнезу та додаткових інструментальних методів дослідження, описаних вище. |
Бактеріологічне обстеження | Бактеріологічне обстеження при гаймориті частіше проводиться при хронічній формі захворювання та включає наступні кроки:
|
З появою ускладнень гаймориту хворий підлягає ургентній госпіталізації у відділення оториноларингології. Серед ускладнень виділяють:
Лікування гаймориту спрямоване на досягнення наступних цілей:
Згідно з європейськими рекомендаціями отоларингологів, застосування антибіотиків доцільно починати з 5-го дня захворювання. У гайдлайнах, які розміщені на сторінці Міністерства охорони здоров’я України, антибіотикотерапію рекомендовано починати, якщо симптоми гаймориту зберігаються понад 10 днів. У клінічних протоколах лікування гострого риносинуситу немає певної рекомендації щодо часу початку антибіотикотерапії. Відмічено лише, що антибактеріальні лікарські засоби призначають пацієнтам із симптомами бактеріального гострого синуситу або тяжким перебігом хвороби. Фахівці виділяють дві лінії антибіотиків для лікування гаймориту:
Детальну інформацію про препарати для антибіотикотерапії гаймориту наведено в табл. 2.
Препарати | Особливості застосування |
Перша лінія | Захищені амінопеніциліни
Амоксицилін + клавуланова кислота — напівсинтетичний пеніцилін, захищений клавулановою кислотою. Чинить протимікробну дію, активний проти основних бактеріальних збудників гаймориту. Лікарський засіб випускається у формі таблеток, порошку для приготування оральної суспензії, порошку для приготування розчину для ін’єкцій. Схема прийому:
Макроліди При підтвердженому бактеріальному запаленні верхньощелепних пазух, спричиненому нетиповою флорою, застосовують:
|
Друга лінія | Цефалоспорини ІІІ покоління
Цефтріаксон застосовують парентерально (можна вводити внутрішньом’язово, внутрішньовенно). Для дорослих та дітей віком від 12 років доза становить 1–2 г 1 раз на добу, у віці молодше 12 років дозу підбирають індивідуально (добова доза варіює в межах 20–80 мг/кг маси тіла). Фторхінолони Левофлоксацин застосовують у формі таблеток або внутрішньовенних ін’єкцій по 500 мг 1–2 рази на добу. Препарат протипоказаний до застосування у педіатричній практиці. |
Під час амбулаторного лікування гаймориту слід надавати перевагу таблетованим формам (таблеткам, капсулам), при стаціонарному — пероральним або парентеральним лікарським препаратам (ін’єкціям та інфузіям).
Для відновлення носового дихання та прохідності носових співусть доцільне застосування судинозвужувальних препаратів. Вони чинять протинабрякову дію на слизову оболонку носа, що особливо важливо в ділянці середнього носового проходу. Застосування місцевих препаратів у формі дозованих спреїв при гаймориті краще, ніж препаратів у формі крапель. Назальний спрей рівномірно розподіляє діючу речовину препарату по всій поверхні слизової оболонки порожнини носа в точно дозованій кількості.
Для усунення набряку слизової оболонки носа при гаймориті можна застосовувати один з деконгестантів, наприклад, ксилометазолін:
Також для симптоматичної терапії застосовують такі групи препаратів:
Схеми лікування можуть бути доповнені іншими лікарськими засобами залежно від вираженості та характеру симптомів.
З точки зору патогенезу, аспірація вмісту з пазухи та введення лікарських засобів у її порожнину за допомогою пункції повинні сприяти швидшому усуненню запалення. Однак проводити процедуру доцільно при неефективності раніше призначеної антибіотикотерапії, підозрі на ускладнення та бактеріальний гайморит у пацієнтів з імуносупресією. Пункція виконується під місцевою анестезією. Порожнину синуса промивають фізіологічним розчином та за необхідності вводять антибактеріальні препарати.
Профілактика гаймориту включає низку заходів, які допомагають знизити ризик розвитку захворювання:
Прогноз для пацієнта з гайморитом залежить від кількох факторів, включаючи тип гаймориту (гострий чи хронічний), наявність ускладнень, своєчасність лікування та загальний стан пацієнта. У більшості випадків гайморит має сприятливий прогноз, особливо якщо він діагностується та лікується на ранніх стадіях. Ускладнення (особливо з ураженням тканин головного мозку або генералізацією інфекції) значно подовжують термін лікування та погіршують прогноз.