Ускладнення інфекцій сечовивідних шляхів

Содержание

Корково-мозковий абсцес нирки

Корково-мозковий абсцес нирки — це серйозне ускладнення, що часто виникає на тлі пієлонефриту, особливо за наявності таких станів, як міхурово-уретральний рефлюкс або перешкода для відтоку сечі. Абсцес може бути як одиничним, так і множинним, і його розвиток призводить до тяжкого запального процесу, схожого на інфекційно-септичний шок (ІСШ).

Діагностика: основним методом діагностики кірково-мозкового абсцесу нирки є комп’ютерна томографія (КТ), за допомогою якої можна точно визначити розміри, кількість абсцесів та ступінь їх впливу на ниркову тканину. КТ сприяє визначенню точної локалізації абсцесів та оцінці можливих шляхів їх поширення, що є критично важливим для планування лікування.

Лікування: раннє призначення антибіотиків відіграє ключову роль у лікуванні та може призвести до повного одужання без необхідності хірургічного втручання, якщо абсцес був виявлений на ранній стадії. Однак у більшості випадків для усунення абсцесу потрібен хірургічний підхід. Найчастіше застосовувана процедура — це дренування абсцесу під контролем ультразвуку або КТ, що дозволяє максимально точно видалити гнійний вміст. У поодиноких випадках, коли абсцес супроводжується руйнуванням тканин або не піддається стандартному лікуванню, може знадобитися виконання часткової або повної нефректомії — видалення частини або всієї нирки. Це крайня міра, що використовується лише за наявності суворих показань.

Корково-мозковий абсцес нирки — це серйозний медичний стан, при якому потрібне негайне та активне лікування для запобігання можливим ускладненням, таким як сепсис або постійне погіршення функції нирок. Комбінація антибіотикотерапії та адекватного хірургічного втручання часто є ключем до успішного одужання.

Множинні абсцеси кіркового шару нирки

Численні абсцеси в кірковому шарі нирки часто є наслідком гематогенного поширення інфекції з віддалених вогнищ, таких як шкірні інфекції, інфекції кісток або ендокардит. Близько ¹/₃ випадків таких ниркових абсцесів діагностується без виявлення первинного джерела інфекції на момент звернення.

Етіологія: в більшості випадків (90%) збудником множинних абсцесів кіркового шару нирки є Staphylococcus aureus. Цей мікроорганізм здатний викликати утворення мікроабсцесів, які з часом можуть зливатися, формуючи великі абсцеси. Іноді такі абсцеси прориваються до збиральної системи нирок, що призводить до додаткових ускладнень.

Ризик розвитку: найбільш уразливими до розвитку множинних абсцесів кіркового шару нирки є особи, які вживають наркотики внутрішньовенно, пацієнти з цукровим діабетом та ті, хто знаходиться на гемодіалізі. Ці групи пацієнтів мають підвищений ризик через ослаблену імунну систему та інші супутні захворювання.

Діагностика: діагностика множинних абсцесів кіркового шару включає використання візуалізаційних методів, насамперед КТ, яка є методом вибору завдяки її здатності точно локалізувати абсцеси та оцінити їх розмір та поширеність. Традиційні бакпосіви крові та сечі у цих випадках найчастіше виявляються негативними.

Лікування: лікування множинних абсцесів кіркового шару нирки включає антибіотикотерапію, спрямовану на боротьбу з інфекцією, та хірургічні втручання для дренування абсцесів. Залежно від тяжкості та поширеності абсцесів може знадобитися як менше, так і інвазивніше хірургічне втручання, аж до часткової або повної нефректомії.

Ці заходи спрямовані на усунення інфекційного вогнища та запобігання подальшому поширенню інфекції, що критично важливо для підтримки функції нирок та загального здоров’я пацієнта.

Паранефральний абсцес

Паранефральний абсцес являє собою скупчення гнійного ексудату, що локалізується між капсулою нирки та нирковою фасцією. Це захворювання часто розвивається як ускладнення пієлонефриту, його основних форм, таких як кірково-мозковий абсцес нирки та абсцес кіркової речовини, а також внаслідок піурії, особливо за наявності нефролітіазу. Хоча рідше, можливий і гематогенний шлях інфікування.

Епідеміологія: у близько 1 з 4 випадків паранефральний абсцес розвивається у пацієнтів з цукровим діабетом, що підкреслює значимість імунних порушень у цій групі хворих.

Клінічні прояви: типові симптоми включають лихоманку, озноб і біль у ділянці нирок. У деяких випадках в ділянці нирок може прощупуватися ущільнення, що вказує на наявність абсцесу. При цих ознаках необхідні ретельне медичне обстеження та підтвердження діагнозу.

Діагностика: КТ є золотим стандартом для діагностики паранефрального абсцесу, оскільки ультразвукова діагностика (УЗД) може дати помилково негативний результат у близько 30% випадків. За допомогою КТ можна точно оцінити розміри, розташування абсцесу та ступінь його впливу на навколишні тканини.

Лікування: лікування паранефрального абсцесу зазвичай включає комбінацію антибіотикотерапії та хірургічного втручання. Вибір антибіотиків повинен базуватися на даних мікробіологічного дослідження крові, сечі та прямого бакпосіву вмісту абсцесу. Хірургічне лікування може змінюватися від черезшкірного дренажу до більш інвазивних процедур, залежно від розміру та поширеності абсцесу.

Для ефективного лікування потрібен індивідуальний підхід, що враховує всі аспекти стану пацієнта та результати діагностичних досліджень, щоб мінімізувати ризики та максимізувати шанси на успішне одужання.

Пієлонефроз

Пієлонефроз є серйозним запальним захворюванням нирок, що найчастіше виникає на тлі вже існуючого гідронефрозу. Гідронефроз, своєю чергою, може розвиватися як результат нефролітіазу (нирковокам’яної хвороби), при якому камені блокують відтік сечі, зумовлюючи застій та подальше інфікування сечових шляхів.

Причини та механізм розвитку: основна причина пієлонефрозу — це висхідне інфікування, коли бактерії піднімаються з нижніх відділів сечовивідних шляхів у нирки, викликаючи запалення. Це часто відбувається на тлі перешкоди для нормального відтоку сечі, наприклад, через уретральний камінь.

Клінічна картина: гострий пієлонефроз характеризується перебігом тяжкої ІСШ, що робить його особливо небезпечним. Симптоми можуть включати високу лихоманку, озноб, сильну болючість в ділянці попереку, що часто супроводжується нудотою та блюванням, що вказує на високий ступінь системної запальної відповіді.

Діагностика: діагностика пієлонефрозу включає аналізи сечі, які можуть показати наявність лейкоцитів (лейкоцитурія), бактерій (бактеріурія) та інших запальних маркерів. Візуалізаційні методи, такі як УЗД та КТ, можуть підтвердити наявність гідронефрозу та оцінити ступінь закупорки сечових шляхів.

Лікування: лікування пієлонефрозу першочергово спрямоване на усунення причин інфекції та відновлення нормального відтоку сечі. Це може включати урологічне втручання, таке як встановлення стента в уретру для забезпечення прохідності сечового шляху або видалення каменів за допомогою літотрипсії або методів ендоскопії. Антибактеріальна терапія також є обов’язковою складовою лікування та контролю інфекції.

Для ефективного лікування пієлонефрозу потрібен комплексний підхід, включаючи антибактеріальну терапію та урологічне втручання, а також ретельний моніторинг стану пацієнта для запобігання можливим ускладненням.

Гангренозний пієлонефрит нирок

Гангренозний пієлонефрит — це екстремально тяжка форма бактеріальної інфекції нирок, яка характеризується мультифокальним некрозом тканин та утворенням газу у нирковій паренхімі та паранефральному просторі. При цьому стані потрібне негайне медичне втручання через високу смертність та тяжкість клінічних проявів.

Етіологія та ризик: гангренозний пієлонефрит найчастіше діагностується у пацієнтів з цукровим діабетом, у яких фіксуються перешкоди відтоку сечі, наприклад, через уретральні камені або інші анатомічні порушення. У близько 95% випадків він діагностується у жінок, що може бути пов’язане з більш високою схильністю до урологічних інфекцій у цій групі.

Клінічна картина: симптоми гангренозного пієлонефриту включають тяжку лихоманку, озноб, сильний біль у ділянці нирок та ознаки септичного шоку. Іноді при пальпації ураженої ділянки можна виявити крепітацію, що вказує на наявність газу у тканинах.

Діагностика: для діагностики використовуються візуалізаційні методи, такі як КТ або УЗД, за допомогою яких можна виявити наявність газу в нирковій тканині. За допомогою цих даних можливі підтвердження діагнозу та оцінка ступеня ураження нирок.

Лікування: лікування гангренозного пієлонефриту включає комбінацію хірургічного дренування для видалення гнійного вмісту та агресивної антибактеріальної терапії. Хірургічне втручання може включати як дренування, так і повне видалення ураженої нирки (нефректомію), особливо через загрозу розвитку чи наявності септичного шоку.

Прогноз: незважаючи на інтенсивне лікування, смертність від гангренозного пієлонефриту залишається високою та досягає 60%. Однак своєчасне хірургічне втручання, включаючи можливе видалення інфікованої нирки, може знизити смертність до 20%.

Ефективність лікування залежить від швидкості діагностики та початку лікування, що наголошує на важливості обізнаності як пацієнтів, так і медичних фахівців щодо можливості розвитку такого ускладнення у ризикованих груп населення.

Нирковий папілярний некроз

Нирковий папілярний некроз — це серйозне захворювання, при якому відбувається відмирання тканини ниркових сосочків, що може призвести до їх подальшого відділення та переміщення в чашково-лоханкову систему. Цей стан часто пов’язаний із висхідною інфекцією сечових шляхів і може спричинити значні ускладнення, включаючи ниркову кольку.

Етіологія та ризик: нирковий папілярний некроз особливо часто діагностується у пацієнтів з цукровим діабетом, де мікроангіопатії та порушення мікроциркуляції зумовлюють розвиток некрозу. Ризик розвитку цього стану підвищується у пацієнтів з урологічними обструкціями, хронічними інфекціями та прийомом певних лікарських засобів, які можуть пошкоджувати ниркову тканину.

Клінічна картина: симптоми ниркового папілярного некрозу можуть включати гострий нирковий біль, кров у сечі, а також ознаки обструкції сечових шляхів, якщо некротичні тканини закупорюють їх. Клінічний перебіг може нагадувати гостре пошкодження нирок (ГПН) із симптомами погіршення функції нирок.

Діагностика: для діагностики ниркового папілярного некрозу використовуються УЗД та КТ. За допомогою цих методів можна візуалізувати структуру нирок, виявити можливі обструкції та оцінити ступінь ураження ниркових сосочків.

Лікування: основою лікування ниркового папілярного некрозу є антибіотикотерапія для контролю та усунення висхідної інфекції. У випадках, коли некротичні тканини спричиняють обструкцію відтоку сечі з нирки, може знадобитися інвазивне лікування. Це може включати ендоскопічне видалення некротичних тканин або інші процедури відновлення прохідності сечових шляхів.

Прогноз та профілактика: прогноз залежить від своєчасності та ефективності лікування, а також від загального стану здоров’я пацієнта та наявності супутніх захворювань, таких як цукровий діабет. Регулярне медичне спостереження та контроль за станом сечовивідної системи можуть допомогти запобігти розвитку тяжких форм некрозу та знизити ризик виникнення ускладнень.

Хронічний пієлонефрит

Хронічний пієлонефрит є тубулоінтерстиціальним захворюванням нирок, яке розвивається на тлі хронічної або рецидивуючої інфекції. Цей стан найчастіше асоціюється з анатомічними аномаліями сечових шляхів, такими як перешкода відтоку сечі, коралові камені нирок або міхурово-сечовивідний рефлюкс, особливо у дітей.

Патофізіологія та симптоматика: хронічний пієлонефрит характеризується фокальним рубцюванням ниркової паренхіми, що призводить до нерівної та розтягнутої поверхні нирки. Захворювання може уражувати одну або обидві нирки, призводити до прогресуючого фіброзу, атрофії трубочок та клубочків. Клінічно це може виявлятися симптомами хронічної ниркової недостатності (ХНН) та рецидивним ІСШ.

Діагностика: діагностика хронічного пієлонефриту включає аналіз сечі, при якому зазвичай виявляють лейкоцитурію та іноді лейкоцитарні циліндри. Негативні результати бакпосіву сечі не виключають діагнозу. Протеїнурія, що зазвичай не перевищує 2,0 г/добу, свідчить про прогресування ниркової недостатності.

Візуалізаційні дослідження, такі як УЗД, можуть виявити зменшені розміри нирок з нерівними контурами та інші ознаки основного захворювання. За допомогою урографії можна виявити деформацію ниркових чашок, тоді як сцинтиграфія є чутливим способом для виявлення рубцювання паренхіми. Мікційна цистографія може бути використана для діагностики міхурово-сечовивідного рефлюксу.

Лікування: лікування хронічного пієлонефриту спрямоване на усунення першопричини інфекції та запобігання прогресу хронічної ниркової недостатності. Це може включати тривалі курси антибіотиків для контролю інфекції та хірургічні або ендоскопічні втручання для корекції анатомічних аномалій сечових шляхів.

Прогноз: прогноз залежить від ступеня ниркового ураження на момент діагностики та ефективності лікувальних заходів. Рання діагностика та адекватне управління станом можуть уповільнити прогресування захворювання та покращити якість життя пацієнтів.

Ксантогранулематозний пієлонефрит

Ксантогранулематозний пієлонефрит є серйозним захворюванням нирок, що характеризується тяжким хронічним запаленням паренхіми нирки, що призводить до її руйнування і великого паранефрального фіброзу. Цей стан найчастіше асоціюється з хронічною перешкодою відтоку сечі та наявністю коралових каменів у нирках, що створює умови для постійної інфекції.

Причини та клінічна картина: захворювання розвивається майже виключно на тлі механічної перешкоди для відтоку сечі, часто пов’язаної з кораловими каменями. У 75% випадків це захворювання виникає і внаслідок хронічної інфекції. Клінічно захворювання проявляється періодичною лихоманкою, болем у ділянці нирок, зменшенням маси тіла і може призвести до тяжкого септичного стану, якщо не буде своєчасно діагностовано та проліковано. У запущених випадках можливе формування шкірних та внутрішніх нориць, що значно погіршує прогноз.

Діагностика: ксантогранулематозний пієлонефрит часто діагностується після хірургічного втручання з приводу передбачуваного злоякісного новоутворення через схожість візуалізаційних даних. КТ є провідним методом візуалізації, за допомогою якого можна побачити характерні ознаки захворювання, такі як збільшена нирка з наявністю каменів та неоднорідною структурою тканини. УЗД також може використовуватися для первинної діагностики та може показати збільшені нирки з включеннями коралових каменів.

Лікування: основним методом лікування ксантогранулематозного пієлонефриту є нефректомія — хірургічне видалення ураженої нирки. Це радикальний метод, але він необхідний для запобігання подальшому прогресу хвороби та розвитку потенційно життєзагрозливих ускладнень, таких як сепсис. Враховуючи тяжкий перебіг захворювання, рання діагностика та адекватне управління механічними перешкодами сечових шляхів можуть запобігти або мінімізувати необхідність нефректомії.

Прогноз: прогноз залежить від стадії, на якій було розпочато лікування, та від успішності хірургічного втручання. Раннє виявлення та усунення причин перешкоди відтоку сечі можуть значно покращити результати для пацієнтів.

Гострий простатит

Гострий простатит — це запалення передміхурової залози, найчастіше спричинене бактеріальною інфекцією. Це захворювання може розвиватися як ускладнення уретриту або ІСШ з патогенами, що проникають з уретри.

Етіологія: найчастішими збудниками гострого простатиту є бактерії роду Enterobacteriaceae та інші мікроорганізми, що викликають уретрит. Ці мікроорганізми можуть потрапити до передміхурової залози, викликаючи швидко прогресуюче запалення.

Симптоми: клінічні прояви гострого простатиту включають:

• швидко наростаючу лихоманку з ознобом;
• біль у ділянці таза чи промежини;
• дизурію (біль чи печіння при сечовипусканні);
• помутніння сечі;
• можливу затримку сечі через набряк передміхурової залози;
• при пальпації передміхурова залоза відчувається набряклою, м’якою, гарячою та дуже болісною. Важливо уникати інтенсивного пальпування через ризик розвитку бактеріємії.

Діагностика: для підтвердження діагнозу проводять бакпосів сечі, за допомогою якого можна виявити збудника інфекції. У госпіталізованих пацієнтів також рекомендується зробити бакпосів крові, позитивний результат якого відмічають у близько 20% випадків.

Лікування: емпіричне лікування гострого простатиту зазвичай включає застосування фторхінолонів у вигляді монотерапії або у поєднанні з аміноглікозидами або котримоксазолом, доза відповідає лікуванню ускладненого ІСШ. Після отримання результатів бакпосіву лікування коригується відповідно до чутливості виділеного збудника. Терапія триває протягом 2–4 тиж.

Необхідно уважно спостерігати за динамікою стану пацієнта. Відсутність поліпшення після тижня лікування може вказувати на розвиток абсцесу передміхурової залози, тому може знадобитися додаткове обстеження та, можливо, хірургічне втручання.

Прогноз: своєчасне та адекватне лікування гострого простатиту зазвичай приводить до повного одужання. Однак запущені випадки або відсутність належного лікування можуть призвести до серйозних ускладнень, включаючи сепсис або хронічний простатит.

Гострий епідидиміт

Гострий епідидиміт є основною причиною розвитку синдрому гострої мошонки у дорослих чоловіків. Цей стан часто пов’язаний з інфекцією, яка поширюється ретроградно із простатичної частини уретри через сім’явивідні шляхи до придатку яєчка.

Етіологія: збудниками інфекції у молодих чоловіків часто є бактерії, що передаються статевим шляхом, такі як Chlamydia trachomatis та Neisseria gonorrhoeae. У чоловіків старшого віку інфекції зазвичай викликаються бактеріями роду Enterobacteriaceae, що пов’язано зі змінами в уродинаміці та частими урологічними захворюваннями.

Основними симптомами гострого епідидиміту є:

• односторонній біль у мошонці, який може бути різким та інтенсивним;
• лихоманка з ознобом;
• дизурія;
• симптоми, схожі на гострий простатит;
• набряк та почервоніння шкіри мошонки;
• дуже чутливий придаток під час пальпації.

Діагностика: діагностика гострого епідидиміту включає мікробіологічні дослідження сечі та, при необхідності, секрету передміхурової залози. Це дозволяє визначити збудника та його чутливість до антибіотиків.

Лікування: лікування повинно починатися якомога раніше і базуватися на передбачуваному збуднику:

• у молодих чоловіків рекомендується комбінація цефтріаксону (0,25–1,0 г внутрішньом’язово одноразово) та доксицикліну (100 мг перорально 2 р/добу протягом 10 днів). У разі підозри на гонорею можна застосовувати ципрофлоксацин (500 мг перорально одноразово) або офлоксацин (400 мг перорально одноразово), а також цефтріаксон (250 мг внутрішньом’язово одноразово);
• у старших чоловіків через часті інфекції Enterobacteriaceae застосовують цефтріаксон у дозі 2,0 г на добу внутрішньом’язово або внутрішньовенно протягом 10–14 днів.

Прогноз: при своєчасному та адекватному лікуванні прогноз зазвичай сприятливий. Однак без лікування стан може призвести до розвитку абсцесу або хронічного епідидиміту, що може вимагати інвазивнішого лікування і навіть хірургічного втручання.