Астматичний статус — це тяжка форма нападу бронхіальної астми, що затягнувся, резистентна до стандартної терапії. Стандартне лікування нападів бронхіальної астми включає інгаляційні β2-агоністи та глюкокортикостероїди. Астматичний статус — це найвищий ступінь загострення бронхіальної астми, який характеризується гіпоксемією, гіперкапнією та вторинною дихальною недостатністю. Усі пацієнти з бронхіальною астмою наражаються на ризик розвитку цього стану. Якщо астматичний статус не розпізнати і не лікувати відповідним чином, він може призвести до гострої дихальної недостатності та навіть летального наслідку. Своєчасна діагностика та лікування є ключем до підвищення результатів терапії пацієнтів з астматичним статусом.
Бронхіальна астма — хронічне запальне захворювання дихальних шляхів, що характеризується періодичними свистячими хрипами, задишкою, болем у грудній клітці та кашлем, пов’язане з підвищеною гіперреактивністю дихальних шляхів на певні подразники.
Астматичний статус частіше відмічають у осіб з нижчим соціально-економічним статусом через обмежений доступ до спеціалізованої допомоги. Ризик розвитку астматичного статусу вищий у хворих з бронхіальною астмою, які живуть наодинці.
За оцінками експертів, у 3–16% госпіталізованих дорослих пацієнтів із бронхіальною астмою розвивається дихальна недостатність, яка потребує штучної вентиляції легень.
В основі патофізіології бронхіальної астми лежить хронічне запалення нижніх дихальних шляхів. Етіологія багатофакторна, включно з генетичними факторами, впливом навколишнього середовища та мікробіома пацієнта.
Причиною розвитку астматичного статусу можуть стати вірусні та бактеріальні захворювання дихальних шляхів, вплив алергенів, застосування деяких препаратів, що спричиняють алергічну реакцію (наприклад ацетилсаліцилової кислоти, пеніциліну, вакцин, сироватки), синдром відміни глюкокортикостероїдів, надмірне застосування седативних і снодійних ліків (може провокувати порушення дренажної функції бронхів), засобів, що пригнічують кашльовий рефлекс, надмірний прийом симпатоміметиків та ін.
Чинники ризику розвитку астматичного статусу:
Фізіологічне загострення бронхіальної астми поділяється на 2 фази. Рання бронхоспастична фаза відмічається через кілька хвилин після дії алергену з дегрануляцією опасистих клітин та вивільненням медіаторів запалення, таких як гістамін, простагландин D2 та лейкотрієн С4. Пізніша фаза запалення викликає набряк дихальних шляхів внаслідок того, що еозинофіли вивільняють еозинофільні катіонні білки (ECP) та головні основні білки (MBP). Зокрема, запалення 2-го типу, що характеризується вивільненням цитокінів інтерлейкіну (IL)-5, IL-4 та IL-13, що продукуються Т-хелперними клітинами 2-го типу (Th2) та лімфоїдними клітинами 2-го типу, мабуть, є ключовим фактором ризику при загостренні бронхіальної астми. Крім того, нейтрофільне запалення, імовірно, також відіграє значну роль у розвитку загострень.
Передчасне закриття дихальних шляхів під час видиху викликає збільшення функціональної залишкової ємності та затримку повітря. Виникає невідповідність вентиляції, перфузії та гіпоксемії, що викликає анаеробний метаболізм та лактоацидоз.
Так, запалення дихальних шляхів є ключовим фактором, крім скорочення гладких м’язів та гіперреактивності дихальних шляхів. Взаємодія опасистих клітин, Т-лімфоцитів та епітеліальних клітин призводить до збільшення циркуляції запальних клітин та цитокінів. Гістаміни, лейкотрієни та фактори активації тромбоцитів виявляються у підвищених концентраціях локально та системно.
Руйнування війок і оголення епітелію призводить до підвищеної подразливості нервових закінчень, що зумовлює гіперреактивність. Запалення також викликає гіпертрофію та гіперфункцію бокалоподібних клітин та слизових залоз, що призводить до закупорки дихальних шляхів слизом.
Переважання холінергічного бронхоконстриктивного впливу: вивільнення постгангліонарного ацетилхоліну викликає бронхоконстрикцію та гіперсекрецію через мускаринові рецептори, водночас як інгібуючі рецептори М2 часто нефункціональні у осіб з атопією, тривалим впливом алергенів, вірусною інфекцією та хронічним запаленням.
Також у розвитку астматичного статусу відіграє роль виснаження функціональної активності надниркових залоз.
Залежно від швидкості розвитку та його переважних механізмів виділяють:
Діагностика астматичного статусу
Залежно від клінічної картини виділяють стадії астматичного статусу:
Задишка — це основна скарга пацієнтів. Інші супутні симптоми можуть включати гарячку, симптоми інфекції верхніх дихальних шляхів, кашель та біль у грудях. Хворий може повідомити, що використовував рекомендований дозований інгалятор або небулайзер частіше, ніж зазвичай. Найчастіше у пацієнтів перед розвитком астматичного статусу відмічається почастішання нападів бронхіальної астми, а в період між нападами дихання повністю не відновлюється.
Кашель нападоподібний, виснажливий, з мокротою, що важко відокремлюється.
Можлива поява ознак порушення функції центральної нервової системи — емоційної лабільності, роздратованість, збудливість, іноді — порушення свідомості, марення, галюцинації.
Опитування пацієнта має бути спрямоване на визначення наявності у пацієнта факторів ризику розвитку астматичного статусу.
Слід ретельно зібрати анамнез, зокрема щодо вживання заборонених психоактивних речовин, препаратів, що застосовуються, та супутніх захворювань, а також виявити потенційні тригери.
У пацієнтів фіксуються:
Свистячі хрипи при аускультації легень часто використовуються як індикатор бронхоспазму. При тяжкому перебігу бронхіальної астми, особливо при астматичному статусі, дані фізикального обстеження недостовірні. При тяжкій формі астми інтенсивність альвеолярного потоку повітря настільки знижується, що хрипи можуть не вислуховуватися. Отже, відсутність хрипів не слід використовувати як індикатор легкого ступеня захворювання, особливо якщо загальний стан пацієнта тяжкий.
Тахікардія вище 120 уд./хв може бути індикатором ступеня тяжкості патології. Можливі надшлуночкові та шлуночкові аритмії.
Фіксується підвищене потовиділення, пацієнт віддає перевагу сидінню прямо, нездатний вимовляти повні речення або використовувати допоміжні м’язи під час дихання, що вказують на прогрес астматичного статусу.
Збільшення зусиль для вдиху під час обструкції дихальних шляхів призводить до підвищення негативного внутрішньогрудного тиску. Це спричиняє зменшення наповнення та відтоку лівого шлуночка, підвищення постнавантаження лівого шлуночка (ЛШ). Також відмічається підвищення постнавантаження правого шлуночка через підвищення тиску в легеневій артерії. Систолічний артеріальний тиск знижується на висоті вдиху.
Так, у разі розвитку декомпенсації характерні:
Вимірювання обструкції повітряного потоку зазвичай не проводиться.
У значній кількості випадків при астматичному статусі потрібна реанімація та інтенсивна терапія. Показання до госпіталізації у відділення інтенсивної терапії:
Інгаляційні бета-агоністи короткої дії є препаратами першого вибору при нападі бронхіальної астми. У цьому класі альбутерол переважає метапротеренол через більш високу селективність щодо блокаторів бета-2-адренорецепторів і довшу тривалість дії. При астматичному статусі потрібні більш високі та частіші дози, ніж у разі традиційної терапії. Початкове лікування включає введення 2,5 мг сальбутамолу (0,5 мл 0,5% розчину в 2,5 мл фізіологічного розчину) за допомогою розпилення через небулайзер кожні 20 хв протягом 60 хв (3 дози) з подальшим проведенням щогодини впродовж перших кількох годин терапії. Застосування через небулайзер краще в екстрених ситуаціях через меншу потребу в контролі, координації та постійних інструкціях.
Внутрішньом’язове або внутрішньовенне введення епінефрину слід розглянути в ситуації, коли застосування аерозольного альбутеролу є неефективним або неможливим, або якщо передбачається, що етіологія загострення бронхіальної астми є алергічною. Доза становить 0,3–0,5 мг внутрішньом’язово або 5–20 мкг кожні 2–5 хв внутрішньовенно. Пацієнтам з артеріальною гіпотензією або рефрактерними до лікування симптомами можна вводити інфузії епінефрину в дозі 0,1–0,5 мкг/кг маси тіла/хв.
Внутрішньовенне введення бета-агоністів зазвичай не рекомендується.
Виконавчий комітет Американської академії алергії, астми та імунології (American Academy of Allergy, Asthma, and Immunology — AAAAI) опублікував заяву про позицію щодо використання інгаляційних бета-агоністів при бронхіальній астмі:
Амінофілін та теофілін є бронходилататорами, які діють за допомогою інгібування фосфодіестерази та антагонізму аденозинових рецепторів. Завдяки цим механізмам вони можуть чинити бронходилатацію та надавати імуномодулювальну дію. Незважаючи на ці переваги, метилксантини пов’язані з більш серйозними побічними ефектами порівняно з агоністами бета-2-адренорецепторів, які можуть включати серцеві аритмії. Незважаючи на це, метилксантини можна розглядати для пацієнтів, які несприйнятливі до звичайного лікування. Їх слід ретельно спостерігати щодо розвитку ознак токсичності.
У результаті досліджень встановлено ефективність застосування глюкокортикостероїдів при астматичному статусі у невідкладних ситуаціях. Так, наразі рекомендують 60–125 мг метилпреднізолону внутрішньовенно кожні 6 год протягом перших 24 год лікування астматичного статусу. Пероральні глюкокортикостероїди зазвичай застосовуються протягом наступних 10–14 днів.
На фізіологічному рівні стероїди зменшують вираженість запалення дихальних шляхів та вироблення слизу, сприяють підвищенню активності агоністів бета-адренорецепторів у гладких м’язах бронхів та зменшують вираженість тахіфілаксії агоністів бета-адренорецепторів у пацієнтів з тяжким перебігом бронхіальної астми.
Антихолінергічні препарати мають варіабельний ефект при нападах бронхіальної астми. Водночас невідкладна допомога при астматичному статусі може включати застосування антихолінергічних лікарських засобів. Так, вони можуть бути потрібні у пацієнтів з бронхоспазмом, викликаним застосуванням блокаторів бета-адренорецепторів, або з тяжким обструктивним захворюванням з обсягом форсованого видиху за 1-шу хв (ОФВ1) <25% від прогнозованого.
У дослідженнях встановлено, що 0,25 мг іпратропію броміду з 5 мг сальбутамолу за допомогою небулайзера сприяють підвищенню показника ОФВ1 ніж монотерапія сальбутамолом. Час відповіді на терапію також був набагато коротшим, ніж при застосуванні кортикостероїдів. Рекомендують антихолінергічні лікарські засоби як препарати другої лінії у хворих з астматичним статусом з неадекватною відповіддю на агоністи бета-адренорецепторів або глюкокортикостероїди. Зазвичай рекомендована доза іпратропію броміду становить 0,5 мг шляхом розпилення поєднано з сальбутамолом.
Магній пригнічує опосередковане кальцієм скорочення гладких м’язів, зменшує вивільнення ацетилхоліну в нервово-м’язових сполуках.
Так, внутрішньовенне введення магнію сульфату є важливим доповненням у терапії пацієнтів з гострим астматичним статусом, рефрактерним до агоністів бета-адренорецепторів. Рекомендується 2 г внутрішньовенно (в/в) у 2 окремі прийоми протягом 20 хв, при цьому побічні ефекти у вигляді артеріальної гіпотензії або гіпорефлексії відмічаються досить рідко.
Киснева терапія рідко показана при астматичному статусі. Рефрактерна гіпоксемія при астматичному статусі має стати приводом до пошуку таких ускладнень, як пневмонія, ателектаз чи баротравма. Геліокс є сумішшю гелію з киснем у співвідношенні 70:30 або 60:40. Геліокс знижує опір та турбулентність дихальних шляхів, а також функцію дихання та стомлюваність дихальних м’язів.
Антибіотики слід застосовувати, якщо пацієнти мають клінічні ознаки інфекції.
У хворих без вираженої енцефалопатії та надмірних виділень неінвазивна вентиляція за допомогою CPAP або BіPAP показана для запобігання ризику розвитку внутрішньолікарняної інфекції при ендотрахеальній інтубації.
Рішення про інтубацію пацієнта з астматичним статусом є клінічним і тому не потрібно однозначного аналізу газів у плазмі крові.
Безпосередніми показаннями до виконання інтубації є:
Якщо стан хворого продовжує погіршуватися, незважаючи на початкове фармакологічне лікування, слід провести негайну оцінку його стану.
До клінічних даних, що схиляють до рішення на користь проведення інтубації, належать:
Пацієнтам, у яких зберігається погана оксигенація або стійкий ацидоз, незважаючи на штучну вентиляцію легень, слід розглянути можливість застосування ЕКМО.
Завжди слід враховувати стан, який може імітувати напад бронхіальної астми. Деякі з цих станів можуть бути ускладненням загострення бронхіальної астми.
Також астматичний статус слід диференціювати з такими захворюваннями, як:
Астматичний статус можна профілактувати, якщо уникати провокувальних та стресових факторів та дотримуватися суворого режиму прийому рекомендованих лікарських засобів.
Нарешті, пацієнтам з анамнезом анафілаксії або раптовою асфіксичною бронхіальною астмою також слід надати епінефрин у шприц-ручці для негайного підшкірного введення, якщо це потрібно.