Помпезо (Pompezo) (356004) - інструкція із застосування ATC-класифікація

фармакодинаміка. Езомепразол є S-ізомером омепразолу, який зменшує секрецію соляної кислоти у шлунку завдяки специфічному, спрямованому механізму дії. Він є специфічним інгібітором протонної помпи (ІПП) парієтальних клітин. І R-, і S-ізомери омепразолу проявляють подібну фармакодинамічну активність.
Механізм дії. Езомепразол — слабка основа, що концентрується та перетворюється на активну форму у сильно кислому середовищі секреторних канальців парієтальних клітин, де інгібує фермент Н⁺К⁺-АТФ-азу — протонну помпу та пригнічує як базальну, так і стимульовану секрецію кислоти.
Фармакодинамічні ефекти. Через 5 діб перорального застосування в дозі 20 та 40 мг езомепразолу рівень рН шлунка >4 зберігався відповідно в середньому протягом 13 та 17 год упродовж 24-годинного інтервалу у пацієнтів із симптоматичною гастроезофагеальною рефлюксною хворобою (ГЕРХ). Ефект подібний незалежно від того, застосовують езомепразол перорально чи в/в.
За допомогою такого опосередкованого параметра концентрації препарату в плазмі крові, як AUC, продемонстровано залежність між пригніченням секреції кислоти та AUC після перорального застосування езомепразолу.
При в/в введенні езомепразолу здоровим добровольцям у дозі 80 мг болюсною інфузією тривалістю 30 хв із подальшим застосуванням у вигляді тривалої в/в інфузії зі швидкістю 8 мг/год тривалістю 23,5 год рівень рН шлунка >4 та >6 зберігався відповідно в середньому протягом 21 та 11–13 год упродовж 24-годинного інтервалу.
При пероральному застосуванні езомепразолу в дозі 40 мг приблизно 78% пацієнтів із рефлюксним езофагітом одужали через 4 тиж, 93% — через 8 тиж лікування.
На тлі лікування антисекреторними засобами рівень гастрину в плазмі крові зростає у відповідь на зниження секреції кислоти. Крім того, внаслідок зниження кислотності шлунка підвищується рівень хромограніну А (CgA). Підвищений рівень CgA може впливати на результати досліджень при діагностиці нейроендокринних пухлин. Наявні опубліковані дані свідчать про те, що лікування ІПП слід припинити за 5–14 діб до вимірювань рівня CgA. Це дозволяє рівню CgA повернутися в діапазон нормальних значень, які можуть бути помилково підвищеними після лікування ІПП.
Під час тривалої терапії езомепразолом як у дітей, так і у дорослих, спостерігалося збільшення кількості ентерохромафіноподібних клітин (enterochromaffin-like cells — ECL), яке, можливо, було спричинене підвищенням рівнів гастрину в плазмі крові. Ці результати вважаються клінічно незначущими.
На тлі довготривалого застосування антисекреторних засобів відзначалося деяке зростання частоти утворення шлункових гландулярних кіст. Такі зміни є фізіологічним наслідком вираженого пригнічення секреції шлункового соку; вони доброякісні за природою та минають після завершення лікування.
Зниження кислотності шлункового соку з будь-яких причин, у тому числі внаслідок застосування ІПП, призводить до збільшення у шлунку кількості бактерій, що зазвичай наявні у ШКТ. Лікування ІПП може дещо підвищувати ризик шлунково-кишкових інфекцій, зумовлених, наприклад Salmonella та Campylobacter, у госпіталізованих пацієнтів, можливо, також Clostridium difficile.
Фармакокінетика. Розподіл. Уявний об’єм розподілу у стаціонарному стані у здорових добровольців становить приблизно 0,22 л/кг маси тіла. Езомепразол на 97% зв’язується з білками плазми крові.
Метаболізм. Езомепразол повністю метаболізується системою цитохрому Р450 (CYP). Основна частина метаболізму езомепразолу залежить від поліморфного CYP 2C19, що відповідає за утворення гідрокси- та десметилметаболітів езомепразолу. Решта метаболізму забезпечується іншою специфічною ізоформою, CYP 3A4, що відповідає за утворення езомепразолу сульфону, основного метаболіта в плазмі крові.
Виведення. Нижченаведені параметри відображають переважно фармакокінетику в осіб із функціональним ферментом CYP 2C19, тобто фармакокінетику швидких метаболізаторів.
Загальний плазмовий кліренс становить приблизно 17 л/год після одноразового введення дози та приблизно 9 л/год — після повторного застосування. T_½ езомепразолу із плазми крові становить приблизно 1,3 год при повторному застосуванні 1 раз на добу.
Езомепразол повністю виводиться з плазми крові між прийомами, тенденції до його накопичення в організмі при застосуванні 1 раз на добу не спостерігається.
Основні метаболіти езомепразолу не впливають на секрецію шлункового соку. Майже 80% перорально введеної дози езомепразолу виводиться у вигляді метаболітів із сечею, решта — з калом. Менше 1% вихідної сполуки виводиться із сечею.
Лінійність/нелінійність. AUC зростає при повторному застосуванні езомепразолу. Це зростання залежить від дози та призводить до утворення нелінійної залежності між дозою та AUC після повторного застосування. Така залежність від часу та дози зумовлена зниженням пресистемного метаболізму та системного кліренсу, спричиненого, вірогідно, пригніченням активності ферменту CYP 2C19 езомепразолом та/або його сульфоновим метаболітом.
При повторному застосуванні езомепразолу в дозах 40 мг у вигляді в/в ін’єкцій його середня C_max у плазмі крові становить приблизно 13,6 мкмоль/л. Середня C_max після перорального введення відповідних доз становить приблизно 4,6 мкмоль/л. Менше зростання (приблизно на 30%) AUC спостерігається при в/в застосуванні порівняно з пероральним застосуванням. Відзначено лінійне дозозалежне зростання AUC при введенні езомепразолу у вигляді в/в інфузії тривалістю 30 хв (у дозі 40; 80 або 120 мг) із подальшим його введенням у вигляді тривалої інфузії (зі швидкістю 4 або 8 мг/год) протягом 23,5 год.
Особливі групи пацієнтів
Пацієнти з поліморфізмом ферменту CYP 2C19. Приблизно 2,9±1,5% населення не має функціонального ферменту CYP 2C19 і називається повільними метаболізаторами. У цих осіб метаболізм езомепразолу, ймовірно, каталізується переважно CYP 3A4. Після багаторазового застосування езомепразолу у дозі 40 мг 1 раз на добу середня AUC була приблизно на 100% вищою у повільних метаболізаторів, ніж в осіб із функціональним ферментом CYP 2C19 (швидких метаболізаторів). Середня C_max була підвищена приблизно на 60%. Подібні відмінності спостерігалися і при в/в введенні езомепразолу. Ці дані не вимагають змін у дозуванні езомепразолу.
Пацієнти із порушеннями функції печінки. Метаболізм езомепразолу у пацієнтів із легкими або помірними порушеннями функції печінки може бути порушений. У пацієнтів із тяжкими порушеннями функції печінки швидкість метаболізму знижується, внаслідок чого AUC езомепразолу зростає вдвічі. Тому пацієнтам із ГЕРХ і тяжкими порушеннями функції печінки не слід перевищувати максимальну дозу 20 мг. Пацієнтам із виразкою, що кровоточить, і тяжкими порушеннями функції печінки після введення початкової болюсної дози 80 мг введення езомепразолу у вигляді тривалої в/в інфузії зі швидкістю максимум 4 мг/год протягом 71,5 год може бути достатнім. Езомепразол або його основні метаболіти не виявляють тенденції до накопичення при застосуванні 1 раз на добу.
Пацієнти із порушеннями функції нирок. Не проводилося досліджень за участю пацієнтів зі зниженою функцією нирок. Оскільки нирки відповідають за виведення метаболітів езомепразолу, але не за виведення основної сполуки, змін метаболізму езомепразолу у пацієнтів із порушеннями функції нирок не очікується.
Пацієнти літнього віку. Метаболізм езомепразолу незначним чином змінюється у пацієнтів літнього віку (71–80 років).
Статеві відмінності. Після одноразового застосування езомепразолу в дозі 40 мг середня AUC у жінок приблизно на 30% вища, ніж у чоловіків. Залежної від статі різниці не відзначається при повторному застосуванні езомепразолу 1 раз на добу. Ці дані не впливають на дозування езомепразолу.

дорослі
Антисекреторна терапія в разі, коли неможливо застосувати пероральний шлях введення, наприклад:
– ГЕРХ у пацієнтів з езофагітом та/або тяжкими симптомами рефлюксу;
– лікування виразок шлунка, пов’язаних із терапією НПЗП);
– запобігання виразкам шлунка та дванадцятипалої кишки, пов’язаних із терапією НПЗП, у пацієнтів, які входять до групи ризику.
Короткотривале підтримання гемостазу та профілактика повторної кровотечі у пацієнтів після ендоскопічного лікування гострої кровотечі внаслідок виразки шлунка чи дванадцятипалої кишки.
Діти віком від 1 до 18 років
Антисекреторна терапія в разі, коли неможливо застосувати пероральний шлях введення, наприклад:
– ГЕРХ у пацієнтів з ерозивним рефлюксним езофагітом та/або тяжкими симптомами рефлюксу.

дорослі. Дозування
Антисекреторна терапія у разі, коли неможливо застосувати езомепразол перорально. Пацієнтам, які не можуть застосовувати езомепразол перорально, можна вводити препарат парентерально в дозі 20–40 мг 1 раз на добу.
Для пацієнтів із рефлюксним езофагітом рекомендована доза становить 40 мг 1 раз на добу.
Для пацієнтів, які одержують симптоматичне лікування рефлюксної хвороби, доза становить 20 мг 1 раз на добу.
При лікуванні виразок шлунка, зумовлених застосуванням НПЗП, звичайна доза становить 20 мг 1 раз на добу.
Для запобігання виразкам шлунка та дванадцятипалої кишки, зумовленим терапією НПЗП, пацієнтам групи ризику доза становить 20 мг 1 раз на добу.
Зазвичай лікування езомепразолом для в/в введення короткотривале, пацієнтів слід переводити на його пероральне застосування якомога швидше.
Короткотривале підтримання гемостазу та профілактика повторної кровотечі у пацієнтів після ендоскопічного лікування гострої кровотечі внаслідок виразки шлунка або дванадцятипалої кишки. Після терапевтичної ендоскопії гострої кровотечі з виразок шлунка або дванадцятипалої кишки вводять 80 мг препарату в болюсній інфузії тривалістю 30 хв, після чого продовжують введення препарату у вигляді тривалої в/в інфузії зі швидкістю 8 мг/год впродовж 3 діб (72 год).
Після парентерального лікування терапію слід продовжити за допомогою пероральних засобів, що пригнічують кислотну секрецію.
Спосіб застосування. Інструкції із приготування відновленого р-ну наведені в цьому розділі нижче (Інструкції із застосування, використання та утилізації (у відповідних випадках)).
Ін’єкції
Доза 40 мг: 5 мл відновленого р-ну (8 мг/мл) вводять у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв.
Доза 20 мг: 2,5 мл або половину відновленого р-ну (8 мг/мл) вводять у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв. Невикористаний р-н утилізують.
Інфузії
Доза 40 мг: відновлений р-н вводять у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв.
Доза 20 мг: половину відновленого р-ну вводять у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв. Невикористаний р-н утилізують.
Доза 80 мг: відновлений р-н вводять у вигляді тривалої в/в інфузії протягом 30 хв.
Доза 8 мг/год: відновлений р-н вводять у вигляді тривалої в/в інфузії протягом 71,5 год (розрахована швидкість інфузії — 8 мг/год).
Пацієнти з порушеннями функції нирок. Для пацієнтів із порушеннями функції нирок корекція дози препарату не потрібна. Оскільки досвід застосування езомепразолу пацієнтам із тяжкою нирковою недостатністю обмежений, цим пацієнтам препарат слід застосовувати з обережністю (див. Фармакокінетика).
Пацієнти із порушеннями функції печінки
ГЕРХ: пацієнтам із легкими або помірними порушеннями функції печінки корекція дози препарату не потрібна. Пацієнтам із тяжкими порушеннями функції печінки не слід перевищувати максимальну дозу 20 мг (див. Фармакокінетика).
Виразки, що кровоточать: пацієнтам із легкими або помірними порушеннями функції печінки корекція дози препарату не потрібна; пацієнтам із тяжкими порушеннями функції печінки після введення початкової болюсної дози препарату 80 мг подальше введення препарату у вигляді тривалої в/в інфузії зі швидкістю 4 мг/год протягом 71,5 год може бути достатнім (див. Фармакокінетика).
Пацієнти літнього віку. Корекція дози препарату не потрібна.
Діти віком 1 рік–18 років
Дозування
Як засіб для пригнічення шлункової секреції у разі, коли неможливо застосувати езомепразол перорально. Пацієнтам, які не можуть застосовувати препарат перорально, у рамках періоду повного лікування ГЕРХ можна вводити препарат парентерально 1 раз на добу (дози зазначені в таблиці).
Зазвичай лікування за допомогою препарату для в/в введення повинно тривати недовго, пацієнтів слід переводити на пероральне застосування езомепразолу якомога швидше.
Рекомендовані дози езомепразолу для в/в введення

Спосіб застосування.
Інструкції із приготування відновленого р-ну наведені в цьому розділі нижче (Інструкції із застосування, використання та утилізації (у відповідних випадках)).
Ін’єкції
Доза 40 мг: 5 мл відновленого р-ну (8 мг/мл) вводять у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв.
Доза 20 мг: 2,5 мл або половину відновленого р-ну (8 мг/мл) вводять у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв. Невикористаний р-н утилізують.
Доза 10 мг: 1,25 мл відновленого р-ну (8 мг/мл) вводять у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв. Невикористаний р-н утилізують.
Інфузії
Доза 40 мг: відновлений р-н вводять у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв.
Доза 20 мг: половину відновленого р-ну вводять у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв. Невикористаний розчин утилізують.
Доза 10 мг: чверть відновленого р-ну вводять у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв. Невикористаний р-н утилізують.
Інструкції із застосування, використання та утилізації (у відповідних випадках)
Перед застосуванням відновлений р-н слід візуально оглянути на наявність часток та зміни забарвлення. Слід використовувати лише прозорий р-н. Р-н призначений лише для одноразового застосування.
Якщо весь відновлений вміст флакона не потрібен, невикористаний р-н слід утилізувати відповідно до місцевих вимог.
Р-н для ін’єкцій 40 мг. Готують р-н для ін’єкції (8 мг/мл), додаючи 5 мл 0,9% р-ну натрію хлориду для в/в застосування до флакона езомепразолу 40 мг.
Відновлений р-н для ін’єкцій прозорий та безбарвний або трохи жовтуватого кольору.
Р-н для інфузій 40 мг. Готують р-н для інфузій, розчиняючи вміст одного флакона езомепразолу 40 мг у 100 мл 0,9% р-ну хлориду натрію для в/в застосування.
Р-н для інфузій 80 мг. Готують р-н для інфузій, розчиняючи вміст двох флаконів езомепразолу по 40 мг у 100 мл 0,9% р-ну хлориду натрію для в/в застосування.
Відновлений р-н для інфузій прозорий та безбарвний або трохи жовтуватого кольору.
Діти. Препарат застосовувати дітям віком від 1 року як засіб для антисекреторної терапії у разі, якщо пероральне застосування езомепразолу неможливе.

– підвищена чутливість до діючої речовини, до інших заміщених бензимідазолів або до інших компонентів препарату.
– Одночасне застосування з атазанавіром, нелфінавіром (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).

серед побічних реакцій, які найчастіше виявляли у клінічних дослідженнях та в період післяреєстраційного застосування езомепразолу, відзначають головний біль, біль у животі, діарею і нудоту. Крім того, профіль безпеки застосування езомепразолу однаковий для різних лікарських форм, показань для призначення лікування, вікових груп і груп пацієнтів. Дозозалежних небажаних реакцій не виявлено.
Нижче зазначені побічні реакції на езомепразол, виникнення яких реєстрували або підозрювали під час клінічних досліджень при його пероральному або в/в застосуванні та в післяреєстраційний період при його пероральному застосуванні. Реакції наведені відповідно до частоти їх виникнення: дуже часто (>1/10); часто (від ≥1/100 до <1/10); нечасто (від ≥1/1000 до <1/100); рідко (від ≥1/10 000 до <1/1000); дуже рідко (<1/10 000); частота невідома (частота не може бути оцінена на основі наявних даних).
З боку крові та лімфатичної системи: рідко — лейкопенія, тромбоцитопенія; дуже рідко — агранулоцитоз, панцитопенія.
З боку імунної системи: рідко — реакції гіперчутливості — лихоманка, ангіоневротичний набряк та анафілактична реакція/шок.
З боку обміну речовин та харчування: нечасто — периферичні набряки; рідко — гіпонатріємія; частота невідома — гіпомагніємія (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ); тяжка форма гіпомагніємії може корелювати з гіпокальціємією. Гіпомагніємія також може бути пов’язана з гіпокаліємією.
З боку психіки: нечасто — безсоння; рідко — збудження, сплутаність свідомості, депресія; дуже рідко — агресія, галюцинації.
З боку нервової системи: часто — головний біль; нечасто — запаморочення, парестезія, сонливість; рідко — порушення смаку.
З боку органа зору: нечасто — нечіткість зору.
З боку органа слуху та рівноваги: нечасто — вертиго.
З боку дихальної системи, органів грудної клітки та середостіння: рідко — бронхоспазм.
З боку травного тракту: часто — біль у животі, запор, діарея, метеоризм, нудота/блювання, поліпи фундальних залоз (доброякісні); нечасто — сухість у роті; рідко — стоматит, шлунково-кишковий кандидоз; частота невідома — мікроскопічний коліт.
З боку гепатобіліарної системи: нечасто — підвищення рівня печінкових ферментів; рідко — гепатит із жовтяницею або без неї; дуже рідко — печінкова недостатність, енцефалопатія у пацієнтів із наявними захворюваннями печінки.
З боку шкіри та підшкірної клітковини: часто — реакції в місці введення*; нечасто — дерматит, свербіж, висипання, кропив’янка; рідко — алопеція, світлочутливість; дуже рідко — поліморфна еритема, синдром Стівенса — Джонсона, токсичний епідермальний некроліз; частота невідома — підгострий шкірний червоний вовчак (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
З боку скелетно-м’язової та сполучної тканин: нечасто — перелом стегна, зап’ястка чи хребта (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ); рідко — артралгія, міалгія; дуже рідко — м’язова слабкість.
З боку нирок та сечовидільної системи: дуже рідко — інтерстиціальний нефрит; у деяких пацієнтів одночасно зафіксовано ниркову недостатність;
З боку репродуктивної системи та молочних залоз: дуже рідко — гінекомастія.
Загальні розлади та реакції в місці введення: рідко — нездужання, посилене потовиділення.
*Реакції в місці введення спостерігалися переважно у дослідженні із застосуванням езомепразолу у високих дозах протягом 3 діб (72 год).
Незворотні порушення зору відзначалися в поодиноких випадках у критично хворих пацієнтів, які отримували омепразол (рацемат) у вигляді в/в ін’єкції, особливо у високих дозах, однак причинно-наслідковий зв’язок не встановлений.
Педіатрична популяція
Рандомізоване відкрите міжнародне дослідження проведене з метою оцінки фармакокінетики багаторазового в/в застосування езомепразолу протягом 4 днів при введенні 1 раз на добу у дітей віком від 0 до 18 років (див. Фармакокінетика). Усього до оцінки безпеки засобу було залучено 57 пацієнтів (8 дітей віком 1 рік — 5 років). Дані з безпеки препарату узгоджуються із відомим профілем безпеки езомепразолу, і нових загроз безпеці пацієнтів не виявлено.
Повідомлення про підозрювані побічні реакції, що виникли після реєстрації лікарського засобу, є надзвичайно важливими. Це дає змогу постійно спостерігати за балансом користь/ризик лікарського засобу. Працівників системи охорони здоров’я просять повідомляти про будь-які підозрювані побічні реакції через національну систему повідомлень.

у разі наявності будь-яких тривожних симптомів (таких як значне непередбачуване зменшення маси тіла, періодичне блювання, дисфагія, гематемезис або мелена) та при підозрі на виразку шлунка або за її наявності слід виключити злоякісне захворювання, оскільки езомепразол може приховувати симптоми та затримувати встановлення діагнозу.
Шлунково-кишкові інфекції. Застосування ІПП може дещо підвищувати ризик шлунково-кишкових інфекцій, таких як Salmonella та Campylobacter (див. Фармакодинаміка).
Абсорбція вітаміну B₁₂. Езомепразол, як і всі засоби, що блокують секрецію кислоти, може пригнічувати всмоктування вітаміну В₁₂ (ціанокобаламіну) внаслідок гіпо- або ахлоргідрії. Це слід мати на увазі щодо пацієнтів зі зниженим запасом вітаміну в організмі або факторами ризику погіршеного всмоктування вітаміну В₁₂ у разі довготривалої терапії.
Гіпомагніємія. Випадки тяжкої гіпомагніємії відзначалися у пацієнтів, які застосовували ІПП, такі як езомепразол, протягом щонайменше 3 міс, а у більшості випадків — протягом 1 року. Гіпомагніємія може мати серйозні прояви, такі як втома, тетанія, делірій, судоми, запаморочення та шлуночкова аритмія, але їх розвиток може бути поступовим та залишатися непоміченим. У більшості пацієнтів із гіпомагніємією стан покращувався після замісної терапії магнієм та припинення застосування ІПП. Пацієнтам, для яких передбачається тривалий курс лікування або які застосовують ІПП із дигоксином або засобами, здатними спричиняти гіпомагніємію (наприклад із діуретиками), доцільним може бути вимірювання рівня магнію перед початком терапії ІПП та періодично протягом лікування.
Ризик переломів. ІПП, особливо при застосуванні у високих дозах та протягом тривалого періоду (>1 року), можуть дещо підвищувати ризик перелому стегна, зап’ястя та хребта, переважно у пацієнтів літнього віку або з іншими факторами ризику. Результати оглядових досліджень свідчать, що ІПП можуть підвищувати загальний ризик переломів на 10–40%. Деякою мірою це підвищення може бути зумовлено іншими факторами ризику. Пацієнтів, яким загрожує ризик остеопорозу, слід лікувати відповідно до діючих клінічних настанов, також їм слід отримувати належну кількість вітаміну D та кальцію.
Підгострий шкірний червоний вовчак. Застосування ІПП пов’язують із рідкісними випадками розвитку підгострого шкірного червоного вовчака. Якщо виникає ураження, особливо на ділянках, що зазнають впливу сонячного світла, і це супроводжується артралгією, пацієнту слід негайно звернутися до лікаря, який розгляне необхідність припинення застосування препарату. Виникнення підгострого шкірного червоного вовчака у пацієнтів під час попередньої терапії ІПП може підвищити ризик його розвитку при застосуванні інших ІПП.
Одночасне застосування з іншими лікарськими засобами. Одночасне застосування езомепразолу з атазанавіром не рекомендується (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ). Якщо застосування комбінації атазанавіру з ІПП вважається обов’язковим, рекомендується здійснювати ретельний моніторинг пацієнта та підвищити дозу атазанавіру до 400 мг у поєднанні зі 100 мг ритонавіру; дозу езомепразолу 20 мг перевищувати не слід.
Езомепразол — інгібітор CYP 2C19. На початку та наприкінці терапії езомепразолом слід враховувати можливість взаємодії із засобами, що метаболізуються CYP 2C19. Відзначено взаємодію між клопідогрелем та омепразолом (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ). Клінічна значущість цієї взаємодії точно не визначена. Як запобіжний захід слід уникати одночасного застосування езомепразолу та клопідогрелю.
Вплив на результати лабораторних досліджень. Підвищений рівень CgA може впливати на результати досліджень при діагностиці нейроендокринних пухлин. Щоб уникнути такого впливу, лікування препаратом слід тимчасово припинити принаймні за 5 діб до проведення оцінки рівня CgA (див. Фармакодинаміка). Якщо рівні CgA та гастрину не нормалізувалися після початкового вимірювання, слід провести повторні вимірювання через 14 діб після відміни лікування ІПП.
1 флакон містить менше 1 ммоль натрію.
Застосування у період вагітності або годування грудьми
Вагітність. Досі немає достатньої кількості даних про застосування езомепразолу у період вагітності. Незначна кількість даних епідеміологічних досліджень застосування рацемічної суміші омепразолу в період вагітності свідчить про відсутність вроджених вад та фетотоксичного впливу. У дослідженнях езомепразолу у тварин не виявлено прямого або опосередкованого негативного впливу на ембріональний/фетальний розвиток. У дослідженнях рацемічної суміші на тваринах не виявлено прямого чи опосередкованого впливу на перебіг вагітності, пологи та постнатальний розвиток. У період вагітності препарат слід застосовувати з обережністю.
Помірна кількість даних щодо вагітних (від 300 до 1000 випадків вагітності) свідчить про відсутність мальформативних ефектів або токсичного впливу езомепразолу на стан плода/здоров’я новонародженої дитини.
Результати досліджень на тваринах свідчать про відсутність прямої чи опосередкованої негативної дії езомепразолу на репродуктивну функцію за рахунок його токсичного впливу.
Період годування грудьми. Невідомо, чи проникає езомепразол у грудне молоко людини. Інформації про наслідки впливу езомепразолу на новонароджених/грудних дітей недостатньо. Враховуючи це, препарат не слід застосовувати в період годування грудьми.
Фертильність. Результати досліджень рацемічної суміші омепразолу на тваринах свідчать про відсутність впливу омепразолу на фертильність у разі перорального застосування.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або роботі з іншими механізмами. Езомепразол чинить мінімальний вплив на здатність керувати транспортними засобами або роботу з іншими механізмами. Зафіксовано такі побічні реакції, як запаморочення (нечасто) і нечіткість зору (нечасто) (див. ПОБІЧНА ДІЯ). У разі розвитку таких порушень пацієнтам не слід керувати транспортними засобами або працювати з іншими механізмами.

дослідження взаємодії проводили лише у дорослих.
Вплив езомепразолу на фармакокінетику інших засобів
Інгібітори протеази. Відзначена взаємодія омепразолу з деякими інгібіторами протеази. Клінічна значущість та механізми цих взаємодій не завжди відомі. Підвищення рівня рН шлункового соку в період терапії омепразолом може змінювати всмоктування інгібіторів протеази. Інші механізми взаємодії можливі внаслідок пригнічення CYP 2C19.
Зниження рівнів атазанавіру та нелфінавіру у плазмі крові відзначалося при одночасному застосуванні з омепразолом, тому одночасне застосування цих засобів не рекомендується.
Одночасне застосування омепразолу (у дозі 40 мг 1 раз на добу) з атазанавіром (у дозі 300 мг/ритонавіром у дозі 100 мг) у здорових добровольців спричиняло значне зниження експозиції атазанавіру (зниження AUC, C_max та C_min у плазмі крові приблизно на 75%). Підвищення дози атазанавіру до 400 мг не компенсувало вплив омепразолу на експозицію атазанавіру.
Одночасне застосування омепразолу (у дозі 20 мг/добу) з атазанавіром (у дозі 400 мг/ритонавіром у дозі 100 мг) у здорових добровольців знижувало AUC атазанавіру приблизно на 30% порівняно з AUC, відзначеною при застосуванні атазанавіру (у дозі 300 мг/ритонавіру у дозі 100 мг/добу) без застосування омепразолу (в дозі 20 мг/добу).
Одночасне застосування омепразолу (у дозі 40 мг/добу) зменшувало середні значення AUC, C_max та C_min нелфінавіру на 36–39%, а середні значення AUC, C_max та C_min фармакологічно активного метаболіта М8 — на 75–92%.
У зв’язку з подібністю фармакодинамічних ефектів та фармакокінетичних властивостей омепразолу та езомепразолу одночасне застосування езомепразолу та атазанавіру не рекомендується (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ). Одночасне застосування езомепразолу та нелфінавіру протипоказане (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Підвищення рівнів (80–100%) саквінавіру (у поєднанні з ритонавіром) у плазмі крові спостерігалося при одночасному застосуванні з омепразолом (у дозі 40 мг/добу).
Омепразол (у дозі 20 мг/добу) не впливав на AUC дарунавіру (у поєднанні з ритонавіром) та ампренавіру (у поєднанні з ритонавіром).
Езомепразол (у дозі 20 мг/добу) не впливав на AUC ампренавіру (у поєднанні з ритонавіром або окремо).
Застосування омепразолу (в дозі 40 мг/добу) не змінювало AUC лопінавіру (у поєднанні з ритонавіром).
Метотрексат. У деяких пацієнтів спостерігалося підвищення рівнів метотрексату в плазмі крові на тлі одночасного застосування з ІПП. При застосуванні метотрексату у високих дозах необхідно розглянути можливість тимчасового припинення застосування езомепразолу.
Такролімус. При одночасному застосуванні езомепразолу зафіксовано підвищення рівнів такролімусу у плазмі крові. У разі одночасного застосування слід проводити посилений моніторинг рівнів такролімусу в плазмі крові, а також функції нирок (кліренс креатиніну) та за необхідності — відкоригувати дозу такролімусу.
Лікарські засоби, всмоктування яких залежить від рН. Пригнічення шлункової кислотності під час лікування езомепразолом та іншими ІПП може знижувати або підвищувати абсорбцію лікарських засобів, всмоктування яких залежить від рН шлунка. Як і у разі з іншими засобами, що знижують внутрішньошлункову кислотність, абсорбція таких препаратів, як кетоконазол, ітраконазол, а також ерлотиніб, може зменшуватися, тоді як всмоктування таких препаратів, як дигоксин, може підвищуватися під час лікування езомепразолом. Одночасне застосування омепразолу (у дозі 20 мг/добу) та дигоксину у здорових добровольців підвищувало біодоступність дигоксину на 10% (у 2 із 10 досліджуваних осіб — до 30%). Рідко реєстрували випадки токсичності, спричиненої застосуванням дигоксину. Проте слід дотримуватися обережності при застосуванні езомепразолу у високих дозах пацієнтами літнього віку. Необхідно посилити терапевтичний лікарський моніторинг дигоксину.
Лікарські засоби, що метаболізуються CYP 2C19. Езомепразол пригнічує CYP 2C19 — основний фермент, що метаболізує езомепразол. Тому при поєднанні езомепразолу з лікарськими засобами, що метаболізуються CYP 2C19, такими як діазепам, циталопрам, іміпрамін, кломіпрамін, фенітоїн, концентрації цих препаратів у плазмі крові можуть зростати і може знадобитися зниження їх доз. Дослідження взаємодії in vivo із застосуванням форми для в/в введення у високих дозах (80 мг + 8 мг/год) не проводилися. Вплив езомепразолу на лікарські засоби, що метаболізуються CYP 2C19, на тлі такого режиму лікування може бути більш виражений, і пацієнти протягом 3-денного періоду в/в введення езомепразолу потребують пильного спостереження щодо розвитку побічних ефектів.
Діазепам. Одночасне пероральне застосування езомепразолу (у дозі 30 мг) призводило до зниження кліренсу діазепаму, субстрату CYP 2C19, на 45%.
Фенітоїн. При одночасному пероральному застосуванні езомепразолу (в дозі 40 мг) у хворих на епілепсію відзначалося зростання C_min фенітоїну в плазмі крові на 13%. Рекомендується контролювати рівні фенітоїну в плазмі крові на початку та після закінчення терапії езомепразолом.
Вориконазол. Застосування омепразолу (у дозі 40 мг 1 раз на добу) збільшувало C_max та AUC вориконазолу (субстрату CYP 2C19) на 15 та 41% відповідно.
Цилостазол. Омепразол, а також езомепразол діють як інгібітори CYP 2C19. У процесі перехресного дослідження застосування омепразолу (у дозі 40 мг) здоровим добровольцям підвищувало C_max та AUC цилостазолу на 18 та 26% відповідно, а одного з його активних метаболітів — на 29 та 69% відповідно.
Цизаприд. У здорових добровольців при одночасному пероральному застосуванні з езомепразолом (у дозі 40 мг) AUC зростала на 32%, а T_½ збільшувався на 31%, але значного зростання C_max цизаприду не спостерігалося. Незначного подовження інтервалу Q–Tc, яке спостерігалося при монотерапії цизапридом, при одночасному застосуванні цизаприду з езомепразолом не відзначалося.
Варфарин. У клінічному дослідженні встановлено, що при одночасному пероральному застосуванні езомепразолу в дозі 40 мг у пацієнтів на тлі терапії варфарином час коагуляції залишався у прийнятних межах. Однак у післяреєстраційний період повідомлялося про декілька окремих випадків клінічно значущого підвищення індексу міжнародного нормалізованого відношення під час одночасного перорального застосування цих засобів. Рекомендовано здійснювати моніторинг на початку та після закінчення одночасного застосування езомепразолу на тлі терапії варфарином або іншими похідними кумарину.
Клопідогрел. Результати фармакокінетичної/фармакодинамічної взаємодії між клопідогрелом (навантажувальна доза — 300 мг/підтримувальна доза — 75 мг/добу) та езомепразолом (перорально в дозі 40 мг/добу), отримані у процесі проведення досліджень за участю здорових добровольців, показали зниження AUC активного метаболіта клопідогрелу в середньому на 40% і зниження максимального показника інгібування (індукованої АДФ) агрегації тромбоцитів — у середньому на 14%.
Під час проведення дослідження за участю здорових добровольців, коли клопідогрел застосовували разом з езомепразолом і ацетилсаліциловою кислотою у фіксованій комбінації доз (20 мг + 81 мг відповідно) порівняно із застосуванням клопідогрелу в монотерапії, відзначалося зниження AUC активного метаболіта клопідогрелу майже на 40%. Однак максимальні рівні інгібування (індукованої АДФ) агрегації тромбоцитів у цих осіб були однаковими в групі застосування клопідогрелу як монотерапії та у групі застосування клопідогрелу разом з езомепразолом і ацетилсаліциловою кислотою.
У спостережних і клінічних дослідженнях отримано суперечливі дані щодо клінічних аспектів фармакокінетичної/фармакодинамічної взаємодії езомепразолу щодо основних серцево-судинних явищ. Як запобіжний захід слід уникати одночасного застосування езомепразолу та клопідогрелу.
Вплив інших лікарських засобів на фармакокінетику езомепразолу
Лікарські засоби, які пригнічують активність CYP 2C19 та/або CYP 3A4. Езомепразол метаболізується за допомогою ферментів CYP 2C19 та CYP 3A4. Одночасне пероральне застосування езомепразолу та інгібітора CYP 3A4 кларитроміцину (у дозі 500 мг 2 рази на добу) призводить до подвоєння AUC езомепразолу. Одночасне застосування езомепразолу та комбінованого інгібітора CYP 2C19 та CYP 3A4 може призвести до зростання AUC езомепразолу в більше ніж 2 рази. Інгібітор CYP 2C19 та CYP 3A4 вориконазол призводив до підвищення AUC_τ омепразолу на 280%. Корекція дози езомепразолу зазвичай не потрібна у будь-якій із цих ситуацій. Однак слід розглянути питання про корекцію дози для пацієнтів із тяжкими порушеннями функції печінки та в разі необхідності тривалого лікування.
Лікарські засоби, які індукують активність CYP 2C19 та/або CYP 3A4. Засоби, що, як відомо, індукують активність CYP 2C19 або CYP 3A4 або обох ферментів (такі як рифампіцин та звіробій), можуть призводити до зниження рівнів езомепразолу в плазмі крові шляхом прискорення швидкості його метаболізму.
Досліджувані лікарські засоби без клінічно значущої взаємодії
Амоксицилін і хінідин. Виявлено, що езомепразол не чинив клінічно значущого впливу на фармакокінетику амоксициліну або хінідину.
Напроксен або рофекоксиб. Протягом короткочасних досліджень поєднаного застосування езомепразолу з напроксеном або рофекоксибом жодної фармакокінетичної взаємодії не відзначено.

на сьогодні дані щодо навмисного передозування дуже обмежені. Симптоми, описані при прийомі езомепразолу в дозі 280 мг, включали симптоми з боку ШКТ та слабкість. Разове пероральне застосування 80 мг езомепразолу та в/в введення 308 мг езомепразолу протягом 24 год наслідків не спричиняли. Специфічний антидот невідомий. Езомепразол значною мірою зв’язується з білками плазми крові, тому його виведення за допомогою діалізу незначне. У разі передозування слід проводити симптоматичне та загальне підтримувальне лікування.

при температурі не вище 25 ºС у захищеному від світла та недоступному для дітей місці.