Лінезолідин розчин для інфузій (Linezolidin solution for infusion)

Лінезолід - 2 мг/мл

фармакодинаміка. Лінезолідин є синтетичним антибактеріальним засобом, який належить до нового класу протимікробних препаратів — оксазолідинонів. In vitro активний проти аеробних грампозитивних, деяких грамнегативних бактерій та анаеробних мікроорганізмів.
Лінезолідин селективно пригнічує синтез білків у бактеріальних клітинах шляхом унікального механізму дії. Зокрема, він зв’язується з ділянкою на бактеріальній рибосомі (23S-субодиниця із 50S) та перешкоджає утворенню функціонального 70S-ініціюючого комплексу, який є важливим компонентом процесу трансляції.
Поширеність набутої резистентності може змінюватися географічно та у часі для окремих видів, тому бажано спиратися на місцеву інформацію стосовно резистентності мікроорганізмів, особливо при лікуванні тяжких інфекцій. У разі необхідності, коли рівень поширеності резистентності мікроорганізмів на місцевому рівні є таким, що користь від застосування лікарського засобу, принаймні щодо деяких видів інфекцій, викликає сумніви, слід звернутися за консультацією до експерта.
Чутливі мікроорганізми
Грампозитивні аероби Enterococcus faecalis, Enterococcus faecium*, Staphylococcus aureus*; коагулазонегативні стафілококи Streptococcus agalactiae*, Streptococcus pneumoniae*, Streptococcus pyogenes*, стрептококи групи С, стрептококи групи G; грампозитивні анаероби Clostridium perfringens, Peptostreptococcus anaerobius, Peptostreptococcus sp.
Резистентні мікроорганізми: Haemophilus influenzae, Moraxella catarrhalis, Neisseria species Enterobacteriaceae, Pseudomonas spр.
*Клінічна ефективність продемонстрована для чутливих штамів згідно із затвердженими показаннями.
Хоча лінезолід демонструє деяку активність in vitro проти Legionella, Chlamydia pneumoniae та Mycoplasma pneumoniae, недостатньо даних для підтвердження клінічної ефективності в цих випадках.
Перехресна резистентність. Механізм дії лінезоліду відрізняється від такого інших класів антибіотиків. Дослідження клінічних штамів (метицилінрезистентних стафілококів, ванкоміцинрезистентних ентерококів, а також пеніцилін- і еритроміцинрезистентних стрептококів) in vitro показують, що лінезолід зазвичай активний відносно мікроорганізмів, стійких до одного чи декількох інших класів антимікробних агентів.
Стійкість до лінезоліду пов’язана з точковими мутаціями в 23S рРНК.
Фармакокінетика. Лікарський засіб Лінезолідин містить лінезолід, що є біологічно активною речовиною та метаболізується до неактивних похідних.
Абсорбція. Лінезолід інтенсивно всмоктується після застосування перорально. C_max у плазмі крові досягається приблизно через 1–2 год після застосування, а абсолютна біодоступність препарату становить близько 100%. Тому лінезолід можна застосовувати перорально або в/в без корекції дози.
Лінезолід можна застосовувати незалежно від прийому їжі. Час до досягнення C_max збільшується з 1,5 до 2,2 год, і C_max знижується приблизно на 17% при застосуванні лінезоліду з їжею з високим вмістом жирів. Проте загальна експозиція, яка оцінюється за AUC_0–∞, подібна в обох випадках.
Розподіл. Дослідження фармакокінетики показали, що лінезолід швидко розподіляється у тканинах із хорошою перфузією. Близько 31% лінезоліду зв’язується з білками плазми крові, і це не залежить від концентрації препарату. Об’єм розподілу лінезоліду в рівноважному стані у здорових дорослих добровольців становить у середньому 40–50 л.
Концентрацію лінезоліду визначали в різних рідинах за участю обмеженої кількості учасників у дослідженнях фази 1 після багатократного введення лінезоліду. Відношення концентрації лінезоліду у слині до концентрації у плазмі крові становило 1,2:1, а відношення концентрації лінезоліду у поті до концентрації у плазмі крові ― 0,55:1.
Метаболізм. Лінезолід переважно метаболізується шляхом окиснення морфолінового кільця з утворенням двох неактивних похідних карбонової кислоти з розімкненим кільцем: метаболіту амінотоксиоцтової кислоти (А) і метаболіту гідроксиетилгліцину (В). Передбачається, що метаболіт А утворюється ферментативним шляхом, тоді як утворення метаболіту В опосередковується неферментативним механізмом, що включає хімічне окиснення в умовах in vitro. Дослідження in vitro продемонстрували, що лінезолід мінімально метаболізується за можливої участі у цьому процесі системи цитохрому людини Р450. Проте метаболічні шляхи для лінезоліду до кінця не вивчені.
Виведення. Ненирковий кліренс становить близько 65% загального кліренсу лінезоліду. У рівноважному стані близько 30% дози препарату виявляється в сечі у вигляді лінезоліду, 40% ― у вигляді метаболіту В і 10% ― у вигляді метаболіту А. Середній нирковий кліренс лінезоліду становить 40 мл/хв, що вказує на канальцеву реабсорбцію. Лінезолід у калі практично не визначається, тоді як близько 6% дози препарату виявляється в калі у вигляді метаболіту В і 3% ― у вигляді метаболіту А.
Незначна нелінійність кліренсу відмічена при підвищенні дози лінезоліду, що, очевидно, є наслідком нижчого ниркового і нениркового кліренсу цього препарату при його вищих концентраціях. Проте ця різниця у кліренсі була незначною і не впливала на уявний Т_½.
Пацієнти з нирковою недостатністю. Фармакокінетика лінезоліду не змінюється у пацієнтів з будь-яким ступенем ниркової недостатності; проте два основні метаболіти лінезоліду кумулюються у пацієнтів з нирковою недостатністю зі збільшенням їх накопичення у пацієнтів з вищим ступенем тяжкості ниркової дисфункції. Фармакокінетика лінезоліду та двох його метаболітів також була досліджена у пацієнтів з термінальною стадією ниркової недостатності (ТСНН), які знаходяться на гемодіалізі. У досліджені ТСНН 14 пацієнтів отримували 600 мг лінезоліду кожні 12 год протягом 14,5 дня. Оскільки незалежно від функції нирок досягалися однакові концентрації лінезоліду у плазмі крові, тому для пацієнтів з нирковою недостатністю не рекомендується проводити корекцію дози. Проте враховуючи відсутність інформації про клінічну значущість накопичення основних метаболітів, слід зважити доцільність застосування лінезоліду у пацієнтів за наявності ниркової недостатності і потенційних ризиків накопичення таких метаболітів. І лінезолід, і два метаболіти виводяться за допомогою гемодіалізу. Інформація про вплив перитонеального діалізу на фармакокінетику лінезоліду відсутня.
Пацієнти з печінковою недостатністю. Фармакокінетика лінезоліду не змінювалася у 7 пацієнтів із порушенням функції печінки від легкого до середнього ступеня тяжкості (клас А або Б за шкалою Чайлда — П’ю). На підставі наявних даних для пацієнтів із ураженням функції печінки від легкого до середнього ступеня тяжкості корекція дози не рекомендована. Фармакокінетика у пацієнтів із ураженням функції печінки тяжкого ступеня не оцінювалася.

лікування у разі інфекцій, спричинених чутливими штамами певних мікроорганізмів, при таких станах:
— нозокоміальна пневмонія;
— негоспітальна пневмонія;
— ускладнені інфекції шкіри та її структур, зокрема, інфекції на тлі діабетичної стопи без супутнього остеомієліту, спричинені Staphylococcus aureus (метицилінчутливими та метицилінрезистентними ізолятами), Streptococcus pyogenes або Streptococcus agalactiae; лінезолід не вивчений у лікуванні виразкових пролежнів;
— неускладнені інфекції шкіри та її структур, спричинені Staphylococcus aureus (тільки метицилінчутливими ізолятами) або Streptococcus pyogenes;
— резистентні до ванкоміцину інфекції, спричинені штамами Enterococcus faecium, включаючи інфекції, що супроводжуються бактеріємією.
Лінезолідин не показаний для лікування інфекцій, спричинених грамнегативними мікроорганізмами. У разі підозри або виявлення грамнегативного збудника потрібно негайно розпочати специфічну грамнегативну терапію.

тривалість лікування залежить від збудника, локалізації та тяжкості інфекції, а також від клінічного ефекту.
Рекомендації щодо тривалості терапії, які наведено нижче, були застосовані у клінічних дослідженнях. Для деяких видів інфекцій може бути доречна коротша тривалість лікування, але це не оцінено у клінічних дослідженнях.
Максимальна тривалість лікування — 28 днів. Безпеку та ефективність застосування лінезоліду довше, ніж 28 днів не вивчали.
Не потрібне підвищення рекомендованих доз або тривалості лікування у випадках інфекцій, які супроводжуються бактеріємією.
Пацієнти, лікування яких було розпочато з призначення Лінезолідину у р-ні для в/в інфузій, можуть бути переведені на лікування препаратами лінезоліду у формі для перорального застосування. У цьому разі підбір дози не потрібний, оскільки біодоступність лінезоліду при прийомі внутрішньо становить майже 100%.
Рекомендації щодо режиму дозування відповідно до показань наведено в таблиці нижче.

^†Новонароджені віком <7 днів. Більшість недоношених новонароджених віком <7 днів (<34 тиж гестації) мають нижчі показники системного кліренсу лінезоліду та вищі показники AUC, ніж більшість доношених новонароджених і дітей старшого віку. Лікування цих новонароджених слід починати з дози 10 мг/кг маси тіла кожні 12 год. Для новонароджених із недостатньою клінічною відповіддю на препарат можна розглянути можливість застосування дози 10 мг/кг маси тіла кожні 8 год. Усі пацієнти віком до 7 днів повинні отримувати дозу 10 мг/кг маси тіла кожні 8 год.
^‡Застосовують препарат в іншій лікарській формі з можливістю відповідного дозування.
Вказівки щодо застосування. Не використовувати упаковки, в яких порушена цілісність.
В/в інфузія здійснюється протягом 30–120 хв.
При одночасному введенні препарату Лінезолідин для в/в ін’єкцій з іншим лікарським засобом кожен препарат слід вводити окремо, відповідно до рекомендованої дози і способу застосування кожного лікарського засобу.
При використанні однієї в/в системи для послідовного введення декількох препаратів цю систему до і після введення препарату Лінезолідин для в/в інфузій слід промити інфузійним р-ном, сумісним із Лінезолідином та з іншим препаратом, який вводиться через цю систему.
Сумісні р-ни для інфузій: 0,9% р-н натрію хлориду для ін’єкцій, 5% р-н декстрози для ін’єкцій, р-н Рінгера лактатний для ін’єкцій.
Основні випадки несумісності. Виникала фізична несумісність, коли лінезолід для в/в ін’єкцій вводили через Y-подібний з’єднувач разом із такими препаратами: амфотерицин В, хлорпромазину гідрохлорид, діазепам, пентамідину ізотіонат, еритроміцину лактобіонат, фенітоїн натрію і триметоприм-сульфаметоксазол. Крім того, лінезолід для в/в ін’єкцій був хімічно несумісний із цефтріаксоном натрію.
Застосування у пацієнтів літнього віку. Немає потреби в корекції дози.
Застосування у пацієнтів з нирковою недостатністю (зокрема з кліренсом креатиніну <30 мл/хв). Немає потреби в корекції дози. Оскільки близько 30% дози виводиться протягом 3-годинного сеансу гемодіалізу, розпочатого через 3 год після введення препарату, пацієнтам, які отримували подібне лікування, лінезолід слід призначати після гемодіалізу (див. ФАРМАКОЛОГІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ. Фармакокінетика).
Застосування у пацієнтів із печінковою недостатністю. Немає потреби в корекції дози (див. ФАРМАКОЛОГІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ. Фармакокінетика).
Діти. Застосовувати з перших днів життя.
У дітей віком від 1 тиж до 12 років призначення препарату у дозі 10 мг/кг маси тіла кожні 8 год щоденно забезпечує експозицію, яка наближається до такої, що досягається у дорослих при призначенні препарату в дозі 600 мг 2 рази на добу.
У новонароджених віком до 1 тиж системний кліренс лінезоліду (із розрахунку на 1 кг маси тіла) швидко зростає протягом першого тижня життя. Таким чином, у новонароджених, які отримують препарат у дозі 10 мг/кг маси тіла кожні 8 год щодобово, спостерігається вища системна експозиція препарату у перший день після народження. Проте не очікується надмірної кумуляції препарату в організмі при такому дозуванні протягом першого тижня життя немовляти (внаслідок швидко зростаючого кліренсу препарату протягом перших 7 днів життя) (див. ЗАСТОСУВАННЯ).
У дітей віком 12–17 років фармакокінетика лінезоліду подібна до такої у дорослих при застосуванні препарату у дозі 600 мг. Таким чином, у дітей, які отримують препарат у дозі 600 мг кожні 12 год щоденно, відмічатиметься така сама експозиція, як і у дорослих пацієнтів при прийомі препарату в тій самій дозі.

відома гіперчутливість до лінезоліду або будь-якого іншого компонента препарату.
Лінезолідин не слід застосовувати у пацієнтів, які приймають будь-які препарати, що пригнічують МАО А та В (наприклад фенелзин, ізокарбоксазид, селегілін, моклобемід), або протягом 2 тиж після прийому таких препаратів.
За винятком випадків, коли є можливість ретельного спостереження та моніторингу АТ, Лінезолідин не слід призначати пацієнтам з такими супутніми клінічними станами або супутнім прийомом нижчезазначених препаратів:
– неконтрольована АГ, феохромоцитома, карциноїд, тиреотоксикоз, біполярна депресія, шизоафективний розлад, гострі епізоди запаморочення;
– інгібітори зворотного захоплення серотоніну, трициклічні антидепресанти, агоністи 5-НТ₁ рецепторів серотоніну (триптани), прямі та непрямі симпатоміметики (включаючи адренергічні бронходилататори, псевдоефедрин, фенілпропаноламін), вазопресори (епінефрин, норепінефрин), допамінергічні засоби (допамін, добутамін), петидин або буспірон.
Слід припинити годування грудьми протягом застосування препарату (див. Застосування у період вагітності або годування грудьми).

частота побічних реакцій визначена таким чином: дуже часто (>1/10), часто (>1/100, <1/10), нечасто (>1/1000, <1/100), рідко (>1/10 000, <1/1000), дуже рідко (<1/10 000) і частота невідома (неможливо встановити на підставі наявних даних).
Інфекції та інвазії: часто — кандидоз, оральний кандидоз, вагінальний кандидоз, грибкові інфекції; нечасто — вагініт; дуже рідко — антибіотикасоційовані коліти, включаючи псевдомембранозний коліт*.
Розлади з боку системи крові та лімфатичної системи: часто — анемія*^†; нечасто — лейкопенія*, нейтропенія, тромбоцитопенія*, еозинофілія; дуже рідко — панцитопенія*; частота невідома — мієлосупресія*, сидеробластна анемія*.
Розлади з боку імунної системи: частота невідома — анафілаксія.
Розлади з боку метаболізму та харчування: нечасто — гіпонатріємія; частота невідома — лактоацидоз*.
Розлади з боку психіки: часто — безсоння.
Неврологічні розлади: часто — головний біль, перверсії смаку (металічний присмак), запаморочення; нечасто — судоми*, гіпестезія, парестезія; частота невідома — серотоніновий синдром**, периферична нейропатія*.
Розлади з боку органа зору: нечасто — затуманений зір*; дуже рідко — вади поля зору*; частота невідома — зорова нейропатія*, неврит зорового нерва*, втрата зору*, зміна зорового відчуття*, зміна сприйняття кольору*.
Розлади з боку органа слуху та рівноваги: нечасто — дзвін у вухах.
Розлади з боку серця: нечасто — аритмія (тахікардія).
Розлади з боку судин: часто — АГ; нечасто — транзиторна ішемічна атака, флебіт, тромбофлебіт.
Розлади з боку ШКТ: часто — діарея, нудота, блювання, локальний або генералізований біль у животі, запор, диспепсія; нечасто — панкреатит, гастрит, здуття живота, сухість у роті, глосит, часті рідкі випорожнення, стоматит, розлади або зміна кольору язика; дуже рідко — знебарвлення поверхні зубів.
Розлади з боку гепатобіліарної системи: часто — відхилення від норм показників функціональних печінкових проб, підвищення рівнів АлАТ, АсАТ або ЛФ; нечасто — підвищення загального білірубіну.
Розлади з боку шкіри та підшкірної клітковини: часто — свербіж, висип; нечасто — кропив’янка, дерматит, надмірне потовиділення; частота невідома — бульозні ураження шкіри, такі як синдром Стівенса — Джонсона та токсичний епідермальний некроліз, ангіоедема, алопеція.
Розлади з боку нирок і сечовидільної системи: часто — підвищення рівня азоту сечовини в крові; нечасто — ниркова недостатність, підвищення креатиніну, поліурія.
Розлади з боку репродуктивної системи та молочних залоз: нечасто — вульвовагінальні порушення.
Загальні розлади та порушення в місці введення: часто — лихоманка, локалізований біль; нечасто — озноб, втома, біль у місці ін’єкції, спрага.
Дослідження. Біохімія: часто — підвищення ЛДГ, креатинінкінази, ліпази, амілази або постпрандіального (не натще) рівня глюкози, зниження загального білка, альбуміну, натрію та кальцію, підвищення або зниження калію або бікарбонату; нечасто — підвищення натрію або кальцію, зниження глюкози без голодування, підвищення або зниження хлоридів. Гематологія: часто — підвищення кількості нейтрофілів або еозинофілів, зниження гемоглобіну, гематокриту або кількості еритроцитів, підвищення або зниження кількості тромбоцитів або лейкоцитів; нечасто — підвищення кількості ретикулоцитів, зниження кількості нейтрофілів.
*Див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ.
**Див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ.
^†Під час контрольованих клінічних досліджень, в яких лінезолід застосовували у період до 28 днів, у 2,0% пацієнтів відзначалася анемія. У програмі із застосуванням незареєстрованого лікарського засобу за гуманітарною програмою (compassionate use) за участю пацієнтів з інфекціями, що загрожують життю, та супутніми захворюваннями, частка пацієнтів, у яких виникла анемія після прийому лінезоліду протягом ≤28 днів, становила 2,5% (33 з 1326) порівняно з 12,3% (53 з 430), які лікувалися >28 днів. Співвідношення зафіксованих випадків тяжкої анемії, викликаної застосуванням лікарського засобу, що потребувало переливання крові, становило 9% (3 з 33) у пацієнтів, що лікувалися протягом ≤28 днів, та 15% (8 з 53) у тих, хто лікувався протягом >28 днів.
Побічні реакції, пов’язані із застосуванням лінезоліду, які оцінені в рідкісних випадках як реакції тяжкого ступеня: локалізований абдомінальний біль, транзиторний ішемічний напад та АГ.

мієлосупресія. Повідомлялося про виникнення мієлосупресії (включаючи анемію, лейкопенію, панцитопенію та тромбоцитопенію) у пацієнтів, які приймають лінезолід. Після відміни лінезоліду показники змінених параметрів крові поверталися до значень, які відмічали до початку лікування. Імовірно, що ризик розвитку цих ефектів пов’язаний із тривалістю лікування. У пацієнтів літнього віку застосування лінезоліду може супроводжуватися вищим ризиком виникнення патологічних змін крові порівняно з молодшими пацієнтами. У пацієнтів із тяжкою нирковою недостатністю (незалежно від того, чи проходять вони процедури діалізу) можливе підвищення частоти розвитку тромбоцитопенії. Таким чином, ретельний моніторинг формули крові необхідний для таких пацієнтів: пацієнти з уже наявною анемією, гранулоцитопенією чи тромбоцитопенією; пацієнти, які отримують супутні препарати, здатні знижувати рівні гемоглобіну, зменшувати кількість формених елементів крові або негативно впливати на кількість чи функціональну активність тромбоцитів; пацієнти з тяжкою формою ниркової недостатності; пацієнти, курс лікування яких триває більше 10–14 днів. Застосовувати лінезолід для лікування цих пацієнтів бажано лише у поєднанні з ретельним контролем рівня гемоглобіну, загального аналізу крові та за можливості — кількості тромбоцитів.
Якщо під час лікування лінезолідом розвивається значна мієлосупресія, застосування препарату необхідно припинити. Винятком є випадки, коли продовження лікування визнане абсолютно необхідним. У таких ситуаціях необхідно проводити ретельний моніторинг показників загального аналізу крові та впроваджувати відповідні стратегії лікування.
Крім того, рекомендовано щотижня проводити моніторинг показників загального аналізу крові (включаючи визначення рівнів гемоглобіну, кількості тромбоцитів, загальної кількості лейкоцитів та розгорнутої лейкоцитарної формули) у пацієнтів, які проходять лікування лінезолідом, незалежно від початкових показників аналізу крові.
У групі пацієнтів, які отримували лінезолід протягом більше 28 днів (максимальна рекомендована тривалість лікування), відмічали підвищення частоти виникнення серйозної анемії. Ці пацієнти частіше потребували переливання крові. Про випадки анемії з потребою у переливанні крові також повідомляли у постмаркетинговий період. Така анемія частіше виникала у пацієнтів, які отримували лінезолід протягом більше 28 днів.
Також у постмаркетинговий період повідомлялося про випадки сидеробластної анемії. У випадках, для яких був відомий час початку лікування, більшість пацієнтів отримували лінезолід протягом більше 28 днів. Після припинення застосування лінезоліду більшість пацієнтів повністю або частково одужували внаслідок проведення лікування анемії або навіть без її лікування.
Дисбаланс показників смертності у клінічному дослідженні за участю пацієнтів з інфекціями кровотоку, пов’язаними з використанням катетерів та спричиненими грампозитивними збудниками. У ході відкритого дослідження за участю пацієнтів із серйозними внутрішньосудинними інфекціями, спричиненими використанням катетерів, виявили підвищення летальності у групі пацієнтів, яким застосовували лінезолід, порівняно з групами лікування ванкоміцином/диклоксациліном/оксациліном (78/363 (21,5%) проти 58/363 (16,0%)). Основним фактором впливу на частоту летальності був стан грампозитивної інфекції на початковому рівні.
Частота летальності у пацієнтів з інфекціями, спричиненими винятково грампозитивними організмами, була порівнянною між групою пацієнтів, у яких застосовували лінезолід, та групою лікування ванкоміцином/диклоксациліном/оксациліном (коефіцієнт неспівпадіння 0,96, 95% довірчий інтервал 0,58–1,59), але у групі лікування лінезолідом летальність була значно вищою у пацієнтів з будь-яким іншим збудником (крім грампозитивних) або відсутністю збудників на початковому рівні (коефіцієнт неспівпадіння 2,48; 95% довірчий інтервал 1,38–4,46). Під час дослідження у групі лікування лінезолідом була більшою чисельність пацієнтів, у яких протягом дослідження розвинулися грамнегативні інфекції, а також пацієнтів, які померли від інфекцій, спричинених грамнегативними збудниками, та від полімікробних інфекцій. Таким чином, при ускладнених інфекціях шкіри і м’яких тканин для лікування пацієнтів зі встановленою чи можливою асоційованою інфекцією грамнегативними збудниками лінезолід слід застосовувати лише у разі відсутності інших варіантів лікування (див. ПОКАЗАННЯ). У таких обставинах необхідно розпочинати паралельне лікування грамнегативної інфекції.
Діарея та коліт, пов’язані із застосуванням антибіотиків. При застосуванні майже усіх антибіотиків, включаючи лінезолід, повідомлялося про виникнення діареї та коліту, пов’язаних із застосуванням антибіотиків, включаючи псевдомембранозний коліт та пов’язану з Clostridium difficile діарею (CDAD), тяжкість проявів яких може варіювати від помірної діареї до коліту з летальним кінцем. Таким чином, важливо враховувати можливість цього діагнозу у пацієнтів, у яких під час або після застосування лінезоліду розвивається діарея. У разі наявності підозри на діарею чи коліт, пов’язані із застосуванням антибіотиків, або при підтвердженні цього діагнозу необхідно припинити поточне лікування антибактеріальними препаратами (включаючи лінезолід) та негайно вжити відповідних терапевтичних заходів. У таких ситуаціях протипоказане застосування препаратів, які пригнічують перистальтику.
Лактоацидоз. При застосуванні лінезоліду повідомляли про розвиток лактоацидозу. Пацієнти, в яких під час застосування лінезоліду виникають симптоми та прояви метаболічного ацидозу, включаючи рецидивуючу нудоту або блювання, біль у животі, низький рівень бікарбонатів або гіпервентиляцію, повинні негайно звернутися за медичною допомогою. У разі розвитку молочнокислого ацидозу необхідно зважити користь від подальшого лікування лінезолідом та потенційні ризики.
Дисфункція мітохондрій. Лінезолід пригнічує мітохондріальний синтез білків. У результаті цього пригнічення можуть розвиватися такі побічні реакції, як лактоацидоз, анемія та нейропатія (периферична та зорового нерва). Ці явища більш поширені при застосуванні препарату протягом більше 28 днів.
Потенційні взаємодії, що зумовлюють підвищення АТ. За винятком випадків, коли можливе спостереження за станом пацієнтів стосовно імовірного підвищення АТ, лінезолід не слід призначати пацієнтам з неконтрольованою АГ, феохромоцитомою, тиреотоксикозом та/або супутнім прийомом таких типів лікарських засобів, як прямі та непрямі симпатоміметики (наприклад псевдоефедрин), вазопресори (наприклад епінефрин, норепінефрин), дофамінергічні засоби (наприклад дофамін, добутамін).
Серотоніновий синдром. Надходили спонтанні повідомлення про розвиток серотонінового синдрому, пов’язаного з одночасним застосуванням лінезоліду та серотонінергічних препаратів, включаючи антидепресанти (такі як селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС)). Таким чином, одночасне застосування лінезоліду та серотонінергічних препаратів протипоказане (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ) за винятком випадків, коли застосування як лінезоліду, так і одночасне з ним застосування серотонінергічних препаратів має вирішальне значення. У таких випадках пацієнт повинен перебувати під пильним наглядом з метою виявлення симптомів серотонінового синдрому, таких як порушення когнітивної функції, гіперпірексія, гіперрефлексія та порушення координації рухів. У разі виникнення таких симптомів лікар повинен розглянути можливість відміни того чи іншого препарату. Після відміни серотонінергічного препарату можливе виникнення симптоматики відміни.
Периферична нейропатія та нейропатія зорового нерва. Повідомлялося про розвиток периферичної нейропатії, а також нейропатії зорового нерва, яка іноді прогресувала до втрати зору у пацієнтів, які отримували лікування лінезолідом. Такі повідомлення перш за все стосувалися пацієнтів, які отримували лікування протягом більше 28 днів (максимальна рекомендована тривалість лікування).
Усім пацієнтам необхідно рекомендувати повідомляти про симптоми порушення зору, такі як зміни гостроти зору, зміни кольорового сприйняття, нечіткість зору або випадання частини поля зору. У подібних випадках рекомендовано терміново провести огляд і направити пацієнта до офтальмолога, якщо необхідно. Якщо пацієнт приймає Лінезолідин протягом більше рекомендованих 28 днів, необхідно регулярно перевіряти зір.
У разі розвитку периферичної нейропатії або нейропатії зорового нерва необхідно зважити користь від подальшого лікування Лінезолідином та потенційні ризики.
Можливе підвищення ризику розвитку нейропатії при застосуванні лінезоліду у пацієнтів, які отримують або нещодавно отримували терапію антибактеріальними препаратами для лікування туберкульозу.
Судоми. Повідомлялося про випадки судом. У більшості випадків повідомляли про такий фактор ризику, як судоми в анамнезі. Пацієнтам необхідно інформувати лікарів про те, що у них раніше виникали судоми.
Інгібітори МАО. Лінезолід є неселективним інгібітором МАО зворотної дії. Проте в дозах, які застосовуються для антибактеріальної терапії, він не виявляє антидепресивного ефекту. У ході досліджень взаємодії лікарських препаратів та досліджень безпеки лінезоліду отримано дуже обмежену кількість даних про застосування лінезоліду у пацієнтів з основними захворюваннями та/або поєднаним лікуванням препаратами, при яких виникають певні ризики внаслідок пригнічення МАО. Тому застосування лінезоліду за таких обставин не рекомендоване, якщо неможливо проводити ретельне спостереження та моніторинг стану пацієнта (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Застосування у поєднанні з насиченими тираміном продуктами. Пацієнтам слід рекомендувати уникати споживання великої кількості продуктів, збагачених тираміном (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Гіпоглікемія. Повідомлення, отримані у післяреєстраційний період, свідчать про випадки симптоматичної гіпоглікемії при застосуванні лінезоліду, неселективного інгібітора МАО зворотної дії, у пацієнтів з цукровим діабетом, які приймають інсулін або пероральні гіпоглікемічні препарати. Прийом деяких інгібіторів МАО пов’язаний з гіпоглікемічними епізодами у хворих на цукровий діабет, які отримують інсулін або гіпоглікемічні засоби. Хоча причинний зв’язок між лінезолідом і гіпоглікемією не встановлено, пацієнтів з цукровим діабетом слід попереджати про потенційну гіпоглікемічну реакцію під час застосування лінезоліду.
У разі виникнення гіпоглікемії може бути необхідне зниження дози інсуліну або перорального гіпоглікемічного засобу або припинення застосування перорального гіпоглікемічного засобу, інсуліну чи лінезоліду.
Суперінфекція. Вплив лінезоліду на нормальну мікрофлору не вивчався під час клінічних випробувань.
Застосування антибіотиків іноді може призводити до надмірного росту нечутливих організмів. Наприклад, приблизно у 3% пацієнтів, які отримували лінезолід у рекомендованих дозах, протягом клінічних досліджень відмічали виникнення кандидозу, пов’язаного із застосуванням препарату. У разі розвитку суперінфекції під час лікування слід вживати відповідних заходів.
Особливі групи пацієнтів. Застосовувати лінезолід для лікування пацієнтів із тяжкою нирковою недостатністю слід з обережністю та лише у ситуаціях, коли очікувана користь більша за теоретичний ризик (див. ЗАСТОСУВАННЯ).
Застосовувати лінезолід для лікування пацієнтів з тяжкою печінковою недостатністю рекомендовано лише у ситуаціях, коли очікувана користь є більшою за теоретичний ризик (див. ЗАСТОСУВАННЯ).
Немає необхідності в корекції дози препарату залежно від статі пацієнта.
Порушення фертильної функції. Лінезолід знижував фертильність та спричиняв відхилення морфологічних показників якості сперми у здорових дорослих самців щурів при рівнях експозиції, приблизно таких, що очікуються у людей. Ці зміни мали зворотний характер. Про можливість впливу лінезоліду на репродуктивну функцію чоловіків не повідомлялося.
Клінічні випробування. Безпека та ефективність лінезоліду при застосуванні його протягом більше 28 днів не встановлені.
У контрольованих клінічних випробуваннях не брали участь пацієнти з діабетичними ураженнями стоп, пролежнями або ішемічними ураженнями, тяжкими опіками чи гангреною. Відповідно, досвід застосування лінезоліду для лікування за наявності таких станів обмежений.
Допоміжні речовини. 1 мл р-ну містить 50,24 мг (тобто 15,072 г/300 мл) глюкози. Це слід враховувати при лікуванні пацієнтів із цукровим діабетом або іншими станами, пов’язаними з непереносимістю глюкози. 1 мл р-ну також містить 1,64 мг (492 мг/300 мл) натрію. Вміст натрію слід враховувати пацієнтам, які дотримуються дієти зі зниженим споживанням натрію.
Застосування у період вагітності та годування грудьми
Застосування у період вагітності. Немає адекватних даних щодо застосування препарату Лінезолідин у вагітних. Результати досліджень на тваринах продемонстрували наявність репродуктивної токсичності. Існує потенційний ризик для людини. Лінезолідин не слід застосовувати у період вагітності, окрім випадків, коли очікувана користь перевищує потенційний ризик.
Застосування у період годування грудьми. Результати досліджень на тваринах показали, що лінезолід та його метаболіти можуть проникати у грудне молоко. Отже, слід припинити годування грудьми протягом лікування препаратом.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами чи роботі з іншими механізмами. Необхідно попереджати пацієнтів про можливість розвитку запаморочення або симптомів порушення зору (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ та ПОБІЧНА ДІЯ) під час прийому лінезоліду та рекомендувати їм не керувати транспортними засобами та не працювати з іншими механізмами у разі виникнення зазначених симптомів.

інгібітори МАО. Лінезолід є неселективним інгібітором МАО зворотної дії. У ході досліджень взаємодії лікарських препаратів та досліджень безпеки лінезоліду отримано обмежену кількість даних про застосування лінезоліду у пацієнтів, які отримують поєднану терапію препаратами, що створюють певні ризики внаслідок пригнічення МАО. Тому застосування лінезоліду у таких обставинах не рекомендоване, якщо неможливо проводити ретельне спостереження та моніторинг стану пацієнта (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Потенційні взаємодії, що призводять до підвищення АТ. У здорових добровольців з нормальним АТ лінезолід збільшує підвищення АТ, спричинене псевдоефедрином та фенілпропаноламіду гідрохлоридом. Комбіноване введення лінезоліду та псевдоефедрину або фенілпропаноламіду гідрохлориду призводить до зростання систолічного АТ в середньому на 30–40 мм рт. ст. порівняно зі зростанням на 11–15 мм рт. ст. — під впливом винятково лінезоліду, на 14–18 мм рт. ст. — під впливом винятково псевдоефедрину або фенілпропаноламіну та на 8–11 мм рт. ст. — при застосуванні плацебо. Аналогічних досліджень за участю пацієнтів з АГ не проводили. Рекомендовано ретельно підбирати дози препаратів, які чинять вазопресорний вплив, включаючи дофамінергічні препарати, щоб отримати бажаний результат при комбінованому застосуванні лінезоліду з цими препаратами.
Потенційні серотонінергічні взаємодії. Потенційні взаємодії лікарських препаратів вивчали у дослідженні за участю здорових добровольців. Учасники отримували декстрометорфан (2 дози по 20 мг з інтервалом 4 год) у комбінації з лінезолідом або без нього. У здорових добровольців, які отримували лінезолід та декстрометорфан, не виявлено проявів серотонінового синдрому (сплутаність свідомості, марення, занепокоєння, тремор, патологічний рум’янець, посилене потовиділення, гіперпірексія).
Досвід постмаркетингового застосування: отримано одне повідомлення щодо виникнення реакцій, подібних до проявів серотонінового синдрому, у пацієнта, який приймав лінезолід та декстрометорфан; ці прояви зникли після відміни обох препаратів.
Протягом клінічного застосування лінезоліду та серотонінергічних препаратів, включаючи антидепресанти (такі як СІЗЗС), були описані випадки розвитку серотонінового синдрому. Таким чином, хоча комбіноване застосування цих препаратів протипоказане (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ), лікування пацієнтів, для яких лікування як лінезолідом, так і серотонінергічними препаратами має вирішальне значення, описано у розділі ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ.
Застосування у поєднанні з насиченими тираміном продуктами. У пацієнтів, які отримували лінезолід і тирамін у кількості менше 100 мг, не відмічали значного вазопресорного ефекту. Це свідчить про необхідність уникати лише надмірного споживання продуктів та напоїв з великим вмістом тираміну (а саме — зрілих сирів, дріжджових екстрактів, недистильованих алкогольних напоїв та ферментованих продуктів із соєвих бобів, таких як соєвий соус).
Препарати, які метаболізуються за допомогою цитохрому P450. Лінезолід не зазнає метаболічних перетворень під впливом ферментативної системи цитохромів Р450 та не пригнічує функції жодного з клінічно значущих ізоформ цитохрому Р450 людини (1A2, 2C9, 2C19, 2D6, 2Е1, 3А4). Аналогічно, лінезолід не спричиняє індукції ізоферментів цитохромів Р450 у щурів. Тому не очікується впливу лінезоліду на фармакокінетику інших лікарських засобів, які метаболізуються СYP450.
Рифампіцин. Вплив рифампіцину на фармакокінетику лінезоліду вивчали у 16 здорових дорослих добровольців чоловічої статі, яким вводили лінезолід (600 мг двічі на добу протягом 2,5 дня), у комбінації з рифампіцином (600 мг один раз на добу протягом 8 днів) та без. Рифампіцин знижував показники C_max та AUC лінезоліду в середньому на 21% (90% ДІ 15, 27) та у середньому на 32% (90% довірчий інтервал 27–37) відповідно. Механізм такої взаємодії та її клінічне значення невідомі.
Варфарин. При додаванні варфарину до курсу лікування лінезолідом у рівноважному стані відмічали 10% зниження середнього максимального МНВ при одночасному застосуванні, при цьому AUC МНВ знижувалась на 5%. Даних про пацієнтів, які одночасно отримували варфарин та лінезолід, недостатньо для оцінки клінічного значення, якщо воно є, цих результатів.
Антибіотики
Азтреонам. Фармакокінетика лінезоліду або азтреонаму не змінюється при одночасному застосуванні цих препаратів.
Гентаміцин. Фармакокінетика лінезоліду або гентаміцину не змінюється при одночасному застосуванні цих препаратів.
Дослідження in vitro продемонстрували адитивність або індиферентність між лінезолідом та ванкоміцином, гентаміцином, рифампіном, іміпенемом-циластатином, азтреонамом, ампіциліном, стрептоміцином.
Антиоксиданти. При одночасному застосуванні препарату з вітаміном С або Е проводити корекцію дози лінезоліду не рекомендується.

специфічного антидоту немає.
Не зареєстровано випадків передозування.
У разі передозування показане симптоматичне лікування з проведенням заходів щодо підтримки рівня клубочкової фільтрації. Близько 30% прийнятої дози препарату виводиться протягом 3 год гемодіалізу, але немає даних щодо виведення лінезоліду під час процедур перитонеального діалізу або гемоперфузії. Два первинних метаболіти лінезоліду також виводяться шляхом гемодіалізу.

при температурі не вище 25 °С в оригінальній упаковці до використання. Не зберігати у холодильнику та не заморожувати. Зберігати у недоступному для дітей місці.