Психолог Девід Х. Розмарін (David H. Rosmarin) — автор книги «Процвітання з тривогою» («Thriving with Anxiety»), доцент кафедри психології Гарвардської медичної школи (Harvard Medical School), директор програми МакЛіна з духовності та психічного здоров’я (McLean’s Spiritual and Mental Health Program) та спеціаліст з терапії тривоги.
Наскільки небезпечною є ідея про те, що людина не повинна відчувати ніякого занепокоєння?
Д.Х. Розмарин пояснив, що найбільшим тригером тривоги сьогодні є те, що ми побоюємося виникнення самої тривоги: у ту хвилину, коли ми відчуваємо тривогу, ми засмучуємося через це і думаємо, що з нами щось не так. Нам потрібно опрацювати наше ставлення до тривоги. Нормально, що час від часу ми відчуватимемо тривогу. Насправді, чим продуктивнішими і успішнішими ми стаємо, тим частіше нам доводиться її відчувати.
Тривога може мобілізувати нас до дії, допомогти нам знаходити нові шляхи досягнення наших цілей та передбачати проблеми до того, як вони виникнуть. Вона також може допомогти нам усвідомлювати наші фактори стресу та ресурси. При цьому важливим є прийняття тривоги, а не спроба «придушити» її щоразу, коли вона виникає.
Експозиційна терапія — це лікування тривоги 1-ї лінії. При цьому лікування передбачає зіткнення зі своїми тривогами віч-на-віч. Люди сприймають почуття, від яких тікали роками, а іноді й десятиріччями. Це допомагає пацієнтові усвідомлювати, що він може протистояти будь-яким викликам у житті. Протистоячи тривозі, ми підвищуємо стійкість до інших життєвих стресорів.
Важливо, що коли людина відчуває тривогу, їй потрібна довірена особа — друг чи родич, з яким можна поділитися своїми переживаннями. У цьому сенсі тривога сприяє створенню чудових можливостей поглиблення емоційних зв’язків з іншими людьми. Відкриття іншим наших проблем може захистити нас і допомогти процвітати.
У цьому соціальні мережі дещо ускладнюють встановлення емоційно близьких відносин. Це пов’язано з тим, що фотографії, які ми репрезентуємо решті світу, ретельно підібрані та відточені — так зване управління враженням. З появою соціальних мереж на сьогодні стало набагато менше особистого спілкування. Підлітки рідше ходять на побачення та проводять менше часу із друзями. Більшість соціальних взаємодій пікселізована, тому людям важче відкритися іншим. Щоб бути емоційно вразливим, треба бути розслабленим. Зазвичай така взаємодія має відбуватися особисто. Нам потрібні ці обійми або хоча б поплескування по спині, тоді ми зможемо відкритися: «Мені важко. Ось із чим я зіткнувся останнім часом».
За матеріалами www.medicalxpress.com
