Легеневий мукормікоз

Легеневий мукормікоз — це опортуністичне захворювання з тяжким перебігом, яке викликається мукоровими грибами (Mucorales). Клінічна картина інфекції дуже варіабельна, часто неспецифічна, схожа з іншими інфекційними захворюваннями легень та пухлинними процесами, що суттєво ускладнює своєчасну діагностику та початок антимікотичної терапії. Для легеневого мукормікозу характерна висока летальність, що досягає практично 63% (при дисемінованому мікозі — 80–95%).

Історичні дані

Описи клінічних випадків легеневого мукормікозу з’явилися в профільній літературі наприкінці XIX ст. Найбільш популярною і цитованою була робота лікаря Артура Пальтауфа (Arthur Paltauf), опублікована в журналі «Archiv für pathologische Anatomie und Physiologie und für klinische Medizin» в 1885 р. А. Пальтауф представив летальний випадок генералізованої грибкової інфекції Mucorales. Він назвав захворювання «Mycosis mucorina», згодом воно було перейменовано на mucormycosis (мукормікоз). Надалі були виділені фактори ризику, які значно підвищують ймовірність розвитку грибкової інфекції у людини, — порушення обміну (неконтрольований цукровий діабет, діабетичний кетоацидоз), тяжка форма імуносупресії та ін.

Впровадження в практику комп’ютерної томографії з високою роздільною здатністю дозволило поліпшити діагностику мукормікозу на ранніх стадіях.

Епідеміологія

Останніми десятиліттями фіксується зростання кількості зареєстрованих епізодів легеневого мукормікозу, що стало особливо помітним після 2021 р. у зв’язку з пандемією COVID-19. Спалахи COVID-асоційованого мукормікозу (COVID-associated mucormycosis — CAM) були зафіксовані в низці країн, найбільш масштабні — в Індії в 2020–2021 рр. Крім коронавірусної інфекції, факторами ризику розвитку легеневого мукормікозу є:

• гемобластози (особливо гострі лейкози) — відсутність адекватного фагоцитарного захисту дозволяє спорам проростати та формувати інвазивні гібридні гіфи;
• алотрансплантація гемопоетичних стовбурових клітин та трансплантація органів;
• неконтрольований цукровий діабет з кетоацидозом — створюється сприятливе середовище для зростання Mucorales. Одночасно порушується фагоцитарна функція нейтрофілів та макрофагів;
• вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) з кількістю CD4⁺ <50 клітин/мкл;
• тривале застосування системних кортикостероїдів та інших препаратів, що пригнічують імунітет, — стероїди порушують хемотаксис, адгезію та фагоцитоз нейтрофілів та макрофагів. Під час пандемії COVID-19 надмірне застосування кортикостероїдів стало однією з причин підвищення частоти мікозу. Антагоністи фактора некрозу пухлини альфа (Tumor necrosis factor-alfa — TNF-α) порушують формування гранульом та здатність організму локалізувати осередки інфекції;
• вроджені вади імунітету (хронічна гранулематозна хвороба, дефіцит інтерлейкіну-12, дефект STAT1);
• стан після травм та опіків;
• надлишок заліза — підвищений системний вміст доступного заліза та ацидоз підвищують вірулентність грибів;
• хронічні легеневі захворювання, механічна вентиляція, тривала госпіталізація у відділеннях інтенсивної терапії — пошкодження слизової оболонки респіраторного тракту, дихальна підтримка, контамінація кисневого обладнання підвищують ризик локального потрапляння спор.

Наявність 1 або кількох факторів ризику має підвищувати клінічну настороженість лікаря в разі розвитку відповідних симптомів. При поєднанні кількох факторів ризик розвитку мікозу підвищується катастрофічно.

Більшість випадків грибкової інфекції діагностують у віковій групі від 40 до 60 років. У імунокомпрометованих пацієнтів дебют легеневого мукормікозу відбувається у молодшому віці. Значних ґендерних особливостей захворювання не виявлено, проте показники смертності вищі у чоловіків.

Етіологія

Причина легеневого мукормікозу — мукорові гриби роду Rhizopus, Mucor, Lichtheimia (раніше Absidia), Cunninghamella та ін. Види Rhizopus arrhizus і Rhizopus microsporus значно поширені в навколишньому середовищі (ґрунті, органічному матеріалу, що розкладається, пилу), мають здатність до швидкого зростання і вираженої інвазивності. Вид Lichtheimia найбільш характерний для деяких районів Індії та Південно-Східної Азії.

Зараження відбувається інгаляційним шляхом. Спори Mucorales дрібні, легко вдихаються та потрапляють в альвеоли. У нормі у імунокомпетентних осіб вони не викликають інфекційне захворювання завдяки ефективним механізмам місцевого та системного захисту дихальних шляхів. У сприйнятливого хазяїна спори проростають у гіпертрофовані нитки (гіфи), проникають у судинну стінку (цей процес називається ангіоінвазією), викликають тромбоз, ішемію та некроз легеневої тканини. Гіфи широкі (5–15 мікронів), непрозорі, з рідкими перегородками. Вони швидко ростуть за кімнатної температури і особливо активно за температури 37 °С. У дихальних шляхах умови зростання мікроорганізму оптимальні.

Патогенез

У патогенезі інфекції (таблиця) виділяють 3 ключові фактори, які зумовлюють формування характерних клініко-морфологічних проявів (осередків некрозу, крововиливів та кавітацій у легенях), таких як:

• висока інвазивна здатність збудника;
• порушення вродженого імунітету;
• метаболічні умови, що спричиняють зростання грибів.

Класифікація

У клінічній практиці використовують класифікацію захворювання за такими критеріями:

• перебіг:
  • гострий (переважно у пацієнтів з імунодефіцитом) — швидке прогресування патологічного процесу з вираженою деструкцією легеневої тканини, геморагіями, високим ризиком кровотеч. Розвивається протягом кількох днів чи перших тижнів;
  • підгострий — протікає з менш вираженими деструктивними змінами та поступовим прогресуванням (тижні, місяці);
  • хронічний — діагностують рідко, у пацієнтів із нормальним імунним статусом або його незначними порушеннями. Захворювання прогресує повільно, за клінічними проявами нагадує туберкульозний процес чи інші хронічні захворювання легень;
• глибина ураження:
  • поверхневий (трахеобронхіальний) мукормікоз — обмежується слизовою оболонкою та підслизовим шаром трахеобронхіального дерева. Часто є випадковою знахідкою при фібробронхоскопії;
  • інвазивний — деструкція легеневої тканини з ангіоінвазією;
  • дисемінований — інфекція поширюється на кілька органів та систем;
• локалізація патологічного вогнища у легенях:
  • центральна — класична локалізація з ураженням прикореневих зон;
  • периферична — периферичні відділи легень;
  • дифузна — значне ураження легеневої тканини.

Клінічні прояви

Клінічна картина легеневого мукормікозу залежить від тяжкості імуносупресії, вірулентності збудника, локалізації процесу та наявності супутньої патології.

Початкові симптоми

У дебюті легеневого мукормікозу переважають неспецифічні симптоми, що нагадують прояви бактеріальної пневмонії або прогресування основного захворювання:

• гарячка — температура тіла досягає 38,5–40 °С, проте при вираженій імуносупресії температурна реакція стерта. Гарячка часто хвилеподібна, супроводжується вираженим ознобом;
• кашель — розвивається у переважної більшості пацієнтів. При продуктивному кашлі виділяється мокротиння, часто із домішкою крові;
• задишка — виникає при ураженні значної площі легеневої тканини або розвитку ускладнень (пневмотораксу, дихальної недостатності). Ступінь задишки варіює від легкого (при фізичному навантаженні) до тяжкого (у стані спокою);
• біль у грудній клітці — вказує на залучення вісцеральної плеври в патологічний процес. Вираженість больового синдрому збільшується при глибокому диханні чи кашлі;
• загальна слабкість, нездужання;
• зменшення маси тіла;
• підвищене потовиділення у нічний час доби.

Особливості перебігу легеневого мукормікозу у імунокомпрометованих пацієнтів

У осіб із вираженою імуносупресією клінічні прояви захворювання можуть бути стертими. Виявляються загальна слабкість та нездужання без виражених дихальних симптомів, при цьому процес прогресує непомітно. Варто пам’ятати, що відсутність класичних запальних симптомів не виключає прогресуючої інфекції.

На тлі інтенсивної хімієтерапії при гемобластозах симптоми легеневого мукормікозу, як правило, розвиваються гостро. Інфекція протікає з вираженою напругою дихальної мускулатури та ознаками дихальної недостатності, що швидко прогресує до критичного стану. Пацієнти потребують інтенсивної респіраторної підтримки.

Синдромальні прояви

Основні синдроми, характерні для легеневого мукормікозу:

• синдром дихальної недостатності — розвивається при великому ураженні легеневої тканини. Пацієнти скаржаться на виражену задишку у стані спокою, дискомфорт у грудній клітці, приймають вимушене становище сидячи;
• геморагічний — є одним із найнебезпечніших синдромів грибкової інфекції. Механізм розвитку пов’язаний з ангіоінвазією та деструкцією судинної стінки, а також активацією системи згортання крові. Виникнення масивного кровохаркання — ознака, що вказує на розрив стінки судини та попадання крові у просвіт дихальних шляхів. Такий стан передбачає проведення негайного хірургічного втручання;
• інтоксикаційний — значне підвищення температури тіла, профузне потовиділення, загальна слабкість, кахексія розвиваються і на тлі системної запальної реакції. При токсемії часто відзначається сплутаність свідомості;
• синдром ураження плеври — свідчить про залучення вісцеральної плеври в інфекційний процес. Основна скарга — біль у грудній клітці, вираженість якої збільшується при диханні. При залученні парієтальної плеври можливий пневмоторакс або піопневмоторакс із колапсом легень.

Особливості перебігу при специфічних станах

Клінічний перебіг легеневого мукормікозу на тлі тяжких супутніх захворювань та специфічних станів може відрізнятися від класичного варіанту:

• у пацієнтів із цукровим діабетом грибкова інфекція протікає в агресивній формі внаслідок порушення функцій імунних клітин на фоні гіперглікемії та кетоацидозу;
• розвиток вторинного мукормікозу у пацієнтів із COVID-19, як правило, відбувається на 2–3-му тижні від початку вірусного захворювання, часто при застосуванні високих доз кортикостероїдів. Про інфекцію, спричинену Mucorales, свідчить прогресування дихальної недостатності, незважаючи на противірусну і підтримувальну терапію;
• у реципієнтів трансплантату гемопоетичних стовбурових клітин захворювання часто розвивається у період глибокої нейтропенії після закінчення цитостатичної терапії. Клінічна картина може бути замаскована під синдром приживлення (Engraftment syndrome) чи інфекційні ускладнення, пов’язані з герпесвірусами. У такої категорії пацієнтів прогноз легеневого мукормікозу несприятливий, смертність перевищує 70%;
• при нейтрофільно-гранулоцитарному гранулематозі дефект системи NADPH-оксидази порушує здатність нейтрофілів виробляти активні форми кисню, необхідні для знищення грибів.

Атипова локалізація

При інтерпретації клінічної картини необхідно враховувати можливість атипової локалізації інфекційного процесу:

• первинне ураження бронхів з наступною емболізацією та поширенням інфекції в легеневу тканину;
• верхні частки легень — нагадує туберкульоз з формуванням порожнин розпаду, проте темпи прогресування симптоматики при грибковій інфекції значно вищі;
• периферичні відділи легень — процес може бути одностороннім або двостороннім, клінічна картина схожа на пневмонію.

Діагностика

Діагноз легеневого мукормікозу встановлюють на підставі сукупності епідеміологічних даних, скарг та клінічних проявів, результатів лабораторних та променевих методів дослідження. Імовірність грибкової інфекції є високою у пацієнтів з імуносупресією (гемобластозами, хімієтерапією, трансплантацією органів, при застосуванні системних глюкокортикостероїдів, COVID-19) поєднано зі стрімко прогресуючою пневмонією, резистентною до стандартної антибактеріальної терапії, особливо якщо в клінічній картині зафіксовано кровохаркання, біль у грудній клітці плеврального характеру, симптоми інтоксикації.

Лабораторна діагностика

Матеріал для дослідження в разі підозри на легеневий мукормікоз одержують під час бронхоскопії, трансбронхіальної або трансторакальної пункційної біопсії.

Характерні лабораторні ознаки легеневого мукормікозу:

• мікроскопія — широкі (діаметром 5–30 мікрон) стрічкові гіфи, що майже не мають перегородок, розгалужені під прямим або близьким до прямого кута;
• фарбування реактивом Шиффа (Periodic Acid Schiff — PAS) — колір грибів яскраво-рожевий або червоний унаслідок високого вмісту полісахаридів у стінці;
• культуральне дослідження на живильних середовищах (середовище Сабуро, напівсинтетичний агар) — дозволяє ідентифікувати вид збудника. Однак діагностична ефективність методу при дослідженні матеріалу з дихальних шляхів невисока — позитивні результати вдається отримати лише  у близько 40% випадків. Такий низький показник зумовлений повільним зростанням Mucorales та переважанням некротичних мас у біологічному матеріалі (відсутні життєздатні мікроорганізми);
• полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР) — за допомогою ПЛР виявляють ДНК збудника легеневого мукормікозу. Метод значно скорочує час діагностики з кількох днів до годин;
• секвенування нового покоління (Next Generation Sequencing — NGS) безклітинної ДНК мікроорганізмів у зразках крові — перспективний метод для виявлення ДНК збудника при системній інфекції;
• загальний аналіз крові — при легеневому мукормікозі можливі лейкопенія або лейкоцитоз (залежно від ступеня імуносупресії пацієнта та вираженості запальної відповіді), рівень гемоглобіну часто знижений унаслідок хронічного запалення та кровотеч;
• біохімічний аналіз крові — підвищення рівня трансаміназ (аланінамінотрансферази / аспартатамінотрансферази (АлАТ / АсАТ)), креатиніну, зниження рівня альбуміну, порушення електролітного балансу. Вираженість біохімічних змін збільшується при включенні амфотерицину в схему терапії.

Променева діагностика легеневого мукормікозу

Основним методом візуалізації легень при легеневому мукормікозі є комп’ютерна томографія (КТ). Рентген-ознаки легеневого мукормікозу неспецифічні:

• хаотично локалізовані осередки консолідації легеневої паренхіми з нечіткими контурами, часто двосторонні та мультилобарні;
• ознаки геморагії та інфаркту легень у вигляді секторальних зон просвітлення;
• порожнини розпаду з повітряними рівнями в зоні некрозу;
• плевральний випіт;
• медіастинальна лімфаденопатія.

Рентгенографія органів грудної клітки менш чутлива, ніж КТ, особливо у ранніх етапах грибкової інфекції.

Магнітно-резонансну томографію (МРТ) проводять за підозри на запалення органів середостіння, стінки грудної клітки або за наявності ускладнень легеневого мукормікозу.

Фібробронхоскопія

При трахеобронхіальному мукормікозі на слизовій оболонці трахеї та великих бронхів виявляють геморагії, некротичний наліт сірувато-чорного кольору, грануляційну тканину. Рідко відзначається повна обтурація просвіту бронхів грибковими масами з недостатнім розвитком ателектазу дистального відділу легких. Некротичні зміни в стінці бронхів викликають її перфорацію та формування бронхо-плевральної фістули.

Диференційна діагностика

Слід виключити інші інфекційні та неінфекційні захворювання легень зі схожими клінічними проявами:

• інвазивний аспергільоз — гіфи збудника, як правило, мають менший діаметр (2–4 мікрони), регулярно розгалужуються під гострим кутом (близько 45 °) і мають перегородки. При КТ для аспергільозу характерні «симптом гало» — ділянка затемнення за типом «матового скла», навколишнє центральне вогнище інфільтрації, кавітація;
• цитомегаловірусна пневмонія — більш поступовий початок захворювання, наявність перибронхіального інфільтрату, виявлення цитомегаловірусу в матеріалі при культуральному дослідженні чи методом ПЛР;
• пневмоцистна пневмонія — розвивається у пацієнтів з рівнем CD4-лімфоцитів <200 клітин/мкл. Клінічно проявляється прогресуючою задишкою, кашлем з незначним відокремленим, гарячкою. На КТ виявляють двосторонній інтерстиціальний інфільтрат. Діагноз підтверджують виявленням цист Pneumocystis при дослідженні матеріалу, отриманого при трансбронхіальної біопсії;
• туберкульоз легень — ключовим моментом у диференційній діагностиці є виявлення кислотостійких мікобактерій;
• бактеріальна пневмонія — може ускладнювати перебіг мукормікозу. Стан покращується після стандартної антибактеріальної терапії;
• геморагічний інфаркт легень унаслідок тромбоемболії легеневої артерії може візуально нагадувати грибкову інфекцію, проте клінічний контекст, анамнез та результати ангіографії дозволяють провести чітку диференціацію.

Лікування

Лікування легеневого мукормікозу передбачає використання комбінованого підходу:

• агресивна протигрибкова фармакотерапія;
• хірургічне висічення некротизованої тканини;
• контроль основного захворювання, яке призвело до імуносупресії пацієнта.

Початок терапії повинен здійснюватися негайно після діагностування або навіть за високої клінічної підозри на мукормікоз. Дослідження свідчать, що кожні 24 год затримки антимікотичного лікування знижують виживаність на 10–15%. Пацієнтам показано госпіталізацію до відділень інтенсивної терапії або спеціалізованих інфекційних відділень з можливістю проведення інвазивної механічної вентиляції та діагностичних маніпуляцій, постійного моніторування гемодинаміки та функції органів.

Протигрибкова фармакотерапія

Амфотерицин В — препарат вибору на початковій стадії лікування легеневого мукормікозу. Він зв’язується з ергостеролом (компонентом грибкової клітинної мембрани), дестабілізує ліпідний бішар, викликаючи загибель мікробної клітини. Рекомендована доза амфотерицину становить 0,7–1,5 мг/кг/сут внутрішньовенно. Препарат вводять крапельно протягом 2–6 год. До введення амфотерицину необхідна достатня гідратація (500 мл 0,9% розчину натрію хлориду) для зниження нефротоксичності препарату.

Протокол введення амфотерицину передбачає:

• тестову дозу — 1 мг препарату в 250 мл 0,9% розчину хлориду натрію вводять внутрішньовенно протягом 20–30 хв;
• при задовільній переносимості (відсутність вираженого тремтіння, ознобу, стійкого підвищення температури >39 °C, артралгій) дозу підвищують щодня на 5–10 мг до досягнення цільової дози 0,5–1 мг/кг/добу.

Тривалість застосування амфотерицину варіює залежної від клінічної відповіді, вираженості імуносупресії та можливості відновлення імунітету пацієнта. Мінімальний курс — 6–12 тиж.

Позаконазол — тріазол другого покоління, який у пробірці виявляє активність проти більшості представників Mucorales. Препарат пригнічує 14-α-деметилазу грибів, порушуючи синтез ергостеролу. Рекомендована доза становить 400 мг перорально 2–4 р/добу (сумарна добова доза 800–1600 мг) або 300 мг внутрішньовенно 1 р/добу. При пероральному введенні абсорбція препарату залежить від pH шлункового соку та наявності жиру в їжі, тому рекомендується застосування з їжею. Позаконазол рекомендують приймати при непереносимості амфотерицину або як препарат для перехідної та підтримувальної терапії після початкового курсу амфотерицину.

Ізавуконазол — новий азольний антимікотик, схвалений для лікування інвазивного аспергільозу та мукормікозу. Препарат має активність проти більшості представників Mucorales завдяки пригніченню 14-α-деметилази. Ізавуконазол доступний для внутрішньовенного введення (200 мг 1 р/добу), у формі пероральних капсул (200 мг 3 р/добу з інтервалом 6–8 год). Препарат добре проникає у легеневу тканину, при цьому нефротоксичність відсутня. Побічні ефекти зазвичай легкого ступеня: розлади шлунково-кишкового тракту, рідко — зменшення інтервалу Q–T на електрокардіограмі.

Схеми комбінованої терапії

При дисемінованих формах грибкової інфекції застосовують комбіновану антимікотичну терапію:

• класична схема — амфотерицин В (високі дози 1–1,5 мг/кг/сут або ліпідні форми 5 мг/кг/сут) як препарат першої лінії. Після досягнення клінічної стабілізації (зазвичай через 2–3 тиж) перехід на позаконазол у дозі 400 мг перорально 2–4 р/добу;
• альтернативна схема при непереносимості амфотерицину В: ізавуконазол у дозі 200 мг внутрішньовенно 1 р/добу або перорально 200 мг 3 р/добу + позаконазол у дозі 400 мг перорально 2–4 р/добу.

Хірургічне лікування

Хірургічне лікування показано при локалізованих формах захворювання з чітко обмеженим осередком ураження (одиночний легеневий інфільтрат в 1 сегменті або частці), персистивною кровотечею, резистентному до консервативної терапії, прогресуванні некрозу, незважаючи на протигрибкову терапію.

Обсяг хірургічного втручання варіює від обмеженого висічення при локальному абсцедуванні до сегментарної резекції, лобектомії або в окремих випадках — пневмонектомії. Операція доповнює протигрибкову терапію, але не є її альтернативою.

Підтримувальна терапія

Напрями терапії при різних станах:

• цукровий діабет — контроль глікемії здійснюється шляхом введення інсуліну, за необхідності — в умовах відділення інтенсивної терапії;
• онкологічні захворювання (у разі хімієтерапії) слід розглянути можливість тимчасового переривання або модифікації схеми хімієтерапії для відновлення кількості нейтрофілів. За наявності тяжкої форми нейтропенії (<500 нейтрофілів/мкл) рекомендують введення гранулоцит-колонієстимулювального фактора (Г-КСФ);
• тривале застосування системних глюкокортикостероїдів (особливо при COVID-19) — зниження дози або відміна препаратів;
• дихальна недостатність — забезпечення адекватної оксигенації. Інвазивна вентиляція показана при зниженні парціального тиску кисню до <60 мм рт.ст. (при фракції кисню ≥60%);
• кровотечі (кровохаркання) — корекція гемостазу, консультація торакального хірурга для оцінки показань до ендоваскулярної емболізації бронхіальних артерій або хірургічного гемостазу.

Ускладнення

Можливі ускладнення легеневого мукормікозу:

• масивна легенева кровотеча внаслідок ерозії стінок кровоносних судин у зоні некрозу. Профілактика включає своєчасний початок протигрибкової терапії, уникнення інвазивних маніпуляцій у зоні ураження, обережне проведення трансбронхіальної біопсії;
• гостра дихальна недостатність розвивається при великому ураженні легеневої паренхіми. Значне розширення зон некрозу при прогресуванні інфекції стає причиною критичного рівня дихальної недостатності із необхідністю застосування інвазивної механічної вентиляції;
• абсцедування — маркер приєднання вторинної бактеріальної інфекції до некротизованої тканини. При цьому розвиваються явища гнійного запалення із формуванням порожнин розпаду;
• плевральний випіт та емпієма плеври — ознака поширення інфекції на плевральні листки. При попаданні гнійного ексудату до плевральної порожнини розвивається емпієма, яка передбачає проведення хірургічної торакостомії;
• дисемінація інфекції з ураженням інших органів та систем (нирок, серця, головного мозку, синусів) — значно ускладнює прогноз. Мозкові форми мукормікозу характеризуються дуже високою летальністю;
• тромбоз судин грудної клітки викликає інфаркт легень, формування інфарктної пневмонії;
• медіастиніт та поширення інфекції на органи середостіння;
• септичний шок розвивається при генералізації інфекції, є причиною гострої органної недостатності та смерті пацієнта.

Профілактика

Первинна профілактика мукормікозу спрямовано запобігання інфікування в осіб із високим ризиком. До основних заходів первинної профілактики належать:

• уникнення контакту з джерелами спор грибів Mucorales — обмеження перебування у місцях високого вмісту спор (будівельні майданчики, квіткові магазини, підвальні приміщення);
• використання масок під час перебування у приміщеннях із високим ризиком зараження;
• контроль діабету — систематичне спостереження та контроль глікемії пацієнтів з цукровим діабетом суттєво знижує ймовірність розвитку грибкових інфекцій;
• мінімізація використання глюкокортикостероїдів у високих дозах, особливо при лікуванні COVID-19;
• контроль імуносупресії за наявності гемобластозів, трансплантації органів.

Вторинна профілактика (профілактичне введення протигрибкових препаратів) при легеневому мукормікозі зазвичай не проводиться, однак у пацієнтів з дуже високим ризиком (наприклад після трансплантації стовбурових клітин крові з персистивною нейтропенією, незважаючи на введення Г-КСФ) можливе застосування позаконазолу в дозі 41 мг.

Прогноз

Незважаючи на вдосконалення методів діагностики та розвиток протигрибкової терапії, прогноз при легеневому мукормікозі залишається серйозним. Летальність у різних дослідженнях варіює (50–90%) залежно від термінів початку лікування, наявності основного захворювання та інших факторів.

Негативно впливають на прогноз:

• пізній початок лікування;
• дисемінована форма грибкової інфекції;
• виражена імуносупресія (у тому числі нейтропенія <100 нейтрофілів/мкл);
• множинне ураження органів;
• розвиток дихальної недостатності, за якої необхідна механічна вентиляція легень;
• тромбоз судин;
• основне неконтрольоване захворювання.

Серед факторів, що визначають результат, ключове значення має фактор часу — початок адекватної протигрибкової терапії у перші 48–72 год від розвитку симптомів суттєво покращує прогноз.

Тривале виживання після мукормікозу можливе за умови повного лікування інфекції та відновлення імунної функції пацієнта. Рецидиви інфекції описані в 5–10% випадків, особливо за наявності імуносупресії, що зберігається.

Довгострокові наслідки легеневого мукормікозу:

• фіброз і пневмосклероз — заміщення уражених ділянок легеневої сполучної тканини, зменшення дихальної поверхні;
• хронічна дихальна недостатність — внаслідок втрати еластичності та об’єму легень;
• бронхоектазія — деформація бронхів з порушенням дренажної функції;
• рубцеві зміни та плевральні зрощення, що обмежують рухливість легень.