Що таке лімфома Беркітта?

Лімфома Беркітта — це високоагресивна неходжкінська В-клітинна лімфома. Розвиток захворювання асоційований із низкою факторів, включаючи вірус Епштейна — Барр (ВЕБ), вірус імунодефіциту людини (ВІЛ), а також хромосомні транслокації, що призводять до гіперекспресії онкогена c-MYC.

Лімфома Беркітта становить близько 1–5% від усіх неходжкінських лімфом. Захворювання частіше діагностують в осіб європеоїдної раси порівняно з африканськими та азіатськими популяціями. Як і більшість лімфом, лімфома Беркітта має виражену гендерну схильність — чоловіки хворіють частіше. Співвідношення чоловіків та жінок 3–4:1 (Naing P.T. et al., 2025).

Історичні відомості

Що означає лімфома Беркітта? Лімфома Беркітта названа на честь Деніса П. Беркітта (Denis P. Burkitt), який у 1958 р. описав групу з 38 дітей в Уганді з швидко прогресуючими пухлинами лицьової ділянки, що призводили до летального результату. Спочатку він припустив, що ці новоутворення належать до сарком з круглих клітин, і відзначив їх характерні особливості: ураження щелепи та очниці, а також схильність до позавузлового поширення (надниркові залози, нирки, печінка, щитоподібна залоза, підшлункова залоза, шлунок і яєчники). Згодом було встановлено, що гістологічна картина відповідає лімфомам, що підтвердило їхнє лімфоїдне походження.

Важливим спостереженням стало географічне обмеження випадків захворювання регіонами екваторіальної Африки, що вказувало на можливу інфекційну природу. Це припущення підтвердили дослідження Майкла А. Епштейна (Michael A. Epstein) та Івонн М. Барр (Yvonne M. Barr), які виявили вірусні частинки в пухлинних клітинах. У результаті було відкрито вірус ВЕБ — перший вірус, визнаний онкогенним для людини.

Подальші цитогенетичні дослідження виявили характерні хромосомні аномалії, включаючи транслокації за участю онкогена MYC на хромосомі 8 та генів імуноглобулінів на хромосомах 2, 14 або 22. Ці зміни призводять до порушення регуляції експресії гена MYC та неконтрольованої проліферації пухлинних клітин.

Крім того, встановлено, що географічне поширення лімфоми Беркітта збігається з регіонами, ендемічними щодо малярії, що викликається Plasmodium falciparum (Roschewski M. et al., 2022).

Форми лімфоми Беркітта

Згідно з класифікацією Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), виділяють три клінічні варіанти лімфоми Беркітта:

ендемічний варіант — найбільш поширений переважно в країнах Африки та Папуа — Нової Гвінеї. Географічний розподіл збігається з регіонами високої поширеності малярії та ВЕБ. Захворюваність серед дітей віком молодше 18 років становить близько 3–6 : 100 000 на рік. Середній вік на момент встановлення діагнозу — близько 6 років;
спорадичний варіант — характерний для Північної Америки та Європи. Річна захворюваність серед дітей віком молодше 16 років становить близько 4 : 1 млн, серед дорослих — близько 2,5 : 1 млн. У дітей лімфому Беркітта діагностують у віці 3–12 років, а середній вік встановлення діагнозу в загальній популяції — 30 років;
варіант, асоційований з імунодефіцитом, який розвивається на фоні ВІЛ-інфекції, рідше після трансплантації органів. У США захворюваність становить близько 22: 100 000 людино-років (O’Connor E. et al., 2025).

Причини лімфоми Беркітта

Інфекція ВЕБ є важливим фактором ризику розвитку лімфоми Беркітта.

Що провокує ендемічну форму лімфоми Беркітта? У патогенезі ендемічної форми лімфоми Беркітта значну роль відіграє ВЕБ. Його латентні білки (EBNA1, BHRF1, LMP1, BZLF1), а також транскрипти EBER і вірусний аналог інтерлейкіну-10 (vIL-10) пригнічують апоптоз В-лімфоцитів з транслокацією c-MYC, що призводить до формування злоякісного клону. Крім того, ВЕБ бере участь у розвитку геномної нестабільності, порушенні функції теломер та накопиченні ушкоджень ДНК.

Коли розвивається лімфома Беркітта? У пацієнтів з імунодефіцитом ВЕБ-індукована проліферація В-клітин призводить до накопичення генетичних порушень, насамперед транслокації гена c-MYC (локус 8q24), що викликає неконтрольовану клітинну проліферацію та розвиток лімфоми Беркітта. Сімейство генів MYC включає регуляторні гени та онкогени, що кодують транскрипційні фактори, що відіграють ключову роль у контролі клітинного циклу, проліферації та апоптозу.

Крім транслокації c-MYC, в пухлинних клітинах виявляють низку додаткових генетичних порушень:

інактивуючі (усікальні) мутації ARID1A, PTEN, NOTCH, ATM;
ампліфікації MCL1, RAF1, MDM2, KRAS, IKBKE;
делецію CDKN2A;
активуючі мутації.

У В-лімфоцитах гіперекспресія MYC індукує апоптоз через p53-залежний шлях. Однак у клітинах лімфоми Беркітта нерідко виявляють мутації гена-супресора TP53, що призводить до ухилення від апоптозу та виживання пухлинних клітин (O’Connor E. et al., 2025).

Додатковим фактором ризику розвитку лімфоми Беркітта є малярія. Захворювання є ендемічним для регіонів з високою поширеністю малярії, таких як екваторіальна Африка, Папуа — Нова Гвінея та окремі райони Південної Америки. Показано пряму кореляцію між частотою ендемічної лімфоми Беркітта та підвищеними титрами антитіл до Plasmodium falciparum, що вказує на можливу роль хронічної антигенної стимуляції у патогенезі.

Plasmodium falciparum спричиняє реактивацію латентної ВЕБ-інфекції та може активувати Toll-подібний рецептор 9 (TLR9), що, своєю чергою, індукує транслокації імуноглобулінів та MYC. Важливу роль також відіграє фермент цитидиндезаміназа (AID), що забезпечує перемикання класів імуноглобулінів. Його аберантна експресія корелює із виникненням транслокації c-MYC.

Чому виникає лімфома Беркітта (імунодефіцитасоційований варіант)?

Імунодефіцитасоційований варіант лімфоми Беркітта найчастіше пов’язаний з ВІЛ-інфекцією. Ризик розвитку лімфоми вищий у пацієнтів із відносно збереженим імунним статусом (рівень CD4-клітин >200/мкл) та відсутністю опортуністичних інфекцій. Незважаючи на широке впровадження антиретровірусної терапії, частота лімфоми Беркітта у ВІЛ-позитивних пацієнтів залишається стабільною. Механізми впливу ВІЛ на розвиток ендемічного варіанта захворювання остаточно не вивчені (Naing P.T. et al., 2025).

Стадії лімфоми Беркітта

Для оцінки поширеності лімфоми Беркітта використовують різні системи стадіювання, що залежать від віку пацієнта. У дітей частіше використовується система St. Jude (Murphy), у дорослих — Ann Arbor та Murphy. При цьому Ann Arbor враховує клінічні симптоми, а Murphy акцентує увагу на позавузловому ураженні та залученні кісткового мозку та центральної нервової системи (ЦНС).

Враховуючи агресивний перебіг лімфоми Беркітта, у дорослих при стадіюванні має проводитися дослідження кісткового мозку та спинномозкової рідини, а лікування слід розпочинати одразу після підтвердження діагнозу.

Відповідно до системи стадіювання St. Jude/Murphy staging system у дітей захворювання ділять на I–IV стадії залежно від поширеності. Від локального ураження однієї ділянки до залучення обох боків діафрагми, грудної / черевної порожнини та, на IV стадії, ЦНС або кісткового мозку.

У дорослих у системі Murphy також виділяють стадії I–IV, але окремо враховують резектабельність абдомінального процесу (IIR, IIIA, IIIB); при цьому стадії I та IIR вважаються найбільш сприятливими.

Система стадіювання Ann Arbor у дорослих ґрунтується на числі уражених лімфатичних зон та їх розташуванні щодо діафрагми, з можливим залученням позавузлових органів; стадії I–III зазвичай мають сприятливіший прогноз проти IV стадії.

Симптоми лімфоми Беркітта

Як характеризується лімфома Беркітта? Для лімфоми Беркітта характерний агресивний клінічний перебіг. У пацієнтів часто виявляють пухлинну масу, що швидко збільшується, підвищення рівня лактатдегідрогенази (ЛДГ) у плазмі крові та гіперурикемію, зумовлену високою швидкістю проліферації та розпаду пухлинних клітин.

Які симптоми викликає ендемічна лімфома Беркітта?

Найбільш типово ураження щелепно-лицьової ділянки, особливо у дітей. Захворювання може проявлятися:

збільшенням щелепи;
періорбітальним набряком;
ураженням органів сечостатевої системи.

Ураження кісткового мозку при первинній діагностиці виявляють менш ніж у 10% пацієнтів, проте воно може розвиватися при рецидиві чи прогресуванні захворювання.

Як проявляється спорадична лімфома Беркітта

Найчастіше первинна локалізація пухлини — органи черевної порожнини. Можливі також ураження голови та шиї, попереку (Araújo I.M. et al., 2025). Основні клінічні симптоми:

біль у животі (часто пов’язаний з ураженням ілеоцекальної ділянки);
здуття живота;
нудота та блювання;
шлунково-кишкові кровотечі;
ураження щелепи та кісткового мозку діагностують рідко.

Як починається спорадична лімфома Беркітта? У дорослих пацієнтів нерідко відзначаються так звані B-симптоми: лихоманка, зменшення маси тіла і нічна пітливість (Araújo I.M. et al., 2025).

Клінічні прояви імунодефіцитасоційованої лімфоми Беркітта

Розвивається на тлі станів імунодефіциту, таких як ВІЛ-інфекція (СНІД), уроджені імунодефіцити або імуносупресія після трансплантації органів. Клінічна картина лімфоми Беркітта часто визначається основним захворюванням. Для цього варіанта характерне часте залучення лімфатичних вузлів (ЛВ), кісткового мозку та ЦНС.

При інфільтрації кісткового мозку пухлинними клітинами більш ніж на 25% захворювання класифікується як лейкемія Беркітта. Ізольований (чисто лейкемічний) перебіг діагностують рідко (Naing P.T. et al., 2025).

Як діагностують лімфому Беркітта?

Як розпізнають лімфому Беркітта? Для діагностики лімфоми Беркітта необхідні комплексний підхід і насамперед отримання достатньої кількості пухлинної тканини для морфологічного дослідження.

У діагностиці лімфоми Беркіта ключове значення має біопсія:

доцільним методом є ексцизійна біопсія (видалення всього ЛВ або пухлинного утворення), так як з її допомогою можна забезпечити достатній об’єм матеріалу;
тонкоголкова аспіраційна біопсія (ТАБ) може бути недостатньо інформативною та використовується обмежено;
можливий забір матеріалу з поверхневих ЛВ або плевральної рідини.

Що підтверджує лімфому Беркітта? У розвинених країнах діагностика лімфоми Беркітта ґрунтується на:

морфологічному дослідженні (мікроскопія);
проточній цитометрії;
імуногістохімічному аналізі;
цитогенетичних дослідженнях (включаючи виявлення транслокацій MYC).

В умовах обмежених ресурсів діагноз може бути встановлений на підставі даних ТАБ разом із клінічною картиною.

Оцінка поширеності захворювання

Після гістологічного підтвердження лімфоми Беркітта необхідно визначити ступінь залучення різних органів та систем:

аспірація та біопсія кісткового мозку;
дослідження спинномозкової рідини (СМР) для виявлення ураження ЦНС.

Інструментальна діагностика при лімфомі Беркітта:

комп’ютерна томографія (КТ) грудної клітки, черевної порожнини та таза — проводиться на початковому етапі;
позитронно-емісійна томографія у поєднанні з КТ (ПЕТ / КТ) всього тіла — рекомендується для більш точного стадіювання захворювання, проте не повинна затримувати початок лікування.

Які аналізи здають при лімфомі Беркітта?

Важливо пройти такі лабораторні дослідження:

загальний аналіз крові із лейкоцитарною формулою;
швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ);
біохімічний аналіз крові;
коагулограма (протромбіновий час (ПЧ), активований частковий тромбопластиновий час (АЧТЧ));
рівень ЛДГ;
рівень сечової кислоти;
серологічне дослідження на гепатит B;
тест на ВІЛ;
тест на вагітність (у жінок репродуктивного віку)

Як визначити лімфому Беркітта за умов обмежених ресурсів? У такому разі доступний метод для оцінки поширеності захворювання — ультразвукове дослідження (УЗД) (Naing P.T. et al., 2025).

Диференційна діагностика лімфоми Беркітта

Диференційна діагностика лімфоми Беркітта насамперед проводиться з іншими CD10-позитивними В-клітинними лімфопроліферативними захворюваннями, включаючи:

дифузну великоклітинну В-клітинну лімфому (ДВБКЛ);
високозлоякісні В-клітинні лімфоми;
високозлоякісну фолікулярну лімфому;
B-клітинний гострий лімфобластний лейкоз / лімфому (B-ГЛЛ).

Як відрізнити лімфому Беркітта від ДВБКЛ та високозлоякісних В-клітинних лімфом?

ДВБКЛ та високозлоякісні В-клітинні лімфоми характеризуються більшими пухлинними клітинами та вираженим клітинним поліморфізмом. Додаткові імуногістохімічні ознаки лімфоми Беркітта — експресія BCL2 та індекс проліферації Ki-67 <90% частіше свідчать на користь діагнозу, відмінного від лімфоми Беркітта.

Відмінність лімфоми Беркітта від B-ОЛЛ

B-ОЛЛ може морфологічно нагадувати лімфому Беркітта, однак:

пухлинні клітини зазвичай мають тонший хроматин;
виявляють експресію маркерів незрілості, таких як CD34 та TdT (на відміну від лімфоми Беркітта) (Naing P.T. et al., 2025).

Лікування лімфоми Беркітта

На сьогодні єдиний оптимальний стандарт лікування лімфоми Беркітта остаточно не визначено. За неможливості участі призначають інтенсивну комбіновану хімієтерапію з обов’язковою профілактикою ураження ЦНС.

Як лікувати лімфому Беркітта? Ключові аспекти терапії лімфоми Беркітта:

терапію необхідно починати якомога раніше, переважно протягом 48 год після встановлення діагнозу;
не використовувати променеву терапію, навіть при локалізованих формах, через високу чутливість пухлини до хімієтерапії;
хірургічного лікування нині немає.

Хімієтерапія при лімфомі Беркітта

У розвинених країнах показники лікування спорадичної лімфоми Беркітта у дітей та молодих дорослих за допомогою хімієтерапії досягають близько 90%.

У педіатричних пацієнтів при повному хірургічному видаленні пухлини рекомендується 2 курси хімієтерапії помірної інтенсивності (наприклад циклофосфамід, вінкрістин, преднізолон, доксорубіцин). При І–ІІ стадіях лімфоми Беркітта — загальне виживання на фоні лікування перевищує 98%.

При більш поширеному захворюванні (залишкова пухлина або ІІІ стадія) рекомендовано не менше 4 курсів інтенсивної хімієтерапії:

2 курси: циклофосфамід, вінкрістин, преднізолон, доксорубіцин + високі дози метотрексату;
2 курси: цитарабін + високі дози метотрексату;
обов’язковою є інтратекальна хімієтерапія для профілактики ураження ЦНС.

При IV стадії або ураженні ЦНС / кісткового мозку рекомендовано до 8 курсів інтенсивної хімієтерапії:

початкові курси: циклофосфамід, вінкрістин, преднізолон, доксорубіцин + високі дози метотрексату;
наступні курси — цитарабін та етопозид;
надалі проводиться підтримувальна терапія (до 4 курсів) із комбінацією препаратів (вінкрістин, преднізолон, метотрексат, циклофосфамід, доксорубіцин, цитарабін, етопозид);
інтратекальна хімієтерапія — на всіх етапах лікування.

У дорослих пацієнтів стандартні схеми, такі як циклофосфамід, доксорубіцин, вінкрістин, преднізон недостатньо ефективні. Рекомендуються більш інтенсивні багатокомпонентні режими з профілактикою ураження ЦНС:

R-гіпер-CVAD. Перший курс хімієтерапії поєднує застосування вінкрістину, циклофосфаміду, доксорубіцину, дексаметазону. У другому курсі призначають цитарабін та метотрексат. Кожен курс хімієтерапії складається в середньому з 3 тиж. Кількість курсів хімієтерапії зазвичай трохи більше 8;
CODOX-M/IVAC. Структура схеми лікування: цикли 1 та 3 (CODOX-M) — циклофосфамід, вінкрістин, доксорубіцин, метотрексат у високих дозах; цикли 2 та 4 (IVAC) — іфосфамід, етопозид, цитарабін. Ритуксимаб додається до обох схем лікування для поліпшення результатів. Інтратекальна хімієтерапія — на всіх етапах лікування;
дозокоригована схема EPOCH (етопозид, преднізолон, вінкрістин, циклофосфамід, доксорубіцин) з ритуксимабом.

Імунотерапія при лімфомі Беркітта ґрунтується на анти-CD20 терапії, де стандартом є ритуксимаб.

На стадії клінічних досліджень:

анти-CD20: офатумумаб, обінутузумаб;
анти-CD19: блінатумомаб;
анти-CD22: інотузумаб.

Таргетна терапія

Таргетна терапія включає інгібітори гістондеацетилаз (наприклад вальпроєва кислота, тубацин), mTOR (наприклад темсіролімус), інгібітори контрольних точок імунної відповіді (анти-PD-1), а також експериментальні підходи, спрямовані на інгібування MYC.

Лікування рецидивів лімфоми Беркітта:

R-IVAC (ритуксимаб, іфосфамід, етопозид, цитарабін, месна);
R-GDP (ритуксимаб, гемцитабін, дексаметазон, цисплатин);
R-ICE (ритуксимаб, іфосфамід, карбоплатин, етопозид);
високі дози цитарабіну у комбінації з ритуксимабом.

Додаткові методи лікування:

аутологічна трансплантація гемопоетичних стовбурових клітин;
алогенна трансплантація (в окремих пацієнтів) (Naing P.T. et al., 2025).

Ускладнення лімфоми Беркітта

Чим небезпечна лімфома Беркітта? Лімфома Беркітта характеризується високою агресивністю та швидким темпом прогресування, що зумовлює ризик розвитку низки тяжких ускладнень.

Які ускладнення можливі при лімфомі Беркітта? Реєструють:

синдром лізису пухлини — розвивається внаслідок швидкого руйнування пухлинних клітин, особливо на фоні початку хімієтерапії. Це призводить до гіперкаліємії, гіперфосфатемії та гіперурикемії. У результаті можуть розвиватися гостра ниркова недостатність, серцеві аритмії та судомний синдром;
ураження ЦНС. У значної частини пацієнтів на пізніх стадіях захворювання відзначається залучення ЦНС. Клінічні прояви: головний біль, сплутаність свідомості, осередкові неврологічні симптоми та параліч. У таких випадках потрібне проведення інтенсивної терапії, включаючи інтратекальне введення хімієпрепаратів;
мієлосупресію. Ураження кісткового мозку та проведення інтенсивної хімієтерапії можуть призводити до розвитку мієлосупресії. Це проявляється нейтропенією, анемією та тромбоцитопенією, що суттєво підвищує ризик інфекційних ускладнень та кровотеч;
ускладнення, пов’язані із хімієтерапією. Інтенсивні схеми лікування лімфоми Беркіта асоційовані з ризиком кардіотоксичності, особливо при призначенні антрациклінів. Крім того, можливий розвиток віддалених ускладнень — вторинні злоякісні новоутворення (Naing P.T. et al., 2025).

Профілактика лімфоми Беркітта

Як запобігають лімфомі Беркітта? Специфічної профілактики лімфоми Беркітта не існує, проте низка заходів може знизити ризик її розвитку або сприяти ранньому виявленню захворювання:

контроль інфекційних факторів. Профілактика включає зниження ризику інфікування ВІЛ (безпечна поведінка, скринінг); своєчасне виявлення та лікування імунодефіцитних станів; епідеміологічний контроль у ендемічних регіонах;
підтримання імунного статусу. Зниження імунітету підвищує ризик розвитку пухлини, тому важливими є адекватне харчування, лікування хронічних захворювань, контроль імуносупресивної терапії (за необхідності);
рання діагностика. Зважаючи на швидке прогресування захворювання, ключове значення має раннє виявлення. Слід звертати увагу на пухлинні утворення, що швидко збільшуються; незрозумілу лихоманку, зменшення маси тіла, нічну пітливість; збільшення ЛВ;
медичний нагляд груп ризику.

Прогноз лімфоми Беркітта

Згідно з результатами досліджень, загальне виживання при лімфомі Беркітта може досягати близько 64%. Прогноз захворювання суттєво залежить від віку пацієнта та своєчасності лікування. При проведенні інтенсивної хімієтерапії у дітей характерний позитивний прогноз, тоді як у дорослих результат захворювання залишається менш сприятливим.

До несприятливих прогностичних факторів належать такі:

літній вік;
зниження функціонального статусу пацієнта;
пізня стадія захворювання;
великий об’єм пухлинної маси;
множинне позавузлове ураження;
залучення ЦНС чи кісткового мозку;
підвищений рівень ЛДГ у плазмі крові;
анемія (зниження рівня гемоглобіну);
гіпоальбумінемія.

Для стратифікації ризику використовують Міжнародний прогностичний індекс лімфоми Беркітта (Burkitt Lymphoma International Prognostic Index — BL-IPI). Індекс враховує вік ≥40 років, рівень ЛДГ у плазмі крові та ураження ЦНС. Відповідно до цього індексу виокремлюють:

низький ризик — 3-річне загальне виживання близько 96%;
проміжний ризик — близько 76%;
високий ризик — близько 59%.

Наявність додаткових цитогенетичних аномалій, крім транслокації MYC (наприклад делеція 13q, ампліфікація 7q, комплексні каріотипічні зміни) пов’язана з погіршенням прогнозу. Також несприятливими вважаються мутації в генах ID3 та CCND3, зміни в ділянці 18q21 (CN-LOH).

У країнах з обмеженими ресурсами прогноз багато в чому залежить від доступності лікування та його завершеності. Висока вартість терапії, обмежений доступ до медичної допомоги та низький рівень медичної грамотності призводять до передчасного припинення лікування (Naing P.T. et al., 2025).