Бісопролол Сандоз^® (Bisoprolol Sandoz^®)

Допоміжні речовини: кальцію гідрофосфат безводний, целюлоза мікрокристалічна, крохмаль кукурудзяний прежелатинізований, натрію кроскармелоза, кремнію діоксид колоїдний безводний, магнію стеарат;
плівкове покриття мг: покриття без барвників (лактози моногідрат, гіпромелоза, титану діоксид (Е 171), макрогол 4000), заліза оксид жовтий (Е172).

Бісопрололу фумарат - 5 мг

фармакодинаміка. Бісопролол — високоселективний блокатор β₁-адренорецепторів. При застосуванні в терапевтичних дозах не виявляє внутрішньої симпатоміметичної активності й клінічно виражених мембраностабілізуючих властивостей. Чинить антиангінальну та гіпотензивну дію. При лікуванні пацієнтів з ІХС без хронічної серцевої недостатності бісопролол зменшує потребу міокарда в кисні завдяки зниженню ЧСС і зменшенню серцевого викиду та зниженню АТ, збільшує постачання міокарда киснем за рахунок зменшення кінцево-діастолічного тиску і подовження діастоли. Препарат має дуже низьку спорідненість із β₂-рецепторами гладких м’язів бронхів і судин, а також із β₂-рецепторами ендокринної системи. Препарат тільки в поодиноких випадках може впливати на гладку мускулатуру бронхів і периферичних артерій, а також на метаболізм глюкози.
Бісопролол не виявляє вираженого негативного інотропного ефекту.
Максимальний ефект бісопрололу досягається через 3–4 год після перорального застосування. При одноразовому застосуванні дія бісопрололу зберігається протягом 24 год. Максимальний антигіпертензивний ефект бісопрололу зазвичай досягається через 2 тиж.
Фармакокінетика
Абсорбція. Після прийому внутрішньо бісопролол добре абсорбується зі ШКТ. Біодоступність становить приблизно 90% і не залежить від прийому їжі. Фармакокінетика бісопрололу і концентрація у плазмі крові лінійні в діапазоні доз 5–20 мг. C_max у плазмі крові досягається через 2–3 год.
Розподіл. Зв’язування з білками плазми крові становить близько 30%, об’єм розподілу — 3,5 л/кг, а загальний кліренс — близько 15 л/кг.
Метаболізм та виведення. T_½ з плазми крові становить 10–12 год. Бісопролол виводиться з організму двома рівноцінними шляхами — 50% активної речовини перетворюється в неактивні метаболіти у печінці і виводиться нирками, 50% виводиться із сечею у незміненому стані. Дослідження in vitro з використанням мікросом печінки людини показали, що бісопролол метаболізується за участю CYP 3A4 (~95%), CYP 2D6 відіграє лише незначну роль. Корекція дози для пацієнтів з порушенням функції печінки або нирок легкого та середнього ступеня тяжкості не потрібна. Фармакокінетика бісопрололу лінійна і не залежить від віку пацієнта.

АГ; ІХС (стенокардія); хронічна серцева недостатність із систолічною дисфункцією лівого шлуночка в комбінації з інгібіторами АПФ, діуретиками, у разі необхідності — серцевими глікозидами.

препарат слід приймати не розжовуючи вранці, незалежно від прийому їжі, запиваючи невеликою кількістю рідини. Таблетки по 5 та 10 мг можна ділити на 4 частини.
АГ; ІХС (стенокардія). Рекомендована доза становить 5 мг (1 таблетка) на добу. У випадку помірної АГ (діастолічний АТ до 105 мм рт. ст.) на початку лікування можна призначити дозу 2,5 мг 1 раз на добу (½ таблетки по 5 мг).
При необхідності добову дозу можна підвищити до 10 мг (1 таблетка) на добу. Максимальна рекомендована доза становить 20 мг/добу.
Зміна та коригування дози встановлюються лікарем індивідуально, залежно від стану пацієнта.
Препарат застосовувати з обережністю пацієнтам з АГ або ІХС, що супроводжуються серцевою недостатністю.
Хронічна серцева недостатність із систолічною дисфункцією лівого шлуночка у комбінації з інгібіторами АПФ, діуретиками, при необхідності — серцевими глікозидами. Стандартна терапія хронічної серцевої недостатності: інгібітори АПФ (або блокатори ангіотензинових рецепторів у разі непереносимості інгібіторів АПФ), блокатори β-адренорецепторів, діуретики і, при необхідності, серцеві глікозиди.
Бісопролол призначати для лікування пацієнтів із хронічною серцевою недостатністю без ознак загострення.
Лікування хронічної серцевої недостатності розпочинається відповідно до поданої нижче схеми титрування, його можна коригувати залежно від індивідуальних реакцій організму:

• 1,25 мг бісопрололу фумарату 1 раз на добу протягом 1 тиж, якщо добре переноситься, підвищуючи до
• 2,5 мг бісопрололу фумарату 1 раз на добу протягом наступного 1 тиж, якщо добре переноситься, підвищуючи до
• 3,75 мг бісопрололу фумарату 1 раз на добу протягом наступного 1 тиж, якщо добре переноситься, підвищуючи до
• 5 мг бісопрололу фумарату 1 раз на добу протягом наступних 4 тиж, якщо добре переноситься, підвищуючи до
• 7,5 мг бісопрололу фумарату 1 раз на добу протягом наступних 4 тиж, якщо добре переноситься, підвищуючи до
• 10 мг бісопрололу фумарату 1 раз на добу як підтримувальна терапія.

Максимальна рекомендована доза бісопрололу фумарату становить 10 мг 1 раз на добу.
На початку лікування стійкої хронічної недостатності необхідно проводити регулярний моніторинг. Протягом фази титрування необхідний контроль за наступними показниками життєдіяльності (АТ, ЧСС) і симптомами прогресування серцевої недостатності. Симптоми можуть розвиватися з першого дня після початку лікування.
Модифікація лікування. Якщо під час фази титрування або після неї спостерігається погіршення серцевої недостатності, розвивається артеріальна гіпотензія або брадикардія, рекомендується корекція дози препарату, що може потребувати тимчасового зниження дози бісопрололу або, можливо, призупинення лікування. Після стабілізації стану пацієнта лікування препаратом слід продовжувати.
Курс лікування препаратом тривалий. Його тривалість залежить від характеру та перебігу захворювання.
Не слід припиняти лікування раптово та змінювати рекомендовану дозу без консультації з лікарем, особливо пацієнтам з ІХС, оскільки це може призвести до погіршення їх стану. У разі необхідності лікування препаратом слід завершувати повільно, поступово знижуючи дозу.
Пацієнти з печінковою та нирковою недостатністю. АГ, ІХС. Пацієнтам з порушенням функцій печінки або нирок легкого і середнього ступеня тяжкості підбір дози зазвичай робити не потрібно. Пацієнтам із тяжкою формою ниркової недостатності (кліренс креатиніну <20 мл/хв) і тяжкою формою печінкової недостатності добова доза бісопрололу не повинна перевищувати 10 мг. Є обмежені дані щодо застосування бісопрололу у пацієнтів на діалізі. Необхідності змінювати режим дозування немає.
Хронічна серцева недостатність. Немає даних щодо фармакокінетики бісопрололу у пацієнтів із хронічною серцевою недостатністю одночасно з порушеннями функції печінки та/або нирок, тому підвищувати дозу необхідно з обережністю.
Пацієнти літнього віку: не потребують корекції дози.
Діти. Не застосовувати. Клінічні дані щодо ефективності і безпеки застосування препарату для лікування дітей відсутні.

• підвищена чутливість до бісопрололу або інших компонентів препарату;
• гостра серцева недостатність або серцева недостатність у стані декомпенсації, що потребує інотропної терапії;
• кардіогенний шок;
• AV-блокада II і III ступеня (за винятком такої у пацієнтів зі штучним водієм ритму);
• синдром слабкості синусового вузла;
• виражена синоатріальна блокада;
• симптоматична брадикардія (ЧСС <60 уд./хв);
• симптоматична артеріальна гіпотензія (систолічний АТ <100 мм рт. ст.);
• тяжкі ХОЗЛ;
• тяжка форма БА;
• пізні стадії порушення периферичного кровообігу, хвороба Рейно;
• феохромоцитома, що не лікувалася;
• метаболічний ацидоз;
• одночасне застосування з флоктафеніном і сультопридом.

небажані ефекти класифіковані за частотою проявів: дуже поширені (≥1/10), поширені (≥1/100, <1/10), непоширені (≥1/1000, <1/100), рідко поширені (≥1/10 000, <1/1000), дуже рідко поширені (<1/10 000), невідомі (частоту неможливо оцінити через відсутність даних).
З боку психіки: непоширені — депресія, порушення сну; рідко поширені — нічні жахи, галюцинації.
З боку ЦНС: поширені — запаморочення, головний біль; рідко поширені — синкопе.
З боку органа зору: рідко поширені — зниження сльозовиділення (слід враховувати при носінні контактних лінз); дуже рідко поширені — кон’юнктивіт.
З боку органа слуху: рідко поширені — погіршення слуху.
З боку серцево-судинної системи: дуже поширені — брадикардія (у хворих із хронічною серцевою недостатністю); поширені — ознаки загострення вже існуючої серцевої недостатності (у хворих з хронічною серцевою недостатністю), відчуття холоду або оніміння кінцівок, артеріальна гіпотензія; непоширені — порушення AV–провідності, особливо у пацієнтів із серцевою недостатністю, ортостатична гіпотензія, посилення серцевої недостатності (у пацієнтів з АГ або стенокардією); брадикардія (у пацієнтів з АГ або стенокардією).
З боку дихальної системи: непоширені — бронхоспазм у пацієнтів з БА в анамнезі та ХОЗЛ; рідко поширені — алергічний риніт.
З боку травного тракту: поширені — нудота, блювання, діарея, запор.
З боку гепатобіліарної системи: рідко поширені — гепатит.
З боку шкіри: рідко поширені — реакції гіперчутливості (свербіж, почервоніння, висипання), ангіоневротичний набряк; дуже рідко поширені — при лікуванні блокаторами β-адренорецепторів може спостерігатися погіршення стану хворих на псоріаз у вигляді псоріатичного висипу, алопеція.
З боку кістково-м’язової системи: непоширені — міастенія, спазм м’язів, судоми.
З боку репродуктивної системи: рідко поширені — порушення потенції.
Загальні розлади: поширені — астенія (у пацієнтів із хронічною серцевою недостатністю), підвищена втомлюваність (особливо на початку лікування) зазвичай слабковиражені і проходять протягом 1–2 тиж; непоширені — астенія (у пацієнтів з АГ та ІХС).
Лабораторні показники: рідко поширені — підвищення рівня ТГ у крові, підвищення активності печінкових ферментів у плазмі крові (АсАТ, АлАТ).
У разі виникнення побічних або небажаних реакцій необхідно негайно проінформувати лікаря.

лікування хронічної серцевої недостатності бісопрололом слід розпочинати з титрування дози. На початку лікування препаратом необхідно проводити регулярний моніторинг.
Лікування не можна переривати раптово, курс необхідно закінчувати повільно, з поступовим зниженням дози бісопрололу.
Необхідна обережність під час лікування бісопрололом пацієнтів з АГ або стенокардією, що супроводжуються серцевою недостатністю.
З особливою обережністю слід приймати бісопролол у таких випадках:

• AV-блокада I ступеня;

• цукровий діабет з різкими коливаннями показників рівня глюкози у крові; симптоми гіпоглікемії можуть бути приховані (наприклад тахікардія, відчуття серцебиття, підвищене потовиділення);
• сувора дієта;
• стенокардія Принцметала;
• бронхоспазм (БА та інші обструктивні захворювання легень помірного ступеня). Перед початком лікування рекомендується проводити дослідження функцій зовнішнього дихання у хворих на БА в анамнезі;
• проведення десенсибілізаційної терапії. Як і інші блокатори β-адренорецепторів, бісопролол може посилювати чутливість до алергенів та збільшувати вираженість анафілактичних реакцій. У таких випадках лікування епінефрином (адреналіном) не завжди дає позитивний терапевтичний ефект;
• порушення периферичного кровообігу (можливе посилення симптомів, особливо на початку терапії);
• загальна анестезія

.
Необхідно обов’язково попередити лікаря-анестезіолога про прийом блокаторів β-адренорецепторів. У пацієнтів, яким планується проведення загальної анестезії, застосування блокаторів β-адренорецепторів знижує випадки аритмії та ішемії міокарда протягом наркозу, інтубації та післяопераційного періоду. Рекомендовано продовжувати застосування блокаторів β-адренорецепторів під час інтраопераційного періоду. Анестезіолог повинен враховувати потенційну взаємодію з іншими ліками, яка може призвести до брадіаритмії, рефлекторної тахікардії та зниження можливостей рефлекторного механізму компенсації зниження АТ. Якщо вважається за необхідне припинити лікування бісопрололом перед оперативним втручанням, дозу слід знижувати поступово та припинити прийом препарату приблизно за 48 год до загальної анестезії.
Початок та припинення лікування хронічної серцевої недостатності бісопрололом потребує регулярного моніторингу стану пацієнта.
На даний час немає достатнього терапевтичного досвіду лікування хронічної серцевої недостатності у пацієнтів з такими захворюваннями і патологічними станами: цукровий діабет I типу, тяжкі порушення функції нирок та/або печінки, рестриктивна кардіоміопатія, вроджені пороки серця, гемодинамічно значущі набуті клапанні пороки серця, інфаркт міокарда за останні 3 міс.
Комбінації бісопрололу з антагоністами кальцію типу верапаміл або дилтіазем, з антиаритмічними препаратами I класу та гіпотензивними засобами центральної дії не рекомендують (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Хворим на псоріаз (у тому числі в сімейному анамнезі) блокаторів β-адренорецепторів призначати після ретельної оцінки користь/ризик.
Пацієнтам з феохромоцитомою бісопролол призначати тільки на тлі попередньої терапії блокаторами α-адренорецепторів.
При лікуванні бісопрололом можуть маскуватися симптоми тиреотоксикозу.
Незважаючи на те що кардіоселективні блокатори β-адренорецепторів (β₁) менше впливають на функцію легень порівняно з неселективними блокаторами β-адренорецепторів, слід уникати їх застосування, як і всіх блокаторів β-адренорецепторів, при обструктивних захворюваннях дихальних шляхів, якщо немає вагомих причин для проведення терапії. У разі необхідності препарат слід застосовувати з обережністю. У пацієнтів з обструктивними захворюваннями дихальних шляхів лікування бісопрололом слід розпочинати з найнижчої можливої дози та слід спостерігати за станом пацієнтів щодо виникнення нових симптомів (таких як задишка, непереносимість фізичних навантажень, кашель).
При БА або інших ХОЗЛ помірного ступеня показана супутня терапія бронходилататорами. У деяких випадках на тлі прийому препарату пацієнти з БА через підвищення тонусу дихальних шляхів можуть потребувати більш високих доз β₂–симпатоміметиків.
Застосування препарату може давати позитивні результати допінг-тесту.
Якщо у пацієнта встановлена непереносимість деяких цукрів, слід проконсультуватися з лікарем, перш ніж приймати цей лікарський засіб.
Застосування у період вагітності або годування груддю. Фармакологічна дія бісопрололу може спричинити шкідливий вплив на вагітність та/або плід/новонародженого. У період вагітності препарат застосовувати тільки тоді, коли очікувана користь для матері перевищує потенційний ризик для плода. Як правило, блокатори β-адренорецепторів зменшують кровотік у плаценті та можуть вплинути на розвиток плода, спричинити його внутрішньоматкову загибель, аборт або передчасні пологи. У плода/новонародженого можуть виникати побічні ефекти (наприклад гіпоглікемія та брадикардія). Якщо лікування блокатором β-адренорецепторів необхідне, бажано, щоб це був селективний блокатор β₁-адренорецепторів. Необхідно контролювати матково-плацентарний кровотік та ріст плода. У разі шкідливого впливу на перебіг вагітності або плід слід розглянути можливість альтернативного лікування.
Після пологів новонароджений повинен знаходитися під ретельним наглядом. На симптоми гіпоглікемії та брадикардії можна очікувати протягом перших 3 діб.
Дані щодо екскреції бісопрололу у грудне молоко або безпеки впливу на грудних дітей відсутні.
Годування груддю не рекомендується під час лікування бісопрололом.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або роботі з іншими механізмами. У ході досліджень за участю пацієнтів з ІХС препарат не впливав на здатність керувати автомобілем. В індивідуальних випадках препарат може вплинути на здатність керувати транспортними засобами або працювати зі складними механізмами, тому це слід враховувати, особливо на початку лікування та при зміні дози препарату або при взаємодії з алкоголем.

комбінації, що не рекомендується застосовувати
Лікування хронічної серцевої недостатності. Антиаритмічні засоби I класу (наприклад хінідин, дизопірамід, лідокаїн, фенітоїн, флекаїнід, пропафенон): негативний вплив на AV-провідність та інотропну функцію міокарда.
Усі показання. Антагоністи кальцію типу верапамілу, меншою мірою — дилтіазему: негативний вплив на скорочувальну функцію міокарда та AV-провідність. В/в введення верапамілу може призвести до вираженої артеріальної гіпотензії та AV-блокади у пацієнтів, які приймають блокатори β-адренорецепторів.
Супутнє застосування гіпотензивних препаратів з центральним механізмом дії (клонідин, метилдопа, моксонідин, рилменідин) може призвести до зниження ЧСС, зменшення серцевого викиду та розширення судин. При комбінованій терапії раптова відміна цих засобів може підвищити ризик рефлекторної гіпертензії.
Комбінації, що слід застосовувати з обережністю
Лікування АГ або ІХС (стенокардії). Антиаритмічні засоби I класу (наприклад хінідин, дизопірамід, лідокаїн, фенітоїн, флекаїнід, пропафенон): негативний вплив на AV-провідність та інотропну функцію міокарда.
Усі показання. Антагоністи кальцію типу дигідропіридину (наприклад ніфедипін, фелодипін, амлодипін): можуть підвищувати ризик виникнення артеріальної гіпотензії. Не виключається можливість зростання негативного впливу на інотропну функцію міокарда у пацієнтів із серцевою недостатністю.
Антиаритмічні препарати III класу (наприклад аміодарон): можуть підвищувати негативний вплив на AV-провідність.
Блокатори β-адренорецепторів місцевої дії (наприклад, що містяться в очних краплях для лікування глаукоми): дія бісопрололу може посилюватися.
Парасимпатоміметики: може збільшуватися час AV-провідності та підвищується ризик брадикардії.
Інсулін та пероральні гіпоглікемізуючі засоби: посилюється дія цих препаратів. Ознаки гіпоглікемії можуть бути замасковані. Подібна взаємодія більш вірогідна при застосуванні неселективних блокаторів β-адренорецепторів.
Засоби для анестезії: підвищується ризик пригнічення функції міокарда і виникнення артеріальної гіпотензії.
Серцеві глікозиди (препарати наперстянки): можуть знижувати ЧСС, збільшують час AV-провідності.
НПЗП: можуть послаблювати гіпотензивний ефект бісопрололу.
β-Симпатоміметики (наприклад орципреналін, ізопреналін, добутамін): застосування в комбінації з бісопрололом може призвести до зниження терапевтичного ефекту обох засобів. Для лікування алергічних реакцій можуть бути потрібні вищі дози епінефрину.
Симпатоміметики, які активують α- і β-адренорецептори (наприклад епінефрин (адреналін), норадреналін): можливий прояв опосередкованого через α-адренорецептори судинозвужувального ефекту, що призводить до підвищення АТ та посилення переміжної кульгавості. Подібна взаємодія більш вірогідна при застосуванні неселективних блокаторів β-адренорецепторів.
Антигіпертензивні засоби (наприклад трициклічні антидепресанти, барбітурати, фенотіазин): підвищують ризик артеріальної гіпотензії.
Можливі комбінації
Мефлохін: може підвищуватися ризик розвитку брадикардії.
Інгібітори МАО (за винятком інгібіторів МАО типу В): підвищують гіпотензивний ефект блокаторів β-адренорецепторів. Є ризик розвитку гіпертонічного кризу.
Рифампіцин: можливе незначне скорочення T_½ бісопрололу за рахунок індукції печінкових ферментів. Немає потреби у коригуванні дози.
Похідні ерготаміну: загострення порушень периферичного кровообігу.

симптоми. При передозуванні (наприклад добова доза 15 мг замість 7,5 мг) повідомлялося про AV-блокаду III ступеня, брадикардії та запаморочення. Як правило, найчастішими проявами передозування можуть бути брадикардія, артеріальна гіпотензія, бронхоспазм, гостра серцева недостатність, гіпоглікемія. Повідомлялося про кілька випадків передозування (максимум 2000 мг бісопрололу), симптомами яких були брадикардія та/або артеріальна гіпотензія; усі пацієнти одужали. Існує широка варіабельність індивідуальної чутливості до однократної високої дози бісопрололу, пацієнти із серцевою недостатністю можуть бути більш чутливими до препарату. Тому лікування слід починати з поступовим підвищенням дозування (див. ЗАСТОСУВАННЯ).
Лікування. Необхідно припинити прийом препарату та звернутися до лікаря. Залежно від ступеня передозування слід проводити підтримувальну і симптоматичну терапію. Є обмежені дані, що бісопролол тяжко піддається діалізу.
При брадикардії: в/в введення атропіну. У разі брадикардії, що не піддається лікуванню, з обережністю можна застосувати ізопреналін або інші засоби з позитивними хронотропними властивостями, при необхідності — кардіостимуляцію. За деяких обставин може знадобитися трансвенозна установка кардіостимулятора.
При артеріальній гіпотензії: прийом судинозвужувальних препаратів, в/в введення глюкагону.
При AV-блокаді II і III ступеня: необхідний ретельний моніторинг пацієнтів при інфузійному введенні ізопреналіну; у разі необхідності застосовувати кардіостимуляцію.
При загостренні хронічної серцевої недостатності: в/в введення діуретичних засобів, вазодилататорів, інотропних засобів.
При бронхоспазмі: бронхолітичні препарати (наприклад ізопреналін), β₂-адреноміметики та/або амінофілін.
При гіпоглікемії: в/в введення глюкози.

не потребує спеціальних умов зберігання.
Зберігати в недоступному для дітей місці.