БЛЕОНКО ліофілізат для р-ну для ін'єкцій

діюча речовина: блеоміцин;

1 флакон містить блеоміцину сульфату еквівалентно блеоміцину 15 ОД.

Ліофілізат для розчину для ін’єкцій.

Основні фізико-хімічні властивості: білий або кремовий порошок.

Антинеопластичні засоби. Цитотоксичні антибіотики та споріднені препарати. Інші цитотоксичні антибіотики.

Код АТХ L01D C01.

Фармакодинаміка.

Блеоміцин належить до групи цитотоксичних антибіотиків. Він являє собою лужну водорозчинну суміш структурно споріднених глікопептидних антибіотиків з цитостатичною активністю.

Дія блеоміцину пояснюється інтеркаляцією у одинарні та подвійні ланцюги ДНК, що спричиняє утворення в них одно- та дволанцюгових розривів. Внаслідок цього блокується синтез ДНК і поділ клітин. Блеоміцин також діє на РНК і синтез білків, проте меншою мірою. Найважливішим фактором, який визначає селективність дії блеоміцину на різні тканини, є внутрішньоклітинна інактивація. Клітини плоского епітелію мають низький вміст блеоміцин-гідролази і найбільш чутливі до блеоміцину. У чутливих тканинах (як нормальних, так і неопластичних) часто відзначаються хромосомні аберації (фрагментація, хроматидні розриви і транслокації).

На відміну від більшості інших цитостатиків, блеоміцин має низьку мієлотоксичність, не спричиняє імуносупресії і не є нейро- та кардіотоксичним. Такий профіль токсичності блеоміцину дає змогу застосовувати його у комбінації з іншими протипухлинними препаратами.

Фармакокінетика.

Розподіл

Блеоміцин швидко розподіляється у тканинах організму, найвищі концентрації відзначаються у шкірі, легенях, очеревині і лімфатичних вузлах. Низькі концентрації — у кістковому мозку. Блеоміцин не виявлявся у цереброспінальній рідині після внутрішньовенного введення. Об’єм розподілу блеоміцину у людини становить близько 22 л і перевищує об’єм позаклітинної рідини. Блеоміцин зв’язується з білками плазми тільки незначною мірою.

Біотрансформація

Механізм біотрансформації блеоміцину ще не повністю вивчений. Інактивація блеоміцину відбувається шляхом ферментативного розщеплення з допомогою блеоміцин-гідролази, переважно у плазмі крові, печінці та інших органах, і меншою мірою — у шкірі та легенях.

Виведення

Період напіввиведення блеоміцину становить 2–3 години. У разі безперервної внутрішньовенної інфузії цей показник може збільшитися до 9 годин. Близько двох третин дози блеоміцину екскретується у незміненому вигляді із сечею, ймовірно шляхом клубочкової фільтрації. Більша частина дози виводиться протягом 8–12 годин.

Швидкість виведення дуже залежить від функції нирок. При введенні звичайних доз концентрації блеоміцину у плазмі крові пацієнтів з порушеннями функції нирок значно вищі.

Досвід свідчить, що блеоміцин важко видалити з організму за допомогою діалізу.

• Плоскоклітинний рак голови та шиї, шийки матки.
• Хвороба Ходжкіна і неходжкінські лімфоми.
• Рак яєчка (несеміномні та семіномні пухлини).
• Злоякісний плевральний випіт — паліативна внутрішньоплевральна терапія.

Блеоміцин практично завжди застосовують у комбінації з іншими протипухлинними препаратами та/або променевою терапією.

• Гострі легеневі інфекції.
• Виражені порушення функції легенів і розлади легеневого кровообігу.
• Атаксія-телеангіектазія.
• Підвищена чутливість до блеоміцину.

Комбінована хіміотерапія.

Якщо блеоміцин використовується як частина комбінованої хіміотерапії, його токсичність слід враховувати для вибору та дозування інших засобів із подібним спектром токсичності.

При комбінованому застосуванні блеоміцину з кармустином, мітоміцином С, циклофосфамідом, гемцитабіном та метотрексатом зростає ймовірність легеневої токсичності.

Легенева токсичність блеоміцину посилюється, зокрема, при комбінованому лікуванні цисплатином. Тому слід особливо обережно ставитися до цієї комбінації. Дані наукової літератури вказують на те, що цисплатин слід вводити тільки після блеоміцину.

При комбінованій терапії блеоміцином і алкалоїдами барвінку у пацієнтів з раком яєчка відзначався синдром, схожий на хворобу Рейно: ішемія периферичних частин тіла, яка з часом могла призвести до некрозу цих частин (пальців рук і ніг, носа).

У пацієнтів, які отримували комбіновану терапію цисплатином, вінбластином та блеоміцином, спостерігалася позитивна кореляція між ШКФ (швидкістю клубочкової фільтрації) та функцією легенів. Тому блеоміцин слід застосовувати з обережністю пацієнтпм із тяжким порушенням функції нирок. В іншому дослідженні було виявлено, що збільшення доз цисплатину пов’язане зі зниженням кліренсу креатиніну, а отже і з виведенням блеоміцину.

Променева терапія.

Попередня або супутня променева терапія на ділянку грудної клітки збільшує частоту і тяжкість токсичних уражень легенів.

Попередня або супутня променева терапія на ділянку голови або шиї є фактором, що збільшує імовірність появи стоматиту, погіршання проявів ангулярного стоматиту. Це може нечасто викликати запалення слизової оболонки глотки, що призводить до захриплості голосу.

Киснева терапія.

У пацієнтів, які лікувалися блеоміцином, ризик розвитку легеневої токсичності зростає при введенні кисню під час оперативних втручань. Тому концентрації кисню в дихальних сумішах рекомендується знижувати як під час операції, так і у післяопераційний період.

Гранулоцитарний колонієстимулювальний фактор (ГКСФ)

Збільшення кількості нейтрофільних гранулоцитів та стимуляція здатності генерувати вільні радикали кисню після введення ГКСФ можуть потенціювати ураження легенів при сумісному застосуванні.

Дигоксин

Повідомляли про випадки зменшення ефекту дигоксину внаслідок зниженої пероральної біодоступності при сумісному застосуванні з блеоміцином.

Фенітоїн та фосфофентоїн

Повідомляли про випадки зниження рівня фенітоїну при сумісному застосуванні з блеоміцином. Можливе загострення судом через зниження абсорбції фенітоїну внаслідок дії цитотоксичних лікарських засобів, а також збільшення токсичності або втрата ефективності цитотоксичного лікарського засобу через посилення печінкового обміну, обумовленого фенітоїном. Одночасне використання не рекомендується.

Клозапін

Слід уникати одночасного застосування блеоміцину з клозапіном через підвищений ризик агранулоцитозу.

Антибіотики

Бактеріостатична ефективність гентаміцину, амікацину та тикарциліну може бути знижена.

Циклоспорин, такролімус

Можливий розвиток надмірної імуносупресії з ризиком лімфопроліферації.

Живі вакцини

Введення живих вакцин може призвести до серйозних або небезпечних для життя інфекцій у пацієнтів, імунна система яких ослаблена хіміотерапевтичними препаратами, включаючи блеоміцин. Якщо пацієнт отримує блеоміцин, слід уникати вакцинації живою вакциною. Використовуйте інактивовану вакцину там, де така є (поліомієліт). Введення вакцин проти жовтої лихоманки на тлі застосування імуносупресивних хіміотерапевтичних препаратів призводило до тяжких та смертельних інфекцій. Цей ризик збільшується у суб’єктів, які вже мають імунодепресію від основного захворювання. Цю комбінацію не можна використовувати.

Лікування блеоміцином слід здійснювати під пильним наглядом кваліфікованого лікаря-онколога, який має досвід застосування протипухлинних хіміотерапевтичних засобів, бажано у спеціалізованому медичному закладі.

Слід проводити ретельну оцінку співвідношення користі/ризику застосування лікарського засобу після променевої терапії легенів або середостіння. Блеоміцин слід застосовувати обережно та у зменшеній дозі у разі порушення функції нирок. Через можливий мутагенний вплив блеоміцину на статеві клітини чоловіків та жінок необхідно забезпечити надійну контрацепцію під час терапії та протягом 6 місяців після її закінчення.

Легенева токсичність.

В процесі лікування блеоміцином необхідно проводити систематичний контроль функції легенів, а також рентгенологічні дослідження грудної клітки.

У пацієнтів, які проходять лікування блеоміцином, слід проводити рентгенографію грудної клітки щотижня, а також протягом 4 тижнів після закінчення лікування. Після закінчення лікування пацієнтів слід спостерігати приблизно 2 місяці. При супутній променевій терапії грудної клітки рентгенографію грудної клітки слід робити частіше.

Функціональні легеневі проби зі 100% киснем не слід застосовувати пацієнтам, які проходили лікування блеоміцином. Як альтернатива рекомендуються функціональні легеневі проби, які використовують менше 21% кисню. Щомісяця слід аналізувати дифузійну здатність легень для оксиду вуглецю. Дослідження функції легенів, зокрема вимірювання дифузії окису вуглецю та життєвої ємності легень, робить можливим ранню діагностику токсичності легенів.

Хоча легенева токсичність блеоміцину значно зростає при перевищенні кумулятивної дози 400 ОД (225 ОД /м² поверхні тіла), вона може відзначатися при набагато нижчих дозах, особливо у літніх хворих, пацієнтів з порушеннями функції нирок, осіб з наявними легеневими захворюваннями, хворих, які отримували променеву терапію на ділянку легенів, а також пацієнтів, які отримують кисень.

Легенева токсичність також спостерігалася в деяких випадках у молодих пацієнтів, які отримували низькі дози.

Судинні зміни, що відбуваються в легенях призводять до часткового руйнування еластичності стінки судини. Найбільш раннім симптомом ураження легенів, спричиненим блеоміцином, є задишка.

При появі кашлю, задишки, крепітувальних хрипів в базальних відділах легень або дифузного сітчастого малюнка на рентгенограмі грудної клітки (будь-якого з цих симптомів) слід припинити введення препарату до з’ясування причини зазначених вище явищ. У разі пошкодження легенів внаслідок блеоміцину блеоміцин більше не слід вводити.

Не існує специфічної терапії легеневих токсичних ефектів, спричинених блеоміцином. В деяких випадках введення кортикостероїдів дає певний позитивний ефект. Пацієнтів слід лікувати антибіотиками широкого спектра дії та кортикостероїдами.

Літні пацієнти більш чутливі до блеоміцину.

Незважаючи на те, що легенева токсичність блеоміцину пов’язана з перевищенням загальної дози 400 ОД (що відповідає приблизно 225 ОД / м2 площі тіла), вона також може спостерігатися при застосуванні менших доз, зокрема у пацієнтів літнього віку, пацієнтів з порушеннями функції нирок, пацієнтів з наявними захворюваннями легенів, пацієнтів, що отримували супутню променеву терапію грудної клітки, та пацієнтів, які потребують введення кисню. За цими пацієнтами слід ретельно спостерігати та зменшувати дозування блеоміцину або збільшувати інтервал введення дози. Блеоміцин слід застосовувати з особливою обережністю пацієнтам з раком легенів, оскільки у цих пацієнтів спостерігається підвищена частота легеневої токсичності.

Оскільки 2/3 введеної дози блеоміцину виводиться з сечею в незміненому вигляді, ниркова функція має великий вплив на швидкість виведення. Плазмові концентрації значно підвищуються при введенні звичайних доз пацієнтам із порушеннями функції нирок.

Інші клінічні стани, що потребують обережності застосування, включають тяжку хворобу серця, печінкову дисфункцію, оскільки токсичність може бути підвищена, а також інфікування Varicella-zoster.

Ідіосинкратичні реакції / гіперчутливість

Повідомляли про ідіосинкратичні реакції, клінічно схожі на анафілаксію, приблизно у 1% пацієнтів із лімфомою, які отримували блеоміцин. Реакція може бути негайною або виникати через кілька годин після введення і зазвичай після першої або другої дози. Вона може проявлятися гіпотонією, сплутаністю свідомості, лихоманкою, ознобом, появою хрипів і стридору. Лікування симптоматичне та включає відновлення об’єму циркулюючої крові, вазопресори, антигістамінні та кортикостероїди.

Через можливість анафілактоїдної реакції (у 1% пацієнтів із лімфомою, згідно з опублікованими даними) пацієнти повинні спочатку отримувати тестову дозу 1–2 одиниці. Якщо немає гострої реакції, можна ввести повну дозу.

Розлади з боку крові та лімфатичної системи.

Повідомлялося про гостру мієлоїдну лейкемію та мієлодиспластичний синдром у пацієнтів, які отримували супутнє лікування блеоміцином та іншими протипухлинними засобами.

Загальні порушення.

Повідомляли про судинну токсичність після застосування блеоміцину, зокрема у поєднанні з іншими протипухлинними засобами. Випадки були клінічно неоднорідними і включали інфаркт міокарда, порушення мозкового кровообігу, тромботичні мікроангіопатії, гемолітичний уремічний синдром та церебральний артеріїт.

Слід враховувати вплив лікарського засобу на статеві залози у пацієнтів репродуктивного віку.

Як і інші цитотоксичні речовини, блеоміцин може спровокувати синдром лізису пухлини у пацієнтів із швидко зростаючими пухлинами. Відповідне підтримувальне лікування та фармакологічні заходи можуть запобігти або зменшити інтенсивність таких ускладнень.

Слід обережно призначати препарат пацієнтам зі значеннями кліренсу креатиніну менше 50 мл/хв і проводити моніторування функції нирок під час прийому блеоміцину. Для цих пацієнтів може потребуватися зменшення дози блеоміцину.

Внутрішньовенне введення

Може виникнути судинний біль, тому важливо контролювати концентрацію препарату та швидкість його введення. Внутрішньовенне введення має бути якомога повільніше.

Внутрішньом’язове введення

Уникайте повторних ін’єкцій на одній і тій самій ділянці, особливо у дітей. Якщо введення голки для ін’єкцій викликає сильний біль або якщо кров стікає назад у шприц, негайно вийміть голку та введіть її в іншому місці.

При роботі з цитостатиками слід дотримуватися загальноприйнятих правил безпеки. Необхідно запобігати попаданню розчинів блеоміцину на шкіру і слизові оболонки. Якщо препарат усе ж таки потрапив на шкіру або слизові оболонки, уражену ділянку негайно промивають великою кількістю води.

Невикористані залишки препарату і відходи потрібно знищувати шляхом спалювання при температурі 800 °C.

Вагітність

Застосування блеоміцину у період вагітності протипоказано, оскільки його безпека не встановлена. Немає достатньо даних для оцінки потенційного ризику при застосуванні блеоміцину вагітним. Блеоміцин проникає через плацентарний бар’єр. З огляду на фармакологічні властивості блеоміцину передбачається, що він може зашкодити плоду при застосуванні в період вагітності. Тому слід уникати призначення блеоміцину в період вагітності, особливо в першому триместрі.

Якщо вагітність настає під час лікування, пацієнтку слід поінформувати про ризики для ненародженої дитини та ретельно контролювати стан. Слід розглянути можливість генетичного консультування.

Годування груддю

Невідомо, чи виводиться блеоміцин або його метаболіти з молоком матері. Через можливий шкідливий вплив на немовля годування груддю під час лікування блеоміцином протипоказано.

Під час лікування блеоміцином годування груддю слід припинити.

Вплив на репродуктивність

Як чоловіки, так і жінки повинні використовувати адекватні засоби контрацепції під час лікування та протягом шести місяців після припинення терапії.

Пацієнтам, які бажають мати дітей після лікування, рекомендується генетичне консультування.

Перед лікуванням слід звернутися за порадою щодо збереження сперми через можливість необоротного безпліддя внаслідок лікування блеоміцином.

Фертильність

Лікування блеоміцином може викликати необоротне безпліддя.

Слід утримуватися від керування автотранспортом та роботи з іншими механізмами.

Блеоміцин вводиться внутрішньовенно, внутрішньом’язово або внутрішньоплеврально.

Звичайна внутрішньовенна або внутрішньом’язова доза становить 10–20 ОД/м² 1 раз або двічі на тиждень. Максимальна добова доза — 20 ОД/м². Рекомендується, щоб сумарна кумулятивна доза не перевищувала 400 ОД (225 ОД /м²).

Для проведення внутрішньом’язової ін’єкції вміст флакона з Блеонко необхідно розчинити у 1-5 мл 0,9% розчину натрію хлориду або води для ін’єкцій. Повторна ін’єкція у те ж саме місце може викликати місцеві реакції, тому рекомендується змінювати місце введення.

При внутрішньовенній ін’єкції вміст флакона з Блеонко необхідно розчинити у 5–20 мл 0,9% розчину натрію хлориду і повільно вводити протягом 5–10 хвилин. Для внутрішньоплеврального введення блеоміцин у дозі 60 ОД/м² необхідно розчинити у 50–100 мл 0,9% розчину натрію хлориду і вводити через дренажну голку або канюлю. У разі лікування лімфоми рекомендується розпочинати терапію з дози 2 ОД/м² протягом перших двох тижнів. Якщо не буде виявлено анафілактоїдних реакцій, лікування можна продовжити звичайними дозами 10–20 ОД/м² 1 раз або двічі на тиждень.

Для пацієнтів літнього віку загальна курсова доза не повинна перевищувати 300 ОД.

При нирковій недостатності дозу необхідно коригувати залежно від серологічної концентрації серотоніну. При проведенні променевої терапії доза Блеонко повинна бути зменшена, оскільки опромінені тканини чутливіші до препарату. У разі застосування блеоміцину з іншими антинеопластичними препаратами може з’являтися легенева токсичність при низьких дозах.

Ефективність та безпека застосування блеоміцину у педіатричній практиці не встановлена, тому препарат не слід застосовувати пацієнтам цієї вікової категорії.

Зважаючи на спосіб застосування і запобіжні заходи, передозування блеоміцину трапляється рідко. Гостра реакція на передозування проявляється артеріальною гіпотензією, підвищенням температури тіла, тахікардією та загальними ознаками шоку. Лікування симптоматичне. При розвитку ускладнень з боку дихальної системи застосовують кортикостероїди та антибіотики широкого спектра дії.

Як і більшість протипухлинних препаратів, блеоміцин може спричиняти гострі і відстрочені токсичні ефекти.

Лихоманка в день ін’єкції — це найбільш рання реакція. У 1613 пацієнтів, які отримували блеоміцин, найбільш часто спостерігались такі побічні реакції: легенева токсичність у вигляді інтерстиціальної пневмонії або легеневого фіброзу (10,2%), склероз шкіри, пігментація (40,6%), лихоманка і озноб (39,8%), алопеція (29,5%), анорексія та зниження ваги (28,7%), загальне нездужання (16,0%), нудота та блювання (14,6%), стоматит (13,3%) та зміни нігтів (11,2%). Можливий біль у місці ін’єкції або в ділянці пухлини, а також артеріальна гіпотензія і оклюзія вен при внутрішньовенному введенні.

Повідомляли про прояви хвороби Рейно як при застосуванні монотерапії блеоміцином, так і при комбінованій терапії.

Нижче наведено побічні ефекти блеоміцину, класифіковані за системами органів і за частотою виникнення: дуже часто ≥ 1/10; часто ≥ 1/100 та < 1/10; нечасто ≥ 1/1000 та < 1/100; рідко ≥ 1/10000 та < 1/1000; дуже рідко < 1/10000; частота невідома.

Інфекції та інвазії

Частота невідома: сепсис.

Новоутворення, доброякісні, злоякісні та не визначені (включаючи цисти та поліпи).

Нечасто: пухлинний біль.

З боку крові та лімфатичної системи

Нечасто: мієлосупресія, лейкопенія, нейтропенія, тробоцитопенія, кровотечі.

Рідко: фебрильна нейтропенія.

Частота невідома: панцитопенія, анемія.

З боку імунної системи

Часто: анафілаксія, реакції гіперчутливості, ідіосинкратична реакція.

З боку нервової системи

Часто: головний біль.

Нечасто: запаморочення, сплутаність свідомості.

З боку серцевої системи

Рідко: інфаркт міокарда, перикардит, біль у ділянці грудної клітки.

З боку судин

Нечасто: гіпотензія.

Рідко: церебральний інфаркт, тромботична мікроангіопатія, гемолітико-уремічний синдром, церебральний артеріїт, феномен Рейно, артеріальний тромбоз, тромбоз глибоких вен.

Частота невідома: периферична ішемія.

З боку дихальної системи.

Дуже часто: інтерстиціальний пневмоніт, легеневий фіброз, диспное.

Часто: гострий респіраторний дистрес-синдром, легенева недостатність, легенева емболія.

З боку шлунково-кишкового тракту.

Дуже часто: зниження апетиту, зниження ваги, нудота, блювання, мукозит, стоматит.

Нечасто: ангулярний хейліт, діарея.

З боку гепатобіліарної системи

Рідко: печінкова недостатність.

З боку шкіри та підшкірної клітковини

Дуже часто: еритема, свербіж, стрії, утворення міхурів, гіперпігментація, підвищена чутливість та набряк кінчиків пальців, гіперкератоз, випадіння волосся.

Часто: екзантема, кропив’янка, почервоніння шкіри, ущільнення, набряк, джгутиковий дерматит.

Нечасто: деформація та знебарвлення нігтів, набряк шкіри та утворення міхурів у місцях, які зазнають тиску.

Рідко: склеродерма.

З боку м’язової та опорно-рухової системи

Нечасто: біль у м’язах та суглобах.

З боку нирок та сечовидільної системи

Нечасто: олігурія, дизурія, поліурія, затримка сечовипускання.

Загальні порушення та порушення, пов’язані зі способом застосування

Часто: підвищення температури, озноб, нездужання.

Нечасто: біль в ділянці пухлини, флебіт, гіпертрофія стінки вен і звуження венозного доступу (при внутрішньовенному введенні), індукція (при внутрішньом’язевому введенні).

Дуже рідко: синдром лізису пухлин.

Опис окремих побічних реакцій.

Гіпертермічна реакція

Через 2–6 годин після першого введення блеоміцину може підвищуватися температура тіла. При персистувальній пропасниці може бути необхідним застосування жарознижувальних засобів. Частота випадків гіпертермічної реакції зменшується при наступних введеннях блеоміцину.

Лихоманка та озноб можуть розвиватися із затримкою 45 годин або більше після прийому лікарського засобу. Оскільки реакція є дозозалежною, при появі сильної лихоманки слід вжити відповідних заходів, таких як введення зменшеної дози через більш короткі проміжки часу, або застосування антигістамінних та жарознижувальних засобів до та або після введення лікарського засобу.

З боку шкіри і слизових оболонок

Найпоширенішими побічними ефектами при терапії блеоміцином (які відзначаються приблизно у половини пацієнтів) є реакції з боку шкіри і слизових оболонок (потовщення і ущільнення шкіри, гіперкератоз, набряк шкіри, почервоніння, свербіж, стрії, висипання, виразки, гіперпігментація, підвищення чутливості і набряк шкірних покривів кінчиків пальців, зміни кольору нігтів, набряк шкіри у місцях, які зазнають тиску, наприклад на ліктях, алопеція, стоматит). Ці побічні ефекти рідко є серйозними і зазвичай минають після завершення курсу лікування. Тяжкість уражень слизових оболонок може зростати при комбінованій хіміотерапії або супутній променевій терапії.

Виразки слизової оболонки частіше виникають при поєднанні блеоміцину з променевою терапією або іншим лікарським засобом, токсичним для слизових оболонок. Шкірна токсичність виникає на порівняно пізній стадії і корелює із загальною дозою. Зазвичай вона розвивається на другому та третьому тижні після введення від 150 до 200 одиниць блеоміцину.

З боку шлунково-кишкового тракту

Можуть відзначатися нудота і блювання, особливо при високодозовій терапії. В таких випадках призначають антиеметики. Втрата апетиту та втрата ваги є загальними і можуть тривати довгий час після закінчення лікування.

З боку системи кровотворення

При терапії блеоміцином відзначається лише незначне пригнічення функції кісткового мозку.

Тромбоцитопенія, що виникає у зв’язку з лікуванням блеоміцином, пояснюється не зниженням продукування тромбоцитів, а збільшенням їх руйнування.

Звітування про підозрювані побічні реакції

Звітування про підозрювані побічні реакції після реєстрації лікарського засобу має велике значення. Це дає змогу проводити безперервне спостереження співвідношення між користю і ризиками, пов’язаними із застосуванням лікарського засобу. Спеціалісти охорони здоров’я повинні подавати інформацію про будь-які підозрювані побічні реакції за допомогою національної системи звітності.

2 роки.

Зберігати в оригінальній упаковці при температурі від 2 до 8 °С. Зберігати у недоступному для дітей місці.

Ліофілізат у флаконі; по 1 флакону у картонній коробці.

За рецептом.

ВЕНУС РЕМЕДІС ЛІМІТЕД / VENUS REMEDIES LIMITED.