Приглухуватість — це зниження здатності людини сприймати звуки, що розвивається як при пошкодженні периферичних відділів слухового аналізатора, так і його центральних структур у головному мозку. У нормі поріг чутності становить 20 дБ та нижче. Чим вище цей поріг при аудіометрії, то більш виражена ступінь приглухуватості.

За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), часткову або повну втрату слуху діагностовано у близько 430 млн осіб, а до 2050 р. кількість хворих із приглухуватістю зросте більш ніж на 60%. Патологія може розвиватися протягом усього життя під впливом різних чинників ризику. Характер і рівень порушень слуху зазвичай змінюються з віком.

Описано багато причин, що негативно впливають на звукове сприйняття: від генетичних мутацій до черепно-мозкових травм та тривалого впливу шуму. Деякі форми приглухуватості можна вилікувати за допомогою фармакотерапії або хірургічного втручання, тоді як інші є необоротними.

Зниження слуху порушує повноцінне сприйняття інформації, ускладнює спілкування та соціалізацію людини, негативно відбивається на когнітивних функціях та психоемоційному стані. У дітей приглухуватість є причиною затримки мовного та психічного розвитку.

Види приглухуватості

Виділяють 3 основних типи приглухуватості:

• кондуктивна — розвивається внаслідок пошкодження або захворювання зовнішнього та/або середнього вуха, тобто через порушення передачі та посилення звукових коливань;
• нейросенсорна — зумовлена ​​ураженням рецепторів внутрішнього вуха і слухового нерва, тобто частини слухового аналізатора, що сприймає;
• змішана — є комбінацією кондуктивного та нейросенсорного типу і характеризується ураженням як звукопровідного, так і звукосприймального відділів слухової системи.

Ступінь втрати слуху

Ступінь приглухуватості визначається величиною порогів чутності, тобто мінімальною гучністю звуків різної частоти, які людина ще здатна почути. Розрізняють 4 ступені, основні характеристики яких представлені в табл. 1.

Причини втрати слуху

Причини розвитку приглухуватості різноманітні. Основні з них представлені в табл. 2.

Фактори ризику приглухуватості

До факторів ризику зниження слуху у осіб зрілого віку належать:

• хронічні захворювання (атеросклероз, артеріальна гіпертензія, цукровий діабет) — погіршують кровопостачання рецепторів та нервів внутрішнього вуха, призводячи до їх дегенерації та атрофії;
• шкідливі звички — тютюнопаління (звуження судин завитки), зловживання алкоголем.

Фактори ризику приглухуватості у новонароджених

Фахівці Об’єднаного комітету з дослідження слуху у новонароджених (Joint Committee on Infant Hearing — JCIH) виявили та згрупували фактори ризику, що підвищують імовірність розвитку приглухуватості у немовлят. Їхня дія відбувається в 1 із 2 ключових для дитини вікових періодів:

• I — від моменту народження до 28-го дня життя дитини;
• II — охоплює період від 29-го дня до 24 міс.

Діти з груп ризику потребують обов’язкового та регулярного обстеження слуху з перших днів життя. Скринінг проводиться за допомогою об’єктивних методів (отоакустичної емісії та реєстрації коротколатентних слухових викликаних потенціалів). Ці тести безболісні та дозволяють виявити навіть часткову чи односторонню втрату слуху.

Істотні чинники I періоду

Серед основних факторів ризику вродженої та ранньої приглухуватості виділяють:

• обтяжений сімейний анамнез по приглухуватості — наявність генетичних мутацій, унаслідок яких фіксувалися порушення слуху у цій сім’ї чи попередніх поколіннях близьких родичів, що значно підвищує ймовірність розвитку цієї патології у дитини;
• перенесені матір’ю під час вагітності інфекції (краснуха, токсоплазмоз, цитомегаловірус, герпес, сифіліс) — внутрішньоутробні інфекції часто вражають слуховий аналізатор плода, що проявляється природженою приглухуватістю різного ступеня у новонародженого;
• перенесені тяжкі форми захворювань, що потребують тривалої інтенсивної терапії (понад 48 год).

Чинники II періоду

Важливими факторами ризику розвитку стійких дефектів слуху у II віковий період є такі:

• підозра батьків на наявність приглухуватості у дитини — вони скаржаться на недостатню реакцію на звуки, невиразну мову або її відсутність;
• перенесені в неонатальний період тяжкі форми патологічних станів (жовтяниця з ураженням головного мозку, тривала штучна вентиляція легень);
• вроджені синдроми та захворювання, для яких характерна прогредієнтна втрата слуху (синдром Ушера та ін.).

Ознаки приглухуватості

Приглухуватість має різний ступінь вираженості. Запідозрити захворювання можна за наявності таких ознак:

• зниження чутності тихих звуків — пацієнт перестає розрізняти шепіт, тиху розмову на відстані;
• порушення розбірливості мови — звучання слів стає нечітким, нерозбірливим. Хворому важко розуміти сенс фраз;
• складнощі при сприйнятті мови в галасливій обстановці — фонові звуки і гул заважають розбирати слова;
• потреба у підвищенні гучності телевізора, радіо, потрібно голосно розмовляти по телефону;
• проблеми з визначенням напрямку звуку та джерела мови;
• суб’єктивне відчуття закладеності, дискомфорту у вухах;
• тинітус — шум у вухах при втраті слуху пов’язаний зі спонтанною активністю пошкоджених рецепторів внутрішнього вуха, яка інтерпретується мозком як звукові відчуття, порушенням проведення нервових імпульсів слуховим шляхом;
• часті прохання повторити сказане, складність у підтримці розмови;
• соціальна ізоляція через проблеми спілкування з дратівливістю та депресією;
• скарги на нездужання, біль голови внаслідок постійної напруги при спробах почути співрозмовника.

Що вище ступінь втрати слуху, то яскравіше виявляються ці ознаки.

У більшості людей з нейросенсорною приглухуватістю спостерігаються супутні порушення вестибулярного апарату. Це пов’язано з тим, що рецептори слуху і вестибулярного аналізатора перебувають у внутрішньому вусі та тісно взаємодіють.

Вестибулярні розлади проявляються у вигляді:

• запаморочення;
• порушення рівноваги та координації рухів (нестійкість при ходьбі, відчуття «плавання» навколишніх предметів, втрата стійкості пози);
• нудоти, блювання;
• вегетативних реакцій.

Симптоми особливо виражені при різких поворотах голови, русі транспорту.

Діагностика приглухуватості

За наявності симптомів приглухуватості необхідна комплексна оцінка слуху, що включає акуметрію, камертональні проби, тональну та мовленнєву аудіометрію.

Акуметрія

Акуметрія — це метод дослідження слуху за допомогою акуметра — спеціального приладу, що видає звуки різної частоти та інтенсивності. Дослідження проводиться в тихій кімнаті. Пацієнт знаходиться спиною до дослідника на відстані 2–6 м від акуметра. Дослідник поступово підвищує гучність тону акуметра, поки пацієнт не сигналізує про те, що він його почув. Відмічається відстань, де звук стає чутним. Зазвичай досліджуються тони частотою 125–8000 Гц, які є найбільш важливими для сприйняття мови. Пороги чутності визначаються послідовно для кожного вуха окремо, потім — обох вух. За результатами дослідження будуються акуметричні криві, що відбивають гостроту слуху на різних частотах.

Камертональні проби

Камертональні проби проводять за допомогою камертонів — налаштованих металевих приладів, що видають чистий тон певної частоти (високої або низької). За допомогою проб можна оцінити латералізацію звуку (проба Вебера), кісткову провідність, а також виявити різницю у сприйнятті звуку повітрям і кісткою (проба Рінне). При кондуктивній приглухуватості є порушення звукопроведення, тому сприйняття звуку кісткою (через кісточки і кістки черепа) залишається кращим, ніж у повітрі. При нейросенсорній приглухуватості порушено як повітряне, так і кісткове сприйняття.

Камертональні проби прості у виконанні, неінвазивні, дають важливу попередню інформацію про слух пацієнта.

Тональна порогова аудіометрія

Тональна гранична аудіометрія — це об’єктивний метод дослідження слуху за допомогою аудіометра. Дослідження проводиться у спеціальній звукоізольованій камері. Пацієнт у навушниках прослуховує чисті тони різної частоти (125–8000 Гц) та гучності, які генерує аудіометр. Завдання — визначити мінімальну силу звуку в децибелах, коли тон ще чутний пацієнтом. Пороги визначаються послідовно для кожної частоти і кожного вуха окремо.

Результати подаються у вигляді графіка слухової чутливості, що відображає пороги чутності на різних частотах.

Мовленнєва аудіометрія

Мовленнєва аудіометрія — метод дослідження розбірливості мови за допомогою аудіометра. Піддослідному через навушники транслюють спеціально підготовлені мовні тести — окремі слова, короткі фрази. Гучність мовного сигналу та співвідношення сигнал/шум змінюються.

Завдання пацієнта — максимально точно повторювати почутий мовний матеріал. Підраховується відсоток правильно почутих елементів кожного рівня гучності та шуму.

Лікування

Лікування приглухуватості включає кілька основних напрямків залежно від форми та причини захворювання:

• медикаментозна терапія — застосовують для зниження активності запального процесу (преднізолон у початковій добовій дозі 25–75 мг), поліпшення кровообігу внутрішнього вуха (вінпоцетин по 5–10 мг 3 р/добу, пірацетам по 30–160 мг/кг маси тіла/добу), усунення гіпоксії слухового нерва (мексидол внутрішньом’язово по 100–300 мг на добу);
• хірургічне лікування втрати слуху — при кондуктивній приглухуватості для відновлення структур звукосприймального апарату виконують тимпанопластику, стапедопластику. У разі потреби — видалення стороннього тіла та інші маніпуляції;
• слухопротезування — підбір індивідуальних слухових апаратів є основним методом компенсації будь-якого ступеня приглухуватості. Слухові апарати підсилюють звук та оптимізують його для кращого сприйняття;
• кохлеарна імплантація — хірургічна операція із вживлення електродів у завитку внутрішнього вуха. Показана при глухоті для відновлення слухового сприйняття;
• аудіологічний тренінг — комплекс спеціальних вправ для розвитку навичок сприйняття звуків та мовлення у пацієнтів з порушеним слухом;
• психотерапія та психокорекція — для подолання наслідків приглухуватості хворий вчиться жити та спілкуватися з вадою слуху.

Профілактика

Профілактичні заходи дозволяють запобігти розвитку приглухуватості або зупинити прогресування втрати слуху. Вони спрямовані на мінімізацію впливу шкідливих факторів, що ушкоджують звукопровідні та звукосприймальні структури:

• уникати тривалого перебування в умовах високого рівня шуму на виробництві без засобів захисту — при роботі в шумних умовах обов’язково використовувати беруші, навушники, шоломи;
• бути обережними при застосуванні ототоксичних препаратів, особливо антибіотиків і діуретиків. Слід проконсультуватися з лікарем щодо необхідності застосування цих груп лікарських засобів у схемі терапії, про безпечні альтернативи;
• уникати потрапляння води до вух при плаванні та купанні — використовувати спеціальні вкладиші;
• проводити гігієну вух безпечними способами, щоб не травмувати барабанну перетинку;
• при інфекційних захворюваннях вуха (отити, лабіринтити) своєчасно звертатися до отоларинголога для лікування та профілактики ускладнень;
• уникати надмірно високої гучності під час прослуховування музики в навушниках, робити регулярні перерви;
• при обтяженому сімейному анамнезі рекомендовано консультацію генетика;
• подолання стресу та емоційних перевантажень;
• відмова від шкідливих звичок.

Не менш важлива рання діагностика порушень слуху:

• проходити регулярні профогляди з перевіркою слуху у оториноларинголога та аудіолога;
• за перших ознак зниження слуху своєчасно пройти комплексне обстеження для встановлення причини та її подальшої корекції;
• дітям із вродженими порушеннями слуху в перші місяці життя імплантувати слухові апарати, кохлеарні імпланти.

Прогноз

Прогноз перебігу приглухуватості залежить від низки факторів: форми, ступеня тяжкості, віку, адекватності лікування та реабілітації.

У пацієнтів з діагнозом «глухість легкого ступеня» прогноз сприятливий. При своєчасному підборі слухових апаратів та реабілітаційних заходах настає компенсація вади. Можливе збереження працездатності та активного способу життя.

При середніх і тяжких ступенях приглухуватості прогноз серйозніший. Без лікування можливе прогресування із погіршенням якості життя. Однак при комплексній терапії та слухопротезуванні стан стабілізується з частковою компенсацією слуху.

Сприятливі прогностичні фактори:

• дитячий вік — у дітей більш високий компенсаторний потенціал;
• кондуктивна форма приглухуватості — можлива хірургічна корекція;
• відсутність супутніх хронічних ЛОР-захворювань;
• раннє слухопротезування та реабілітація при середніх та тяжких ступенях втрати слуху.

Несприятливі фактори:

• літній вік;
• тривалий перебіг із високим ризиком розвитку ускладнень;
• нейросенсорна форма приглухуватості;
• супутні соматичні захворювання.