Стан, про який йде мова, викликаний надмірним збудженням рецепторів серотоніну (5-HT2A та 5-HT1A), переважно в центральній нервовій системі. Цей стан найчастіше виникає внаслідок одночасного прийому двох або більше препаратів, які підвищують активність серотоніну. Особливо ризик зростає при комбінації селективних інгібіторів зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС) та інгібіторів моноамінооксидази (МАО).

Також цей стан може виникати при змішаних отруєннях іншими лікарськими засобами, такими як нейролептики та трициклічні антидепресанти, а також при вживанні наркотичних речовин, що стимулюють вивільнення серотоніну. До останніх належать амфетамін та його похідні, а також деякі синтетичні «легальні наркотики».

Тому при цьому стані потрібна негайна медична увага, тому що він може призвести до серйозних ускладнень і потрібне специфічне лікування.

Клінічна картина

Стан, викликаний надмірним збудженням серотонінових рецепторів, виявляється рядом симптомів, які можна класифікувати в декілька основних груп:

1. Нервово-м’язова гіперзбудливість:

• • посилення сухожильних рефлексів;
  • двосторонній симптом Бабінського;
  • клонічні м’язові судоми;
  • міоклонус (раптові, швидкі, неконтрольовані скорочення м’язів);
  • тремор (тремтіння кінцівок);
  • ригідність м’язів (підвищена м’язова напруга).

2. Надмірна стимуляція симпатичної нервової системи:

• • підвищення температури тіла;
  • тахікардія (прискорене серцебиття);
  • надмірне потовиділення.

3. Порушення свідомості:

• • переважно сплутаність свідомості;
  • виражене психомоторне збудження.

При цьому стан потребує негайної медичної уваги, оскільки він становить значну загрозу для життя пацієнта. Рання діагностика та своєчасний початок лікування критично важливі для запобігання серйозним ускладненням та забезпечення найкращого результату лікування.

У ятрогенних випадках, коли стан викликаний медичним втручанням, перебіг серотонінового синдрому зазвичай буває відносно легким. Для діагностики цього стану використовуються критерії Hunter, які включають наступні пункти:

1. Прийом речовини з серотонінергічною дією: це може бути прийом лікарських засобів, які підвищують рівень серотоніну в організмі, таких як СІЗЗС, інгібітори МАО, антидепресанти та інші речовини.
2. Наявність одного або більше з наступних симптомів:

• • спонтанні міоклонічні судоми;
  • індуковані клонічні судоми;
  • психомоторне збудження або надмірне потовиділення;
  • ністагм (мимовільний рух очей) у поєднанні з психомоторним збудженням або надмірним потовиділенням;
  • тремор у поєднанні з підвищенням сухожильних рефлексів;
  • артеріальна гіпертензія;
  • підвищення температури тіла 38 °С.

Ці критерії допомагають лікарям визначити наявність серотонінового синдрому та вжити відповідних заходів для його лікування. Важливо відзначити, що, незважаючи на відносну легкість перебігу в ятрогенних випадках, серотоніновий синдром може становити серйозну загрозу для здоров’я, і тому потрібне своєчасне медичне втручання.

Диференційна діагностика

Диференційна діагностика серотонінового синдрому включає відмінність його від інших синдромів, які можуть мати схожі симптоми, але різну етіологію. Деякі з них включають наступне:

1. Злоякісний нейролептичний синдром: серйозний стан, який найчастіше виникає внаслідок застосування антипсихотичних лікарських засобів. Відмінною особливістю є повільніше збільшення вираженості симптомів протягом декількох днів або навіть тижнів, на відміну від серотонінового синдрому, де симптоми виникають раптово та безпосередньо після експозиції.
2. Інші синдроми, що виникають внаслідок введення лікарських засобів:

• • холінолітичний синдром: викликаний препаратами, які блокують парасимпатичну нервову систему, призводячи до симптомів, таких як сухість у роті, розширення зіниць, тахікардія та інші;
  • симпатоміметичний синдром: виникає внаслідок стимуляції симпатичної нервової системи та може включати симптоми, такі як підвищений артеріальний тиск, прискорене серцебиття, підвищене потовиділення та тривожність.

При кожному з цих станів потрібен специфічний підхід до діагностики та лікування, і точне розрізнення між ними має важливе значення для забезпечення адекватної медичної допомоги. Раннє виявлення та правильне управління медичними заходами мають вирішальне значення для запобігання серйозним ускладненням.

Лікування

У відділенні інтенсивної терапії при лікуванні пацієнтів із серйозними станами, такими як серотоніновий синдром, важливо уважно моніторувати їх стан та вживати відповідних заходів:

1. Моніторинг стану хворого: важливо ретельно спостерігати пацієнта, оскільки часто може потребуватися рання інтубація та штучна вентиляція легень (ШВЛ), особливо у випадках тяжкого перебігу захворювання.
2. Седація: для зниження психомоторного збудження та забезпечення комфорту пацієнта слід застосовувати седативні препарати, такі як діазепам (5–10 мг внутрішньовенно) або лоразепам (2–4 мг внутрішньовенно), повторюючи дозу кожні 10 хв до заспокоєння пацієнта. Важливо уникати використання фізичних методів стримування, оскільки вони можуть спричинити ізометричні скорочення м’язів, що, у свою чергу, викликає підвищення лактацидозу та розвиток гіпертермії.
3. Контроль артеріальної гіпертензії та тахікардії: для контролю підвищеного артеріального тиску та частоти серцевих скорочень рекомендується застосовувати препарати з коротким періодом напіввиведення, такі як есмолол. Ці препарати дозволяють швидко та ефективно контролювати серцево-судинні симптоми, мінімізуючи ризик довгострокових побічних ефектів.

Ці заходи лікування повинні супроводжуватися постійним моніторингом основних життєво важливих показників та стану пацієнта для своєчасного виявлення та корекції можливих ускладнень.

У відділенні інтенсивної терапії при поводженні з серйозними випадками, що потребують спеціальної уваги та лікування, слід вживати наступних заходів:

1. Рання та агресивна боротьба з лихоманкою: використання методів фізичного охолодження для зниження температури тіла є ключовим. Міорелаксанти можуть бути корисними, тоді як антипіретики традиційного типу, такі як парацетамол і нестероїдні протизапальні препарати (НПЗП), часто виявляються неефективними у цих випадках.
2. Уникати застосування певних препаратів: допаміну, хлорпромазину, пропранололу, бромокриптину, дантролену та препаратів з антихолінергічною активністю (наприклад галоперидол, дроперидол), оскільки вони можуть пригнічувати потовиділення та зумовлювати підвищення температури тіла.
3. Застосування ципрогептадину: якщо інтенсивне симптоматичне лікування не сприяє зменшенню вираженості симптомів, слід розглянути можливість застосування ципрогептадину перорально в початковій дозі 12 мг з наступними дозами по 2 мг кожні 2 год до досягнення клінічного поліпшення або максимальної добової дози 32 мг. При введенні ципрогептадину можливе тимчасове зниження артеріального тиску (транзиторна артеріальна гіпотензія).

При застосуванні цих заходів лікування потрібні ретельний моніторинг та оцінка стану пацієнта, щоб своєчасно адаптувати лікувальний підхід та мінімізувати ризик ускладнень.