Лізиноприл-H (Lisinopril-H) (361686) - інструкція із застосування ATC-класифікація

Лізиноприл - 20 мг

Гідрохлоротіазид - 12,5 мг

фармакодинаміка. Лізиноприл-Н — комбінований препарат з фіксованою дозою лізиноприлу, інгібітора АПФ, і гідрохлоротіазиду, тіазидного діуретика. Обидва компоненти виявляють взаємодоповнювальний та адитивний антигіпертензивний ефект.
Лізиноприл є інгібітором пептидил-дипептидази. Він пригнічує АПФ, який каталізує перетворення ангіотензину I на вазоконстрикторний пептид — ангіотензин II. Ангіотензин II також стимулює секрецію альдостерону в корі надниркових залоз. Пригнічення АПФ спричиняє зниженню концентрації ангіотензину II, що призводить до зниження вазопресорної активності й зменшення секреції альдостерону. Подальше зниження може призвести до підвищення вмісту калію в плазмі крові.
Незважаючи на те що механізмом, за допомогою якого лізиноприл знижує АТ, вважається первинна супресія ренін-ангіотензин-альдостеронової системи, лізиноприл знижує АТ навіть у пацієнтів з низькореніновою АГ. АПФ ідентичний кініназі II, ферменту, який руйнує брадикінін. Невідомо, чи відіграють підвищені рівні брадикініну, потужного вазодилататорного пептиду, якусь роль у терапевтичній дії лізиноприлу.
Гідрохлоротіазид є діуретиком та антигіпертензивною речовиною. Він впливає на механізм реабсорбції електролітів у дистальному тубулярному відділі нирок і підвищує екскрецію натрію та хлориду приблизно однаково. Натрійурез може супроводжуватися деякою втратою калію та бікарбонатів. Механізм антигіпертензивної дії тіазидів невідомий. Тіазиди зазвичай не впливають на нормальний АТ.
Немеланомний рак шкіри. Результати двох фармакоепідеміологічних досліджень, що базувалися на даних Данського національного реєстру онкологічних захворювань, продемонстрували кумулятивний дозозалежний зв’язок між гідрохлоротіазидом та виникненням базальноклітинної карциноми (БКК) і плоскоклітинної карциноми (ПКК).
Одне дослідження включало популяцію з 71 533 пацієнтів з БКК і 8629 пацієнтів з ПКК, яких порівнювали з 1 430 833 і 172 462 пацієнтами з контрольної популяції відповідно. Застосування високих доз гідрохлоротіазиду (≥50 000 мг кумулятивно) було повʼязано зі скоригованим коефіцієнтом ризику (КР) 1,29 (95% довірчий інтервал (CI) 1,23–1,35) для БКК і 3,98 (95% CI 3,68–4,31) для ПКК. Чіткий кумулятивний дозозалежний зв’язок відмічено як для БКК, так і для ПКК.
Інше дослідження показало можливий зв’язок між раком губи (ПКК) і застосуванням гідрохлоротіазиду: 633 випадки раку губи (ПКК) порівнювали з 63 067 пацієнтами контрольної популяції, використовуючи стратегію випадкової вибіркової сукупності. Кумулятивний дозозалежний зв’язок був продемонстрований зі скоригованим КР 2,1 (95% CI 1,7–2,6), що збільшувався до КР 3,9 (3,0–4,9) для високих доз (~25 000 мг) і КР 7,7 (5,7–10,5) для найвищої кумулятивної дози (~100 000 мг) (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Фармакокінетика. Одночасний прийом лізиноприлу і гідрохлоротіазиду чинить слабкий або не чинить жодного впливу на біодоступність обох компонентів. Не виявлено жодних клінічно значущих фармакокінетичних взаємодій між двома компонентами при їх прийомі в 1 таблетці.
Лізиноприл
Абсорбція. Після перорального прийому лізиноприлу пік концентрації у плазмі крові досягається протягом близько 7 год. На підставі даних про виведення із сечею середня величина абсорбції лізиноприлу в діапазоні вивчених доз (5–80 мг) становить близько 25% з міжіндивідуальною варіацією 6–60%. Абсолютна біодоступність знижується приблизно на 16% у пацієнтів із серцевою недостатністю. Абсорбція лізиноприлу не залежить від прийому їжі.
Розподіл. Імовірно, лізиноприл не зв’язується з білками сироватки крові, окрім циркулюючого АПФ.
Відомо, що лізиноприл погано проникає через ГЕБ.
Елімінація. Лізиноприл не піддається метаболізму і виділяється нирками повністю в незміненому вигляді. При багаторазовому введенні лізиноприл має ефективний напівперіод кумуляції 12,6 год. Кліренс лізиноприлу у здорових добровольців становить близько 50 мл/хв. Зниження концентрації у плазмі крові свідчить про пролонговану термінальну фазу, яка не є наслідком кумуляції препарату. Ця термінальна фаза, можливо, свідчить про насичення зв’язування з АПФ і непропорційна до дози.
Серцева недостатність. Пацієнти із серцевою недостатністю піддаються більшому впливу лізиноприлу порівняно зі здоровими добровольцями (збільшення AUC у середньому на 125%). На підставі даних про виведення лізиноприлу із сечею з’ясувалося, що у них відзначається зниження абсорбції приблизно на 16% порівняно зі здоровими добровольцями.
Пацієнти літнього віку. Пацієнти літнього віку мають більш високі значення AUC у плазмі крові (збільшені приблизно на 60%) порівняно з молодшими добровольцями.
Порушення функції нирок. Порушення функції нирок знижує елімінацію лізиноприлу, який виділяється нирками, але це зниження стає клінічно значущим тільки тоді, коли швидкість гломерулярної фільтрації <30 мл/хв. При легкій та середнього ступеня тяжкості нирковій недостатності (кліренс креатиніну ≥30–<80 мл/хв) середня AUC була збільшена тільки на 13%, у той час як при тяжкій нирковій недостатності (кліренс креатиніну ≥5–<30 мл/хв) — у 4,5 раза.
Лізиноприл можна вивести з організму шляхом діалізу. Протягом 4 год гемодіалізу концентрація лізиноприлу у плазмі крові знизилася в середньому на 60%, кліренс на діалізі був у діапазоні 40–55 мл/хв.
Порушення функції печінки. Порушення функції печінки у пацієнтів з цирозом призводило до зниження абсорбції лізиноприлу (близько 30% при визначенні за виведенням із сечею), але посилення його ефекту (близько 50%), порівняно з таким у здорових добровольців, відбувається внаслідок зниження кліренсу.
Гідрохлоротіазид. Гідрохлоротіазид швидко всмоктується в травному тракті. У людини близько 70% перорально прийнятої терапевтичної дози всмоктується в основному у дванадцятипалій кишці й верхніх відділах тонкої кишки. Прийом їжі не впливає на всмоктування, і пікова концентрація досягається протягом 2–4 год після прийому. Повідомлялося, що об’єм розподілу становить 0,8–3 л/кг. Гідрохлоротіазид не метаболізується, але швидко виділяється нирками. Принаймні 61% дози виводиться в незміненому вигляді протягом 24 год. Т_½ становить 8–12 год, і 95% абсорбованого гідрохлоротіазиду виділяється нирками. Після перорального прийому гідрохлоротіазиду діурез починається через 2 год, пік настає приблизно через 4 год і триває 6–12 год. Гідрохлоротіазид проникає через плаценту, але не проникає через ГЕБ.

АГ легкого або середнього ступеня тяжкості, що має стабільний перебіг на тлі терапії лізиноприлом та гідрохлоротіазидом у тих самих дозуваннях.

АГ. Дорослі. Застосування комбінованого препарату з фіксованою дозою не підходить для початку терапії. Комбінований препарат з фіксованою дозою може замінити комбінацію 10 мг або 20 мг лізиноприлу та 12,5 мг гідрохлоротіазиду для пацієнтів, стан яких було стабілізовано на тлі терапії окремими активними речовинами в тих же дозуваннях, які призначалися у вигляді окремих препаратів. Звичайна доза — 1 таблетка 1 раз на добу. Як і будь-які інші лікарські засоби, які приймають 1 раз на добу, Лізиноприл-Н слід приймати приблизно в один і той самий час кожного дня.
Якщо не вдається досягти бажаного терапевтичного ефекту протягом 2–4 тиж лікування, дозу можна підвищити до 2 таблеток 1 раз на добу.
Попередня терапія діуретиками. Після прийому першої дози препарату Лізиноприл-Н може розвинутися симптоматична гіпотензія; розвиток даного стану більш імовірний у пацієнтів зі зневодненням та/або дефіцитом солі в результаті попередньої терапії діуретиками. Терапію діуретиками слід припинити за 2–3 дні до початку терапії препаратом Лізиноприл-Н. Якщо це неможливо, слід починати лікування окремими компонентами в низькій дозі (лізиноприл у дозі 5 мг).
Пацієнти з нирковою недостатністю. Лізиноприл-Н не можна застосовувати як початкову терапію у пацієнтів з нирковою недостатністю.
Пацієнтам зі слабкою або помірною нирковою недостатністю (кліренс креатиніну >30 і <80 мл/хв) Лізиноприл-Н можна приймати тільки після титрування дози окремих компонентів.
У даному разі рекомендована доза лізиноприлу, що призначається у вигляді окремого препарату, становить 5–10 мг.
Пацієнти літнього віку. Відомо, що ефективність і переносимість лізиноприлу та гідрохлоротіазиду при їх одночасному призначенні були однаковими як у пацієнтів літнього віку, так і у молодших пацієнтів з АГ.
У діапазоні доз 20–80 мг ефективність лізиноприлу була однаковою в осіб літнього віку (старше 65 років) і більш молодих пацієнтів з АГ. У пацієнтів літнього віку з АГ монотерапія лізиноприлом була так само ефективна щодо зниження діастолічного АТ, як і монотерапія гідрохлоротіазидом або атенололом. Якщо у пацієнта літнього віку виявлено зниження функції нирок, слід скоригувати початкову дозу лізиноприлу.
Діти. Препарат не застосовують у дітей (вік до 18 років), оскільки безпека та ефективність застосування препарату у цієї категорії не встановлені.

— гіперчутливість до лізиноприлу та інших інгібіторів АПФ, гідрохлоротіазиду і похідних сульфонаміду або інших компонентів препарату.
— Ангіоневротичний набряк в анамнезі, пов’язаний із застосуванням інгібіторів АПФ.
— Спадковий або ідіопатичний ангіоневротичний набряк.
— Гемодинамічно значущий стеноз аортального або мітрального клапана або гіпертрофічна кардіоміопатія.
— Тяжка ниркова недостатність або термінальна стадія захворювання.
— Тяжке захворювання печінки.
— Загострення подагри.
— Анурія.
— Гіперурикемія.
— Гіперальдостеронізм.
— Стеноз ниркової артерії (білатеральний або однобічний).
— Кардіогенний шок.
— Стан з нестабільною гемодинамікою після гострого інфаркту міокарда.
— Проведення гемодіалізу з використанням високопроточних мембран (наприклад AN 69).
— Рівень креатиніну в сироватці крові >220 мкмоль/л.
— Одночасне застосування аліскіренвмісних препаратів у пацієнтів з цукровим діабетом або порушенням ниркової функції (ШКФ <60 мл/хв/1,73 м²).
— Планування вагітності.
— Період вагітності або годування грудьми.
— Дитячий вік (до 18 років).

на тлі прийому окремих компонентів повідомлялося про побічні реакції, які потенційно можуть розвиватися і на тлі прийому препарату.
Побічні ефекти, зумовлені лізиноприлом та іншими інгібіторами АПФ:
з боку системи крові: лімфаденопатія, анемія, агранулоцитоз, пригнічення діяльності кісткового мозку, гемолітична анемія, лейкопенія, тромбоцитопенія, нейтропенія, аутоімунні захворювання;
з боку серцево-судинної системи: відчуття серцебиття, тахікардія, артеріальна гіпотензія (включаючи ортостатичну гіпотензію), порушення мозкового кровообігу, феномен Рейно, інфаркт міокарда або інсульт, можливо, внаслідок вираженої артеріальної гіпотензії у пацієнтів групи високого ризику;
з боку психіки: зміни настрою, порушення сну, сплутаність свідомості, дезорієнтація;
з боку нервової системи: запаморочення, порушення рівноваги, парестезії, головний біль, порушення смаку, порушення нюху;
з боку органа слуху: вертиго;
з боку дихальної системи: кашель*, бронхоспазм, задишка, риніт, синусит, алергічний альвеоліт, еозинофільна пневмонія, інфекції верхніх дихальних шляхів;
з боку травного тракту: діарея, блювання, нудота, сухість у роті, глосит, панкреатит, ангіоневротичний набряк кишечнику, абдомінальний біль, порушення травлення, зниження апетиту, запор;
з боку гепатобіліарної системи: гепатит, гепатоцелюлярна або холестатична жовтяниця, печінкова недостатність**;
з боку шкіри: висип, гіперчутливість, ангіоневротичний набряк***, симптомокомплекс****, алопеція, кропив’янка, свербіж, псоріаз, посилене потовиділення, відчуття жару, гіперемія шкіри, тяжкі шкірні порушення (пемфігус, токсичний епідермальний некроліз, синдром Стівенса — Джонсона, мультиформна еритема, псевдолімфома шкіри);
з боку метаболізму: гіпоглікемія;
з боку кістково-м’язової системи: м’язові спазми, м’язова слабкість;
з боку ендокринної системи: неадекватна секреція антидіуретичного гормону;
з боку сечовидільної системи: олігурія/анурія, дисфункція нирок, гостра ниркова недостатність, протеїнурія;
загальні порушення: підвищена втомлюваність, астенія, дискомфорт у грудях;
з боку репродуктивної системи: імпотенція, гінекомастія;
лабораторні показники*****: підвищення активності печінкових ферментів, підвищення концентрації креатиніну в сироватці крові, підвищення сечовини крові, зниження вмісту гемоглобіну, зниження гематокриту, підвищення білірубіну в плазмі крові.
*Кашель, спричинений терапією інгібіторами АПФ, характеризується як постійний, непродуктивний, зникає при відміні препарату. Це слід брати до уваги при проведенні диференційної діагностики кашлю.
**Дуже рідко повідомлялося про пацієнтів, у яких небажаний розвиток гепатиту призводив до печінкової недостатності. Пацієнти, у яких на тлі терапії розвинулася жовтяниця або значно підвищилася активність печінкових ферментів, мають припинити прийом препарату і пройти належне медичне обстеження.
***Повідомлялося про поодинокі випадки ангіоневротичного набряку обличчя, кінцівок, губ, язика, голосової щілини та/або гортані.
****Повідомлялося про розвиток симптомокомплексу, який може включати один або декілька з таких симптомів: лихоманка, васкуліт, міалгія, артралгія/артрит, позитивні антинуклеарні антитіла, підвищення ШОЕ, еозинофілія і лейкоцитоз, висип, фотосенсибілізація або інші дерматологічні прояви.
*****Виявлено незначне підвищення концентрації креатиніну та сечовини в сироватці крові. Ці явища зазвичай зворотні при припиненні прийому препарату. Повідомлялося про незначне зниження рівнів гемоглобіну і гематокриту, пригнічення кісткового мозку, що виявляється анемією та/або тромбоцитопенією. Відмічали гіпер- або гіпокаліємію та гіпонатріємію. Повідомлялося про поодинокі випадки підвищення активності печінкових ферментів та/або вмісту білірубіну в сироватці крові, але зв’язок з прийомом препарату, що містить лізиноприл та гідрохлоротіазид, не встановлений.
Повідомлялося про окремі випадки розвитку синкопе і болю в грудях, але зв’язок з прийомом препарату, що містить лізиноприл та гідрохлоротіазид, встановити не вдалося.
Є повідомлення про розвиток нейропатії на тлі прийому інгібіторів АПФ.
Побічні ефекти, зумовлені гідрохлоротіазидом:
інфекції та інвазії: сіалоденіт;
з боку імунної системи: реакції гіперчутливості, включаючи анафілактичну реакцію, шок;
з боку системи крові: лейкопенія, нейтропенія/агранулоцитоз, тромбоцитопенія, апластична анемія, гемолітична анемія, пригнічення функції кісткового мозку;
з боку метаболізму: анорексія; гіперглікемія; глюкозурія; гіперурикемія, що може провокувати подагричні напади у пацієнтів з асимптомним перебігом захворювання; порушення балансу електролітів, включаючи гіпонатріємію та гіпокаліємію; гіпомагніємія; гіперкальціємія; підвищення рівнів ліпідів у крові; подагра; зниження толерантності до глюкози, що може зумовити маніфестацію латентного цукрового діабету; гіпохлоремічний алкалоз, що може індукувати печінкову енцефалопатію або печінкову кому;
з боку психіки: неспокій, депресія, зміни настрою, порушення сну, сплутаність свідомості, дезорієнтація, сонливість, нервозність;
з боку нервової системи: запаморочення, головний біль, судоми, парестезія;
з боку органа зору: ксантопсія, тимчасові порушення зору;
з боку органа слуху: вертиго;
з боку серцево-судинної системи: аритмія, ортостатична артеріальна гіпотензія;
з боку дихальної системи: респіраторний дистрес-синдром, включаючи пневмоніт і набряк легень;
з боку травного тракту: подразнення слизової оболонки шлунка, запор, сухість у роті, відчуття спраги, нудота, блювання;
з боку гепатобіліарної системи: жовтяниця (жовтяниця, зумовлена внутрішньопечінковим холестазом), панкреатит, холецистит;
з боку шкіри: васкуліт, некротизуючий ангіїт, токсичний епідермальний некроліз, синдром Стівенса — Джонсона, реакції фоточутливості, висип, екзема, шкірні вовчакоподібні реакції, реактивація шкірних проявів системного червоного вовчака, кропив’янка, пурпура;
з боку кістково-м’язової системи: м’язові спазми та біль;
з боку сечостатевої системи: ниркова недостатність, дисфункція нирок та інтерстиціальний нефрит, статеві розлади;
загальні порушення: виснаження.
Новоутворення: немеланомний рак шкіри (базальноклітинна карцинома і плоскоклітинна карцинома) (див. фармакодинаміка та ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).

немеланомний рак шкіри. Підвищення ризику виникнення немеланомного раку шкіри (НМРШ) з підвищенням кумулятивної дози гідрохлоротіазиду виявлено в двох фармакоепідеміологічних дослідженнях. Фотосенсибілізувальна дія гідрохлоротіазиду може бути механізмом розвитку цієї патології.
Пацієнтів, які приймають гідрохлоротіазид окремо або в комбінації з іншими лікарськими засобами, слід поінформувати про ризик розвитку НМРШ, особливо при тривалому застосуванні, необхідність регулярно оглядати шкіру та негайно повідомляти лікаря про нові ураження або будь-які підозрілі новоутворення на шкірі, зміни уражень шкіри або родимок.
Для зниження ризику розвитку раку шкіри пацієнтів слід поінформувати про можливі профілактичні заходи, такі як обмеження впливу сонячного світла й УФ-опромінення, а в разі їх впливу — про необхідність адекватного захисту шкірних покривів. Необхідно в найкоротші терміни обстежити підозрілі ураження шкірних покривів, включаючи гістологічне дослідження біопсійного матеріалу.
Пацієнтам, які раніше перенесли НМРШ, також може знадобитися перегляд застосування гідрохлоротіазиду.
Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи . Одночасне застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ або аліскірену асоційоване з підвищеним ризиком артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії та порушення функції нирок (включаючи ГНН).
Якщо ж терапія з використанням подвійної блокади абсолютно необхідна, тому її слід проводити тільки під наглядом фахівців і при постійному ретельному моніторингу функції нирок, рівня електролітів та АТ. Інгібітори АПФ і блокатори рецепторів ангіотензину ІІ не слід застосовувати одночасно пацієнтам з діабетичною нефропатією.
Артеріальна гіпотензія і порушення водно-електролітного балансу. Як і на тлі будь-якої іншої антигіпертензивної терапії, у деяких пацієнтів може розвинутися артеріальна гіпотензія.
У пацієнтів з АГ розвиток гіпотензивного стану більш імовірний при нестачі рідини, наприклад, на тлі терапії діуретиками, дієти з обмеженням солі, діалізу, діареї або блювання або в разі тяжкої ренінзалежної АГ (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ і ПОБІЧНА ДІЯ). Симптоматична гіпотензія також відмічається у пацієнтів із серцевою недостатністю з або без ниркової недостатності.
Цей стан більш імовірний у пацієнтів з тяжким ступенем серцевої недостатності як наслідок застосування високих доз петльових діуретиків, гіпонатріємії або функціональної ниркової недостатності.
Пацієнти з ризиком розвитку симптоматичної гіпотензії на початку терапії та в період корекції дози повинні перебувати під ретельним наглядом.
У таких пацієнтів через певні інтервали часу слід визначати рівень електролітів у сироватці крові.
Особливу увагу необхідно приділяти терапії пацієнтів з ІХС або цереброваскулярними захворюваннями, оскільки надмірне зниження АТ може призвести до інфаркту міокарда або інсульту.
При розвитку артеріальної гіпотензії пацієнта слід покласти на спину і, якщо необхідно, почати в/в інфузію фізіологічного р-ну. Транзиторна гіпотензивна відповідь не є протипоказанням до продовження терапії. Після відновлення ефективного об’єму крові та АТ можливе відновлення терапії зниженою дозою або застосування одного з компонентів препарату окремо.
Пацієнти повинні перебувати під відповідним медичним наглядом, щоб вчасно виявити клінічні ознаки порушення водно-сольового балансу (наприклад гіповолемію, гіпонатріємію, гіпохлоремічний алкалоз, гіпомагніємію чи гіпокаліємію), що можуть розвиватися в разі одночасної діареї чи блювання. У теплу пору року у пацієнтів з набряками може виникати гіпонатріємія за рахунок розрідження крові. За можливості слід усунути гіповолемію та/або зменшення об’єму міжклітинної рідини до початку лікування лізиноприлом і ретельно проконтролювати вплив початкової дози на АТ. У разі розвитку гострого інфаркту міокарда заборонено застосовувати лізиноприл, якщо лікування судинорозширювальними препаратами може погіршити гемодинамічний статус пацієнта (наприклад якщо систолічний АТ становить 100 мм рт. ст. або нижче) або в разі кардіогенного шоку.
Стеноз аортального та мітрального клапана/гіпертрофічна кардіоміопатія. Як і при терапії іншими інгібіторами АПФ, лізиноприл слід з обережністю застосовувати у пацієнтів з обструкцією вихідного тракту лівого шлуночка. Якщо обструкція є гемодинамічно значущою, то прийом препарату Лізиноприл-Н протипоказаний (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Порушення функції нирок. Тіазиди неприйнятні для застосування у пацієнтів з нирковою недостатністю, вони неефективні при кліренсі креатиніну 30 мл/хв або нижче (тяжка ниркова недостатність).
Лізиноприл-Н не можна призначати пацієнтам з легкою або помірно вираженою нирковою недостатністю (кліренс креатиніну від >30 мл/хв до <80 мл/хв), поки шляхом титрування окремих компонентів не буде встановлено, що пацієнту необхідні саме такі дози, як у комбінованій таблетці.
При порушенні функції нирок (кліренс креатиніну <80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу слід підбирати залежно від показників кліренсу креатиніну та клінічної реакції на лікування. Для таких пацієнтів рекомендований постійний моніторинг концентрації калію та креатиніну в крові. У пацієнтів із серцевою недостатністю артеріальна гіпотензія, що виникає після початку терапії інгібіторами АПФ, може спричинити порушення функції нирок. Повідомлялося про ГНН, яка в таких випадках, як правило, зворотна.
У деяких пацієнтів з одно- або двобічним стенозом ниркової артерії або стенозом артерії єдиної нирки, які отримували терапію інгібіторами АПФ, відмічали підвищення концентрації сечовини в крові й креатиніну в сироватці крові, зазвичай зворотне після припинення терапії. Імовірність розвитку даного стану вища у пацієнтів з нирковою недостатністю. Якщо також наявна реноваскулярна гіпертензія, існує підвищений ризик розвитку тяжкої артеріальної гіпотензії та ниркової недостатності. Лікування таких пацієнтів слід починати з низьких доз під ретельним медичним контролем, потрібне обережне титрування дози. Оскільки лікування діуретиками може спричиняти розвиток вищеописаних ситуацій, протягом перших кількох тижнів терапії препаратом Лізиноприл-Н слід контролювати функцію нирок.
У деяких пацієнтів з АГ, які не мають в анамнезі захворювань нирок, при одночасному застосуванні лізиноприлу і діуретика розвивалося, як правило, слабке транзиторне підвищення концентрації сечовини в крові та креатиніну в сироватці крові. Якщо таке відбувається на тлі терапії препаратом Лізиноприл-Н, слід припинити прийом комбінованого препарату. Поновлення терапії можливе після зниження дози або одним з компонентів препарату окремо.
Стан після пересадки нирки. Оскільки даних про застосування лізиноприлу у пацієнтів після пересадки нирки немає, призначення препарату в даній групі пацієнтів не рекомендується.
Пацієнти, які перебувають на гемодіалізі. Застосування препарату Лізиноприл-Н не показано пацієнтам, які перебувають на гемодіалізі з приводу ниркової недостатності.
Анафілактичні реакції у пацієнтів, які перебувають на гемодіалізі. Повідомлялося про високий ризик розвитку анафілактичних реакцій у пацієнтів, яким проводиться гемодіаліз через мембрани з високою гідравлічною проникністю (наприклад AN 69) з одночасною терапією інгібіторами АПФ. Для таких хворих слід розглянути використання іншого типу діалізної мембрани або призначення іншої групи гіпотензивних препаратів.
Захворювання печінки, печінкова недостатність. Дуже рідко прийом інгібіторів АПФ асоціюється із синдромом, що починається з холестатичної жовтяниці та прогресує до фульмінантного некрозу, іноді з летальним наслідком. Механізм цього синдрому нез’ясований. Пацієнти, у яких на тлі прийому препарату розвинулася жовтяниця або виявлено виражене підвищення печінкових ферментів, повинні припинити прийом препарату Лізиноприл-Н та перебувати під відповідним медичним наглядом.
Tіазиди, у тому числі гідрохлоротіазид, слід з обережністю застосовувати у пацієнтів з порушеною функцією печінки або прогресуючим захворюванням печінки, оскільки препарат може спричиняти внутрішньопечінковий холестаз, а навіть мінімальні зміни водно-сольового балансу здатні спровокувати розвиток печінкової коми.
Хірургічне втручання/анестезія. У пацієнтів під час проведення великого хірургічного втручання або під час анестезії препаратами, що спричиняють артеріальну гіпотензію, лізиноприл може додатково блокувати утворення ангіотензину II при компенсаторному вивільненні реніну. Якщо розвиток артеріальної гіпотензії вважається наслідком цього механізму, її можна усунути шляхом введення великої кількості рідини.
Метаболічні та ендокринні ефекти. Відомо, що одночасне призначення інгібіторів АПФ та протидіабетичних препаратів (інсуліну, пероральних гіпоглікемічних препаратів) може спричинити підвищення концентрації глюкози в крові та знизити ризик розвитку гіпоглікемії. Цей феномен з більшою ймовірністю розвивається протягом перших тижнів комбінованої терапії та в разі ниркової недостатності.
Терапія тіазидами може знижувати толерантність до глюкози. Може бути потрібна корекція дози протидіабетичних препаратів, включаючи інсулін. Тіазиди можуть зменшувати виділення кальцію із сечею і спричиняти стрибкоподібне і незначне підвищення вмісту кальцію в сироватці крові. Виражена гіперкаліємія може бути ознакою прихованого гіперпаратиреозу. Слід припинити прийом тіазидних діуретиків до проведення тестів з оцінки функції паратиреоїдних залоз. Підвищення концентрації ХС і ТГ може бути пов’язане з терапією тіазидними діуретиками.
Терапія тіазидами може прискорити появу гіперурикемії та/або подагри у деяких пацієнтів. Однак лізиноприл може підвищувати рівень сечової кислоти в сечі й тим самим послаблювати гіперурикемічний ефект гідрохлоротіазиду.
Гіперчутливість/ангіоневротичний набряк. Повідомлялося про окремі випадки розвитку ангіоневротичного набряку обличчя, кінцівок, губ, язика, голосових зв’язок та/або гортані у пацієнтів, які отримували лікування інгібіторами АПФ, включаючи лізиноприл. Дані явища можуть розвинутися на будь-якому етапі лікування. У такому разі слід негайно відмінити лізиноприл і встановити відповідний нагляд, щоб переконатися в повному зникненні симптомів до виписки пацієнта. Навіть тоді, коли наявний лише набряк язика без розвитку порушення дихання, може бути необхідне тривале спостереження за станом пацієнта, оскільки терапії антигістамінними і кортикостероїдними препаратами може бути недостатньо.
Дуже рідко повідомлялося про летальні випадки ангіоневротичного набряку внаслідок набряку гортані або язика. У разі коли розвивається набряк язика, голосової щілини або гортані, що з високою ймовірністю може спричинити обструкцію дихальних шляхів, слід негайно починати відповідну невідкладну терапію. Вона може включати призначення епінефрину та/або підтримку прохідності дихальних шляхів пацієнта. Пацієнт повинен перебувати під пильним медичним наглядом до повного і стійкого зникнення симптомів. Ангіоневротичний набряк також може уражувати кишечник і проявлятися гострим болем у животі, нудотою, блюванням і діареєю.
Пацієнти з ангіоневротичним набряком в анамнезі, не пов’язаним з прийомом інгібіторів АПФ, можуть мати підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку на тлі терапії інгібіторами АПФ.
У пацієнтів, які отримують терапію тіазидами, реакція гіперчутливості може розвинутися незалежно від наявності або відсутності в анамнезі алергії або БА. Повідомлялося про загострення або активацію системного червоного вовчака на тлі застосування тіазидів.
Раса. Частота розвитку ангіоневротичного набряку на тлі застосування інгібіторів АПФ вища у пацієнтів негроїдної раси порівняно з пацієнтами інших рас. Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл може менш ефективно знижувати АТ у пацієнтів негроїдної раси порівняно з пацієнтами інших рас, що, можливо, є наслідком вищої частоти низькоренінової гіпертензії у цих пацієнтів.
Анафілактичні реакції у зв’язку з аферезом ЛПНЩ. У рідкісних випадках у пацієнтів, які отримують терапію інгібіторами АПФ, розвивалися загрозливі для життя анафілактичні реакції під час аферезу ЛПНЩ сульфатом декстрану. Цих симптомів можна уникнути шляхом тимчасового припинення терапії інгібіторами АПФ перед кожним аферезом.
Десенсибілізація. У пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ під час десенсибілізуючої терапії (наприклад отрутою перетинчастокрилих комах), розвивається безперервна анафілактична реакція. У цих же пацієнтів такої реакції вдавалося уникнути, тимчасово відмовившись від терапії інгібіторами АПФ, але вона з’являлася знову при випадковому повторному призначенні препарату.
Гіперкаліємія. У деяких пацієнтів, які отримували лікування інгібіторами АПФ, включаючи лізиноприл, відмічали підвищення вмісту калію в сироватці крові. Група ризику розвитку гіперкаліємії включала пацієнтів з нирковою недостатністю, цукровим діабетом і тих, хто застосовує одночасно калійзберігаючі діуретики, харчові добавки з калієм чи замінники солі, які містять калій, а також хворих, які приймають інші лікарські засоби, які можуть підвищувати рівень калію в плазмі крові (наприклад гепарин). Якщо одночасний прийом вищезазначених засобів вважається необхідним, рекомендується регулярний контроль калію в сироватці крові.
Нейтропенія/агранулоцитоз/тромбоцитопенія/анемія. Повідомлялося про розвиток нейтропенії, агранулоцитозу, тромбоцитопенії та анемії у пацієнтів, які отримували терапію інгібіторами АПФ. У хворих з нормальною функцією нирок без інших ускладнюючих чинників нейтропенія розвивається рідко. Нейтропенія та агранулоцитоз минають при припиненні прийому інгібіторів АПФ.
Пацієнтам з колагенозом судин, які отримують терапію імунодепресантами, алопуринолом або прокаїнамідом або мають поєднання цих ускладнювальних факторів, особливо на тлі вже існуючого порушення функції нирок, лізиноприл слід застосовувати з надзвичайною обережністю. У деяких з таких хворих розвивалися серйозні інфекції, які в кількох випадках не відповідали на інтенсивну антибактеріальну терапію. При призначенні таким пацієнтам лізиноприлу слід регулярно контролювати кількість лейкоцитів, а пацієнту слід рекомендувати повідомляти про ознаки інфекцій.
Кашель. Повідомлялося про розвиток кашлю у пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ. Кашель непродуктивний, постійний і припиняється після відміни терапії. Те, що інгібітори АПФ спричиняють кашель, слід враховувати при проведенні диференціальної діагностики кашлю.
Препарати літію. Слід уникати поєднання прийому інгібіторів АПФ та препаратів літію.
Реакції фотосенсибілізації. Під час лікування тіазидними діуретиками повідомлялося про випадки реакцій фотосенсибілізації. Якщо під час лікування виникають реакції фотосенсибілізації, то рекомендовано відмінити препарат. Якщо лікар вважає, що потрібно повторно призначити препарат, рекомендовано захистити ділянки тіла, які піддаються впливу сонячних променів чи штучного УФ-опромінення.
Лабораторні показники. Препарат може впливати на результати таких лабораторних аналізів: гідрохлоротіазид може знижувати рівень зв’язаного з білками йоду у плазмі крові (лікування гідрохлоротіазидом слід припинити перед проведенням лабораторного обстеження з метою оцінки функції паращитовидної залози) та підвищувати концентрацію вільного білірубіну в плазмі крові.
Застосування у період вагітності або годування грудьми. Вагітність. Препарат протипоказано застосовувати у вагітних або жінок, які планують завагітніти.
Якщо під час лікування цим препаратом підтверджується вагітність, його прийом необхідно негайно припинити і, якщо потрібно, замінити іншим лікарським засобом, дозволеним до застосування у вагітних.
Годування грудьми. Препарат протипоказаний у період годування грудьми.
Невідомо, чи проникають лізиноприл і гідрохлоротіазид у грудне молоко в кількості, достатній для впливу на дитину при застосуванні препарату навіть у терапевтичних дозах.
Оскільки існує можливість розвитку серйозних реакцій у новонароджених, які знаходяться на грудному вигодовуванні, слід прийняти рішення про припинення годування грудьми або припинення прийому препарату Лізиноприл-Н, беручи до уваги необхідність препарату для матері.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або іншими механізмами. Унаслідок розвитку побічних реакцій, особливо на початку терапії, препарат може слабко або помірно впливати на швидкість реакції, тому слід утриматися від керування транспортними засобами або іншими механізмами. Ризик цього підвищується, якщо прийом препарату Лізиноприл-Н поєднується із вживанням алкоголю.

діуретики. Застосування на піку терапії лізиноприлом діуретика забезпечить додатковий антигіпертензивний ефект.
Після першої дози препарату Лізиноприл-Н може розвинутися симптоматична гіпотензія; виникнення даного стану більш імовірне у пацієнтів зі зневодненням та/або нестачею солі в результаті попередньої терапії діуретиками. Застосування діуретиків потрібно припинити до початку терапії препаратом Лізиноприл-Н.
Харчові добавки, що містять калій, калійзберігаючі діуретики або замінники солі, що містять калій. Виведення калію на тлі прийому тіазидних діуретиків зазвичай послаблюється калійзберігаючим ефектом лізиноприлу. Використання харчових добавок, що містять калій, калійзберігаючих речовин або замінників солі, що містять калій, особливо у пацієнтів з порушеною функцією нирок, може призвести до значного збільшення вмісту калію в сироватці крові. Якщо одночасне застосування препарату і будь-якої із цих речовин є необхідним, їх слід застосовувати з обережністю на тлі частого контролю вмісту калію в сироватці крові.
Трициклічні антидепресанти/антипсихотичні препарати/анестетики. Одночасне застосування деяких анестетиків, трициклічних антидепресантів або антипсихотичних препаратів та інгібіторів АПФ може призвести до додаткового зниження АТ.
Наркотичні/антипсихотичні препарати. На тлі прийому інгібіторів АПФ може розвинутися ортостатична гіпотензія.
Барбітурати або наркотики. Можливе посилення ортостатичної гіпотензії.
НПЗП/протиревматичні препарати. Тривале застосування НПЗП (селективні інгібітори ЦОГ-2, ацетилсаліцилова кислота більше 3 г/добу і неселективні НПЗП) може зменшувати вираженість гіпотензивної дії як інгібітора АПФ, так і тіазиду. Одночасне застосування НПЗП та інгібіторів АПФ може погіршувати функцію нирок. Цей ефект зазвичай минущий. У рідкісних випадках може розвинутися ГНН, у першу чергу у пацієнтів з порушеною функцією нирок, що буває в осіб літнього віку, і у хворих у стані дегідратації.
У деяких пацієнтів призначення НПЗП може знизити діуретичний, натрійуретичний та антигіпертензивний ефект діуретиків.
Повідомлялося про підвищення рівня калію в плазмі крові, спричинене застосуванням НПЗП та інгібіторів АПФ, що може призвести до порушення функції нирок.
Симпатоміметики. Симпатоміметики можуть знижувати гіпотензивний ефект інгібіторів АПФ.
Інші антигіпертензивні препарати. Антигіпертензивний ефект препарату Лізиноприл-Н може бути посилений при одночасному призначенні інших препаратів, що, імовірно, може спричинити ортостатичну гіпотензію. Одночасне застосування гліцерилтринітрату та інших нітратів або інших вазодилататорів може додатково знижувати АТ.
Ацетилсаліцилова кислота, тромболітики, блокатори β-адренорецепторів, нітрати. Лізиноприл-Н можна застосовувати одночасно з ацетилсаліциловою кислотою (у кардіологічних дозах), тромболітиками, блокаторами β-адренорецепторів та/або нітратами.
Протидіабетичні препарати. Відомо, що одночасне застосування інгібіторів АПФ і протидіабетичних лікарських засобів (інсулін, пероральні гіпоглікемічні препарати) може призвести до посилення цукрознижувальної дії з ризиком розвитку гіпоглікемії. Можливість розвитку цього феномена більш імовірна протягом перших 2 тиж комбінованої терапії та у пацієнтів з порушеною функцією нирок.
Можливе зниження толерантності до глюкози, тому може виникнути потреба у зміні дозування протидіабетичного лікарського засобу.
Антиподагричні засоби (пробенецид, сульфінпіразон та алопуринол). Одночасне застосування інгібіторів АПФ та алопуринолу підвищує ризик ушкодження нирок і може призвести до підвищення ризику лейкопенії.
Може виникнути потреба в корекції дози урикозуричних засобів, оскільки гідрохлоротіазид може підвищувати рівень сечової кислоти в сироватці крові. Можливо, виникне необхідність у підвищенні дози пробенециду чи сульфінпіразону. При одночасному застосуванні тіазидів можливе підвищення частоти реакцій гіперчутливості до алопуринолу.
Циклоспорин. Одночасне застосування інгібіторів АПФ та циклоспорину підвищує ризик ушкодження нирок і гіперкаліємії.
Ловастатин. Одночасне застосування інгібіторів АПФ та ловастатину підвищує ризик гіперкаліємії.
Цитостатики, імуносупресанти, прокаїнамід. Одночасне застосування з інгібіторами АПФ може призвести до підвищення ризику лейкопенії.
Золото. Нітритоїдні реакції (симптоми вазодилатації, включаючи гіперемію, нудоту, запаморочення та артеріальну гіпотензію, які можуть проявлятися в тяжкій формі) внаслідок ін’єкцій золота (наприклад натрію ауротіомалат) відмічають частіше у пацієнтів, які одночасно приймають лізиноприл.
Амфотерицин B (парентерально), карбеноксолон, кортикостероїди, кортикотропін (АКТГ) або стимулюючі проносні. Гідрохлоротіазид може посилювати порушення водно-електролітного балансу, особливо гіпокаліємію.
Серцеві глікозиди. Існує підвищений ризик передозування серцевих глікозидів у зв’язку з гіпокаліємією, спричиненою тіазидами.
Колестирамін і колестипол. Можуть знижувати або погіршувати абсорбцію гідрохлоротіазиду, тому Лізиноприл-Н слід приймати принаймні за 1 год до або через 4–6 год після прийому цих препаратів.
Недеполяризуючі м’язові релаксанти (наприклад тубокурарин). Гідрохлоротіазид може посилювати дію даних препаратів.
Лікарські засоби, що спричиняють шлуночкову тахікардію типу пірует. Унаслідок ризику розвитку гіперкаліємії одночасне застосування гідрохлоротіазиду і лікарських засобів, на ефекти яких впливають зміни рівня калію в плазмі крові та які можуть спричинити шлуночкову тахікардію типу пірует, слід проводити з обережністю.
Рекомендуються періодичний моніторинг рівня калію в сироватці крові та ЕКГ-обстеження, якщо гідрохлоротіазид приймають одночасно з препаратами, на ефекти яких впливають зміни рівня калію в сироватці крові, та з нижчезазначеними препаратами, які спричиняють поліморфну тахікардію піруетного типу (шлуночкову тахікардію), у тому числі з деякими антиаритмічними засобами, такими як:
• антиаритмічні засоби класу Іа (наприклад хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);
• антиаритмічні засоби класу III (наприклад аміодарон, соталол, дофетилід, ібутилід);
• деякі нейролептики (наприклад тіоридазин, хлорпромазин, левомепромазин, трифторперазин, ціамемазин, сульпірид, сультоприд, амісульпірид, тіаприд, пімозид, галоперидол, дроперидол);
• інші лікарські засоби (наприклад бепридил, цизаприд, дифеманіл, еритроміцин для в/в введення, галофантрин, мізоластин, пентамідин, терфенадин, вінкамін для в/в введення).
Соталол. Спричинена тіазидами гіпокаліємія може підвищувати ризик розвитку спричиненої соталолом аритмії.
Препарати літію. Препарати літію зазвичай не слід призначати одночасно з діуретиками або інгібіторами АПФ. Діуретичні препарати та інгібітори АПФ знижують нирковий кліренс літію і підвищують ризик інтоксикації літієм. Якщо все-таки є необхідність у призначенні даної комбінації препаратів, рівень літію слід ретельно відстежувати.
Триметоприм. Одночасне застосування інгібіторів АПФ і тіазидів із триметопримом підвищує ризик гіперкаліємії.
Кортикостероїди, АКТГ. Посилена втрата електролітів, особливо гіпокаліємія.
Пресорні аміни (наприклад епінефрин (адреналін)). Можливе зниження відповіді на дію пресорних амінів, але не настільки, щоб припинити їх застосування.
Алкоголь. Алкоголь може посилювати гіпотензивний ефект будь-яких антигіпертензивних препаратів.
Антациди. Знижують біодоступність інгібіторів АПФ.
Метформін. Застосовувати з обережністю з огляду на ризик розвитку лактатного ацидозу за рахунок можливої обумовленої гідрохлоротіазидом функціональної ниркової недостатності.
Антихолінергічні засоби (атропін, біпериден). Через ослаблення моторики травного тракту та зниження швидкості евакуації зі шлунка біодоступність діуретиків тіазидного типу підвищується.
Цитотоксичні засоби (наприклад циклофосфамід, метотрексат). Тіазиди можуть зменшувати виведення нирками цитотоксичних лікарських засобів і потенціювати їх мієлосупресорний ефект.
Метилдопа. Повідомлялося про окремі випадки виникнення гемолітичної анемії при одночасному застосуванні гідрохлоротіазиду та метилдопи.
Вплив на результати лабораторних аналізів. Через вплив на обмін кальцію тіазиди можуть впливати на результати оцінки функції паращитовидної залози.
Карбамазепін. З огляду на ризик симптомної гіпонатріємії необхідний клінічний та біологічний моніторинг.
Йодовмісні контрастні засоби. У разі індукованої діуретиками дегідратації підвищується ризик розвитку ГНН, переважно при застосуванні високих доз йодовмісних контрастних засобів. Пацієнти потребують регідратації до введення йодовмісних препаратів.
Блокатори β-адренорецепторів та діазоксид. Одночасне застосування тіазидних діуретиків, у тому числі гідрохлоротіазиду, з блокаторами β-адренорецепторів може підвищувати ризик гіперглікемії. Тіазидні діуретики, включаючи гідрохлоротіазид, можуть посилювати гіперглікемічний ефект діаксозиду.
Амантадин. Тіазиди, у тому числі гідрохлоротіазид, можуть підвищувати ризик розвитку побічних ефектів, спричинених амантадином.

особливої інформації про лікування передозування лізиноприлу/гідрохлоротіазиду немає.
Лізиноприл. Симптоми: артеріальна гіпотензія, порушення електролітного балансу, ниркова недостатність, циркуляторний шок, гіпервентиляція, тахікардія, прискорене серцебиття, брадикардія, запаморочення, неспокій і кашель.
Гідрохлоротіазид. Симптоми: найчастіше відмічають симптоми, спричинені елімінацією електролітів (гіпокаліємія, гіпохлоремія, гіпонатріємія) і дегідратацією внаслідок надмірного застосування діуретиків: судоми; парез; ниркова недостатність; пригнічення свідомості, включаючи кому; тахікардія, шок, слабкість, сплутаність свідомості, запаморочення, спазми м’язів, парестезія, виснаження, розлади свідомості, нудота, блювання, спрага, поліурія, олігурія, анурія, гіпокаліємія, гіпонатріємія, гіпохлоремія, алкалоз, підвищення рівня азоту сечовини в крові (в основному ниркова недостатність). При одночасному призначенні серцевих глікозидів гіпокаліємія може посилити серцеву аритмію.
Лікування: симптоматична та підтримувальна терапія. Лікування препаратом Лізиноприл-Н слід припинити і за станом пацієнта необхідно встановити ретельний нагляд. Терапевтичні заходи залежать від характеру і тяжкості симптомів. Слід вжити заходів для запобігання всмоктуванню для прискорення елімінації.
У разі розвитку тяжкої артеріальної гіпотензії пацієнта слід покласти на спину, припіднявши нижні кінцівки і швидко розпочати в/в інфузію фізіологічного р-ну. Можна розглянути можливість лікування ангіотензином II (якщо це доступно). Як і всі інгібітори АПФ, лізиноприл може бути виведений із загального кровотоку шляхом гемодіалізу. Слід уникати застосування поліакрилнітрилової діалізної мембрани з високою гідравлічною проникністю. Слід контролювати рівень електролітів та креатиніну у сироватці крові. Для лікування резистентної брадикардії показана установка кардіостимулятора. Слід проводити частий моніторинг основних показників життєдіяльності, електролітів і креатиніну в сироватці крові.
Якщо в результаті даних заходів не досягнуто бажаного результату, необхідне в/в введення катехоламіну. Брадикардія також може бути зменшена шляхом прийому атропіну.

при температурі не вище 25 °С.