Зокардіс^® Плюс 30/12,5 (Zocardis^® Plus 30/12,5)

Зофеноприл кальцію - 30 мг

Гідрохлоротіазид - 12,5 мг

фармакодинаміка. Зокардіс^® Плюс 30/12,5 — це комбінований препарат, що складається із зофеноприлу, інгібітора АПФ, та гідрохлоротіазиду, діуретичного засобу тіазидового ряду. Механізми дії обох речовин доповнюють один одного і їх антигіпертензивна дія посилюється.
Зофеноприл — сульфгідрильний інгібітор АПФ, що пригнічує фермент, який каталізує перетворення ангіотензину I в ангіотензин II — пептид з вазоконстрикторною дією. Це приводить до послаблення вазоконстрикторної активності і зниження секреції альдостерону. Останній може призводити до підвищення концентрації калію в сироватці крові з одночасним виведенням з організму натрію і води. Розрив негативного зворотного зв’язку між ангіотензином II і секрецією реніну веде до підвищення активності реніну у плазмі крові. Механізм зниження АТ зофеноприлом ґрунтується на первинному пригніченні системи ренін — ангіотензин — альдостерон. АПФ ідентичний кініназі II, ферменту, що каталізує розпад брадикініну — потужного судинорозширювального пептиду. Це, очевидно, відіграє певну роль у реалізації терапевтичного ефекту інгібіторів АПФ.
Гідрохлоротіазид — діуретичний і антигіпертензивний засіб. Він впливає на реабсорбцію електролітів у дистальній частині ниркових канальців. Гідрохлоротіазид посилює виведення натрію і хлору у приблизно однакових кількостях. Натрійурез може супроводжуватися втратою певної кількості калію і бікарбонату. Імовірно, у зв’язку з блокадою ренін-ангіотензин-альдостеронової системи одночасний прийом гідрохлоротіазиду із зофеноприлом призводить до відновлення втрат калію, пов’язаних з дією діуретичного засобу. Діурез починається протягом 2 год після прийому гідрохлоротіазиду, досягає максимуму приблизно через 4 год і триває близько 6–12 год.
Інша інформація. Одночасне застосування інгібіторів АПФ та блокаторів рецепторів ангіотензину II було досліджено у двох широкомасштабних рандомізованих контрольованих дослідженнях (ONTARGET (ONgoing Telmisartan Alone і в комбінації з Ramipril Global Endpoint Trial) і VA NEPHRON-D (The Veterans Affairs Nephropathy in Diabetes)).
ONTARGET — дослідження, проведене за участю пацієнтів із серцево-судинним або цереброваскулярним захворюванням в анамнезі або цукровим діабетом II типу, що супроводжується ознаками ураження органа-мішені. VA NEPHRON-D — дослідження, проведене за участю пацієнтів з цукровим діабетом II типу та діабетичною нефропатією. Дані дослідження не виявили значущого сприятливого впливу на результат ниркових та/або серцево-судинних захворювань і на летальність від них, тоді як порівняно з монотерапією відзначався підвищений ризик розвитку гіперкаліємії, гострого ураження нирок та/або артеріальної гіпотензії. Враховуючи схожість фармакодинамічних властивостей, дані результати також застосовні для інших інгібіторів АПФ та блокаторів рецепторів ангіотензину II.
Тому пацієнтам з діабетичною нефропатією не слід одночасно застосовувати інгібіторів АПФ та блокаторів рецепторів ангіотензину II.
ALTITUDE (Aliskiren Trial in Type ІІ Diabetes Using Cardiovascular and Renal Disease Endpoints) — дослідження, проведене для виявлення позитивного ефекту від додавання аліскірену до стандартної терапії інгібіторами АПФ або блокаторами рецепторів ангіотензину II, за участю пацієнтів із цукровим діабетом II типу та хронічним захворюванням нирок, серцево-судинними захворюваннями або з наявністю обох захворювань. Дане дослідження було перервано раніше у зв’язку з підвищеним ризиком розвитку небажаних наслідків. Летальність від серцево-судинних захворювань і виникнення інсульту були частішими у групі, що застосовувала аліскірен, ніж у групі, що застосовувала плацебо, а повідомлення з важливою інформацією щодо небажаних явищ та інформацією про серйозні небажані явища (гіперкаліємія, артеріальна гіпотензія і порушення функції нирок) були частішими у групі, яка застосовувала аліскірен, ніж у групі, що застосовувала плацебо.
Немеланомний рак шкіри (НМРШ). Наявні дані епідеміологічних досліджень показали зв’язок між сукупною дозою гідрохлоротіазиду та розвитком НМРШ. Одне дослідження охоплювало популяцію із 71 533 пацієнтів із базальноклітинною карциномою (БКК) та 8629 пацієнтів із плоскоклітинною карциномою (ПКК), які порівнювалися з 1 430 833 та 172 462 учасниками груп контролю відповідно. Застосування високих доз гідрохлоротіазиду (сукупно ≥50 000 мг) пов’язувалося зі скоригованим співвідношенням ризиків (СР) 1,29 (95% довірчий інтервал (ДІ) 1,23–1,35) для БКК і 3,98 (95% ДІ 3,68–4,31) — для ПКК. Чіткий взаємозв’язок між сукупною дозою та відповіддю організму виявлений як для БКК, так і для ПКК. Інше дослідження показало можливий зв’язок між раком губи (ПКК) та дією гідрохлоротіазиду: 633 пацієнти з раком губи порівнювалися з 63 067 учасниками контрольної групи із використанням стратегії вибірки з урахуванням ризику. Було продемонстровано взаємозв’язок між сукупною дозою та реакцією: скориговане СР становило 2,1 (95% ДІ 1,7–2,6), що збільшувалося до СР 3,9 (3,0–4,9) при застосуванні високих доз (~25 000 мг) і СР 7,7 (5,7–10,5) при найвищій сукупній дозі (~100 000 мг) (також див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Фармакокінетика. Поєднаний прийом зофеноприлу і гідрохлоротіазиду незначною мірою або практично не впливає на біодоступність діючих речовин окремо. Комбінований препарат біоеквівалентний обом моноречовинам, прийнятим одночасно.
Зофеноприл є проліками, оскільки активним інгібітором є зофеноприлат — вільна сульфгідрильна сполука, що отримується в результаті тіоефірного гідролізу.
Всмоктування. Зофеноприл при пероральному застосуванні швидко і повністю всмоктується і майже повністю перетворюється у зофеноприлат. C_max в крові після перорального застосування зофеноприлу досягається через 1,5 год. Кінетика окремої дози є лінійною в інтервалі доз 10–80 мг зофеноприлу. Після прийому 15–60 мг зофеноприлу протягом 3 тиж кумуляції немає. Наявність у ШКТ їжі знижує швидкість, але не ступінь всмоктування, AUC зофеноприлату до і після їди майже ідентична.
Розподіл. Близько 88% кількості циркулюючої радіоактивної речовини, виміряної ex vivo після прийому міченого радіоактивним ізотопом зофеноприлу, зв’язується з білками плазми крові, а об’єм розподілу в рівноважному стані становить 96 л.
Біотрансформація. У сечі людини після прийому міченого радіоактивним ізотопом зофеноприлу виявлено 8 метаболітів, що становлять 76% загального вмісту радіоактивної речовини в сечі. Основним метаболітом є зофеноприлат (22%), який потім метаболізується декількома шляхами, включаючи кон’югацію з глюкуроновою кислотою (17%), циклізацію і кон’югацію з глюкуроновою кислотою (13%), кон’югацію з цистеїном (9%) і S-метилювання тіолової групи (8%).
Виведення. Радіоактивно мічений зофеноприлат після в/в введення виводиться з сечею (76%) та калом (16%), а після перорального застосування в сечі та калі виявляється 69 та 26% загального вмісту радіоактивної речовини відповідно, що свідчить про наявність двох шляхів виведення, а саме — через нирки та печінку. T_½ зофеноприлату після перорального застосування зофеноприлу становить 5,5 год, а його загальний кліренс в організмі — 1300 мл/хв.
Фармакокінетика в окремих групах пацієнтів.
Фармакокінетика у пацієнтів літнього віку. Пацієнтам літнього віку з нормальною нирковою функцією корекція дози препарату не потрібна.
Фармакокінетика при порушенні функції нирок. На основі порівняння ключових фармакокінетичних параметрів зофеноприлату, виміряних після перорального застосування радіоактивно міченого зофеноприлу, встановлено, що у пацієнтів із порушенням функції нирок легкого ступеня (кліренс креатиніну >45 та <90 мл/хв) зофеноприл виводиться з організму з такою ж швидкістю, що й у пацієнтів із нормальною функцією нирок (кліренс креатиніну >90 мл/хв). У пацієнтів із помірним або тяжким порушенням функції нирок (7–44 мл/хв) швидкість виведення знижена приблизно до 50% від нормальної. У пацієнтів із термінальною нирковою недостатністю, яким проводять сеанси гемодіалізу та перитонеального діалізу, швидкість виведення знижена до 25% від нормальної.
Фармакокінетика при порушенні функції печінки. У пацієнтів із порушенням функції печінки легкого або помірного ступеня, які отримували радіоактивно мічений зофеноприл одноразово, значення T_max та C_max для зофеноприлату були подібні до значень, отриманих у пацієнтів із нормальною функцією печінки. Однак значення AUC у пацієнтів із цирозом печінки були приблизно у 2 рази більшим порівняно зі значенням AUC у пацієнтів із нормальною функцією печінки. Таким чином, пацієнтам із порушенням функції печінки легкого та середнього ступеня тяжкості слід застосовувати половину початкової дози, що рекомендується пацієнтам із нормальною функцією печінки. Дані щодо фармакокінетики зофеноприлу та зофеноприлату у пацієнтів із тяжким порушенням функції печінки відсутні, тому таким пацієнтам зофеноприл протипоказаний.
Гідрохлоротіазид
Всмоктування. Гідрохлоротіазид при пероральному застосуванні добре всмоктується (65–75%). Концентрація у плазмі крові лінійно залежить від дози препарату. Всмоктування гідрохлоротіазиду змінюється залежно від часу проходження по кишечнику, збільшуючись при більш тривалому проходженні, наприклад з їжею. За результатами оцінки концентрації лікарського засобу у плазмі крові за добу, встановлено, що T_½ із плазми крові коливається від 5,6 до 14,8 год, а C_max у плазмі крові досягається через 1–5 год після прийому.
Розподіл. Тіазиди широко розподіляються у рідинах організму і значною мірою (на 92%) зв’язуються з білками плазми крові, переважно з альбуміном, причому заміщені молекули зв’язуються найбільш активно. Це призводить до більш низького ниркового кліренсу і, таким чином, до більш тривалої дії. Взаємозв’язок між концентрацією гідрохлоротіазиду у плазмі крові та ступенем зниження АТ не встановлено.
Виведення. Гідрохлоротіазид виділяється переважно нирками. Основна частина препарату виводиться із сечею у незміненому стані і через 3–6 год після перорального застосування у сечі виявляється більш ніж 95% незміненого гідрохлоротіазиду. У пацієнтів із захворюванням нирок концентрація гідрохлоротіазиду в крові підвищується, а T_½ подовжується. Гідрохлоротіазид проходить через плацентарний бар’єр, але через ГЕБ він не проникає.
Доклінічні дані з безпеки. Дослідження гострої токсичності, токсичності при багаторазовому введенні та генотоксичності не виявили специфічних ризиків комбінованого лікарського засобу Зокардіс^® Плюс для людини.
Дослідження репродуктивної токсичності комбінованого лікарського засобу Зокардіс^® Плюс, проведені на щурах та кролях, також не виявили тератогенної дії зофеноприлу та гідрохлоротіазиду. Однак у вагітних щурів та кролів застосування комбінації значно підвищувало токсичність для матері порівняно із застосуванням лише зофеноприлу.
Досліджень канцерогенності комбінації зофеноприл/гідрохлоротіазид не проводили.
Дослідження канцерогенності монотерапії зофеноприлом на мишах та щурах канцерогенних ефектів не виявили.
У стандартних доклінічних дослідженнях фармакології безпеки, токсичності при багаторазовому застосуванні, генотоксичності та канцерогенності специфічного ризику гідрохлоротіазиду для людини не виявлено.

есенціальна АГ легкого та помірного ступеня тяжкості.
Цей комбінований лікарський засіб показаний хворим з недостатньою реакцією на монотерапію зофеноприлом.

дозування. Дорослі. Перед застосуванням лікарського засобу з фіксованою комбінацією рекомендується встановити дози окремих компонентів (тобто зофеноприлу та гідрохлоротіазиду).
У разі необхідності можлива безпосередня заміна монопрепаратів на лікарський засіб з фіксованою комбінацією.
Для пацієнтів без порушень водно-електролітного обміну звичайна ефективна доза становить 1 таблетка 1 раз на добу.
Пацієнтам із підозрою на порушення водно-електролітного обміну Зокардіс^® Плюс 30/12,5 застосовувати не рекомендується.
Пацієнти літнього віку (від 65 років). Пацієнтам літнього віку з нормальним кліренсом креатиніну корекції дози не потрібно. Пацієнтам літнього віку зі зниженим кліренсом креатиніну (<45 мл/хв) не рекомендується застосовувати Зокардіс^® Плюс 30/12,5.
Кліренс креатиніну можна розрахувати на підставі сироваткової концентрації креатиніну за формулою Кокрофта — Голта:

Вищевказаний метод застосовують для розрахунку кліренсу креатиніну у чоловіків. У жінок отримане значення множать на 0,85.
Діти. Застосування препарату Зокардіс^® Плюс 30/12,5 дітям і підліткам віком до 18 років не рекомендується через відсутність даних щодо безпеки та ефективності.
Пацієнти з порушенням функції нирок або які отримують сеанси гемодіалізу. Пацієнтам з легким порушенням функції нирок та АГ (кліренс креатиніну >45 мл/хв) можна призначати таку ж дозу і режим прийому лікарського засобу Зокардіс^® Плюс 30/12,5, як і хворим з нормальною функцією нирок. Пацієнтам з помірним або тяжким порушенням функції нирок (кліренс креатиніну <45 мл/хв) застосування препарату Зокардіс^® Плюс 30/12,5 не рекомендується (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ). Хворим з тяжким порушенням функції нирок (кліренс креатиніну <30 мл/хв) препарат Зокардіс^® Плюс 30/12,5 протипоказаний (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ). Пацієнтам з АГ, які отримують сеанси гемодіалізу, препарат Зокардіс^® Плюс 30/12,5 не рекомендується.
Пацієнти з порушенням функції печінки. Для пацієнтів з АГ із легким або помірним порушенням функції печінки, які приймали зофеноприл у дозі 30 мг у вигляді монотерапії, може застосовуватися той самий режим дозування, що і для хворих з нормальною функцією печінки. Пацієнтам з АГ із тяжким порушенням функції печінки препарат Зокардіс^® Плюс 30/12,5 протипоказаний.
Спосіб застосування. Препарат Зокардіс^® Плюс 30/12,5 слід застосовувати 1 раз на добу незалежно від прийому їжі.
Для полегшення ковтання таблетку можна розділити на дві половини та проковтнути їх по черзі у призначений час.

• вагітність, планування вагітності (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ та Застосування у період вагітності або годування грудьми);
• підвищена чутливість до зофеноприлу або будь-якого іншого інгібітора АПФ;
• підвищена чутливість до гідрохлоротіазиду або інших похідних сульфонамідів;
• підвищена чутливість до допоміжних речовин препарату;
• ангіоневротичний набряк в анамнезі, пов’язаний із попереднім лікуванням інгібітором АПФ;
• одночасне застосування при терапії препаратом сакубітрил/валсартан. Лікування препаратом Зокардіс^® Плюс 30/12,5 не можна розпочинати раніше, ніж через 36 год після останнього прийому препарату сакубітрил/валсартан (також див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ та ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ);
• спадковий або ідіопатичний ангіоневротичний набряк;
• тяжкі порушення функції печінки;
• тяжкі порушення функції нирок (кліренс креатиніну <30 мл/хв);
• двосторонній стеноз ниркової артерії або стеноз ниркової артерії єдиної нирки;
• одночасне застосування лікарського засобу Зокардіс^® Плюс 30/12,5 і препаратів, що містять аліскірен, протипоказано пацієнтам з цукровим діабетом або порушенням функції нирок (швидкість клубочкової фільтрації <60 мл/хв/1,73 м²) (див.  ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ та Фармакодинаміка).

у проведених контрольованих клінічних дослідженнях за участю 597 пацієнтів, які отримували у порядку рандомізації зофеноприл та гідрохлоротіазид, не виявлено побічних реакцій, специфічних для цієї комбінації. Відмічали лише побічні реакції, що були раніше встановлені для зофеноприлу кальцію та гідрохлоротіазиду. Частота побічних реакцій не пов’язана зі статтю або віком хворого.
Перелік побічних реакцій представлено в табл. 1.
Побічні реакції, що відмічалися під час проведення клінічних випробувань, та ті, що мали щонайменше імовірний або можливий взаємозв’язок із лікуванням препаратом Зокардіс^® Плюс 30/12,5, наведені у табл. 1. Ці реакції класифікуються за системами органів та частотою виникнення: дуже часто (≥1/10); часто (≥1/100, <1/10); нечасто (≥1/1000, ≤1/100); рідко (≥1/10 000, ≤1/1000); дуже рідко (≤1/10 000).
Таблиця 1.

Додаткова інформація щодо окремих компонентів. Відомі побічні реакції, характерні для кожної діючої речовини при їх окремому застосуванні, що можуть відмічати при застосуванні препарату Зокардіс^® Плюс 30/12,5.
Зофеноприл. Нижче у табл. 2 наведені побічні реакції, що є типовими для інгібіторів АПФ та виявлені під час клінічних досліджень у пацієнтів, які отримували зофеноприл.
Таблиця 2.

Побічні реакції, що відмічалися при застосуванні інгібіторів АПФ
З боку системи крові та лімфатичної системи: у деяких пацієнтів можуть виникати агранулоцитоз і панцитопенія.
Були повідомлення про розвиток гемолітичної анемії у пацієнтів з дефіцитом глюкозо-6-фосфатдегідрогенази.
Ендокринні порушення: частота невідома  — порушення секреції антидіуретичного гормону.
З боку обміну речовин та харчування: дуже рідко  — гіпоглікемія.
Психічні порушення: рідко — депресія, зміна настрою, порушення сну, сплутаність свідомості.
З боку нервової системи: нечасто — парестезія, дисгевзія, порушення відчуття рівноваги.
З боку органа зору: рідко — розмитість зору.
З боку органа слуху та лабіринту: рідко — тинітус.
З боку серця: були повідомлення про окремі випадки тахікардії, пальпітації, аритмій, стенокардії, інфаркту міокарда при застосуванні інгібіторів АПФ на тлі артеріальної гіпотензії.
Судинні розлади: на початку терапії або при підвищенні дози препарату відмічалася тяжка артеріальна гіпотензія. Найчастіше вона виявляється у певних групах ризику (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ). Артеріальна гіпотензія може супроводжуватися такими симптомами, як запаморочення, відчуття слабкості, порушення зору, зрідка — втрата свідомості (синкопе).
Рідко спостерігається гіперемія шкіри.
З боку органів дихання, грудної клітки та середостіння: рідко повідомлялося про задишку, синусит, риніт, глосит, бронхіт, бронхоспазм. У невеликій підгрупі пацієнтів застосування інгібіторів АПФ супроводжувалося розвитком ангіонабряку із залученням тканин обличчя та ротоглотки. В окремих випадках ангіоневротичний набряк спричиняв обструкцію верхніх дихальних шляхів, що призводила до летальних наслідків.
З боку ШКТ: нечасто  — можливі біль у животі, діарея, запор і сухість у роті.
Були повідомлення про окремі випадки панкреатиту та кишкової непрохідності, пов’язані із застосуванням інгібіторів АПФ.
Дуже рідко спостерігається ангіоневротичний набряк тонкої кишки.
З боку гепатобіліарної системи: були повідомлення про окремі випадки холестатичної жовтяниці та гепатиту, що пов’язані із застосуванням інгібіторів АПФ.
З боку шкіри та підшкірної клітковини: нечасто можливі алергічні реакції і реакції гіперчутливості, такі як свербіж, кропив’янка, поліморфна еритема, синдром Стівенса — Джонсона, токсичний епідермальний некроліз, псоріазоподібний висип, алопеція, що можуть супроводжуватися лихоманкою, міалгією, артралгією, еозинофілією та/або підвищенням титру антинуклеарних антитіл (АНА); рідко — гіпергідроз.
З боку скелетно-м’язової системи та сполучної тканини: нечасто — міалгія.
З боку нирок та сечовидільних шляхів: можливий розвиток або посилення ниркової недостатності. Були повідомлення про ГНН (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Рідко спостерігалися розлади сечовипускання.
З боку репродуктивної системи та грудних залоз: рідко — еректильна дисфункція.
Розлади загального характеру та реакції в місці введення: дуже рідко — периферичний набряк та біль у грудній клітці.
Додаткові методи досліджень. Можливе підвищення рівня сечовини та креатиніну в крові, зворотне при відміні препарату, зокрема при наявній нирковій недостатності, тяжкій серцевій недостатності та реноваскулярній АГ.
У деяких пацієнтів відмічали зниження гемоглобіну та гематокриту, зменшення кількості тромбоцитів та лейкоцитів. Були повідомлення про підвищення рівня ферментів печінки і білірубіну у сироватці крові.
Гідрохлоротіазид. Нижче наведені побічні реакції, що виявлені при застосуванні гідрохлоротіазиду у вигляді монотерапії.
Доброякісні, злоякісні та неідентифіковані новоутворення (у тому числі кісти та поліпи): частота невідома — НМРШ (базальноклітинна карцинома та плоскоклітинний рак).
НМРШ — на підставі доступних даних епідеміологічних досліджень виявлено зв’язок між сукупною дозою гідрохлоротіазиду та НМРШ (також див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ та Фармакодинаміка).
З боку системи крові та лімфатичної системи: лейкопенія, нейтропенія, агранулоцитоз, тромбоцитопенія, апластична анемія, гемолітична анемія, пригнічення функції кісткового мозку.
З боку імунної системи: анафілактичні реакції.
З боку обміну речовин та харчування: анорексія, дегідратація, подагра, цукровий діабет, метаболічний алкалоз, гіперурикемія, гіперглікемія, гіперамілаземія, електролітні порушення (гіпонатріємія, гіпокаліємія, гіпомагніємія, гіпохлоремія, гіперкальціємія у тому числі).
Психічні розлади: апатія, сплутаність свідомості, депресія, підвищена збудливість, неспокій, порушення сну.
З боку нервової системи: судоми, помутніння свідомості, кома, головний біль, запаморочення, парестезія, парез.
З боку органа зору: частота невідома — хоріоїдальний випіт, гостра міопія, гостра закритокутова глаукома. Ксантопсія, розмитість зору, міопія (загострення), зменшення сльозовиділення.
З боку органа слуху та лабіринту: вертиго.
З боку серця: серцеві аритмії, пальпітація.
З боку судинної системи: ортостатична гіпотензія, тромбоз, емболія, шок.
З боку органів дихання, грудної клітки та середостіння: пневмонія, інтерстиціальні захворювання легень, набряк легень.
Частота «дуже рідко»: гострий респіраторний дистрес-синдром (ГРДС) (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
З боку ШКТ: сухість у роті, нудота, блювання, дискомфорт у шлунку, діарея, запор, біль у животі, паралітична кишкова непрохідність, метеоризм, сіалоаденіт, панкреатит.
З боку гепатобіліарної системи: холестатична жовтяниця, холецистит.
З боку шкіри та підшкірної клітковини: свербіж, пурпура, кропив’янка, реакції фоточутливості, висип, шкірна форма системного червоного вовчака, некротизуючий васкуліт, токсичний епідермальний некроліз.
З боку скелетно-м’язової системи та сполучної тканини: судоми м’язів, міалгія.
З боку нирок та сечовидільних шляхів: порушення функції нирок, ГНН, інтерстиціальний нефрит, глюкозурія.
З боку репродуктивної системи та грудних залоз: еректильна дисфункція.
Розлади загального характеру та реакції в місці введення: астенія, лихоманка, втома, спрага.
Додаткові методи дослідження. Зміни на ЕКГ, підвищення рівня ХС та ТГ у крові.
Повідомлення про підозрювані побічні реакції після реєстрації лікарського засобу відіграють важливу роль. Це дає змогу продовжувати спостереження за співвідношенням користі та ризику лікарського засобу. Працівники галузі охорони здоров’я повинні повідомляти про будь-які підозрювані побічні реакції.

зофеноприл
Артеріальна гіпотензія. Так само, як і інші інгібітори АПФ та діуретики, Зокардіс^® Плюс 30/12,5 може спричинити значне зниження АТ, особливо після першого застосування, хоча симптоматична артеріальна гіпотензія рідко відмічається у пацієнтів з неускладненою АГ.
Більш імовірна її поява у пацієнтів із порушенням водно-електролітного балансу внаслідок терапії діуретичними засобами, дієти з обмеженням солі, діалізу, діареї або блювання, а також при тяжкій ренінзалежній АГ (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ та ПОБІЧНА ДІЯ).
У пацієнтів із серцевою недостатністю та супутньою нирковою недостатністю або без неї відмічалася симптоматична артеріальна гіпотензія. Вірогідність її виникнення вища у пацієнтів із серцевою недостатністю більш тяжкого ступеня, що пов’язано із застосуванням діуретичних засобів петльової дії у високих дозах, гіпонатріємією або порушенням функції нирок.
У пацієнтів із підвищеним ризиком симптоматичної артеріальної гіпотензії лікування слід розпочинати під суворим медичним наглядом, бажано в умовах стаціонару, з низьких доз, які поступово підвищують. На початку терапії препаратом Зокардіс^® Плюс 30/12,5 лікування діуретичними засобами слід у разі можливості тимчасово припинити.
Ці рекомендації стосуються також пацієнтів зі стенокардією або цереброваскулярним захворюванням, у яких надмірне зниження АТ може призвести до інфаркту міокарда або гострого порушення мозкового кровообігу.
Якщо розвивається артеріальна гіпотензія, пацієнту слід надати положення лежачи на спині. Може з’явитися необхідність у в/в введенні 0,9% р-ну натрію хлориду для поповнення ОЦК. Зниження АТ після першого застосування препарату не виключає послідовного підвищення дози за умови ефективного припинення гіпотензії.
Пацієнти із реноваскулярною АГ. При застосуванні інгібіторів АПФ у пацієнтів із двобічним стенозом ниркових артерій або стенозом ниркової артерії єдиної функціонуючої нирки існує підвищений ризик виникнення тяжкої артеріальної гіпотензії та ниркової недостатності, при цьому лікування діуретичними засобами може бути провокуючим фактором. Ниркова недостатність може супроводжуватися лише незначними змінами рівня креатиніну у сироватці крові навіть у пацієнтів з однобічним стенозом ниркової артерії.
Таким пацієнтам терапію слід розпочинати з низької дози, яку поступово підвищують, під ретельним медичним наглядом та з контролем функції нирок.
Пацієнти з нирковою недостатністю. Під час терапії слід проводити відповідний ретельний контроль функції нирок. Були повідомлення про розвиток ниркової недостатності на тлі застосування інгібіторів АПФ, головним чином у пацієнтів із тяжкою серцевою недостатністю або із захворюваннями нирок, у тому числі зі стенозом ниркової артерії. У деяких пацієнтів без явної патології нирок виявлено підвищення концентрації сечовини та креатиніну у крові, особливо при одночасному застосуванні діуретичного засобу. У цьому випадку може бути необхідне зниження дози діючих речовин препарату. Протягом перших кількох тижнів лікування рекомендується ретельне спостереження за функцією нирок.
Пацієнти, яким проводять сеанси гемодіалізу. Якщо для проведення гемодіалізу використовуються поліакрилонітрильні мембрани (наприклад AN 69) високої пропускної здатності, то у пацієнтів, які застосовують інгібітори АПФ, протягом перших хвилин сеансу можлива поява анафілактоїдних реакцій, таких як набряк обличчя, приплив, артеріальна гіпотензія та задишка, тому рекомендується використовувати альтернативну мембрану або інший антигіпертензивний препарат.
Ефективність і безпека зофеноприлу у пацієнтів з інфарктом міокарда, яким проводять сеанси гемодіалізу, не встановлені, тому його не слід застосовувати у таких пацієнтів.
Пацієнти, яким проводиться аферез ЛПНЩ. У пацієнтів, які застосовують інгібітори АПФ і яким проводять сеанси аферезу ЛПНЩ за допомогою декстрану сульфату, можуть виникнути анафілактоїдні реакції, подібні до тих, що відмічаються у пацієнтів, яким проводять сеанси гемодіалізу з використанням мембран високої пропускної здатності (див. вище), тому у таких пацієнтів рекомендується застосовувати антигіпертензивний засіб іншої групи.
Анафілактичні реакції під час проведення десенсибілізувальної терапії або після укусів комах. Рідко у пацієнтів, які застосовують інгібітори АПФ, під час проведення десенсибілізувальної терапії (наприклад за допомогою отрути перетинчастокрилих комах) або після укусів комах розвивалися анафілактоїдні реакції, що загрожували життю. При тимчасовій відміні інгібіторів АПФ таких реакцій вдавалося уникнути, однак вони виникали знову після необережного повторного застосування препарату, тому при проведенні такої терапії у пацієнтів, які застосовують інгібітори АПФ, слід дотримуватися обережності.
Трансплантація нирки. Досвід застосування Зокардіс^® Плюс 30/12,5 у пацієнтів, які нещодавно перенесли трансплантацію нирки, відсутній, тому таким пацієнтам він не рекомендується.
Первинний альдостеронізм. Пацієнти з первинним альдостеронізмом зазвичай не реагують на антигіпертензивні засоби, що пригнічують ренін-ангіотезинову систему, тому зофеноприл їм не рекомендується.
Гіперчутливість/ангіоневротичний набряк. У пацієнтів, які застосовують інгібітори АПФ, може виникати ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, слизових оболонок, язика, надгортанника та/або гортані частіше у перші тижні лікування, однак у поодиноких випадках тяжкий ангіоневротичний набряк може виникати і після тривалого лікування інгібітором АПФ. Терапію інгібіторами АПФ слід негайно припинити та замінити засобом, що належить до іншої групи антигіпертензивних препаратів.
Ангіоневротичний набряк із залученням язика, надгортанника та гортані може призводити до летальних наслідків. У такому випадку необхідна негайна медична допомога, яка включає (але не обов’язково обмежується) негайне п/ш введення р-ну епінефрину 1:1000 (0,3–0,5 мл) або повільне в/в введення епінефрину 1 мг/мл (який слід розводити відповідно до інструкції) під ретельним контролем ЕКГ та АТ. Пацієнта слід госпіталізувати і тримати у стаціонарі щонайменше протягом 12–24 год до моменту повного зникнення симптомів, що спостерігалися.
Навіть у випадках, коли виникає набряк лише язика, без дихальної недостатності, пацієнт може потребувати нагляду, оскільки застосування лише антигістамінних та кортикостероїдних засобів може бути недостатньо.
Ангіоневротичний набряк, спричинений інгібіторами АПФ, відмічають в осіб негроїдної раси частіше, ніж у інших пацієнтів.
Пацієнти з ангіоневротичним набряком в анамнезі, не пов’язаним із терапією інгібітором АПФ, можуть мати підвищений ризик його виникнення при застосуванні інгібітора АПФ (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Одночасне застосування інгібіторів АПФ із препаратом сакубітрил/валсартан протипоказане у зв’язку з підвищенням ризику розвитку ангіоневротичного набряку. Лікування препаратом сакубітрил/валсартан не можна розпочинати раніше, ніж через 36 год після останнього прийому препарату Зокардіс^® Плюс 30/12,5. Лікування препаратом Зокардіс^® Плюс 30/12,5 не можна розпочинати раніше, ніж через 36 год після останнього прийому препарату сакубітрил/валсартан (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Одночасне застосування інгібіторів АПФ із рацекадотрилом, інгібіторами mTOR (наприклад сиролімусом, еверолімусом, темсиролімусом) і вілдагліптином може призводити до підвищення ризику розвитку ангіоневротичного набряку (наприклад набряк дихальних шляхів або язика з або без порушення дихання) (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ). Слід дотримуватися обережності на початку прийому рацекадотрилу, інгібіторів mTOR (наприклад сиролімусу, еверолімусу, темсролімусу) і вілдагліптину у пацієнта, який вже приймає будь-який інгібітор АПФ.
Кашель. Сухий непродуктивний кашель, що минає після відміни терапії, може виникати при застосуванні інгібіторів АПФ, що треба враховувати при проведенні диференційної діагностики кашлю.
Печінкова недостатність. Рідко застосування інгібіторів АПФ супроводжувалося синдромом, що розпочинався з холестатичної жовтяниці з подальшим блискавичним некрозом печінки та (іноді) летальним наслідком. Механізм розвитку цього синдрому нез’ясований. Пацієнтам, у яких на тлі лікування інгібіторами АПФ розвивається жовтяниця або суттєво підвищується рівень печінкових ферментів, слід відмінити інгібітор АПФ і призначити відповідне лікування.
Рівень калію у сироватці крові. Інгібітори АПФ можуть спричиняти гіперкаліємію, тому що вони пригнічують вивільнення альдостерону. У пацієнтів з нормальною функцією нирок цей ефект зазвичай є незначним. Однак у пацієнтів з порушенням функції нирок та/або у пацієнтів, які приймають калієві добавки (у тому числі замінники солі), калійзберігаючі діуретики, гепарин, триметоприм або ко-тримоксазол, також відомий як триметоприм/сульфаметоксазол, і особливо антагоністи альдостерону або блокатори рецепторів ангіотензину II, може виникати гіперкаліємія. Калійзберігаючі діуретики та блокатори рецепторів ангіотензину II слід застосовувати з обережністю у пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ, і слід спостерігати за рівнем калію сироватки крові та функцією нирок (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Подвійна блокада РААС. Є повідомлення, що одночасне застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену підвищує ризик розвитку артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії та зниження функції нирок (у тому числі ГНН). Тому подвійна блокада РААС на тлі одночасного застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену не рекомендується (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ і Фармакодинаміка).
Якщо терапія з подвійною блокадою вважається абсолютно необхідною, то вона повинна проводитися тільки під наглядом фахівця, а також на тлі частого ретельного контролю функції нирок, рівня електролітів та АТ.
Інгібітори АПФ і блокатори рецепторів ангіотензину II не слід одночасно застосовувати у пацієнтів з діабетичною нефропатією.
Хірургічні втручання/анестезія. У пацієнтів, які перенесли великі хірургічні втручання або анестезію, інгібітори АПФ можуть спричинити артеріальну гіпотензію аж до розвитку шоку, оскільки вони можуть блокувати утворення ангіотензину ІІ в результаті компенсаторного вивільнення реніну. Якщо відмовитися від застосування інгібіторів АПФ немає можливості, слід ретельно контролювати ОЦК та об’єм плазми крові.
Стеноз аорти/стеноз мітрального клапана/гіпертрофічна кардіоміопатія. Інгібітори АПФ слід з обережністю застосовувати у пацієнтів зі стенозом мітрального клапана та порушенням відтоку крові з лівого шлуночка й уникати їх застосування у разі кардіогенного шоку і стенозу, що спричиняє суттєвий вплив на гемодинаміку.
Нейтропенія/агранулоцитоз. Повідомлялося про нейтропенію/агранулоцитоз, тромбоцитопенію й анемію у пацієнтів, які застосовували інгібітори АПФ. Ризик розвитку нейтропенії пов’язаний з дозою та типом інгібітора АПФ і залежить від клінічного стану пацієнта. Вона рідко виникає у пацієнтів з неускладненою клінічною картиною, але може розвиватися при порушенні функції нирок легкого ступеня, особливо коли воно пов’язане з колагенозом судин, наприклад при системному червоному вовчаку, склеродермії, терапії імунодепресантними засобами, лікуванні алопуринолом чи прокаїнамідом або при поєднанні цих факторів. У декого з цих пацієнтів розвивалися тяжкі інфекційні процеси, які у деяких випадках не піддавалися інтенсивній антибіотикотерапії.
При застосуванні зофеноприлу у таких пацієнтів рекомендується визначати кількість лейкоцитів та лейкоцитарну формулу до початку лікування, кожні 2 тиж протягом перших 3 міс лікування зофеноприлом, і надалі — за необхідності. Під час лікування всім пацієнтам слід рекомендувати повідомляти про будь-які ознаки інфекційного ураження (наприклад біль у горлі, лихоманка), при цьому необхідно провести аналіз лейкоцитарної формули. При виявленні або підозрі на нейтропенію (кількість нейтрофілів менш ніж 1000/мм³) зофеноприл та інші супутні препарати (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ) слід відмінити. Після відміни інгібіторів АПФ кількість нейтрофілів повертається до початкового рівня.
Псоріаз. У пацієнтів із псоріазом інгібітори АПФ слід застосовувати з обережністю.
Протеїнурія може частіше виникати у пацієнтів з наявним порушенням функції нирок або тих, хто застосовує відносно високі дози інгібіторів АПФ. У пацієнтів із захворюванням нирок в анамнезі слід визначати рівень білка в сечі (у першій ранковій порції сечі за допомогою тест-смужки) до початку лікування і регулярно під час лікування.
Пацієнти з цукровим діабетом. У пацієнтів із цукровим діабетом, які вже попередньо застосовують пероральні протидіабетичні засоби або інсулін, у перший місяць лікування інгібіторами АПФ слід ретельно контролювати рівень глюкози у крові (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Препарати літію. Поєднання препаратів літію та лікарського засобу Зокардіс^® Плюс 30/12,5 загалом не рекомендується (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Етнічні відмінності. Як і інші інгібітори АПФ, в осіб негроїдної раси зофеноприл може зумовлювати меншу антигіпертензивну дію, ніж у інших пацієнтів.
Інгібітори АПФ частіше спричиняють ангіоневротичний набряк у пацієнтів негроїдної раси, ніж в осіб інших рас.
Вагітність. Зокардіс^® Плюс 30/12,5 протипоказаний вагітним або жінкам, які планують завагітніти. Якщо вагітність підтверджується під час лікування препаратом Зокардіс^® Плюс 30/12,5, його слід негайно припинити. У разі необхідності препарат слід замінити іншим лікарським засобом, дозволеним для використання у період вагітності (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та Застосування у період вагітності або годування грудьми).
Гідрохлоротіазид
Порушення функції нирок. У пацієнтів із захворюванням нирок застосування діуретичних засобів групи тіазиду може посилити азотемію. У пацієнтів з порушеною функцією нирок можуть проявлятися кумулятивні ефекти цієї діючої речовини. Якщо прогресуюче порушення функції нирок стає очевидним (на що вказує підвищення рівня небілкового азоту), слід ретельно переглянути призначене лікування та, у разі необхідності, відмінити діуретичний засіб.
Порушення функції печінки. Діуретичні препарати групи тіазиду слід з обережністю застосовувати у пацієнтів з порушенням функції або прогресуючим захворюванням печінки, оскільки навіть невеликі зміни водно-електролітного балансу можуть спричинити печінкову кому.
Метаболічні та ендокринні ефекти. Діуретичні препарати групи тіазидів можуть порушувати толерантність до глюкози. Може виникнути необхідність у корекції дози інсуліну або пероральних протидіабетичних засобів (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ). Під час терапії діуретичними препаратами групи тіазиду може проявитися прихований цукровий діабет, а також можливе підвищення рівня ХС та ТГ. Застосування цих препаратів може спровокувати у деяких пацієнтів загострення гіперурикемії та/або подагри.
Порушення електролітного балансу. Будь-якому пацієнту, який застосовує діуретичні засоби, слід проводити періодичне визначення рівня електролітів у сироватці крові у відповідні інтервали.
Діуретичні препарати групи тіазиду, у тому числі гідрохлоротіазид, можуть спричиняти порушення водно-електролітного балансу (гіпокаліємію, гіпонатріємію і гіпохлоремічний алкалоз). Симптомами-провісниками порушення водно-електролітного балансу є сухість у роті, спрага, слабкість, сонливість, млявість, неспокій, біль у м’язах або судоми, слабкість у м’язах, артеріальна гіпотензія, олігурія, тахікардія та розлади з боку травного тракту, такі як нудота та блювання.
Хоча при застосуванні діуретичних засобів тіазидового ряду може розвиватися гіпокаліємія, одночасний прийом із зофеноприлом здатний зменшувати вираженість гіпокаліємії, спричиненої діуретиками. Ризик гіпокаліємії найвищий у пацієнтів із цирозом печінки, у пацієнтів з різким збільшенням діурезу, у тих, хто отримує недостатню кількість електролітів з їжею, та у пацієнтів, які одночасно застосовують кортикостероїдні засоби або АКТГ (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
У пацієнтів із набряками в жарку погоду може виникати гіпонатріємія розведення. Дефіцит хлориду в цілому має легкий ступінь тяжкості та зазвичай не потребує лікування.
Діуретичні препарати групи тіазидів можуть зменшувати виведення кальцію із сечею та спричиняти легке зворотне підвищення його рівня у сироватці крові при відсутності відомих порушень метаболізму кальцію. Значна гіперкальціємія може свідчити про прихований гіперпаратиреоз. Діуретичні препарати групи тіазидів слід відмінити перед проведенням дослідження функції паращитовидних залоз.
Діуретичні препарати групи тіазидів можуть збільшити виведення магнію із сечею, що може призводити до гіпомагніємії.
Системний червоний вовчак. Були повідомлення про загострення або посилення перебігу системного червоного вовчаку при застосуванні діуретичних препаратів групи тіазидів.
НМРШ. У 2 епідеміологічних дослідженнях, виконаних на основі даних данського національного реєстру онкологічних захворювань, з підвищенням сукупної дози гідрохлоротіазиду відмічали підвищення ризику розвитку НМРШ (БКК і ПКК). Фотосенсибілізувальні ефекти гідрохлоротіазиду можуть виступати як можливий механізм розвитку НМРШ.
Пацієнтам, які приймають гідрохлоротіазид, слід повідомити про ризик розвитку НМРШ і рекомендувати регулярно перевіряти свою шкіру на наявність будь-яких нових пошкоджень та відразу повідомляти про будь-які підозрілі ураження шкіри. З метою мінімізації ризику виникнення раку шкіри пацієнтам слід рекомендувати такі можливі профілактичні заходи, як обмеження впливу сонячного світла й ультрафіолетового опромінення та належний захист у разі такого впливу. Підозрілі ураження шкіри слід негайно обстежити, у тому числі за допомогою гістологічних досліджень зразків, отриманих шляхом біопсії. У пацієнтів, які в минулому перенесли НМРШ, також може виникнути необхідність у перегляді застосування гідрохлоротіазиду (див. ПОБІЧНА ДІЯ).
Хоріоїдальний випіт, гостра короткозорість і вторинна закритокутова глаукома. Препарати, які містять сульфонамід або похідні сульфонаміду, можуть викликати ідіосинкратичну реакцію, що спричиняє хоріоїдальний випіт з дефектом зорового поля, транзиторною міопією та гостру закритокутову глаукому. Симптоми включають гострий початок зниження гостроти зору або біль в оці і, як правило, виникають протягом декількох годин або тижнів з початку застосування препарату. Нелікована гостра закритокутова глаукома може призвести до незворотної втрати зору. Основне лікування — це якнайшвидше припинити застосування лікарських засобів. Якщо внутрішньоочний тиск залишається неконтрольованим, можливо, необхідно застосовувати оперативні медикаментозні або хірургічні методи лікування. Фактором ризику розвитку гострої закритокутової глаукоми може бути алергія на сульфонамід або пеніцилін в анамнезі.
Гостра респіраторна токсичність. Після застосування гідрохлоротіазиду повідомлялося про дуже рідкісні тяжкі випадки гострої респіраторної токсичності, у тому числі ГРДС. Набряк легень зазвичай розвивається протягом кількох хвилин або годин після прийому гідрохлоротіазиду. На початку симптоми включають задишку, лихоманку, погіршення стану легень та артеріальну гіпотензію. Якщо є підозра на ГРДС, застосування лікарського засобу Зокардіс^® Плюс 30/12,5 слід припинити та призначити відповідне лікування. Гідрохлоротіазид не слід застосовувати пацієнтам, у яких раніше виникав ГРДС після прийому гідрохлоротіазиду.
Антидопінговий тест. Гідрохлоротіазид, що входить до складу цього препарату, може спричинити хибнопозитивний результат антидопінгового тесту.
Інше. Реакції підвищеної чутливості можливі у пацієнтів як з наявністю в анамнезі алергії або БА, так і без них.
Були повідомлення про випадки реакцій фоточутливості при застосуванні діуретичних препаратів групи тіазидів (див. ПОБІЧНА ДІЯ). При появі реакції фоточутливості під час лікування його рекомендується припинити. Якщо є необхідність у повторному призначенні діуретичного засобу, рекомендується захищати відкриті ділянки тіла від дії сонячного світла або ультрафіолетового опромінення.
Комбінований препарат Зокардіс^® Плюс 30/12,5 (зофеноприл/гідрохлоротіазид). Крім застережень, що стосуються окремих компонентів, слід враховувати наступне.
Вагітність. Зокардіс^® Плюс 30/12,5 протипоказаний вагітним або жінкам, які планують завагітніти. Якщо вагітність підтверджується під час лікування препаратом Зокардіс^® Плюс 30/12,5, його слід негайно припинити. У разі необхідності препарат слід замінити іншим лікарським засобом, дозволеним до використання у період вагітності (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ і Застосування у період вагітності або годування грудьми).
Пацієнти з нирковою недостатністю. Враховуючи дію зофеноприлу та гідрохлоротіазиду у пацієнтів з порушенням функції нирок, препарат Зокардіс^® Плюс 30/12,5 не слід призначати пацієнтам із нирковою недостатністю середнього або тяжкого ступеня тяжкості (кліренс креатиніну <45 мл/хв).
Ризик гіпокаліємії. Комбінація інгібітора АПФ з діуретиком тіазидового ряду не виключає виникнення гіпокаліємії. Слід проводити регулярний контроль рівня калію у сироватці крові.
Непереносимість галактози, недостатність лактази Лаппа, синдром мальабсорбції глюкози-галактози. Даний препарат містить лактозу. Пацієнтам з рідкісною спадковою непереносимістю галактози, недостатністю лактази Лаппа або порушенням всмоктування глюкози-галактози не слід приймати цей лікарський засіб.
Застосування у період вагітності або годування грудьми
Вагітність. Зофеноприл. Застосування інгібіторів АПФ протипоказане вагітним або жінкам, які планують завагітніти (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ і ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Епідеміологічні дані стосовно ризику тератогенної дії, зумовленої застосуванням інгібіторів АПФ у І триместр вагітності, не дають змоги зробити певні висновки, проте незначне підвищення ризику не виключено. За винятком випадків, коли тривала терапія інгібітором АПФ проводиться за життєвими показаннями, пацієнткам, які планують вагітність, рекомендується перейти на альтернативні гіпотензивні засоби, профіль безпеки яких при застосуванні під час вагітності доведений. У разі діагностування вагітності лікування інгібіторами АПФ слід негайно припинити і в разі необхідності розпочати альтернативну терапію.
У разі терапії інгібітором АПФ під час ІІ і ІІІ триместрів вагітності не виключена поява ефектів фетотоксичності (зниження ниркової функції, олігогідрамніон, уповільнення осифікації кісток черепа) та неонатальної токсичності (ниркової недостатності, артеріальної гіпотензії і гіперкаліємії) (див. Доклінічні дані з безпеки). У разі застосування інгібітора АПФ з ІІ триместру вагітності рекомендується проводити ультразвукове дослідження функції нирок і стану черепа плода. Немовлята, матері яких у період вагітності приймали інгібітори АПФ, повинні бути під ретельним наглядом щодо розвитку артеріальної гіпотензії (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ і ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Гідрохлоротіазид. Досвід застосування гідрохлоротіазиду під час вагітності, особливо у І триместр, обмежений. Досліджень на тваринах недостатньо.
Гідрохлоротіазид проникає крізь плаценту. Враховуючи фармакологічний механізм дії гідрохлоротіазиду, його застосування у ІІ і ІІІ триместр може призвести до порушення фетоплацентарної перфузії та впливати на плід і новонародженого, спричиняючи жовтяницю, порушення електролітного балансу і тромбоцитопенію.
Гідрохлоротіазид не слід застосовувати для лікування гестаційного набряку, АГ вагітних або прееклампсії у зв’язку з ризиком зменшення об’єму плазми крові і гіпоперфузії плаценти при відсутності позитивного впливу на перебіг захворювання.
Гідрохлоротіазид не слід застосовувати для лікування есенціальної АГ у вагітних, за винятком окремих випадків, коли не можна проводити іншу терапію.
Комбінований препарат Зокардіс^® Плюс 30/12,5 (зофеноприл/гідрохлоротіазид). Враховуючи вплив на вагітність окремих компонентів, що входять до складу цього комбінованого лікарського засобу, застосування препарату Зокардіс^® Плюс 30/12,5 протипоказано вагітним і жінкам, які планують завагітніти (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ і ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Годування грудьми. Інформація щодо застосування препарату Зокардіс^® Плюс 30/12,5 у період годування грудьми відсутня, тому жінкам, які годують грудьми, препарат не рекомендується. Бажано застосовувати інші препарати, профіль безпеки яких у період годування грудьми доведений, особливо при годуванні грудьми новонароджених або недоношених дітей.
Гідрохлоротіазид у невеликій кількості проникає у грудне молоко людини. Високі дози тіазидів, що спричиняють інтенсивний діурез, можуть пригнічувати продукування молока. Застосування препарату Зокардіс^® Плюс 30/12,5 у період годування грудьми не рекомендується. При застосуванні Зокардіс^® Плюс 30/12,5 у період годування грудьми доза повинна бути максимально низькою.
Діти. Застосування препарату у дітей не рекомендується через відсутність даних щодо безпеки та ефективності.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або іншими механізмами. Досліджень стосовно впливу на здатність керувати транспортними засобами або працювати з механізмами не проводили. При керуванні транспортними засобами та роботі з механізмами слід пам’ятати, що іноді можуть виникати сонливість, запаморочення або втомлюваність.

зофеноприл
Лікарські засоби, що підвищують ризик розвитку ангіоневротичного набряку. Одночасне застосування інгібіторів АПФ із препаратом сакубітрил/валсартан протипоказане, оскільки це підвищує ризик розвитку ангіоневротичного набряку (див.  ПРОТИПОКАЗАННЯ та ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Одночасне застосування інгібіторів АПФ із рацекадотрилом, інгібіторами mTOR (наприклад сиролімусом, еверолімусом, темсиролімусом) і вілдагліптином може призводити до підвищення ризику розвитку ангіоневротичного набряку (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Не рекомендується одночасне застосування
Калійзберігаючі діуретичні засоби, добавки, що містять калій, замінники солі, що містять калій, або інші засоби, які підвищують рівень калію у сироватці крові. Хоча калій у сироватці крові зазвичай залишається у межах норми, у деяких пацієнтів, які лікуються зофеноприлом, може виникати гіперкаліємія. Калійзберігаючі діуретичні засоби, такі як спіронолактон, тріамтерен або амілорид, та калієві добавки чи замінники солі, що містять калій, можуть призвести до значного підвищення рівня калію у сироватці крові. Слід також дотримуватися обережності при одночасному застосуванні зофеноприлу з іншими засобами, що підвищують рівень калію у сироватці крові, такими як триметоприм і ко-тримоксазол (триметоприм/сульфаметоксазол), оскільки відомо, що триметоприм діє як калійзберігаючий діуретик аналогічно до амілориду. Тому комбінація зофеноприлу з вищезазначеними засобами не рекомендується. Якщо показане одночасне застосування цих засобів, то їх слід застосовувати з обережністю, регулярно контролюючи рівень калію у сироватці крові.
Інгібітори АПФ, блокатори рецепторів ангіотензину ІІ або аліскірен. Дані клінічних випробувань показують, що подвійна блокада РААС внаслідок комбінованого застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену пов’язана з підвищенням частоти побічних явищ, таких як артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія та зниження функції нирок (у тому числі ГНН), порівняно з прийомом одного засобу, який діє на РААС (див. розділи ПРОТИПОКАЗАННЯ, ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ та Фармакодинаміка).
Одночасне застосування, що потребує обережності
Діуретичні засоби тіазидового ряду або петльової дії. Попереднє лікування діуретичними засобами у високих дозах може призвести до зневоднення та ризику розвитку артеріальної гіпотензії на початковій стадії лікування зофеноприлом (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Гіпотензивні ефекти можна знизити шляхом відміни діуретичного засобу, збільшення вживання рідини або солі або шляхом призначення зофеноприлу у низьких початкових дозах.
Лікарські засоби для анестезії. Інгібітори АПФ здатні посилити гіпотензивний ефект деяких анестезуючих лікарських засобів.
Наркотичні засоби/трициклічні антидепресантні засоби/антипсихотичні засоби/барбітурати. Можлива ортостатична артеріальна гіпотензія.
Інші антигіпертензивні засоби (наприклад блокатори β-адренорецепторів, блокатори α-адренорецепторів, антагоністи кальцію).
Можливий адитивний гіпотензивний ефект або потенціювання дії препаратів. Нітрогліцерин, інші нітрати або інші вазодилататори слід застосовувати з обережністю.
Циметидин. Можливе підвищення ризику виникнення гіпотензивного ефекту.
Циклоспорин. При одночасному застосуванні інгібіторів АПФ із циклоспорином може виникати гіперкаліємія. Рекомендується контроль рівня калію у сироватці крові.
Гепарин. При одночасному застосуванні інгібіторів АПФ із гепарином може виникати гіперкаліємія. Рекомендується контроль рівня калію у сироватці крові.
Алопуринол, прокаїнамід, кортикостероїди для системного застосування, цитостатичні або імуносупресивні засоби. При одночасному застосуванні з інгібіторами АПФ підвищується ризик виникнення реакцій гіперчутливості. Інформація стосовно інших інгібіторів АПФ вказує на підвищений ризик розвитку лейкопенії при одночасному застосуванні.
Антидіабетичні засоби. Рідко інгібітори АПФ можуть посилювати гіпоглікемічні ефекти інсуліну та пероральних антидіабетичних засобів, наприклад препаратів сульфонілсечовини, у пацієнтів із цукровим діабетом. У таких випадках при одночасному лікуванні інгібіторами АПФ може виникнути необхідність у зниженні дози антидіабетичного засобу.
Гемодіаліз із використанням діалізних мембран високої пропускної спроможності. При одночасному застосуванні з інгібіторами АПФ посилюється ризик розвитку анафілактоїдних реакцій.
Симпатоміметичні засоби. Можливе зниження гіпотензивного ефекту інгібіторів АПФ; вимагається ретельний нагляд за станом пацієнтів, щоб упевнитися у досягненні бажаного ефекту.
Антацидні засоби. Знижують біодоступність інгібіторів АПФ.
Їжа. Може зменшувати швидкість, але не ступінь всмоктування зофеноприлу.
Препарати золота. Були повідомлення про те, що у пацієнтів, які отримують терапію інгібіторами АПФ, частіше розвиваються нітритоїдні реакції (симптоми вазодилатації, у тому числі припливи, нудота, запаморочення, артеріальна гіпотензія, які можуть мати досить тяжкий прояв), після ін’єкції препаратів золота, наприклад ауротіомалату натрію.
Додаткова інформація. Ферменти системи цитохрому Р450. Клінічні дані про пряму взаємодію зофеноприлу з іншими діючими речовинами, що метаболізуються ферментами цитохрому Р450, відсутні, однак дослідження метаболізму in vitro, проведені із зофеноприлом, свідчать про відсутність потенційної взаємодії з діючими речовинами, що метаболізуються CYP-ензимами.
Гідрохлоротіазид
Одночасне застосування, що потребує обережності
Колестирамінові та колестиполові смоли. Всмоктування гідрохлоротіазиду порушується за наявності аніонообмінних смол. Після одноразового застосування колестирамінових або колестиполових смол відбувається зв’язування гідрохлоротіазиду та зменшення його всмоктування у травному тракті до 85 і 43% відповідно.
Діуретичні засоби сульфонамідної групи слід приймати принаймні за 1 год до або через 4–6 год після застосування цих препаратів.
Кортикостероїдні засоби, АКТГ, амфотерицин В (парентеральна форма), карбеноксолон, проносні засоби стимулювального типу. При одночасному застосуванні з гідрохлоротіазидом можливе посилення електролітних порушень, зокрема розвиток гіпокаліємії.
Солі кальцію. При одночасному застосуванні з діуретичними засобами тіазидового ряду можливе підвищення рівня кальцію у сироватці крові внаслідок зменшення його виведення.
Серцеві глікозиди. Гіпокаліємія або гіпомагніємія на тлі застосування діуретичних засобів тіазидового ряду сприяють появі серцевої аритмії, спричиненої застосуванням серцевих глікозидів.
Препарати, що спричиняють двоспрямовану веретеноподібну шлуночкову тахікардію. У зв’язку з ризиком розвитку гіпокаліємії слід дотримуватися обережності при одночасному застосуванні гідрохлоротіазиду та препаратів, що спричиняють двоспрямовану веретеноподібну шлуночкову тахікардію, наприклад певні антиаритмічні засоби, деякі нейролептичні препарати й інші лікарські засоби, які здатні викликати двоспрямовану веретеноподібну шлуночкову тахікардію.
Вазопресорні аміни (наприклад епінефрин). Можливе зниження реакції організму на вазопресорні аміни, але не настільки суттєво, щоб перешкоджати їх застосуванню з гідрохлоротіазидом.
Недеполяризуючі міорелаксантні засоби (наприклад тубокурарин). Можливе посилення реакції організму на дію міорелаксантів при застосуванні з гідрохлоротіазидом.
Амантадин. Діуретичні засоби тіазидового ряду можуть підвищувати ризик розвитку побічних реакцій, спричинених амантадином.
Лікарські засоби, що застосовуються для лікування подагри (пробенецид, сульфінпіразон, алопуринол). Може бути необхідна корекція дози урикозуричних лікарських засобів, оскільки гідрохлоротіазид здатний підвищувати рівень сечової кислоти у сироватці крові. Може бути необхідне підвищення дози пробенециду або сульфінпіразону. Одночасне застосування діуретичних засобів тіазидового ряду може підвищувати частоту реакцій гіперчутливості до алопуринолу.
Додаткова інформація. Вплив на результати лабораторних досліджень: беручи до уваги ефекти діуретичних засобів тіазидового ряду на обмін кальцію, вони можуть впливати на дослідження функції паращитовидних залоз.
Комбінований препарат Зокардіс^® Плюс 30/12,5 (зофеноприл/гідрохлоротіазид)
Не рекомендується одночасне застосування
Препарати літію. Одночасне застосування діуретичних засобів тіазидового ряду може підвищувати ризик токсичної дії літію та посилювати вже підвищений ризик токсичності літію на тлі прийому інгібіторів АПФ, тому Зокардіс^® Плюс 30/12,5 не рекомендується поєднувати з препаратами літію, а у разі необхідності застосування комбінації слід проводити ретельний моніторинг рівня літію у сироватці крові.
Біохімічні показники. Діуретичні засоби тіазидового ряду можуть знижувати сироваткову концентрацію йоду, зв’язаного з білками, без ознак ураження щитовидної залози.
Одночасне застосування, що потребує обережності
НПЗП, у тому числі ацетилсаліцилова кислота у дозі ≥3 г/добу. Застосування НПЗП можe зменшувати вираженість антигіпертензивної дії інгібіторів АПФ та діуретичних засобів. Крім цього, було описано, що НПЗП та інгібітори АПФ зумовлюють адитивний ефект у вигляді підвищення рівня калію у сироватці крові, в той час як функція нирок може знижуватися. Ці явища загалом мають зворотний характер і частіше відмічаються у пацієнтів із порушенням функції нирок. Рідко може виникати ГНН, особливо у пацієнтів із порушенням функції нирок, наприклад при дегідратації, або у пацієнтів літнього віку.
Етиловий спирт. Посилюється антигіпертензивна дія інгібіторів АПФ та гідрохлоротіазиду.
Триметоприм. Одночасне застосування інгібіторів АПФ і тіазидних діуретиків із триметопримом підвищує ризик розвитку гіперкаліємії.

симптомами передозування є тяжка артеріальна гіпотензія, шок, ступор, брадикардія, електролітні порушення, ниркова недостатність.
Лікування. Проводиться симптоматична і підтримувальна терапія. У разі передозування пацієнту слід перебувати під ретельним наглядом, бажано у відділенні інтенсивної терапії. Необхідний частий контроль рівня електролітів та креатиніну у сироватці крові. Терапевтичні заходи залежать від природи та тяжкості симптомів. У разі нещодавнього прийому препарату можна вживати заходів із запобігання всмоктуванню, таких як промивання шлунка, призначення адсорбентів і натрію сульфату. При зниженні АТ пацієнта слід перевести у протишокове положення та вирішити питання щодо застосування препаратів, які збільшують ОЦК, та/або призначення ангіотензину II. Брадикардію та надмірні вагусні реакції слід усувати призначенням атропіну. У разі необхідності слід застосовувати штучний водій ритму. Інгібітори АПФ можуть бути виведені з кровообігу за допомогою гемодіалізу. Слід уникати використання поліакрилонітрильних мембран із високою пропускною спроможністю.
Передозування гідрохлоротіазиду супроводжується електролітними порушеннями (гіпокаліємія, гіпохлоремія) та дегідратацією внаслідок надмірного діурезу. Найчастішими ознаками та симптомами передозування є нудота і сонливість. Гіпокаліємія може призводити до судом м’язів та/або посилення серцевих аритмій, спричинених одночасним застосуванням глікозидів дигіталісу чи деяких антиаритмічних препаратів.

при температурі не вище 30 °С. Зберігати у недоступному для дітей місці.