Скоприл® таблетки 20 мг, №30 Лікарський препарат

діюча речовина: лізиноприл;

1 таблетка містить 10 мг або 20 мг лізиноприлу (у вигляді лізиноприлу дигідрату);

допоміжні речовини: магнію стеарат, крохмаль кукурудзяний, маніт (E 421), кальцію гідрофосфат, крохмаль прежелатинізований, повідон, заліза оксид жовтий (Е 172) і заліза оксид червоний (Е 172) (у таблетках по 20 мг).

Таблетки.

Основні фізико-хімічні властивості:

таблетки 10 мг: круглі двоопуклі таблетки світло-жовтого кольору, з рискою з одного боку;

таблетки 20 мг: круглі двоопуклі таблетки кремувато-рожевого кольору, з рискою з одного боку.

Інгібітори ангіотензинперетворювального ферменту (АПФ). Інгібітори АПФ монокомпонентні. Код АТХ C09А А03.

Фармакодинаміка.

Лизиноприл - інгібітор АПФ. АПФ є пептидилдипептидазою, що каталізує перетворення ангіотензину I у вазоконстрикторний пептид, ангіотензин II, який також стимулює секрецію альдостерону. Інгібування АПФ спричиняє зниження концентрації у плазмі крові ангіотензину II, що призводить до зниження активності вазопресорів та секреції альдостерону. Це може збільшити концентрації калію у сироватці крові.

Оскільки механізм дії при артеріальній гіпертензії полягає у пригніченні ренін-ангіотензин-альдостеронової системи, лізиноприл чинить гіпотензивну дію навіть у гіпертензивних пацієнтів з низьким рівнем реніну. АПФ ідентичний до кінінази - ферменту, що руйнує брадикінін. Роль підвищеного рівня брадикініну (що має виражені вазодилатуючі властивості) у ході лікування лізиноприлом повністю не з’ясована і вимагає подальшого вивчення.

Фармакокінетика.

Абсорбція. Після перорального прийому лізиноприл повільно і не повністю всмоктується у шлунково-кишковому тракті. Абсорбція препарату після прийому становить приблизно 25% з міжсуб’єктною варіабельною 6–60%. Одночасне вживання їжі не впливає на всмоктування. Максимальна концентрація у плазмі крові досягається приблизно через 6–8 годин.

Розподіл. Рівноважні концентрації у сироватці крові досягаються впродовж 2–3 днів після введення препарату. Окрім АПФ, не зв’язується з білками плазми крові.

Метаболізм і виведення. Не метаболізується, виводиться з сечею у незміненому виді.

Видаляється при гемодіалізі.

Фармакокінетика в особливих груп пацієнтів. При порушенні функції нирок виведення лізиноприлу знижується пропорційно до ступеня порушення функціональних порушень (це зниження стає клінічно важливим при клубочковій фільтрації нижче 30 мл/хв).

При серцевій недостатності нирковий кліренс лізиноприлу знижується.

Для пацієнтів літнього віку характерні вищі концентрації лізиноприлу у плазмі крові і значення AUC (збільшені приблизно на 60%), ніж у пацієнтів молодшого віку.

Артеріальна гіпертензія.

Хронічна серцева недостатність.

Гострий інфаркт міокарда у пацієнтів зі стабільними показниками гемодинаміки (систолічний АТ > 100 мм рт. ст).

Діабетична нефропатія при цукровому діабеті II типу.

Підвищена чутливість до лізиноприлу чи до інших компонентів лікарського засобу або до інших інгібіторів АПФ.

Ангіоневротичний набряк в анамнезі (у тому числі після застосування інгібіторів АПФ, ідіопатичний і спадковий набряк).

Аортальний чи мітральний стеноз або гіпертрофічна кардіоміопатія з вираженими гемодинамічними порушеннями.

Білатеральний стеноз ниркової артерії або стеноз артерії єдиної нирки.

Гострий інфаркт міокарда з нестабільною гемодинамікою.

Гострий інфаркт міокарда при наявності артеріальної гіпотензії (систолічний тиск ≤ 100 мм рт. ст.).

Кардіогенний шок.

Первинний гіперальдостеронізм.

Тяжка серцева недостатність, тяжка артеріальна або реноваскулярна гіпертензія.

Гостра ниркова недостатність з постійно підвищеним артеріальним тиском.

Одночасне застосування високопропускних мембран з поліакрилнітрилнатрію-2-метилалілсульфонату (наприклад, AN 96) при терміновому діалізі.

Рівень креатиніну в сироватці крові ≥ 220 мкмоль/л.

Одночасне призначення з аліскіреном пацієнтам із цукровим діабетом і нирковою недостатністю (швидкість клубочкової фільтрації < 60 мл/хв/1,73 м²).

Одночасне застосування із сакубітрилом/валсартаном (лізиноприл не можна приймати раніше ніж через 36 годин після останньої дози сакубітрилу/валсартану).

Вагітність або планування вагітності (див. розділ «Застосування у період вагітності або годування груддю»).

Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС).

Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС) блокаторами рецепторів ангіотензину II, інгібіторами АПФ або аліскіреном асоційована з підвищеним ризиком розвитку побічних ефектів, таких як артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія і порушення функції нирок (включаючи гостру ниркову недостатність), порівняно з монотерапією цими лікарськими засобами.

Діуретики.

При одночасному застосуванні з діуретиками відзначається сумація антигіпертензивного ефекту. У пацієнтів, які вже приймають діуретики, особливо ті, кому діуретики призначені нещодавно, застосування лізиноприлу іноді може спричинити надмірне зниження артеріального тиску. Ймовірність виникнення симптомів артеріальної гіпотензії під впливом лізиноприлу знижується, якщо припинити приймати діуретик перед початком лікування лізиноприлом.

Добавки калію, калійзберігаючі діуретики або калієвмісні солезамінники.

Хоча рівень калію в сироватці крові зазвичай залишається в межах норми, у деяких пацієнтів, які отримують лізиноприл, може спостерігатися гіперкаліємія. Калійзберігаючі діуретики (наприклад, спіронолактон, триамтерен або амілорид), добавки калію або калієвмісні солезамінники можуть спричинити значне збільшення рівня калію в сироватці крові. Слід також дотримуватися обережності при одночасному застосуванні лізиноприлу з іншими препаратами, які підвищують рівень калію в сироватці крові, такими як триметоприм та котримоксазол (триметоприм/сульфаметоксазол), оскільки відомо, що триметоприм діє як калійзберігаючий діуретик, такий як амілорид. Тому комбінація лізиноприлу з вищевказаними препаратами не рекомендується. Якщо потрібне одночасне застосування лізиноприлу та будь-якого з цих препаратів, їх слід застосовувати з обережністю, контролюючи рівень калію в сироватці крові.

Циклоспорин.

Гіперкаліємія може виникнути при одночасному застосуванні інгібіторів АПФ з циклоспорином. Рекомендується моніторинг рівня калію в сироватці крові.

Гепарин.

Гіперкаліємія може виникнути при одночасному застосуванні інгібіторів АПФ з гепарином. Рекомендується моніторинг рівня калію в сироватці крові.

Літій.

При одночасному прийомі літію і інгібіторів АПФ оборотно підвищується рівень літію у сироватці крові і розвиваються токсичні ефекти. Застосування тіазидних діуретиків може підвищувати ризик літієвої інтоксикації і посилювати її, якщо вона вже спричинена одночасним прийомом інгібіторів АПФ. Застосовувати лізиноприл одночасно з літієм не рекомендується, але у тих випадках, коли таке поєднання потрібне, слід ретельно контролювати рівень літію у сироватці крові.

Нестероїдні протизапальні препарати (НПЗП), включаючи ацетилсаліцилову кислоту в дозі ≥3 г на добу.

Тривалий прийом НПЗП може послабити гіпотензивний ефект інгібіторів АПФ. Ефекти НПЗП і інгібіторів АПФ щодо підвищення рівня калію у сироватці крові додаються, що може призвести до порушення функції нирок. Ці ефекти зазвичай оборотні. В окремих випадках може спостерігатися гостра ниркова недостатність, особливо при порушенні функції нирок, наприклад у пацієнтів літнього віку або у пацієнтів зi зневодненням організму.

Золото.

Нітритоїдні реакції (симптоми вазодилатації, включаючи припливи, нудоту, запаморочення, артеріальну гіпотензію, що може бути дуже тяжкою) після ін’єкції золота (наприклад, натрію ауротіомалату) відзначалися частіше у пацієнтів, які отримували лікування інгібітором АПФ.

Інші антигіпертензивні засоби.

При одночасному застосуванні лізиноприлу з іншими антигіпертензивними засобами спостерігається посилення гіпотензивного ефекту. Одночасний прийом нітрогліцерину та інших органічних нітратів або вазодилататорів може посилювати гіпотензивний ефект лізиноприлу.

Трициклічні антидепресанти, анестетики та антипсихотики.

Прийом деяких анестетиків, трициклічних антидепресантів і антипсихотичних засобів на тлі інгібіторів АПФ може посилити артеріальну гіпотензію.

Симпатоміметики.

Можуть послабляти гіпотензивний ефект інгібіторів АПФ.

Гіпоглікемічні засоби.

Епідеміологічні дослідження показали, що одночасний прийом інгібіторів АПФ і гіпоглікемічних засобів (інсулінів та гіпоглікемічних засобів для застосування всередину) може посилювати дію останніх, аж до розвитку гіпоглікемії. Ймовірність виникнення таких явищ особливо висока впродовж перших тижнів одночасного лікування пацієнтів, а також при порушенні функції нирок.

Ацетилсаліцилова кислота, тромболітики, β-адреноблокатори та нітрати.

Лізиноприл можна призначати одночасно з ацетилсаліциловою кислотою (у дозах, що застосовують у кардіології), тромболітичними засобами, β-адреноблокаторами та нітратами.

Засоби що пригнічують функцію кісткового мозку.

Разом із лізиноприлом підвищують ризик розвитку нейтропенії та/або агранулоцитозу. Алопуринол, цитостатики, імунодепресанти, кортикостероїди, прокаїнамід при одночасному застосуванні з лізиноприлом можуть призвести до зменшення кількості лейкоцитів у крові, розвитку лейкопенії.

Естрогени.

За рахунок затримки рідини в організмі при одночасному призначенні з лізиноприлом можуть зменшити його антигіпертензивну ефективність.

Лізиноприл слід з обережністю призначати хворим із гострим інфарктом міокарда протягом 6–12 годин після введення стрептокінази (ризик розвитку артеріальної гіпотензії).

Лізиноприл посилює прояви алкогольної інтоксикації. Наркотики, анестетики, алкогольні напої, снодійні у поєднанні з лізиноприлом спричиняють посилення гіпотензивного ефекту.

Алопуринол, цитостатики, імунодепрeсанти, кортикостероїди, прокаїнамід.

При одночасному застосуванні з лізиноприлом можуть спричинити лейкопенію.

Лікарські засоби, які підвищують ризик розвитку ангіоневротичного набряку.

Одночасне застосування інгібіторів АПФ із сакубітрилом/валсартаном протипоказане, оскільки це збільшує ризик розвитку ангіоневротичного набряку.

Одночасний прийом інгібіторів АПФ з рацекадотрилом, інгібіторами mTOR (наприклад, сиролімусом, еверолімусом, темсиролімусом) та вілдагліптином збільшує ризик розвитку ангіоневротичного набряку.

Симптоматична артеріальна гіпотензія.

Спостерігається рідко у пацієнтів з неускладненою артеріальною гіпертензією. У гіпертензивних пацієнтів, які приймають лізиноприл, імовірність розвитку артеріальної гіпотензії зростає при зменшенні об’єму циркулюючої крові (наприклад, у результаті лікування діуретиками, обмеження споживання солі з їжею, проведення діалізу, при діареї або блюванні), а також при тяжких формах ренінзалежної артеріальної гіпертензії.

Симптоматична артеріальна гіпотензія спостерігалася у пацієнтів із серцевою недостатністю, незалежно від того, чи поєднується вона з нирковою недостатністю. Це порушення найчастіше спостерігається у пацієнтів з тяжчою серцевою недостатністю, які змушені приймати високі дози петльових діуретиків і в яких спостерігається гіпонатріємія або функціональна ниркова недостатність. Пацієнти з підвищеним ризиком артеріальної гіпотензії потребують ретельного спостереження у початковий період лікування і при підборі дози.

Це також стосується пацієнтів з ішемічною хворобою серця або захворюванням судин мозку, у яких значне зниження артеріального тиску може призвести до інфаркту міокарда або порушення мозкового кровообігу.

У разі розвитку артеріальної гіпотензії пацієнта необхідно покласти на спину і при необхідності зробити внутрішньовенне вливання розчину натрію хлориду. Скороминуща гіпотензивна реакція не є протипоказанням для наступного прийому лікарського засобу. Після відновлення ефективного об’єму крові і артеріальної гіпертензії можна продовжити лікування лізиноприлом.

У деяких пацієнтів із застійною серцевою недостатністю, які мають нормальний або низький артеріальний тиск, може статися додаткове зниження системного артеріального тиску при призначенні лізиноприлу. Цей ефект очікуваний і зазвичай не є причиною для припинення терапії. При виникненні симптоматичної артеріальної гіпотензії може виникнути необхідність зниження дози або припинення прийому лізиноприлу.

Артеріальна гіпотензія з гострим інфарктом міокарда.

При гострому інфаркті міокарда не можна розпочинати терапію лізиноприлом, якщо через попереднє лікування судинорозширювальними препаратами існує ризик подальшого серйозного погіршення гемодинамічних показників. Це стосується пацієнтів із систолічним артеріальним тиском ≤ 100 мм рт. ст. або з кардіогенним шоком. У перші 3 дні після інфаркту слід зменшити дозу препарату, якщо систолічний артеріальний тиск ≤ 120 мм рт. ст. При систолічному артеріальному тиску ≤ 100 мм рт. ст. підтримувальну дозу слід зменшити до 5 мг або тимчасово до 2,5 мг. При стійкій артеріальної гіпотензії (систолічний артеріальний тиск ≤ 90 мм рт. ст. упродовж більше 1 години) терапію лізиноприлом слід припинити.

Аортальний і мітральний стенози / гіпертрофічна кардіоміопатія.

Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл слід призначати з обережністю пацієнтам з мітральним стенозом або утрудненням викиду з лівого шлуночка (наприклад, при аортальному стенозі або гіпертрофічній кардіоміопатії).

Порушення функції нирок.

При нирковій недостатності (кліренс креатиніну < 80 мл/хв) початкова доза лізиноприлу має бути визначена залежно від кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю 1), а потім - залежно від реакції пацієнта на лікування. Рутинний контроль калію і креатиніну є частиною нормальної медичної практики у цих пацієнтів.

У пацієнтів із серцевою недостатністю на початку лікування інгібіторами АПФ може спостерігатися погіршення функції нирок. Відомо про випадки гострої ниркової недостатності, зазвичай оборотної. У деяких пацієнтів зі звуженням обох ниркових артерій або зі стенозом артерії єдиної нирки інгібітори АПФ підвищують рівень сечовини у крові і креатиніну в сироватці крові; зазвичай ці зміни минають після припинення прийому препаратів. Імовірність цього явища особливо висока при нирковій недостатності.

При наявності реноваскулярної гіпертензії високий ризик розвитку тяжкої артеріальної гіпотензії і ниркової недостатності. Для таких пацієнтів лікування слід розпочинати під ретельним медичним спостереженням з малих доз, що мають бути точно підібрані. Оскільки діуретики можуть внести вклад в описану вище клінічну динаміку, впродовж перших тижнів лікування лізиноприлом їх прийом має бути припинений, а функція нирок потребує ретельного спостереження.

У деяких хворих з артеріальною гіпертензією без явного захворювання судин нирок прийом лізиноприлу, особливо на тлі діуретиків, зумовлює підвищення рівня сечовини у крові і креатиніну у сироватці крові; ці зміни, як правило, бувають незначними і скороминущими. Ймовірність їх виникнення вища у хворих із порушенням функції нирок. У таких випадках може виникнути необхідність у зниженні дози і припиненні прийому діуретика та/або лізиноприлу.

Лікування гострого інфаркту міокарда лізиноприлом не показане пацієнтам з ознаками дисфункції нирок, при якій відзначається підвищений рівень креатиніну у сироватці крові 177 мкмоль/л та/або протеїнурія 500 мг/добу. При розвитку дисфункції нирок упродовж терапії лізиноприлом (концентрація креатиніну сироватки крові перевищує 265 мкмоль/л або удвічі підвищений рівень креатиніну у сироватці крові порівняно з його рівнем, визначеним до початку лікування) прийом препарату слід припинити.

Підвищена чутливість / ангіоневротичний набряк.

Ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосових зв’язок та/або гортані рідко розвивається у пацієнтів, які одержують інгібітори АПФ, у т. ч. лізиноприл. У період лікування ангіоневротичний набряк може розвинутися у будь-який час. У цьому випадку прийом лізиноприлу слід негайно припинити, провести відповідне лікування і встановити спостереження за пацієнтом; перш ніж відпустити пацієнта, слід переконатися в тому, що усі симптоми набряку усунуті.

Навіть у тих випадках, коли набряк обмежується тільки язиком і ознаки порушення дихання відсутні, пацієнти можуть потребувати тривалого спостереження, оскільки лікування антигістамінними засобами та глюкокортикостероїдами може виявитися недостатнім.

Зареєстровано окремі випадки ангіоневротичного набряку гортані або язика з летальним наслідком. Якщо набряк поширюється на язик, голосові зв’язки або гортань, можливе перекриття дихальних шляхів, особливо у пацієнтів, які раніше перенесли хірургічне втручання на органах дихання. У таких випадках необхідно вжити заходи невідкладної терапії (введення адреналіну і/або підтримка прохідності дихальних шляхів).

Пацієнт має знаходитися під ретельним медичним наглядом до повного і стійкого зникнення симптоматики.

У пацієнтів, які мають в анамнезі ангіоневротичний набряк, не пов’язаний із прийомом інгібітору АПФ, існує підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку у відповідь на прийом інгібітору АПФ.

Одночасне застосування інгібіторів АПФ із сакубітрилом/валсартаном протипоказане через підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку. Лікування сакубітрилом/валсартаном не слід починати раніше ніж через 36 годин після застосування останньої дози лізиноприлу. Лікування лізиноприлом не повинно починатися раніше ніж через 36 годин після застосування останньої дози сакубітрилу/валсартану.

Одночасний прийом інгібіторів АПФ з рацекадотрилом, інгібіторами mTOR (наприклад, сиролімусом, еверолімусом, темсиролімусом) і вілдагліптином підвищує ризик розвитку ангіоневротичного набряку (наприклад, набряк дихальних шляхів або язика, з порушенням дихання або без). Слід проявляти обережність на початку лікування рацекадотрилом, інгібіторами mTOR (наприклад, сиролімус, еверолімус, темсиролімус) та вілдагліптином пацієнтів, які вже приймають інгібітори АПФ.

Гемодіаліз.

При призначенні лікарського засобу в умовах діалізу з поліакрилвініловою мембраною можливий розвиток анафілактичних реакцій. Рекомендується використання мембран іншого типу для проведення діалізу або застосування лікарських засобів інших груп для лікування пацієнтів з артеріальною гіпертензією.

Анафілактоїдні реакції при ЛПНЩ-аферезі.

Оскільки при аферезі ЛПНЩ (ліпопротеїни низької щільності) з сульфатом декстрану застосування інгібіторів АПФ може призвести до розвитку небезпечних для життя анафілактичних реакцій, слід тимчасово відмінити інгібітори АПФ перед кожним аферезом.

Десенсибілізація.

У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, на тлі десенсибілізуючої терапії (наприклад, проти отрути перетинчастокрилих) розвиваються тривалі анафілактоїдні реакції. Якщо такі пацієнти утримувалися від прийому інгібіторів АПФ на час десенсибілізації, реакцій не спостерігалося, проте випадкове введення АПФ провокувало анафілактоїдну реакцію.

Печінкова недостатність.

З прийомом інгібіторів АПФ пов’язують розвиток рідкісного синдрому, що починається з холестатичної жовтяниці або гепатиту і переходить у блискавичний некроз печінки, іноді з летальним наслідком. Механізм розвитку цього синдрому не ясний. Якщо у пацієнтів, які приймають лізиноприл, розвивається жовтяниця або значно підвищується активність печінкових ферментів, лікарський засіб необхідно відмінити, залишаючи пацієнта під спостереженням лікаря до зникнення симптомів.

Гіперкаліємія.

Інгібітори АПФ можуть викликати гіперкаліємію, оскільки вони пригнічують вивільнення альдостерону. У пацієнтів з нормальною функцією нирок ефект зазвичай незначний, проте у пацієнтів із порушеннями функції нирок, цукровим діабетом та/або у пацієнтів, які застосовують калієвмісні дієтичні добавки (включаючи калієвмісні солезамінники), калійзберігаючі діуретики, триметоприм або котримоксазол [триметоприм + сульфаметоксазол] і особливо антагоністи альдостерону або блокатори рецепторів ангіотензину, можливе виникнення гіперкаліємії. Калійзберігаючі діуретики та блокатори рецепторів ангіотензину слід застосовувати з обережністю пацієнтам, які отримують інгібітори АПФ, а також слід контролювати ниркову функцію та вміст калію в сироватці крові.

Протеїнурія.

Є поодинокі випадки розвитку протеїнурії у пацієнтів, особливо зі зниженою нирковою функцією або після прийому високих доз лізиноприлу. У разі клінічно значущої протеїнурії (понад 1 г/добу) препарат слід застосовувати тільки після оцінки терапевтичної користі та потенційного ризику і при постійному контролі клінічних та біохімічних показників.

Первинний гіперальдостеронізм.

У пацієнтів, які страждають на первинний гiперальдостеронізм, інгібітори АПФ неефективні, тому застосування лізиноприлу не рекомендується.

Хворі на цукровий діабет.

У хворих на цукровий діабет, які приймають гіпоглікемічні засоби або інсулін, необхідно ретельно контролювати рівень глюкози у крові впродовж першого місяця лікування інгібітором АПФ.

Літій.

Зазвичай не рекомендується поєднувати прийом літію та лізиноприлу.

Нейтропенія/агранулоцитоз.

У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, можуть розвиватися нейтропенія/агранулоцитоз, тромбоцитопенія та анемія. При нормальній функції нирок і при відсутності ускладнень нейтропенія розвивається рідко. Нейтропенія та агранулоцитоз оборотні та минають після припинення прийому інгібітора АПФ.

Слід проявляти крайню обережність при призначенні лізиноприлу пацієнтам із захворюванням сполучної тканини із судинними проявами, які проходять курс лікування імунодепресантами, приймають алопуринол або прокаїнамід, а також при поєднанні цих чинників, особливо на тлі порушення функції нирок.

У деяких таких пацієнтів розвиваються тяжкі інфекції, що не завжди піддаються інтенсивній терапії антибіотиками. Якщо в лікуванні таких пацієнтів застосовують лізиноприл, рекомендується періодично перевіряти кількість лейкоцитів, причому пацієнтів слід попередити про необхідність повідомляти про будь-які ознаки інфекції.

Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС).

Оскільки одночасне застосування інгібіторів АПФ, блокаторов рецепторів ангіотензину II або аліскірену асоційоване з підвищеним ризиком артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії і порушенням функції нирок (включаючи гостру ниркову недостатність), подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС) у перебігу комбінованого застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену не рекомендується. Коли комбінація цих лікарських засобів (подвійна блокада) вважається абсолютно необхідною, її слід проводити під контролем спеціаліста одночасно з ретельним моніторингом функції нирок, водно-сольового балансу, а також артеріального тиску. Пацієнтам з діабетичною нефропатією не слід одночасно застосовувати інгібітори АПФ і блокатори рецепторів ангіотензину II.

Расова приналежність.

Інгібітори АПФ частіше спричиняють розвиток ангіоневротичного набряку у пацієнтів негроїдної раси порівняно з пацієнтами іншої расової приналежності. Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл може бути менш ефективним у зниженні артеріального тиску у пацієнтів негроїдної раси порівняно з особами інших рас, можливо через більшу поширеність низького рівня реніну у популяції пацієнтів негроїдної раси з артеріальною гіпертензією.

Кашель.

При застосуванні інгібіторів АПФ може з’явитися непродуктивний тривалий кашель, що зникає після припинення лікування. Такий кашель, спричинений застосуванням інгібіторів АПФ, слід враховувати при диференціальному діагнозі кашлю.

Оперативні втручання / анестезія.

У пацієнтів, які піддаються хірургічному втручанню або загальній анестезії препаратами, що знижують артеріальний тиск, лізиноприл може блокувати підвищення утворення ангіотензину II під впливом компенсаторного викиду реніну. Якщо передбачається, що артеріальна гіпотензія розвивається за цим механізмом, вона може бути відкоригована збільшенням об’єму циркулюючої крові (ОЦК).

Лікарський засіб протипоказано застосовувати вагітним або жінкам, які планують завагітніти.

У випадках, коли продовження лікування гіпотензивними лікарськими засобами вважається обов’язковим, пацієнтки, які планують вагітність, повинні бути переведені на альтернативні антигіпертензивні препарати з підтвердженою безпекою при застосуванні в період вагітності. Якщо в період лікування підтверджується вагітність, лікування інгібіторами АПФ слід негайно припинити і, якщо необхідно, замінити іншим лікарським засобом, дозволеним для застосування вагітним.

Відомо, що прийом інгібіторів АПФ протягом ІІ та ІІІ триместрів вагітності чинить токсичний вплив на ембріон (порушення функції нирок, маловоддя, уповільнення формування кісткової тканини черепа) та на організм новонародженої дитини (ниркова недостатність, артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія).

Якщо ж прийом інгібіторів АПФ мав місце у ІІ та ІІІ триместрах вагітності, рекомендовано ультразвукове обстеження функцій нирок та будови черепа новонародженого.

За новонародженими, чиї матері у період вагітності приймали інгібітори АПФ, слід спостерігати для своєчасного виявлення і корекції артеріальної гіпотензії.

Препарат протипоказано приймати у період годування груддю.

Слід враховувати можливість виникнення запаморочення і підвищеної втомлюваності, що може впливати на здатність керувати автотранспортом або працювати з іншими механізмами.

Таблетки приймати всередину 1 раз на добу, бажано в один і той же час, незалежно від прийому їжі. Добову дозу підбирати індивідуально залежно від реакції пацієнта і артеріального тиску.

Артеріальна гіпертензія.

Лізиноприл застосовувати як монотерапію або у комбінації з іншими класами антигіпертензивних засобів.

Початкова доза.

При артеріальній гіпертензії рекомендована початкова доза становить 10 мг на добу. У пацієнтів з підвищеною активністю ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (зокрема при реноваскулярнiй гіпертензії, надмірному виведенні хлориду натрію з організму і/або дегідратації, при серцевій декомпенсації або сильно вираженій гіпертензії) можливе надмірне зниження артеріального тиску після прийому початкової дози. Для цих пацієнтів рекомендована початкова доза становить 2,5–5 мг, і початок лікування повинен відбуватися під наглядом лікаря.

Для отримання дози 2,5 мг застосувати препарат з відповідним вмістом діючої речовини.

Для пацієнтів з нирковою недостатністю дозу необхідно зменшити (див. таблицю 1).

Підтримуюча доза.

Звичайна ефективна підтримуюча доза становить 20 мг на добу. Якщо препарат у вказаній дозі не забезпечує належного терапевтичного ефекту протягом 2–4 тижнів, дозу можна надалі збільшити. Максимальна добова доза становить 80 мг на добу.

Пацієнти, які приймають діуретики.

У пацієнтів, які заздалегідь одержують діуретичну терапію, після прийому першої дози лізиноприлу можливе виникнення симптоматичної гіпотензії. Лікування діуретиками потрібно припинити за 2–3 дні до початку лікування препаратом. Якщо неможливо припинити лікування діуретиками, лізиноприл слід призначати у початковій дозі 5 мг. Слід контролювати функцію нирок і рівень калію у сироватці крові. Подальшу дозу слід підбирати залежно від артеріального тиску. У разі необхідності лікування діуретиками можна відновити.

Пацієнти з нирковою недостатністю.

Для пацієнтів з нирковою недостатністю дози визначати залежно від значення кліренсу креатиніну, як це показано у таблиці 1.

Таблиця 1

*Дозу і режим дозування встановлювати залежно від значень артеріального тиску. Дозу можна підвищувати не більше ніж до 40 мг на добу з контролем артеріального тиску.

Хронічна серцева недостатність.

Пацієнтам із симптоматичною серцевою недостатністю лізиноприл можна призначати як доповнення до терапії діуретиками, препаратами наперстянки або β-блокаторами. Лікарський засіб застосовувати у початковій дозі 2,5 мг на добу під спостереженням лікаря, з метою визначення первинного впливу на артеріальний тиск. Дозу лізиноприлу слід підвищувати не більше ніж на 10 мг, з інтервалом не менше 2 тижнів і до максимальної дози 35 мг на добу.

Визначення дози має ґрунтуватися на клінічному нагляді за кожним пацієнтом.

У пацієнтів з високим ризиком розвитку симптоматичної гіпотензії (при надмірному виведенні хлориду натрію з організму), з гіпонатріємією або без, при гіповолемії, а також у пацієнтів, які отримували високі дози діуретиків, вищеназвані стани перед початком лікування необхідно компенсувати.

Гострий інфаркт міокарда.

Пацієнтам одночасно слід приймати звичайну стандартну терапію з тромболітичними лікарськими засобами, ацетилсаліциловою кислотою і β-блокаторами. Лізиноприл сумісний з нітрогліцерином, введеним внутрішньовенно або трансдермально.

Початкова доза (у перші 3 дні після перенесеного інфаркту).

Терапію лізиноприлом слід розпочинати у перші 24 години з моменту появи симптомів захворювання. Терапію не слід розпочинати, якщо систолічний артеріальний тиск нижче 100 мм рт. ст. Перша доза лізиноприлу становить 5 мг, через 24 години знову призначати дозу 5 мг, потім призначати дозу 10 мг 1 раз на добу, і далі підтримуюча доза становить 10 мг 1 раз на добу.

Пацієнтам із систолічним артеріальним тиском 120 мм рт.ст. або нижче у перші 3 дні після інфаркту призначати знижену дозу лізиноприлу - 2,5 мг.

При нирковій недостатності (кліренс креатиніну < 80 мл/хв) початкова доза лізиноприлу має бути відкоригована залежно від кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю 1).

Підтримуюча доза.

Підтримуюча доза становить 10 мг на добу. При виникненні артеріальної гіпотензії (систолічний артеріальний тиск нижче або дорівнює 100 мм рт. ст.) підтримуючу дозу 5 мг тимчасово знижувати до 2,5 мг. При виникненні пролонгованої артеріальної гіпотензії (систолічний артеріальний тиск нижче 90 мм рт. ст. більше 1 години) лікування потрібно припинити.

Лікування має тривати впродовж 6 тижнів, потім необхідно повторно оцінити стан пацієнта. Пацієнтам, у яких виникають симптоми серцевої недостатності, слід продовжувати лікування лізиноприлом.

Діабетична нефропатія.

Для лікування артеріальної гіпертензії у пацієнтів з цукровим діабетом типу II і початковою нефропатією доза лізиноприлу становить 10 мг на добу. При необхідності дозу можна збільшити до 20 мг на добу з метою досягнення значень діастолiчного артеріального тиску нижче 90 мм рт. ст. у положенні сидячи.

При нирковій недостатності (кліренс креатиніну < 80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу необхідно відкоригувати залежно від кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю 1).

Пацієнти літнього віку.

У клінічних дослідженнях не були виявлені відмінності ефективності або безпеки препарату, пов’язані з віком. Початкову дозу лізиноприлу, що призначається пацієнтам літнього віку зі зниженою нирковою функцією, слід відкоригувати згідно з таблицею 1. Згодом дозування визначається залежно від реакції артеріального тиску.

Пацієнти з трансплантованою ниркою.

Немає досвіду застосування препарату пацієнтам після нещодавньої ниркової трансплантації. Тому не рекомендується лікування лізиноприлом даних пацієнтів.

Застосування дітям не рекомендується, оскільки ефективність і безпека не встановлені.

Симптоми: артеріальна гіпотензія, циркулярний шок, гостра судинна недостатність, електролітні порушення, ниркова недостатність, гіпервентиляція легенів, тахікардія, відчуття серцебиття, брадикардія, запаморочення, занепокоєння і кашель.

Лікування: внутрішньовенне введення сольових розчинів. При артеріальній гіпотензії слід покласти пацієнта на спину, піднявши йому ноги. Якщо можливо, призначати інфузію ангіотензину II і/або внутрішньовенно вводити катехоламіни. Якщо препарат прийнятий нещодавно, вжити заходів з виведення лізиноприлу з організму (наприклад, викликати блювання, промити шлунок, застосувати абсорбенти і натрію сульфат). Для лікування стійкої брадикардії показано застосування кардіостимулятора. Рекомендується постійний контроль лабораторних показників (визначення рівня електролітів і креатиніну в сироватці крові) та життєвих функцій. Лізиноприл видаляється з крові при гемодіалізі, при цьому слід уникати використання високопропускних мембран з поліакрилнітрилнатрію-2-метилосульфонату (наприклад, AN 69).

У випадку ангіоневротичного набряку призначати антигістамінні препарати. Якщо клінічна ситуація супроводжується набряком язика, голосової щілини, гортані, необхідно в ургентному порядку розпочати лікування шляхом трансдермального введення 0,3–0,5 мл розчину адреналіну (1:1000), для забезпечення прохідності дихальних шляхів показані інтубація або ларинготомія.

Побічні реакції наведені нижче за частотою: дуже часто (> 1/10); часто (≥ 1/100, < 1/10); нечасто (≥ 1/1000, < 1/100); рідко (≥ 1/10000, < 1/1000); дуже рідко (< 1/10000), невідомо (не можна оцінити на основі наявних даних).

З боку кровотворної та лімфатичної систем:

рідко: зниження рівня гемоглобіну і гематокриту; дуже рідко: пригнічення діяльності кісткового мозку, анемія, тромбоцитопенія, лейкопенія, нейтропенія, агранулоцитоз, гемолітична анемія, лімфаденопатія, аутоімунне захворювання.

З боку обміну речовин:

дуже рідко: гіпоглікемія.

З боку центральної нервової системи:

часто: запаморочення, головний біль;

нечасто: зміна настрою, парестезія, запаморочення, порушення смакових відчуттів, порушення сну;

рідко: сплутаність свідомості, порушення рівноваги, дезорієнтація, суб’єктивне відчуття шуму у вухах та зниження гостроти зору, порушення нюху;

невідомо: симптоми депресії, непритомність.

З боку серцево-судинної системи:

часто: артеріальна гіпотензія (особливо після прийому першої дози препарату у пацієнтів з дефіцитом натрію, дегідратацією, серцевою недостатністю); ортостатичний ефект (включаючи артеріальну гіпотензію);

нечасто: інфаркт міокарда або цереброваскулярний інсульт, можливо вторинний через надмірну гіпотензію у пацієнтів з високим ризиком, пальпітації, тахікардія, феномен Рейно.

При застосуванні лізиноприлу у пацієнтів із гострим інфарктом міокарда можливі, особливо у перші 24 години, атріовентрикулярна блокада II–III ступенів, тяжка артеріальна гіпотензія та/або порушення функції нирок, у поодиноких випадках - кардіогенний шок.

З боку скелетно-м’язової системи:

невідомо: м’язові спазми.

З боку дихальної системи:

часто: сухий кашель, бронхіт;

нечасто: риніт;

рідко: диспное, ангіоневротичний набряк;

дуже рідко: бронхоспазм, синусит, алергічний альвеоліт / еозинофільна пневмонія, глосит. Були зареєстровані інфекції верхніх дихальних шляхів.

З боку травної системи:

часто: діарея, блювання;

нечасто: нудота, біль у животі і диспепсія;

рідко: сухість у роті, зменшення апетиту, зміна смаку;

дуже рідко: панкреатит, інтестинальний ангіоневротичний набряк, запор, гепатит (гепатоцелюлярний або холестатичний), жовтяниця і печінкова недостатність.

З боку шкіри і підшкірно-жирової клітковини:

нечасто: висипання, свербіж, гіперчутливість / ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосової щілини і/або глотки;

рідко: кропив’янка, алопеція, псоріаз;

дуже рідко: підвищене потовиділення, пемфігус, токсичний епідермальний некроліз, синдром Стівенса — Джонсона, поліморфна еритема, лімфоцитома шкіри.

Повідомлялося про синдром, що включає один або кілька симптомів: гарячка, васкуліт, міалгія, артралгія/артрит, поява позитивних антинуклеарних антитіл (АНА), прискорення швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ), еозинофілія і лейкоцитоз, висип, фотосенсибілізація.

З боку нирок і сечовидільної системи:

часто: ниркова дисфункція;

рідко: уремія, гостра ниркова недостатність;

дуже рідко: олігурія/анурія.

З боку ендокринної системи;

невідомо: неадекватна секреція антидіуретичного гормона.

З боку репродуктивної системи і молочних залоз:

нечасто: імпотенція;

рідко: гінекомастія.

Загальні порушення:

нечасто: підвищена втомлюваність, слабкість.

Дослідження:

нечасто: підвищення рівня сечовини в крові, креатиніну в сироватці крові, печінкових ферментів, гіперкаліємія;

рідко: підвищення рівня білірубіну в сироватці крові, гіпонатріємія, протеїнурія.

4 роки. Не застосовувати після закінчення терміну придатності, зазначеного на упаковці.

Зберігати при температурі не вище 25 ºС у недоступному для дітей місці.

Таблетки по 10 мг та по 20 мг.

По 10 таблеток у блістері; по 2 блістери або по 3 блістери у картонній коробці.

За рецептом.

АЛКАЛОЇД АД Скоп’є.

Бульвар Олександра Македонського, 12, Скоп’є, 1000, Республіка Північна Македонія.