СКОПРИЛ®

Алкалоїд

СКЛАД І ФОРМА ВИПУСКУ

табл. 10 мг, № 10, № 20, № 30

Лізиноприл 10 мг

Склад:
діюча речовина: лізиноприл;
1 таблетка містить 10 мг лізиноприлу (у вигляді лізиноприлу дигідрату);
допоміжні речовини: магнію стеарат, крохмаль кукурудзяний, маніт (E421), кальцію гідрофосфат, крохмаль прежелатинізований, повідон, заліза оксид жовтий (Е172) і заліза оксид червоний (Е172) (у таблетках по 20 мг).

№  UA/4283/01/01 з 03.10.2016 до 03.10.2021 За рецептом B

табл. 20 мг, № 10, № 20, № 30

Лізиноприл 20 мг

Склад:
діюча речовина: лізиноприл;
1 таблетка містить 20 мг лізиноприлу (у вигляді лізиноприлу дигідрату);
допоміжні речовини: магнію стеарат, крохмаль кукурудзяний, маніт (E421), кальцію гідрофосфат, крохмаль прежелатинізований, повідон, заліза оксид жовтий (Е172) і заліза оксид червоний (Е172) (у таблетках по 20 мг).

№  UA/4283/01/02 з 03.10.2016 до 03.10.2021 За рецептом B

ФАРМАКОЛОГІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ

фармакодинаміка. Лізиноприл — це інгібітор АПФ. АПФ є пептидилдипептидазою, яка каталізує перетворення ангіотензину I в вазоконстрикторний пептид, ангіотензин II, який також стимулює секрецію альдостерону. Інгібування АПФ призводить до зниження концентрації в плазмі крові ангіотензину II, яке обумовлює зниження активності вазопресорів і секреції альдостерону. Останнє зниження може призвести до підвищення концентрації калію в плазмі крові. Оскільки механізм дії при артеріальній гіпертензії здійснюється за допомогою пригнічення ренін-ангіотензин-альдостеронової системи, лізиноприл має гіпотензивний вплив навіть у гіпертензивних пацієнтів з низьким рівнем реніну. АПФ ідентичний кініназі — ферменту, що руйнує брадикінін. Роль підвищеного рівня брадикініну (має виражені вазодилатуючі властивості) в ході лікування лізиноприлом повністю не з’ясована і потребує подальшого вивчення.

Фармакокінетика

Абсорбція. Після перорального прийому лізиноприл повільно і не повністю всмоктується в ШКТ. Абсорбція препарату після прийому становить близько 25% з міжіндивідуальною варіацією (6–60%). Одночасний прийом їжі не впливає на всмоктування. Cmax в плазмі крові досягається приблизно через 6–8 год.

Розподіл. Рівноважні концентрації в плазмі крові досягаються протягом 2–3 днів після введення препарату. Крім АПФ, не зв’язується з білками плазми крові.

Метаболізм і виведення. Не метаболізується, виводиться з сечею в незміненому вигляді. Виводиться при гемодіалізі.

Фармакокінетика у особливих групах пацієнтів. При порушенні функції нирок виведення лізиноприлу знижується пропорційно ступеню функціональних порушень (це зниження стає клінічно важливим при фільтрації <30 мл/хв).

При серцевій недостатності нирковий кліренс лізиноприлу знижується.

Для пацієнтів похилого віку характерні більш високі концентрації лізиноприлу в плазмі крові і значення AUC (збільшені на ≈60%), ніж у пацієнтів молодшого віку.

ПОКАЗАННЯ

артеріальна гіпертензія. Хронічна серцева недостатність. Гострий інфаркт міокарда у пацієнтів зі стабільними показниками гемодинаміки (систолічний АТ >100 мм рт. ст.). Діабетична нефропатія при цукровому діабеті II типу.

ЗАСТОСУВАННЯ

таблетки приймати всередину 1 раз на добу, бажано в один і той же час, незалежно від прийому їжі. Добову дозу підбирати індивідуально залежно від реакції пацієнта і рівня АТ.

Артерільна гіпертензія. Лізиноприл застосовувати в якості монотерапії або в комбінації з іншими класами антигіпертензивних засобів.

Початкова доза. При артеріальній гіпертензії рекомендована початкова доза становить 10 мг/добу. У пацієнтів з підвищеною активністю ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (зокрема при реноваскулярній гіпертензії, надмірному виведенні хлориду натрію з організму та/або дегідратації, серцевій декомпенсації або сильно вираженій гіпертензії), може статися надмірне зниження АТ після початкової дози. У цих хворих рекомендована початкова доза становить 2,5–5 мг і початок лікування має відбуватися під наглядом лікаря.

Для отримання дози 2,5 мг застосовувати препарат з відповідним вмістом діючої речовини. Для пацієнтів з нирковою недостатністю доза повинна бути знижена (таблиця).

Підтримувальна доза. Звичайна ефективна підтримувальна доза становить 20 мг/добу. Якщо препарат у зазначеній дозі не забезпечує належного терапевтичного ефекту протягом 2–4 тиж, доза далі може бути підвищена. Максимальна доза становить 80 мг/сут.

Пацієнти, які приймають діуретики. У пацієнтів, які попередньо отримують діуретичну терапію, після прийому першої дози лізиноприлу можливе виникнення симптоматичної гіпотензії. Лікування діуретиками слід припинити за 2–3 дні до початку лікування препаратом. Якщо неможливо припинити лікування діуретиками, лізиноприл слід призначати в початковій дозі 5 мг. Слід контролювати функцію нирок і рівень калію в плазмі крові. Подальшу дозу слід підбирати залежно від АТ. У разі необхідності лікування діуретиками можна відновити.

Пацієнти з нирковою недостатністю. Для пацієнтів з нирковою недостатністю дози визначають залежно від значення кліренсу креатиніну, як це показано в таблиці:

Кліренс креатиніну, мл/хв Початкова доза, мг/добу
<10 (включаючи хворих, які знаходяться на гемодіалізі) 2,5*
10–30 2,5–5
31–80 5–10

*Дозу та/або режим дозування встановлювати залежно від значень АТ. Дозу можна підвищувати не більше ніж до 40 мг/добу при контролі АТ.

Хронічна серцева недостатність. У пацієнтів із симптоматичною серцевою недостатністю лізиноприл можна застосовувати як доповнення до терапії діуретиками, препаратами наперстянки або блокаторами β-адренорецепторів. Препарат призначати в початковій дозі 2,5 мг/добу під наглядом лікаря, з метою визначення первинного впливу на АТ. Дозу лізиноприлу слід підвищувати не більше ніж на 10 мг, з інтервалом не менше 2 тиж і до максимальної дози 35 мг/добу.

Визначення дози має грунтуватися на клінічному спостереженні кожного пацієнта.

У пацієнтів з високим ризиком розвитку симптоматичної гіпотензії (при надмірному виведенні хлориду натрію з організму) з/без гіпонатріємії, при гіповолемії, а також у осіб, які отримували діуретики у високих дозах, вищеназвані стани перед початком лікування необхідно компенсувати.

Гострий інфаркт міокарда. Пацієнтам одночасно слід приймати звичайну стандартну терапію з тромболітичними лікарськими засобами, ацетилсаліциловою кислотою та блокаторами β-адренорецепторів. Лізиноприл сумісний з нітрогліцерином, введеним в/в або трансдермально.

Початкова доза (в перші 3 дні після перенесеного інфаркту). Терапію лізиноприлом слід починати в перші 24 год з моменту появи симптомів захворювання. Терапію не слід починати, якщо систолічний АТ <100 мм рт. ст. Перша доза лізиноприлу становить 5 мг, через 24 год знову призначати дозу 5 мг, потім — дозу 10 мг 1 раз на добу і далі підтримувальна доза становить 10 мг 1 раз на добу.

Пацієнтам з низьким систолічним АТ (120 мм рт. ст. або нижче) в перші 3 дні після інфаркту призначають знижену дозу лізиноприлу — 2,5 мг.

При нирковій недостатності (кліренс креатиніну <80 мл/хв) початкова доза лізиноприлу має бути скоригована залежно від кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю).

Підтримувальна доза. Підтримувальна доза становить 10 мг/добу. При виникненні гіпотензії (систолічний АТ нижче або дорівнює 100 мм рт. ст.) Підтримувальну дозу 5 мг тимчасово знижувати до 2,5 мг. При виникненні пролонгованої гіпотензії (систолічний АТ <90 мм рт. ст. протягом >1 год) лікування необхідно припинити.

Лікування має тривати протягом 6 тиж, потім необхідно повторно оцінити стан пацієнта. Пацієнтам, у яких виникають симптоми серцевої недостатності, слід продовжувати лікування лізиноприлом.

Діабетична нефропатія. При лікуванні АГ у пацієнтів з цукровим діабетом II типу і початкової нефропатією доза лізиноприлу становить 10 мг/сут. При необхідності доза може бути підвищена до 20 мг/добу з метою досягнення значень діастолічного АТ <90 мм рт. ст. в положенні сидячи.

При нирковій недостатності (кліренс креатиніну <80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу необхідно скоригувати залежно від кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю).

Пацієнти похилого віку. У клінічних дослідженнях не виявлено відмінності ефективності або безпеки препарату у зв’язку з віком. Початкова доза лізиноприлу, що призначається пацієнтам похилого віку зі зниженою нирковою функцією, повинна бути скоригована відповідно до таблиці. Згодом дозу визначають залежно від реакції та АТ.

Пацієнти з трансплантацією нирок. Немає досвіду щодо застосування препарату у пацієнтів з недавньою трансплантацією нирки. Тому не рекомендується лікування лізиноприлом у цих пацієнтів.

Діти. Застосування для лікування дітей не рекомендується, оскільки ефективність і безпека не встановлені.

ПРОТИПОКАЗАННЯ

підвищена чутливість до лізиноприлу, інших компонентів препарату або до інших інгібіторів АПФ. Ангіоневротичний набряк в анамнезі. Аортальний або мітральний стеноз, або гіпертрофічна кардіоміопатія з вираженими гемодинамічними порушеннями. Білатеральний стеноз ниркової артерії або стеноз артерії єдиної нирки. Гострий інфаркт міокарда з нестабільною гемодинамікою. Гострий інфаркт міокарда за наявності гіпотензії (систолічний АТ ≤100 мм рт. ст.). Кардіогенний шок. Первинний гіперальдостеронізм. Тяжка серцева недостатність, тяжка артеріальна або реноваскулярна гіпертензія. Гостра ниркова недостатність з постійним підвищеним АТ. Одночасне застосування препарату і високопропускних мембран з поліакрилнітрилнатрію-2-метилалілсульфонату (наприклад AN 96) при терміновому діалізі. Пацієнти з рівнем креатиніну в плазмі крові ≥220 мкмоль/л. Одночасне застосування з аліскіреном у пацієнтів з цукровим діабетом і нирковою недостатністю (ШКФ <60 мл/хв/1,73 м2). Вагітні або жінки, які планують вагітність (див. Застосування в період вагітності та годування груддю).

ПОБІЧНА ДІЯ

побічні реакції наведені нижче відповідно до наступної частоті: дуже часто (>1/10); часто (≥1/100, <1/10); нечасто (≥1/1000, <1/100); рідко (≥1/10 000, <1/1000); дуже рідко (<1/10 000), невідомо (не можна оцінити на підставі наявних даних).

З боку кровотворної та лімфатичної системи: рідко — зниження рівня гемоглобіну і гематокриту; дуже рідко — пригнічення діяльності кісткового мозку, анемія, тромбоцитопенія, лейкопенія, нейтропенія, агранулоцитоз, гемолітична анемія, лімфаденопатія, аутоімунне захворювання.

З боку обміну речовин: дуже рідко — гіпоглікемія.

З боку ЦНС: часто — запаморочення, головний біль; нечасто — зміна настрою, парестезія, запаморочення, спотворення смакових відчуттів, порушення сну; рідко — сплутаність свідомості, порушення рівноваги, дезорієнтація, суб’єктивне відчуття шуму у вухах та зниження гостроти зору, порушення нюху; невідомо — симптоми депресії, непритомність.

З боку серцево-судинної системи: часто — артеріальна гіпотензія (особливо після застосування першої дози препарату у пацієнтів з дефіцитом натрію, дегідратацією, серцевою недостатністю), ортостатичний ефект (включаючи гіпотензію); нечасто — інфаркт міокарда або цереброваскулярний інсульт, можливо, вторинний через надмірну гіпотензії у пацієнтів групи високого ризику, пальпітації, тахікардія, феномен Рейно.

При застосуванні лізиноприлу у пацієнтів з гострим інфарктом міокарда можливі, особливо в перші 24 год, AV-блокада II–III ступеня, тяжка артеріальна гіпотензія та/або порушення функції нирок, в поодиноких випадках — кардіогенний шок.

З боку скелетно-м’язової системи: невідомо — спазми м’язів.

З боку дихальної системи: часто — сухий кашель, бронхіт; нечасто — риніт; рідко — диспное, ангіоневротичний набряк; дуже рідко — бронхоспазм, синусит, алергічний альвеоліт/еозинофільна пневмонія, глосит. Були зареєстровані інфекції верхніх дихальних шляхів.

З боку травної системи: часто — діарея, блювання; нечасто — нудота, біль в животі і диспепсія; рідко — сухість у роті, зниження апетиту, зміна смаку; дуже рідко — панкреатит, інтестинальний ангіоневротичний набряк, запор, гепатит (гепатоцелюлярний або холестатичний), жовтяниця і печінкова недостатність.

З боку шкіри і підшкірно-жирової клітковини: нечасто — висип, свербіж, гіперчутливість/ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосової щілини та/або глотки; рідко — кропив’янка, алопеція, псоріаз; дуже рідко — підвищене потовиділення, пемфігус, токсичний епідермальний некроліз, синдром Стівенса — Джонсона, поліморфна еритема, лімфоцитома шкіри.

Повідомлялося про синдром, що включає один або кілька симптомів: лихоманка, васкуліт, міалгія, артралгія/артрит, поява позитивних антинуклеарних антитіл (АНА), прискорення ШОЕ, еозинофілія і лейкоцитоз, висип, фотосенсибілізація.

З боку нирок і сечовивідних шляхів: часто — ниркова дисфункція; рідко — уремія, гостра ниркова недостатність; дуже рідко — олігурія/анурія.

З боку ендокринної системи: невідомо — неадекватна секреція антидіуретичного гормону.

З боку репродуктивної системи і молочних залоз: нечасто — імпотенція; рідко — гінекомастія.

Ураження організму в цілому: нечасто — підвищена стомлюваність, слабкість.

Дослідження: нечасто — підвищення рівня сечовини в крові, креатиніну в плазмі крові, печінкових ферментів, гіперкаліємія; рідко — підвищення рівня білірубіну в плазмі крові, гіпонатріємія, протеїнурія.

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ

симптоматична артеріальна гіпотензія. Відмічається рідко у пацієнтів з неускладненою гіпертензією. У гіпертензивних пацієнтів, які приймають лізиноприл, вірогідність розвитку артеріальної гіпотензії зростає при зменшенні ОЦК (наприклад в результаті лікування діуретиками, обмеження вживання кухонної солі з їжею, проведення діалізу, при діареї або блюванні), а також при тяжких формах ренінзалежної АГ. Симптоматичну гіпотензію відзначали у пацієнтів з серцевою недостатністю, незалежно від того, чи поєднується вона з нирковою недостатністю. Це найбільш часто спостерігається у пацієнтів з більш тяжкою серцевою недостатністю, які змушені приймати петльові діуретики у високих дозах, у яких виявлена гіпонатріємія або функціональна ниркова недостатність. Пацієнти з підвищеним ризиком гіпотензії потребують ретельного нагляду в початковий період лікування і при підборі дози. Це також відноситься до пацієнтів з ішемічною хворобою серця або захворюванням судин головного мозку, у яких значне зниження АТ може призвести до інфаркту міокарда або порушення мозкового кровообігу.

У разі розвитку артеріальної гіпотензії пацієнта необхідно покласти на спину і при необхідності зробити в/в вливання розчину натрію хлориду. Минуща гіпотензивна реакція не є протипоказанням для подальшого прийому препарату. Після відновлення ефективного ОЦК і АТ можна продовжити лікування лізиноприлом.

У деяких пацієнтів із застійною серцевою недостатністю, що мають нормальний або низький АТ, може виникнути додаткове зниження системного АТ при застосуванні лізиноприлу. Даний ефект очікуваний і зазвичай не є причиною для припинення терапії. При розвитку симптоматичної артеріальної гіпотензії може бути необхідне зниження дози або припинення прийому лізиноприлу.

Артеріальна гіпотензія з гострим інфарктом міокарда. При гострому інфаркті міокарда не можна починати терапію лізиноприлом, якщо через попереднє лікування судинорозширювальними препаратами існує ризик подальшого серйозного погіршення гемодинамічних показників. Це стосується пацієнтів із систолічним АТ ≤100 мм рт. ст. або з кардіогенним шоком. У перші 3 дні після інфаркту слід знизити дозу препарату, якщо систолічний АТ ≤120 мм рт. ст. При систолічному АТ ≤100 мм рт. ст. підтримувальну дозу слід знизити до 5 мг або тимчасово до 2,5 мг. При стійкій артеріальній гіпотензії (систолічний АТ ≤90 мм рт. ст. протягом більше 1 год) терапію лізиноприлом слід припинити.

Аортальний і мітральний стенози/гіпертрофічна кардіоміопатія. Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл слід призначати з обережністю пацієнтам з мітральним стенозом або утрудненням викиду з лівого шлуночка (наприклад при аортальному стенозі або гіпертрофічній кардіоміопатії).

Порушення функції нирок. При нирковій недостатності (кліренс креатиніну <80 мл/хв), початкова доза лізиноприлу має бути визначена залежно від кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю), а потім — залежно від реакції пацієнта на лікування. Рутинний контроль рівня калію і креатиніну є частиною нормальної медичної практики у цих хворих.

У пацієнтів з серцевою недостатністю на початку лікування інгібіторами АПФ може спостерігатися погіршення функції нирок. В таких ситуаціях описані випадки гострої ниркової недостатності, зазвичай тимчасової. У деяких пацієнтів зі звуженням обох ниркових артерій або зі стенозом артерії єдиної нирки інгібітори АПФ підвищують рівень сечовини в крові і креатиніну в плазмі крові; зазвичай ці зміни зникають після припинення прийому препаратів. Така ймовірність особливо висока при нирковій недостатності.

За наявності реноваскулярної гіпертензії високий ризик розвитку тяжкої гіпотензії та ниркової недостатності. Для таких пацієнтів лікування слід починати під пильним медичним наглядом з низьких доз, які повинні бути точно підібрані. Оскільки діуретики можуть робити внесок в описану вище клінічну динаміку, протягом перших тижнів лікування лізиноприлом їх прийом повинен бути припинений, а функція нирок потребує ретельного нагляду.

У деяких пацієнтів з АГ без явного захворювання судин нирок прийом лізиноприлу, особливо на тлі діуретиків, викликає підвищення рівня сечовини в крові і креатиніну в плазмі крові; ці зміни, як правило, бувають незначними і швидко минущими. Імовірність їх виникнення вища у хворих з порушенням функції нирок. У таких випадках може виникнути необхідність у зниженні дози та/або припиненні прийому діуретика та/або лізиноприлу.

Лікування при гострому інфаркті міокарда лізиноприлом не показано пацієнтам з ознаками дисфункції нирок, при якій відзначається підвищений рівень креатиніну в плазмі крові 177 мкмоль/л та/або протеїнурія 500 мг/добу. При розвитку дисфункції нирок протягом терапії лізиноприлом (концентрація креатиніну плазми крові >265 мкмоль/л або вдвічі збільшений рівень креатиніну в плазмі крові порівняно з його рівнем, визначеним до початку лікування) застосування препарату слід припинити.

Підвищена чутливість/ангіоневротичний набряк. Ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосових зв’язок та/або гортані рідко розвивається у пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ, в тому числі лізиноприл. В період лікування ангіоневротичний набряк може розвинутися в будь-який час. У цьому разі прийом лізиноприлу слід негайно припинити, провести відповідне лікування і встановити спостереження за пацієнтом; перш ніж відпустити пацієнта, слід переконатися в тому, що всі симптоми набряку усунені.

Навіть в тих випадках, коли набряк обмежується тільки язиком і ознаки порушення дихання відсутні, пацієнти можуть потребувати тривалого спостереження, оскільки лікування антигістамінними засобами та кортикостероїдами може виявитися недостатнім.

У рідкісних випадках реєстрували летальний випадок у пацієнтів внаслідок ангіоневротичного набряку гортані чи язика. Якщо набряк поширюється на язик, голосові зв’язки або гортань, досить імовірне перекриття дихальних шляхів, особливо у пацієнтів, які раніше перенесли хірургічне втручання на органах дихання. У таких випадках необхідно вжити заходів невідкладної терапії (введення епінефрину та/або підтримка прохідності дихальних шляхів).

Пацієнт повинен перебувати під пильним медичним наглядом до повного і стійкого зникнення симптоматики.

У пацієнтів, що мають в анамнезі ангіоневротичний набряк, не пов’язаний із застосуванням інгібітора АПФ, може бути підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку у відповідь на прийом інгібітора АПФ.

Гемодіаліз. При призначенні препарату в умовах діалізу з поліакрилвініловою мембраною можливий розвиток анафілактичних реакцій. Рекомендується використання інших мембран для діалізу або застосування інших лікарських засобів для лікування пацієнтів з АГ.

Анафілактоїдні реакції при ЛПНЩ-аферезі. Оскільки при аферезі ЛПНЩ з сульфатом декстрану застосування інгібіторів АПФ може призвести до розвитку анафілактичних реакцій, які можуть становити загрозу для життя, слід тимчасово відмінити інгібітори АПФ перед кожним аферезом.

Десенсибілізація. У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, на тлі десенсибілізувальної терапії (наприклад проти отрути перетинчастокрилих) розвиваються тривалі анафілактоїдні реакції. Якщо такі пацієнти утримувалися від прийому інгібіторів АПФ під час десенсибілізації, реакцій не спостерігали, проте випадкове введення АПФ провокувало анафілактоїдні реакції.

Печінкова недостатність. З прийомом АПФ пов’язують розвиток рідкісного синдрому, який починається з холестатичної жовтяниці або гепатиту і переходить в блискавичний некроз печінки, іноді з летальним результатом. Механізм розвитку цього синдрому не визначений. Якщо у пацієнтів, що приймають лізиноприл, розвивається жовтяниця або значно підвищується активність печінкових ферментів, препарат необхідно відмінити, залишаючи пацієнта під наглядом лікаря до зникнення симптомів.

Гіперкаліємія. У деяких пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, в тому числі лізиноприл, спостерігається підвищення рівня калію в плазмі крові. До групи ризику розвитку гіперкаліємії належать пацієнти з нирковою недостатністю або цукровим діабетом, що приймають калійзберігаючі препарати, калійвмісні солезамінники, а також пацієнти, що приймають інші лікарські засоби, що підвищують рівень калію в плазмі крові (наприклад гепарин). Якщо прийом перерахованих вище препаратів на тлі лікування інгібітором АПФ вважається за необхідне, рекомендується регулярний контроль рівня калію в плазмі крові.

Протеїнурія. Є поодинокі випадки розвитку протеїнурії, особливо у пацієнтів зі зниженою нирковою функцією або після прийому лізиноприлу в високих дозах. У разі клінічно значимої протеїнурії (>1 г/добу) препарат необхідно застосовувати тільки після оцінки терапевтичної користі та потенційного ризику і при постійному контролі клінічних та біохімічних показників.

Первинний гіперальдостеронізм. У пацієнтів з первинним альдостеронізмом інгібітори АПФ неефективні, тому застосування лізиноприлу не рекомендується.

Хворі на цукровий діабет. У хворих на цукровий діабет, які приймають гіпоглікемічні засоби або інсулін, необхідно ретельно контролювати рівень глюкози в крові протягом першого місяця лікування інгібітором АПФ.

Літій. Зазвичай не рекомендується поєднувати прийом літію і лізиноприлу.

Нейтропенія/агранулоцитоз. У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, можуть розвиватися нейтропенія/агранулоцитоз, тромбоцитопенія і анемія. При нормальній функції нирок і за відсутності ускладнень нейтропенія розвивається рідко. Нейтропенія і агранулоцитоз зворотні і минають після припинення прийому інгібітора АПФ.

Слід дотримуватися обережності при призначенні лізиноприлу пацієнтам із захворюваннями сполучної тканини з судинними проявами, що проходять курс лікування імунодепресантами, які приймають алопуринол або прокаїнамід, а також при поєднанні цих факторів, особливо на тлі порушення функції нирок. У деяких таких пацієнтів розвиваються тяжкі інфекції, які не завжди піддаються інтенсивній антибіотикотерапії. Якщо в лікуванні таких пацієнтів застосовують лізиноприл, рекомендується періодично перевіряти кількість лейкоцитів, причому пацієнтів слід попередити про необхідність повідомляти про будь-які ознаки інфекції.

Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС). Оскільки одночасне застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену асоційоване з підвищеним ризиком гіпотензії, гіперкаліємії і порушенням функції нирок (включаючи гостру ниркову недостатність), подвійна блокада РААС протягом комбінованого застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену не рекомендується. Коли комбінація цих лікарських засобів (подвійна блокада) вважається абсолютно необхідною, її слід проводити під контролем фахівця у поєднанні з ретельним моніторингом функції нирок, водно-сольового балансу, а також АТ. У пацієнтів з діабетичною нефропатією не слід одночасно застосовувати інгібітори АПФ та блокатори рецепторів ангіотензину II.

Расова приналежність. Інгібітори АПФ частіше викликають розвиток ангіоневротичного набряку у пацієнтів негроїдної раси порівняно з пацієнтами інший расової приналежності. Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл може бути менш ефективним у зниженні АТ у пацієнтів негроїдної раси порівняно з особами інших рас, можливо, внаслідок більш високої частоти осіб з низьким рівнем реніну в популяції пацієнтів негроїдної раси з АГ.

Кашель. При застосуванні інгібіторів АПФ може з’явитися непродуктивний тривалий кашель, який зникає після припинення лікування. Такий кашель, викликаний застосуванням інгібіторів АПФ, слід враховувати при диференційній діагностиці кашлю.

Оперативні втручання/анестезія. У пацієнтів, що піддаються хірургічному втручанню або загальній анестезії препаратами, що знижують АТ, лізиноприл може блокувати підвищення утворення ангіотензину II під впливом компенсаторного викиду реніну. Якщо передбачається, що артеріальна гіпотензія розвивається за цим механізмом, вона може бути скоригована збільшенням ОЦК.

Застосування в період вагітності та годування груддю. Препарат Скоприл протипоказаний до застосування у вагітних або жінок, які планують вагітність. Якщо під час лікування цим лікарським засобом настала вагітність, його застосування необхідно негайно припинити і, якщо потрібно, замінити іншим лікарським засобом, дозволеним до застосування у вагітних. Препарат протипоказаний до застосування в період годування груддю.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або роботі з іншими механізмами. Слід брати до уваги можливість виникнення запаморочення та стомлюваності, що може впливати на здатність керувати транспортними засобами або працювати з іншими механізмами.

ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ

подвійна блокада РААС. Подвійна блокада РААС блокаторами рецепторів ангіотензину II, інгібіторами АПФ або аліскіреном асоційована з підвищеним ризиком розвитку побічних ефектів, таких як артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія і порушення функції нирок (включаючи гостру ниркову недостатність), порівняно з монотерапією цими лікарськими засобами.

Діуретики. При одночасному застосуванні з діуретиками відзначається сумація антигіпертензивного ефекту. У пацієнтів, які вже приймають діуретики, особливо ті, кому діуретики призначені нещодавно, додавання лізиноприлу іноді може викликати надмірне зниження АТ. Імовірність симптомів гіпотензії під впливом лізиноприлу знижується, якщо припинити прийом діуретика перед початком лікування лізиноприлом.

Калійзберігаючі діуретики, калійвмісні харчові добавки або солезамінники. Хоча рівень калію в плазмі крові при клінічних дослідженнях інгібіторів АПФ зазвичай залишався в межах норми, у деяких пацієнтів все ж розвивалася гіперкаліємія. Ризик гіперкаліємії пов’язують з низкою факторів, до числа яких належать ниркова недостатність, цукровий діабет і одночасний прийом калійзберігаючих діуретиків (наприклад спіронолактон, тріамтерен або амілорид), а також калійвмісних харчових добавок або солезамінника.

Вживання калійвмісних харчових добавок, прийом калійзберігаючих діуретиків або калійвмісних солезамінників може призводити до значного підвищення рівня калію в плазмі крові, особливо у пацієнтів з порушенням функції нирок. Під час прийому лізиноприлу на тлі калійвивідних діуретиків, гіпокаліємія, спричинена їх прийомом, може бути знижена.

Літій. При одночасному прийомі літію та інгібіторів АПФ зворотно підвищується рівень літію в плазмі крові і розвиваються токсичні ефекти. Застосування тіазидних діуретиків може підвищувати ризик літієвої інтоксикації і посилювати її, якщо вона вже викликана одночасним прийомом інгібіторів АПФ. Застосовувати лізиноприл одночасно з літієм не рекомендується, але в тих випадках, коли таке поєднання необхідно, слід проводити ретельний контроль рівня літію в плазмі крові.

НПЗП, включаючи ацетилсаліцилову кислоту в дозі ≥3 г/добу. Тривалий прийом НПЗП може послабити гіпотензивний ефект інгібіторів АПФ. Ефекти НПЗП та інгібіторів АПФ на підвищення рівня калію в плазмі крові додаються, що може привести до порушення функції нирок. Ці ефекти зазвичай зворотні. У рідкісних випадках можлива гостра ниркова недостатність, особливо при порушенні функції нирок, наприклад у пацієнтів похилого віку або в осіб із зневодненням організму.

Золото. Нітритоїдні реакції (симптоми вазодилатації, включаючи припливи, нудоту, запаморочення, артеріальну гіпотензію, яка може бути дуже тяжкою) після ін’єкції золота (наприклад натрію ауротіомалату) відзначали частіше у пацієнтів, які отримували лікування інгібітором АПФ.

Інші антигіпертензивні засоби. При одночасному застосуванні лізиноприлу з іншими антигіпертензивними засобами спостерігається посилення гіпотензивного ефекту. Одночасний прийом нітрогліцерину та інших органічних нітратів або вазодилататорів може посилювати гіпотензивний ефект лізиноприлу.

Трициклічні антидепресанти, анестетики й антипсихотики. Застосування деяких анестетиків, трициклічних антидепресантів і антипсихотичних засобів на тлі інгібіторів АПФ може посилити гіпотензію.

Симпатоміметики. Можуть послаблювати гіпотензивний ефект інгібіторів АПФ.

Гіпоглікемічні лікарські засоби. Епідеміологічні дослідження показали, що одночасний прийом інгібіторів АПФ і гіпоглікемічних засобів (інсулінів та гіпоглікемічних засобів для перорального прийому) може посилювати дію останніх, аж до розвитку гіпоглікемії. Імовірність таких явищ особливо висока протягом перших тижнів одночасного лікування пацієнтів, а також при порушенні функції нирок.

Ацетилсаліцилова кислота, тромболітики, блокатори β-адренорецепторів та/або нітрати. Лізиноприл можна призначати одночасно з ацетилсаліциловою кислотою (у дозах, що застосовуються в кардіології), тромболітичними засобами, блокаторами β-адренорецепторів та/або нітратами.

Засоби, які пригнічують функцію кісткового мозку. Разом з лізиноприлом підвищують ризик розвитку нейтропенії та/або агранулоцитозу. Алопуринол, цитостатики, імунодепресанти, кортикостероїди, прокаїнамід при одночасному застосуванні з лізиноприлом можуть призвести до зменшення кількості лейкоцитів у крові, розвитку лейкопенії.

Естрогени. За рахунок затримки рідини в організмі при одночасному застосуванні з лізиноприлом можуть знизити його антигіпертензивну ефективність.

Лізиноприл слід з обережністю призначати хворим з гострим інфарктом міокарда протягом 6–12 год після введення стрептокінази (ризик розвитку артеріальної гіпотензії).

Лізиноприл підсилює прояви алкогольної інтоксикації. Наркотики, анестетики, алкогольні напої, снодійні засоби в поєднанні з лізиноприлом спричиняють посилення гіпотензивного ефекту.

Алопуринол, цитостатики, імунодепресанти, кортикостероїди, прокаїнамід при одночасному застосуванні з лізиноприлом можуть викликати лейкопенію.

ПЕРЕДОЗУВАННЯ

симптоми: артеріальна гіпотензія, циркуляторний шок, гостра судинна недостатність, електролітні порушення, ниркова недостатність, гіпервентиляція легень, тахікардія, відчуття серцебиття, брадикардія, запаморочення, неспокій і кашель.

Лікування: в/в введення сольових розчинів. При гіпотензії слід покласти пацієнта на спину з піднятими догори ногами. Якщо можливо, призначати інфузію ангіотензину II та/або в/в вводити катехоламіни. Якщо препарат застосовували недавно, вжити заходів з виведення лізиноприлу з організму (наприклад викликати блювання, промивання шлунка, застосування абсорбентів і натрію сульфату). Для лікування при стійкій брадикардії показане застосування кардіостимулятора. Рекомендується постійний контроль лабораторних показників (визначення рівня електролітів і креатиніну в плазмі крові) і життєвих функцій. Лізиноприл виводиться з крові при гемодіалізі, при цьому слід уникати використання високопропускних мембран з поліакрилнітрилнатрію-2-метилосульфонату (наприклад AN 69).

У разі ангіоневротичного набряку слід призначати антигістамінні препарати. Якщо клінічна ситуація супроводжується набряком язика, голосової щілини, гортані, необхідно в ургентному порядку почати лікування шляхом трансдермального введення 0,3–0,5 мл розчину адреналіну (1:1000), для забезпечення прохідності дихальних шляхів показані інтубація або ларинготомія.

УМОВИ ЗБЕРІГАННЯ

препарат Скоприл зберігати при температурі не вище 25 °С у недоступному для дітей місці.

ІНСТРУКЦІЯ МОЗ

Дата додавання: 17.07.2018 р.

Коментарі

Немає коментарів до цього матеріалу. Прокоментуйте першим

Додати свій