Паноцид 40 (Panocid 40) (267326) - інструкція із застосування ATC-класифікація

Пантопразол - 40 мг

Паноцид — це представник третього покоління інгібіторів протонної помпи (ІПП). Препарат випускається у зручній для амбулаторного застосування таблетованій формі. Важливо розуміти, що таблетки є кишково-розчинними та препарат не діє місцево — його ефект розвивається лише після всмоктування препарату в кровоносне русло (резорбтивна дія) (Huber R., 1995).

Фармакологічні властивості Паноциду

Діючою речовиною Паноциду є похідна бензоімідазолу — пантопразол, до складу таблеток входить у вигляді пантопразолу натрію. Ця речовина у Великобританії стала третім представником родини ІПП. Механізм його дії полягає в інгібуванні Н⁺/К⁺-аденозинтрифосфатази (яка більш відома як протонна помпа гландулярних клітин, які переважно знаходяться у дні шлунка), у результаті чого блокується процес гідрофільної секреції HCl парієтальними клітинами. Дослідженнями виявлено, що регулярний прийом пантопразолу сприяє підвищенню шлункового рН на 33% (Hannan A., 1992). Знижується як базальна, так і стимульована (гістаміном, гастрином, ацетилхоліном тощо) секреція. Ефект є дозозалежним (Savarino V., 1998), питання про підвищення чи зниження дози препарату має вирішуватися індивідуально. Доведено, що пантопразол достовірно знижує шлункову секрецію навіть в експериментальній моделі гіперсекреції, індукованої пентагастрином (Pratha V.S., 2006).
Доведено (Singh P.K., 2012), що тривала терапія пантопразолом (до 12 тиж) сприяє підвищенню рівня гастрину в плазмі крові та інсуліну, стимулює роботу β-клітин підшлункової залози. У перспективі цей механізм може бути використаний для покращення контролю глікемії у хворих на цукровий діабет 2-го типу.
Перші літературні згадування про оцінку клінічних ефектів пантопразолу відносяться до 1990 р. (Kromer W., 1990). На відміну від своїх попередників, пантопразол був представлений як препарат для більш вибіркового контролю над кислотоасоційованими захворюваннями із селективною дією, передбачуваною фармакодинамікою та мінімальним ризиком взаємодії з іншими лікарськими засобами (Drug and Therapeutics Bulletin, 1997), а крім того, характеризується більшою кислотостійкістю (Huber R., 1995).
Однак при прийомі таблетку все ж рекомендовано ковтати цілою, аби не руйнувати кишково-розчинну оболонку. Після прийому всередину препарат швидко всмоктується. Його абсолютна біодоступність становить 77% і не змінюється при підвищенні дози. Після всмоктування 98% препарату зв’язується з білками плазми крові. C_max препарату в сироватці крові досягається вже через 2,5 год, а терапевтичний ефект триває протягом 24 год. Метаболізм пантопразолу відбувається у гепатоцитах — під впливом цитохрому Р450 здійснюються деметилювання піридинового кільця та подальша кон’югація його із сульфатом. Близько 80% речовини виводиться із сечею, а залишок — із калом або секретується у жовч (Huber R., 1996).
В офіційній інструкції для застосування Паноциду вказано, що в експерименті на тваринах виявлена ембріотоксичність високих доз пантопразолу — більше 5 мг/кг маси тіла (інструкція МОЗ України), що значно перевищує найвищу добову терапевтичну дозу для людини. Однак ці дані свідчать, що у період вагітності бажано відмовитися від ІПП на користь обволікаючих засобів місцевої дії.
Що стосується періоду годування грудьми, то пантопразол проникає у грудне молоко лише протягом 4 год після прийому всередину. Припускається, що якщо дитина знаходиться повністю на природному грудному вигодовуванні, то протягом доби вона отримає не більше ніж 0,14% дози препарату для своєї маси тіла (LactMed, 2019), що не спричинить впливу на його травлення. Окрім того, враховуючи здатність ІПП підвищувати рівень пролактину в крові (хоча й незначно), прийом препарату в якості побічного ефекту може сприяти збільшенню кількості грудного молока. Той самий ефект призводить до розвитку гінекомастії у чоловіків (інструкція МОЗ України). Тому при виникненні скарг на збільшення грудних залоз після курсу противиразкової терапії хворого необхідно всебічно обстежити.

Клінічне використання препарату

Пантопразол у складі Паноциду забезпечує хороший терапевтичний ефект у таких клінічних ситуаціях:
• у першу чергу показанням до застосування є виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки (Schepp W., 1994). Дослідженнями доведено (Drug and Therapeutics Bulletin, 1997), що пантопразол у дозі 40 мг ефективніший за своїх попередників у лікуванні доброякісних виразок шлунка та сприяє їх загоєнню протягом 8 тиж у 90% пацієнтів. Причому максимальний ефект у терапії неускладнених виразок досягається при вранішньому прийомі пантопразолу (Judmaier G., 1994);
• препарат зарекомендував себе як ефективний засіб для лікування ГЕРХ. Пантопразол сприяє зменшенню вираженості симптомів рефлюкс-езофагіту у ¾ хворих протягом 2 тиж терапії та сприяє повному загоєнню ерозій стравоходу у більше ніж 80% хворих через 8 тиж (Drug and Therapeutics Bulletin, 1997). Хоча хворі можуть самостійно використовувати препарат одноразово «за вимогою» при загостренні печії та болю за грудниною і при цьому відмічати полегшення, для досягнення стійкої ремісії необхідно дотримуватися затвердженої терапевтичної схеми — прийом препарату 1 р/добу протягом 4 тиж (Scholten T., 2007). Доза при цьому підбирається індивідуально: одним хворим достатньо 40 мг пантопразолу, іншим потрібне підвищення дози вдвічі, а то й до 160 мг;
• у комплексній консервативній терапії кровотечі з пептичної виразки (Yüksel I., 2008). Рекомендовано також застосовувати пантопразолвмісні препарати в якості ад’ювантної терапії після ендоскопічної зупинки кровотечі з верхніх відділів ШКТ (Wang J., 2009);
• за аналогією з попереднім способом застосування, препарат може бути використаний для зменшення геморагічних ускладнень та покращання загоєння після таких ендоскопічних втручань, як ендоскопічна підслизова дисекція новоутворень шлункового епітелію (Lee B.E., 2019) або лігування варикозно розширених вен стравоходу (Shaheen N.J., 2005). Пантопразол достовірно покращує загоєння вад слизової оболонки, які залишаються після контакту з інструментами або кліпсами;
• пантопразол рекомендований (Edelman D.A., 2008) для профілактики стресового ерозивно-виразкового ураження в травматологічній практиці;
• препарати, що містять пантопразол, добре зарекомендували себе для профілактики шлунково-кишкових кровотеч у хворих із гострим коронарним синдромом (Wu H., 2011). Пантопразол, на відміну від інших ІПП, не знижує антитромботичні ефекти клопідогрелу та інших антиагрегантів (Fontes-Carvalho R., 2011);
• препарат рекомендований для лікування невиразкової диспепсії (Bardou M., 2008), тобто при симптомокомплексі, який на території СНД традиційно асоціюють із хронічним гастритом;
• також Паноцид завдяки діючій речовині може застосовуватися для профілактики гастропатій, асоційованих із прийомом НПЗП (Bardou M., 2008);
• допустимо застосовувати препарати із пантопразолом емпірично для стартової терапії необстежених хворих із диспептичним синдромом у соціальних групах, де відмічається високий рівень контамінації H. pylori (Baysal B., 2015);
• пантопразол у різних комбінаціях із такими антибактеріальними препаратами, як амоксицилін, кларитроміцин, з антимікробними препаратами групи нітроімідазолу, можна застосовувати для ерадикації H. pylori (Gisbert J.P., 2004) у процесі лікування виразкової хвороби, гострого або хронічного гастриту;
• пантопразол має властивість інгібувати проліферацію та хеморезистентність ракових стовбурових клітин (Feng S., 2016), що дозволяє застосовувати Паноцид у комплексній терапії раку шлунка;
• препарати із пантопразолом ефективні в лікуванні ендокринних гіперсекреторних розладів, таких як синдром Золлінгера — Елісона (підвищення шлункової секреції внаслідок появи гастринпродукуючої пухлини підшлункової залози) або ідіопатична гіперсекреція (Metz D.C., 2003). У таких випадках терапія хворим призначається тривалими курсами (12–36 міс) пожиттєво (Metz D.C., 2006) або до хірургічного усунення джерела патологічної стимуляції.

Можливі побічні ефекти

Вважається, що пантопразол характеризується низьким ступенем алергенності (Dohr J., 2018). Однак прийом препаратів, що його містять, може супроводжуватися алергічними реакціями різного ступеня тяжкості. Описаний (Schmitz B., 2018) клінічний випадок генералізованої екзантеми, яка розвинулася через декілька днів після початку курсу лікування цією речовиною. Причому анафілактоїдні реакції можуть буди як конкретно на пантопразол, так і перехресно на всі ІПП (Turedi O., 2017).
Прийом високих доз пантопразолу може супроводжуватися такою побічною дією гематологічної сфери, як тромбоцитопенія (Taş A., 2013). Лікуючий лікар повинен враховувати такий ефект, особливо якщо проводиться оцінка клінічного аналізу крові в динаміці у хворих, які отримують лікування з приводу кровотечі з верхніх відділів ШКТ. Тромбоцитопенія може стати причиною нестабільного гемостазу (Korkmaz U., 2013).
Важливо пам’ятати, що препарати, діючою речовиною яких є пантопразол, категорично протипоказані при патології ШКТ, що викликана радіоактивним опроміненням (наприклад радіотерапія пухлини), оскільки значно погіршують стан та підвищують ризик летального наслідку. Ця інформація була отримана в експерименті на мишах (Biju P.G., 2014).
Тривале застосування пантопразолу (більше 2 міс) може викликати тяжке ураження печінки. При цьому пошкодження гепатоцитів має аутоімунний характер та супроводжується холестазом та цитолітичною жовтяницею (Meunier L., 2018). Лікування цього побічного ефекту обов’язково повинно включати імуносупресивні препарати.
Окрім того, із підвищенням частоти клінічного застосування пантопразолу зростає й частота повідомлень про такий побічний ефект, як пантопразоласоційований інтерстиціальний нефрит (Klassen S., 2013).
Описаний також (Bhana A., 2017) клінічний випадок тяжкої гіпомагніємії, яка розвинулася внаслідок прийому пантопразолу та виявлялася судомами та мозочковим синдромом. Припускається, що механізм цього явища пов’язаний із тим, що ІПП пригнічують тимчасовий рецепторний потенціал каналів меластину 6 та 7 і таким чином порушують всмоктування магнію в ШКТ. Окрім того, гіпомагніємія супроводжується порушеннями роботи провідної системи серця, тому перед початком тривалого прийому препарату необхідно уточнити, чи не приймає хворий діуретики або серцеві глікозиди. У разі позитивної відповіді необхідно регулярно оцінювати мікроелементний склад крові, а в якості невідкладної допомоги можна використовувати парентеральне введення магнію сульфату (інструкція МОЗ України). Окрім того, тривале зниження внутрішньошлункового рН може привести до порушення всмоктування ціанокобаламіну, що виявлятиметься порушеннями еритропоезу та полінейропатією. Для корекції цих порушень ціанокобаламін слід вводити парентерально курсами в індивідуальному режимі.
Також важливо знати, що у ВІЛ-позитивних пацієнтів при прийомі пантопразолу може значно варіювати фармакокінетика противірусних препаратів (Calcagno A., 2015), що може суттєво вплинути на їх ефективність та переносимість, викликати потребу в перегляді схеми лікування основного захворювання.
Тривале застосування пантопразолу асоціюють із підвищенням ламкості кісток, особливо у пацієнтів із факторами ризику розвитку остеопорозу. Експерименти на щурах показали (Matuszewska A., 2016), що тривале застосування цього лікарського засобу (до 12 міс) порушує процеси засвоєння кальцію та знижує щільність росткової пластинки. Також порушується баланс між синтезом мінералізованого матриксу остеобластами та резорбцією його остеокластами (Prause M., 2015). На сьогодні механізми ІПП-асоційованих переломів ще не вивчені до кінця, однак цей побічний ефект вже зафіксований та повинен обов’язково братися до уваги (інструкція МОЗ України).

Висновки

Проаналізувавши дані клінічних досліджень, можна із впевненістю стверджувати, що ІПП є препаратами вибору для терапії захворювань, асоційованих із підвищеною шлунковою секрецією — синдром Золлінгера — Елісона, ГЕРХ (Welage L.S., 2000), а також пептичних виразок шлунка. Проведені порівняльні дослідження свідчать, що пантопразол за своїм профілем безпеки аналогічний іншим ІПП. Препарат випереджає омепразол за ефектом зниження шлункової секреції, стимульованої як хімічними речовинами (Pratha V.S., 2006), так і прийомом їжі (Dammann H.G., 1999). Окрім того, для пантопразоу характерне більш швидке, ніж для омепразолу, загоєння виразок шлунка (Schepp W., 1994). Але необхідно пам’ятати, що препарат не призначений для симптоматичного лікування «за вимогою» — стійкий ефект досягається лише в разі повноцінного курсу лікування, який становить від 2 (Cui M., 2002) до 8 тиж (Moraes-Filho J.P., 2014) залежно від клінічної ситуації.