Амліпін (Amlipin) (264385) - інструкція із застосування ATC-класифікація

1 таблетка містить амлодипіну (у формі амлодипіну бесилату) 5 мг, лізиноприлу (у формі лізиноприлу дигідрату) 5 мг;
допоміжні речовини: крохмаль кукурудзяний; кальцію гідрофосфат; лактоза, моногідрат; повідон; магнію стеарат; натрію крохмальгліколят (тип А);
склад оболонки: гіпромелоза, титану діоксид (Е171), тальк, заліза оксид червоний (Е172), пропіленгліколь.

Амлодипін - 5 мг

Лізиноприл - 5 мг

фармакодинаміка.
Лізиноприл — інгібітор ферменту пептидил-дипептидази. Він інгібує АПФ, який каталізує перетворення ангіотензину I у вазоконстрикторний пептид ангіотензин II. Ангіотензин II також стимулює секрецію альдостерону корою надниркової залози. Інгібування АПФ призводить до зниження концентрацій ангіотензину II, в результаті чого знижується вазопресорна активність і секреція альдостерону. Зниження останнього може призводити до підвищення вмісту калію в плазмі крові.
Оскільки вважається, що в основі механізму зниження лізиноприлом АТ лежить, перш за все, пригнічення ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС), лізиноприл знижує АТ навіть у пацієнтів з АГ з низьким рівнем реніну. АПФ ідентичний кіназі II, ферменту, що руйнує брадикінін. Чи відіграють підвищені концентрації брадикініну, потужного вазодилататорного пептиду, роль у терапевтичних ефектах лізиноприлу, ще не з’ясовано.
Амлодипін — це похідне дигідропіридину (блокатор повільних кальцієвих каналів або антагоніст іонів кальцію), який блокує їх надходження через мембрани у м’язові клітини міокарда та судин. Механізм гіпотензивної дії амлодипіну зумовлений прямим розслаблювальним впливом на гладкі м’язи судин.
Застосування амлодипіну 1 раз на добу щодня приводить до клінічно значущого зниження АТ у пацієнтів з АГ як у вертикальному, так і в горизонтальному положенні впродовж 24 год. Внаслідок повільного початку дії швидкий гіпотензивний ефект не настає.
Амлодипін не проявляє будь-якого несприятливого впливу на обмін речовин і концентрацію ліпідів плазми крові та його можна застосовувати при лікуванні хворих на БА, цукровий діабет і подагру.
Фармакокінетика.
Лізиноприл. Всмоктування. Після застосування всередину лізиноприлу C_max у плазмі крові досягається через 7 год, хоча у пацієнтів із гострим інфарктом міокарда спостерігалася тенденція до незначної затримки в часі досягнення C_max у плазмі крові. На підставі даних про виведення із сечею середній ступінь всмоктування лізиноприлу становить приблизно 25%, варіабельність у різних пацієнтів — від 6 до 60% у дослідженому діапазоні доз (5–80 мг). У пацієнтів із серцевою недостатністю абсолютна біодоступність лізиноприлу знижується приблизно до 16%. Всмоктування лізиноприлу не залежить від прийому їжі.
Розподіл та зв’язування з білками. Лізиноприл не зв’язується з білками в плазмі крові, за винятком циркулюючого АПФ. Дослідження на щурах показали, що лізиноприл практично не проникає через ГЕБ.
Біотрансформація та виведення. Лізиноприл не метаболізується в організмі і виводиться у незміненому вигляді з сечею. При багаторазовому застосуванні ефективний T_½ лізиноприлу становить 12,6 год. Нирковий кліренс лізиноприлу у здорових добровольців становить приблизно 50 мл/хв. Зниження концентрації у плазмі крові має тривалий термінальний T_½, що не сприяє накопиченню лізиноприлу в організмі. Імовірно, цей термінальний T_½ представляє насичуване зв’язування з АПФ і не має дозозалежного характеру.
Пацієнти з печінковою недостатністю. Порушення функцій печінки у пацієнтів із цирозом печінки призвело до зниження всмоктування лізиноприлу (приблизно на 30% відповідно до даних щодо виведення із сечею), однак вплив лізиноприлу збільшився (приблизно на 50%) порівняно з таким у здорових добровольців у зв’язку зі зниженням кліренсу.
Пацієнти з нирковою недостатністю. Порушення функцій нирок знижує виведення лізиноприлу, який виводиться ними, але це зниження стає клінічно значущим тільки при ШКФ <30 мл/хв. При легкій та помірній нирковій недостатності (кліренс креатиніну — 30–80 мл/хв) середнє значення AUC збільшується тільки на 13%, тоді як при тяжкій нирковій недостатності (кліренс креатиніну — 5–30 мл/хв) спостерігається збільшення середнього значення AUC в 4,5 раза. Лізиноприл виводиться з організму при гемодіалізі. Після 4 год гемодіалізу концентрація лізиноприлу в плазмі крові знижується у середньому на 60%, а діалізний кліренс становить 40–55 мл/хв.
Пацієнти з cерцевою недостатністю. У пацієнтів із серцевою недостатністю відзначається вища концентрація лізиноприлу в плазмі крові порівняно зі здоровими добровольцями (збільшення AUC у середньому на 125%), але на підставі даних про виведення із сечею всмоктування лізиноприлу у них знижується приблизно на 16% порівняно зі здоровими особами.
Пацієнти літнього віку. У пацієнтів літнього віку відзначають вищу концентрацію лізиноприлу в плазмі крові та вищі значення AUC (більше на ≈60%) порівняно з віковими показниками молодших пацієнтів.
Амлодипін. Всмоктування. Після застосування у терапевтичних дозах амлодипін добре всмоктується, досягаючи C_max у плазмі крові через 6–12 год після застосування. Абсолютна біодоступність становить за оцінками від 64 до  80%. Прийом їжі не впливає на біодоступність амлодипіну.
Розподіл і зв’язування з білками. Обсяг розподілу дорівнює приблизно 21 л/кг маси тіла. Дослідження in vitro показали, що приблизно 97,5% амлодипіну зв’язується з білками плазми крові.
Біотрансформація і виведення. Термінальний T_½ з плазми крові становить приблизно 35–50 год і відповідає застосуванню амлодипіну 1 раз на добу. Амлодипін інтенсивно метаболізується у печінці до неактивного метаболіту, і лише 10% початкової сполуки і 60% метаболітів виводяться із сечею.
Пацієнти з печінковою недостатністю. Клінічні дані про застосування амлодипіну пацієнтам із печінковою недостатністю дуже обмежені. У пацієнтів із печінковою недостатністю кліренс амлодипіну знижений, що призводить до збільшення T_½ і AUC приблизно на 40–60%.
Пацієнти літнього віку. Час досягнення C_max амлодипіну в плазмі крові у пацієнтів літнього віку і молодших пацієнтів практично однаковий. У пацієнтів літнього віку відзначена тенденція до зниження кліренсу амлодипіну, що призводить до збільшення AUC і T_½.
Пацієнти з порушенням функцій нирок. Амлодипін екстенсивно біотрансформується до неактивних метаболітів. 10% амлодипіну виділяється у незміненому вигляді з сечею. Зміни концентрації амлодипіну в плазмі крові не корелюють зі ступенем порушення функцій нирок. Пацієнтам із порушенням функцій нирок можна застосовувати амлодипін у звичайних дозах. Амлодипін не видаляється шляхом діалізу.

есенціальна АГ.

препарат призначений для перорального застосування. Таблетки можна приймати незалежно від прийому їжі.
Дорослі. Препарат застосовувати у дозі 1 таблетка на добу. При необхідності добову дозу можна підвищити вдвічі. Максимальна добова доза — 2 таблетки.
Пацієнти з порушенням функції печінки. Для визначення оптимальної початкової і підтримувальної дози у пацієнтів із порушенням функції печінки титрування доз слід провести в індивідуальному порядку, використовуючи окремі компоненти препарату — лізиноприл і амлодипін. Чіткі рекомендації щодо режиму дозування амлодипіну для пацієнтів із порушенням функцій печінки від легкого до помірного ступеня не встановлені, тому застосування слід розпочинати з найнижчої рекомендованої дози. Фармакокінетичних досліджень амлодипіну у пацієнтів із тяжкою печінковою недостатністю не проводили. Дозування амлодипіну для пацієнтів із тяжкою печінковою недостатністю слід розпочинати з найнижчої дози і повільно титрувати до оптимальної дози.
Пацієнти з порушенням функції нирок. Для визначення оптимальної початкової і підтримувальної дози у пацієнтів із порушенням функції нирок титрування доз слід провести в індивідуальному порядку, використовуючи окремі компоненти препарату — лізиноприл і амлодипін.
Під час застосування препарату слід проводити постійний моніторинг функції нирок, а також вмісту калію і натрію у плазмі крові. У разі порушення функцій нирок застосування препарату слід припинити і замінити терапією окремими складовими з відповідними змінами доз. Амлодипін не виводиться при діалізі.
Пацієнти літнього віку. Зміни профілю ефективності чи безпеки амлодипіну або лізиноприлу залежно від віку не спостерігалося. Для підбору оптимальної підтримувальної дози у пацієнтів літнього віку титрування доз слід провести в індивідуальному порядку, використовуючи вільну комбінацію лізиноприлу та амлодипіну.
Діти. Препарат не застосовувати дітям (віком до 18 років).

пов’язані з лізиноприлом:
підвищена чутливість до лізиноприлу, до інших інгібіторів АПФ або до інших компонентів препарату;
наявність в анамнезі ангіоневротичного набряку після застосування інгібіторів АПФ, спадковий або ідіопатичний ангіоневротичний набряк;
одночасне застосування із засобами, що містять аліскірен, пацієнтам із цукровим діабетом або з порушенням функції нирок (ШКФ <60 мл/хв/1,73 м²);
застосування у пацієнтів, які знаходяться на гемодіалізі з використанням високопроточних мембран (наприклад AN 69).
Пов’язані з амлодипіном:
підвищена чутливість до амлодипіну, інших похідних дигідропіридину чи до інших компонентів препарату;
тяжка артеріальна гіпотензія;
шок (у тому числі кардіогенний);
обструкція вихідного тракту лівого шлуночка (наприклад, стеноз аортального клапана тяжкого ступеня);
гемодинамічно нестабільна серцева недостатність після перенесеного інфаркту міокарда.
Пов’язані з застосуванням комбінації лізиноприл/амлодипін:
вагітність або період планування вагітності, період годування грудьми (див. Застосування у період вагітності або годування грудьми).

побічні реакції, про які повідомляли, наведені нижче з такою частотою: дуже часто (≥1/10), часто (від ≥1/100 до <1/10), нечасто (від ≥1/1000 до ≤1/100), рідко (від ≥1/10 000 до ≤1/1000), дуже рідко (≤1/10 000), невідомо (частоту неможливо визначити за наявними даними).
Пов’язані з лізиноприлом
З боку крові та лімфатичної системи: рідко — зниження рівня гемоглобіну та гематокриту; дуже рідко — пригнічення кістково-мозкового кровотворення, анемія, тромбоцитопенія, лейкопенія, нейтропенія, агранулоцитоз, гемолітична анемія, лімфаденопатія.
З боку імунної системи: дуже рідко — аутоімунні порушення; невідомо — анафілактична/анафілактоїдна реакція.
З боку метаболізму та аліментарні розлади: дуже рідко — гіпоглікемія.
З боку психіки: нечасто — зміни настрою, порушення сну, галюцинації; рідко — сплутаність свідомості; невідомо — депресія.
З боку нервової системи: часто — головний біль, запаморочення; нечасто — вертиго, парестезії, порушення смакових відчуттів, порушення рівноваги, дезорієнтація; рідко — порушення нюху; невідомо — непритомність.
З боку серця: нечасто — інфаркт міокарда, імовірно, на тлі надмірного зниження АТ у пацієнтів з групи високого ризику (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ), відчуття посиленого серцебиття, тахікардія.
З боку судин: часто — ортостатичні порушення (включаючи артеріальну гіпотензію); нечасто — гостре порушення мозкового кровообігу (інсульт), імовірно, на тлі надмірного зниження АТ у пацієнтів групи високого ризику (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ), феномен Рейно.
Респіраторні, торакальні та медіастинальні порушення: часто — кашель; нечасто — риніт; дуже рідко — бронхоспазм, синусит, глосит, алергічний альвеоліт/еозинофільна пневмонія.
З боку травної системи: часто — діарея, блювання; нечасто — нудота, абдомінальний біль, диспепсія; рідко — сухість у роті, зниження апетиту, зміни смаку; дуже рідко — панкреатит, інтестинальний ангіоневротичний набряк, запор.
З боку гепатобіліарної системи: дуже рідко — гепатит холестатичний або гепатоцелюлярний, жовтяниця, печінкова недостатність (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
З боку шкіри та підшкірної клітковини: нечасто — висипання, свербіж; рідко — кропив’янка, алопеція, псоріаз, реакції гіперчутливості/ангіоневротичний набряк обличчя, губ, язика, кінцівок, голосової щілини та/чи глотки (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ); дуже рідко — посилення потовиділення, пухирчатка, токсичний епідермальний некроліз (синдром Лайєлла), синдром Стівенса — Джонсона, ексудативна мультиформна еритема, лімфоцитома шкіри.
Повідомляли про симптомокомплекс, який може включати один або декілька з таких симптомів: лихоманка, васкуліт, міалгія, артралгія/артрит, позитивна реакція на антинуклеарні антитіла (АНА), підвищення ШОЕ, еозинофілія і лейкоцитоз, шкірні висипання, фотосенсибілізація чи інші зміни з боку шкіри.
З боку нирок та сечовидільного тракту: часто — дисфункція нирок; рідко — уремія, ГНН; дуже рідко — олігурія/анурія.
З боку ендокринної системи: рідко — неадекватна секреція антидіуретичного гормону.
З боку репродуктивної системи та молочних залоз: нечасто — імпотенція; рідко — гінекомастія.
Загальні порушення та стани у місці введення: нечасто — підвищена втомлюваність, астенія.
Дослідження: нечасто — підвищення концентрації сечовини, креатиніну, ферментів печінки та калію у плазмі крові; рідко — підвищення рівня білірубіну в плазмі крові, гіпонатріємія, протеїнурія.
Пов’язані з амлодипіном
З боку крові та лімфатичної системи: дуже рідко — лейкоцитопенія, тромбоцитопенія.
З боку імунної системи: дуже рідко — алергічні реакції.
З боку метаболізму та аліментарні розлади: дуже рідко — гіперглікемія.
З боку психіки: нечасто — депресія, зміни настрою (включаючи тривожність), безсоння; рідко — сплутаність свідомості.
З боку нервової системи: часто — сонливість, запаморочення, головний біль (головним чином на початку лікування); нечасто — тремор, дисгевзія, синкопе, гіпестезія, парестезія; дуже рідко — гіпертонус, периферична нейропатія; невідомо — екстрапірамідні порушення.
З боку органа зору: часто — порушення зору (включаючи диплопію).
З боку органа слуху та лабіринту: нечасто — дзвін у вухах.
З боку серця: часто — посилене серцебиття; нечасто — аритмія (включаючи брадикардію, шлуночкову тахікардію та мерехтіння передсердь); дуже рідко — інфаркт міокарда.
З боку судин: часто — припливи; нечасто — артеріальна гіпотензія; дуже рідко — васкуліт.
Респіраторні, торакальні та медіастинальні порушення: часто — диспное; нечасто — кашель, риніт.
З боку травної системи: часто — біль у животі, нудота, диспепсія, порушення перистальтики кишечнику (включаючи діарею та запор); нечасто — блювання, сухість у роті; дуже рідко — панкреатит, гастрит, гіперплазія ясен.
З боку гепатобіліарної системи: дуже рідко — гепатит, жовтяниця, підвищення рівня печінкових ферментів (що найчастіше асоціювалося із холестазом).
З боку шкіри та підшкірної тканин: нечасто — алопеція, пурпура, зміна забарвлення шкіри, підвищене потовиділення, свербіж, висип, екзантема, кропив’янка; дуже рідко — ангіоневротичний набряк, мультиформна еритема, ексфоліативний дерматит, синдром Стівенса — Джонсона, набряк Квінке, фоточутливість; невідомо — токсичний епідермальний некроліз.
З боку скелетно-м’язової та сполучної тканин: часто — набрякання гомілок, судоми м’язів; нечасто — артралгія, міалгія, біль у спині.
З боку нирок та сечовидільного тракту: нечасто — порушення сечовиділення, ніктурія, підвищена частота сечовипускання.
З боку репродуктивної системи та молочних залоз: нечасто — імпотенція, гінекомастія.
Загальні порушення та стани у місці введення: дуже часто — набряки; часто — підвищена втомлюваність, астенія; нечасто — біль у грудях, біль, нездужання.
Дослідження: нечасто — збільшення чи зменшення маси тіла.
Повідомляли про виняткові випадки розвитку екстрапірамідного синдрому.
Повідомлення про підозрювані побічні реакції, що виникли після реєстрації лікарського засобу, є надзвичайно важливими. Це дає змогу постійно спостерігати за співвідношенням користь/ризик лікарського засобу. Працівників системи охорони здоров’я просять повідомляти про будь-які підозрювані побічні реакції через національну систему повідомлень.

препарат призначений для замісної терапії у пацієнтів з адекватним контролем АТ на тлі одночасного прийому лізиноприлу та амлодипіну у зазначених дозах.
Усі зазначені нижче особливості застосування, пов’язані із застосуванням окремих компонентів, також стосуються цього комбінованого препарату.
Пов’язані з лізиноприлом
Симптоматична артеріальна гіпотензія рідко спостерігається у пацієнтів з неускладненою АГ. Істотне зниження АТ у пацієнтів з АГ, які приймають лізиноприл, може виникати зі зменшенням ОЦК внаслідок застосування діуретиків, суворої безсольової дієти, діалізу, діареї, блювання, а також у пацієнтів із вираженою ренінзалежною АГ.
У пацієнтів із серцевою недостатністю, що супроводжується нирковою недостатністю чи без останньої, зареєстровані випадки виникнення симптоматичної гіпотензії. Подібні випадки найвірогідніші у пацієнтів із тяжкішим ступенем серцевої недостатності внаслідок застосування петльових діуретиків у високих дозах, гіпонатріємії або функціональної ниркової недостатності. У пацієнтів із підвищеним ризиком симптоматичної артеріальної гіпотензії слід вести спостереження за параметрами гіпотензивного ефекту після застосування початкової дози. Ці рекомендації стосуються пацієнтів з ІХС та цереброваскулярними захворюваннями, в яких надмірне зниження АТ може призвести до інфаркту міокарда чи інсульту.
У разі розвитку артеріальної гіпотензії пацієнту слід надати положення лежачи на спині з припіднятими нижніми кінцівками і поповнити втрату рідини (в/в вливання фізіологічного р-ну) за необхідності. Транзиторна артеріальна гіпотензія не є протипоказанням до застосування препарату, і подальше дозування зазвичай не спричиняє проблем після підвищення АТ в результаті збільшення ОЦК.
У деяких пацієнтів із серцевою недостатністю з нормальним або зниженим АТ лізиноприл може спричинити додаткове зниження системного АТ. Це відомий ефект, і зазвичай він не є причиною для припинення терапії. Якщо артеріальна гіпотензія стає симптоматичною, може знадобитися зниження дози або припинення застосування лізиноприлу.
Артеріальна гіпотензія при гострому інфаркті міокарда. Лікування лізиноприлом не слід розпочинати у пацієнтів із гострим інфарктом міокарда, схильних до ризику подальшого серйозного погіршення гемодинаміки після лікування вазодилататорами. Це пацієнти із систолічним АТ ≤100 мм рт. ст. або з кардіогенним шоком. Упродовж перших 3 днів після інфаркту міокарда дозу слід знизити, якщо систолічний АТ становить ≤120 мм рт. ст. Підтримуючі дози слід знизити до 5 мг або тимчасово до 2,5 мг, якщо систолічний АТ становить ≤100 мм рт. ст. У разі збереження артеріальної гіпотензії (систолічний АТ <90 мм рт. ст. зберігається >1 год) лізиноприл слід відмінити.
Стеноз аорти та мітрального клапана/гіпертрофічна кардіоміопатія. Як і при терапії іншими інгібіторами АПФ, лізиноприл необхідно з обережністю застосовувати пацієнтам зі стенозом мітрального клапана та обструкцією вихідного тракту лівого шлуночка, такою як стеноз аорти або гіпертрофічна кардіоміопатія.
Порушення функцій нирок. При порушенні функції нирок (кліренс креатиніну <80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу необхідно коригувати залежно від кліренсу креатиніну пацієнта, а потім — залежно від реакції пацієнта на лікування. У цих пацієнтів необхідно вести спостереження за вмістом калію та креатиніну в плазмі крові.
У пацієнтів із серцевою недостатністю артеріальна гіпотензія після початку лікування інгібіторами АПФ може призвести до ще більшого розладу функцій нирок. У цих пацієнтів можливий розвиток ГНН, зазвичай оборотної.
У деяких пацієнтів із двобічним стенозом ниркових артерій або зі стенозом артерії єдиної нирки, які отримували інгібітори АПФ, можливе підвищення концентрації сечовини крові та креатиніну у плазмі крові, як правило, зворотне після відміни препарату, тому застосування лізиноприлу протипоказано для цих пацієнтів. За наявності у пацієнта також реноваскулярної гіпертензії існує підвищений ризик розвитку тяжкої артеріальної гіпотензії та ниркової недостатності. Лікування цих пацієнтів необхідно розпочинати з низьких доз при ретельному медичному нагляді й обережно титрувати дозу. Оскільки лікування діуретиками може спричиняти розвиток вищезазначених станів, їх застосування слід припинити, при цьому функції нирок необхідно контролювати впродовж перших тижнів терапії лізиноприлом.
У деяких пацієнтів з АГ без виражених проявів реноваскулярних захворювань спостерігалося підвищення у крові концентрації сечовини і креатиніну в плазмі крові, у більшості випадків — мінімальне або транзиторне, вираженіше при одночасному застосуванні лізиноприлу та діуретика та найхарактерніше для пацієнтів з попереднім ураженням нирок. Подібний стан може вимагати зниження дози та/чи припинення застосування діуретика та/або лізиноприлу.
При гострому інфаркті міокарда не слід розпочинати лікування лізиноприлом пацієнтів із вираженим порушенням функцій нирок (рівень креатиніну в плазмі крові >177 мкмоль/л та/або протеїнурія >500 мг/добу). Якщо на тлі лікування лізиноприлом розвивається порушення функцій нирок (концентрація креатиніну в плазмі крові >265 мкмоль/л або вдвічі перевищує значення до початку лікування), застосування лізиноприлу необхідно відмінити.
Протеїнурія. Відомо про рідкісні випадки протеїнурії у пацієнтів, особливо при зниженні функції нирок або після прийому лізиноприлу у високих дозах. У разі клінічно значущої протеїнурії (≥1 г/добу) лізиноприл слід застосовувати лише після оцінки співвідношення користі від лікування та потенційного ризику і при постійному моніторингу клінічних та біохімічних параметрів пацієнта.
Гіперчутливість/ангіоневротичний набряк. Повідомляли про поодинокі випадки розвитку ангіоневротичного набряку обличчя, кінцівок, губ, язика, голосових зв’язок та/чи гортані у пацієнтів, які отримували лікування інгібіторами АПФ, включаючи лізиноприл. Ці явища можуть розвинутися на будь-якому етапі лікування. У цьому разі слід негайно відмінити лізиноприл і встановити відповідне спостереження, щоб переконатися у повному зникненні симптомів до виписки пацієнта. Навіть у тих випадках, коли має місце тільки набряк язика без розвитку порушення дихання, може знадобитися тривале спостереження пацієнта, оскільки терапії антигістамінними і кортикостероїдними препаратами може бути недостатньо.
Дуже рідко повідомляли про летальні випадки у разі ангіоневротичного набряку внаслідок набряку гортані чи набряку язика. У разі якщо розвивається набряк язика, голосової щілини або гортані, що з великою імовірністю може спричинити обструкцію дихальних шляхів, слід негайно розпочати відповідну невідкладну терапію. Вона може включати застосування адреналіну та/чи підтримку прохідності дихальних шляхів пацієнта. Пацієнт повинен перебувати під пильним медичним спостереженням до повного і стійкого зникнення симптомів.
При прийомі інгібіторів АПФ частота виникнення ангіоневротичного набряку у пацієнтів негроїдної раси набагато вища порівняно з пацієнтами інших рас.
У пацієнтів, в анамнезі яких є ангіоневротичний набряк, не пов’язаний із прийомом інгібітора АПФ, може бути набагато вищий ризик розвитку ангіоневротичного набряку, якщо вони отримують інгібітор АПФ (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Одночасне застосування інгібіторів АПФ з рацекадотрилом, інгібіторами mTOR (наприклад, сиролімусом, еверолімусом, темсиролімусом) або вілдагліптином може призвести до підвищення ризику розвитку ангіоневротичного набряку (наприклад, набряку дихальних шляхів або язика з або без порушення дихання) (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ). Необхідно виявляти обережність на початку застосування рацекадотрилу, інгібіторів mTOR (наприклад, сиролімусу, еверолімусу, темсиролімусу) і вілдагліптину пацієнтам, які вже приймають інгібітор АПФ.
Одночасне застосування інгібіторів АПФ зі сакубітрилом/валсартаном протипоказане через підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку. Лікування сакубітрилом/валсартаном можна починати лише через 36 год після прийому останньої дози препарату. Застосування препарату можна починати лише через 36 год після прийому останньої дози сакубітрилу/валсартану (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Анафілактичні реакції у пацієнтів, які перебувають на гемодіалізі. Повідомляли про високий ризик розвитку анафілактичних реакцій у пацієнтів, яким проводиться гемодіаліз через мембрани з високою гідравлічною проникністю (наприклад AN 69) з одночасною терапією інгібіторами АПФ. У цих пацієнтів слід розглянути використання іншого типу діалізної мембрани або призначення іншої групи гіпотензивних препаратів.
Анафілактоїдні реакції під час аферезу ЛПНЩ. Анафілактоїдні реакції, що загрожують життю, рідко трапляються при аферезі ЛПНЩ із застосуванням сульфату декстрану та супутнім застосуванням інгібітора АПФ. Цих реакцій можна уникнути шляхом тимчасового припинення прийому інгібітора АПФ перед кожним аферезом.
Десенсибілізація. У пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ під час десенсибілізуючої терапії (наприклад отрутою перетинчастокрилих комах), розвивається безперервна анафілактична реакція. У цих же пацієнтів такої реакції вдавалося уникнути, тимчасово відмовившись від інгібіторів АПФ, але вона з’являлася знову при випадковому повторному застосуванні лізиноприлу.
Печінкова недостатність. Зрідка при лікуванні інгібіторами АПФ відзначали синдром, який починається холестатичною жовтяницею або гепатитом і прогресує до раптового і такого, що швидко розвивається, некрозу печінки (іноді з летальним кінцем). Механізм цього синдрому невідомий. Пацієнти, у яких розвинулася жовтяниця або помітно підвищився рівень печінкових ферментів при прийомі інгібіторів АПФ, повинні припинити прийом лізиноприлу, і їм необхідно призначити відповідне лікування.
Нейтропенія/агранулоцитоз. У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, спостерігається нейтропенія/агранулоцитоз, тромбоцитопенія та анемія. Нейтропенія виникає в рідкісних випадках у пацієнтів із нормальною нирковою функцією і без особливих факторів ризику. Лізиноприл слід застосовувати з особливою обережністю пацієнтам із судинним колагенозом, які приймають імунодепресивні засоби, алопуринол, прокаїнамід, або за наявності декількох із цих факторів ризику, особливо при попередньому порушенні функції нирок. У декого з цих пацієнтів спостерігаються серйозні інфекції, які іноді не реагують на інтенсивне застосування антибіотиків. При застосуванні лізиноприлу у цих пацієнтів рекомендується регулярно контролювати лейкоцитарну формулу, а хворих слід проінструктувати щодо необхідності повідомляти свого лікаря про будь-які ознаки інфекції.
Подвійна блокада РААС. Існують дані, що одночасне застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену підвищує ризик розвитку гіпотензії, гіперкаліємії та порушення функції нирок (у тому числі ГНН). У зв’язку з цим подвійне блокування за допомогою інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену не рекомендується.
Якщо застосування цих комбінацій вважається абсолютно необхідним, таку терапію потрібно проводити тільки під наглядом фахівця і в умовах ретельного моніторингу функцій нирок, АТ та рівня електролітів. Інгібітори АПФ та блокатори рецепторів ангіотензину II не слід застосовувати з аліскіреном пацієнтам з діабетичною нефропатією (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Етнічні відмінності. Частота розвитку ангіневротичного набряку на тлі застосування інгібіторів АПФ вища у пацієнтів негроїдної раси порівняно з пацієнтами інших рас. Як і у разі з іншими інгібіторами АПФ, лізиноприл може менш ефективно знижувати АТ у пацієнтів негроїдної раси порівняно з пацієнтами інших рас, що, можливо, є наслідком вищої частоти низькоренінової АГ у цих пацієнтів.
Кашель. У зв’язку із застосуванням інгібіторів АПФ виникає кашель. Зазвичай це непродуктивний і стійкий кашель, який зникає після відміни терапії. Кашель, спричинений інгібітором АПФ, потрібно також враховувати при диференційованому діагнозі кашлю.
Хірургічне втручання/анестезія. При серйозному хірургічному втручанні або анестезії із застосуванням засобів, що знижують АТ, лізиноприл інгібує утворення ангіотензину II, що може призвести до компенсаторної секреції реніну. Якщо артеріальна гіпотензія розвивається в результаті цього механізму, її можна усунути фізичним збільшенням ОЦК.
Гіперкаліємія. Інгібітори АПФ можуть спричинити гіперкаліємію, оскільки вони пригнічують вивільнення альдостерону. Цей ефект зазвичай незначний у пацієнтів з нормальною функцією нирок. Проте у пацієнтів з порушенням функції нирок та/або у пацієнтів, які застосовують харчові добавки, що містять калій (у тому числі замінники солі), калійзберігаючі діуретики (такі як спіронолактон, еплеренон, триамтерен або амілорид), або у пацієнтів, які застосовують інші препарати, що підвищують рівень калію у плазмі крові (наприклад гепарин, триметоприм або ко-тримоксазол, також відомий як триметоприм/сульфаметоксазол) і особливо антагоністи альдостерону або блокатори рецепторів ангіотензину, може виникнути гіперкаліємія. Необхідно проявляти обережність при застосуванні калійзберігаючих діуретиків і блокаторів рецепторів ангіотензину пацієнтам, які приймають інгібітори АПФ. У таких пацієнтів слід контролювати рівень калію в плазмі крові та функцію нирок (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Застосування у пацієнтів із цукровим діабетом. Необхідний ретельний контроль рівня глюкози у крові у перший місяць лікування інгібіторами АПФ у пацієнтів із цукровим діабетом, які приймають пероральні гіпоглікемічні препарати або інсулін (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Літій. Поєднання прийому літію та лізиноприлу, зазвичай не рекомендується (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Вагітність. Не слід розпочинати терапію інгібіторами АПФ у період вагітності. Крім випадків, коли продовження лікування інгібітором АПФ вважається за необхідне, пацієнтки, які планують завагітніти, повинні бути переведені на альтернативний гіпотензивний засіб зі встановленим профілем безпеки для застосування у період вагітності. При підтвердженні вагітності терапію інгібіторами АПФ необхідно негайно припинити та за потреби розпочати лікування альтернативними засобами.
Пов’язані з амлодипіном. Безпека та ефективність застосування амлодипіну при гіпертонічному кризі не встановлені.
Застосування у пацієнтів із серцевою недостатністю. У пацієнтів із серцевою недостатністю амлодипін слід застосовувати з обережністю. У тривалому плацебо-контрольованому дослідженні пацієнтів із тяжкою серцевою недостатністю (класу III і IV за класифікацією NYHA) у групі пацієнтів, які отримували амлодипін, набряк легень реєстрували частіше, ніж у групі пацієнтів, які отримували плацебо.
Блокатори кальцієвих каналів, у тому числі амлодипін, слід з обережністю призначати пацієнтам із застійною серцевою недостатністю, оскільки вони можуть підвищувати ризик серцево-судинних подій і летальності у майбутньому.
Застосування у пацієнтів із печінковою недостатністю. У пацієнтів із печінковою недостатністю відзначаються подовження T_½ амлодипіну та підвищення значення AUC, проте відповідні рекомендації щодо дозування не розроблені. Тому застосування амлодипіну слід розпочинати з мінімальної дози в діапазоні дозування, а розпочинати лікування та підвищувати дозу слід з обережністю. У пацієнтів із тяжкою печінковою недостатністю можуть знадобитися повільна титрація дози і ретельне спостереження пацієнтів.
Застосування у пацієнтів із нирковою недостатністю. Цим пацієнтам амлодипін можна призначати у звичайних дозах. Зміни концентрацій амлодипіну в плазмі крові не корелюють зі ступенем ниркової недостатності. Амлодипін не виводиться за допомогою діалізу.
Застосування у пацієнтів літнього віку. У пацієнтів літнього віку підвищувати дозу слід з обережністю (див. ЗАСТОСУВАННЯ).
Застереження щодо допоміжних речовин. Лікарський засіб містить лактози моногідрат, тому його не слід застосовувати пацієнтам із рідкісною спадковою непереносимістю галактози, лактазним дефіцитом Лаппа або глюкозо-галактозною мальабсорбцією.
Лікарський засіб містить менше 1 моль (23 мг)/дозу натрію, тобто практично вільний від натрію.
Застосування у період вагітності або годування грудьми. Вагітність. Препарат протипоказаний до застосування у вагітних та жінкок, які планують завагітніти (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ). Досвід застосування лізиноприлу та амлодипіну у вагітних в адекватних контрольованих клінічних дослідженнях відсутній. Однак застосування обох активних речовин не рекомендується чи протипоказане (інформацію щодо активних речовин — див. СКЛАД І ФОРМА ВИПУСКУ).
Якщо під час лікування препаратом підтверджується вагітність, його застосування необхідно негайно припинити, за потреби — замінити іншим лікарським засобом, дозволеним для застосування у вагітних (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ). Застосування препарату не слід розпочинати у період вагітності. Якщо продовження лікування препаратом визнано за необхідне, пацієнток, які планують вагітність, слід перевести на альтернативні гіпотензивні засоби з відомим профілем безпеки застосування у період вагітності.
Застосування лізиноприлу. Епідеміологічні дані про ризик тератогенності, пов’язаний із застосуванням інгібіторів АПФ у I триместр вагітності, не є переконливими, однак деяке підвищення ризику не виключено. Якщо продовження лікування інгібітором АПФ визнано за необхідне, пацієнток, які планують вагітність, слід перевести на альтернативні гіпотензивні засоби з відомим профілем безпеки застосування у період вагітності. При підтвердженні вагітності слід негайно припинити лікування інгібітором АПФ і за необхідності — розпочати альтернативне лікування.
Відомо, що застосування інгібіторів АПФ у II і III триместри вагітності індукує фетотоксичність (зниження функції нирок, маловоддя, уповільнення окостеніння кісток черепа) і неонатальну токсичність (ниркова недостатність, артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія). Якщо інгібітор АПФ застосовували з II триместру вагітності, рекомендується УЗД функції нирок і черепа. Новонароджені і діти грудного віку, матері яких приймали інгібітори АПФ, потребують ретельного спостереження для своєчасного виявлення артеріальної гіпотензії (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Застосування амлодипіну. Безпека застосування амлодипіну у вагітних не встановлена.
Відомо, що у дослідженнях на тваринах спостерігалася репродуктивна токсичність при застосуванні препарату у високих дозах.
Період годування грудьми. Препарат протипоказано застосовувати у період грудного вигодовування (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Застосування лізиноприлу. У зв’язку з тим, що інформація про застосування лізиноприлу у період годування грудьми відсутня, cлід застосовувати альтернативні препарати зі встановленим профілем безпеки, особливо у разі грудного вигодовування новонародженого або недоношеної дитини (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Застосування амлодипіну. Амлодипін виділяється в грудне молоко. Частка материнської дози, отриманої немовлям, оцінюється з інтерквартильним діапазоном 3–7%, максимум 15%. Вплив амлодипіну на немовлят невідомий. Препарат протипоказано застосовувати в період грудного вигодовування, cлід застосовувати альтернативні лікарські засоби із встановленим профілем безпеки, особливо у разі грудного вигодовування новонародженого або недоношеної дитини (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Фертильність.
Застосування лізиноприлу. Дані адекватних контрольованих клінічних досліджень про вплив лізиноприлу на фертильність відсутні.
Застосування амлодипіну. У деяких пацієнтів, які проходили лікування блокаторами кальцієвих каналів, повідомлялося про випадки оборотних біохімічних змін у голівках сперматозоїдів. Клінічних даних з приводу впливу амлодипіну на фертильність недостатньо. Відомо, що в одному з досліджень на щурах були виявлені небажані реакції з боку фертильності самців.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або роботі з іншими механізмами. Препарат може погіршити здатність керувати транспортними засобами або працювати з іншими механізмами. Лізиноприл може спричинити запаморочення, втому, амлодипін — запаморочення, головний біль, втому, нудоту. Слід утриматися від керування транспортними засобами або роботи з іншими механізмами, доки не буде з’ясована індивідуальна реакція пацієнта на препарат.

пов’язана з лізиноприлом
Антигіпертензивні засоби. Одночасне застосування лізиноприлу з іншими антигіпертензивними засобами (наприклад нітрогліцерином, іншими нітратами або іншими вазодилататорами) може ще більше знизити АТ.
Подвійна блокада РААС. Дані клінічних досліджень свідчать, що подвійна блокада РААС шляхом поєднаного застосування АПФ, БРА II або аліскірену асоціюється з підвищеним ризиком розвитку артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії та порушеннями функції нирок (включаючи ГНН) порівняно з монотерапією (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ, ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Засоби, що можуть посилювати ризик ангіоневротичного набряку. Одночасне застосування інгібіторів АПФ зі сакубітрилом/валсартаном протипоказане через підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Одночасне застосування інгібіторів АПФ з інгібіторами мішені рапаміцину у ссавців (mTOR) (наприклад темсиролімус, сиролімус, еверолімус), або інгібіторами нейтральної ендопептидази (наприклад рацекадотрил), вілдагліптином або тканинним активатором фібриногену може підвищувати ризик виникнення ангіоневротичного набряку.
Діуретики. При застосуванні лізиноприлу з діуретиками антигіпертензивний ефект посилюється та спостерігається різке зниження АТ. Вірогідність симптоматичної гіпотензії при застосуванні лізиноприлу можна зменшити шляхом відміни діуретика до початку лікування лізиноприлом (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ та ЗАСТОСУВАННЯ).
Добавки калію, калійзберігаючі діуретики, замінники солі, що містять калій або інші засоби, що можуть підвищувати рівень калію у плазмі крові. Незважаючи на те що в клінічних дослідженнях вміст калію у плазмі крові зазвичай залишався у межах норми, у деяких пацієнтів спостерігалася гіперкаліємія. Фактори ризику розвитку гіперкаліємії: ниркова недостатність, цукровий діабет II типу та одночасний прийом калійзберігаючих діуретиків (таких як спіронолактон, тріамтерен або амілорид), харчових добавок або замінників солі, що містять калій.
Застосування цих препаратів може призвести до гіперкаліємії у поєднанні з інгібіторами АПФ, особливо у пацієнтів із нирковою недостатністю. Якщо необхідно застосовувати супутні вищезазначені засоби з лізиноприлом, рекомендується проводити регулярний контроль рівня калію у плазмі крові та функціональних показників нирок.
Циклоспорин. При одночасному застосуванні інгібіторів АПФ з циклоспорином може виникнути гіперкаліємія. У разі одночасного застосування цих засобів рекомендується контроль вмісту калію в плазмі крові.
Гепарин. При одночасному застосуванні інгібіторів АПФ з гепарином може виникнути гіперкаліємія. У разі одночасного застосування цих засобів рекомендується контроль вмісту калію в плазмі крові.
Препарати літію. При одночасному застосуванні препаратів літію та інгібіторів АПФ відзначали зворотне підвищення концентрації літію у плазмі крові і токсичність. Одночасне застосування препаратів літію та тіазидних діуретиків може підвищувати ризик розвитку літієвої токсичності й посилювати вже підвищену літієву токсичність на тлі застосування інгібіторів АПФ. Одночасне застосування лізиноприлу і препаратів літію не рекомендується, але у разі доведеної необхідності застосування цієї комбінації необхідно контролювати вміст літію у плазмі крові (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
НПЗП, включаючи ацетилсаліцилову кислоту ≥3 г/добу. НПЗП (наприклад ацетилсаліцилова кислота у протизапальних дозах, інгібітори ЦОГ-2 та неселективні НПЗП) можуть послаблювати антигіпертензивний ефект інгібіторів АПФ.
У деяких пацієнтів із порушенням функції нирок, які застосовують НПЗП, одночасне застосування інгібіторів АПФ спричиняє адитивний вплив на підвищення калію в плазмі крові та подальше погіршення функції нирок, включаючи можливу ГНН. Такі ефекти зазвичай оборотні. Тому цю комбінацію слід застосовувати з обережністю, особливо пацієнтам літнього віку. Пацієнти повинні споживати достатню кількість рідини та перебувати під ретельним контролем функції нирок на початку поєднаної терапії та періодично протягом цього лікування.
Препарати золота. У пацієнтів, які отримували ін’єкційні препарати, що містять золото (натрію ауротіомалат), і супутню терапію інгібіторами АПФ, включаючи лізиноприл, частіше виникали нітритоїдні реакції (симптоми включають почервоніння обличчя, нудоту, блювання і гіпотензію).
Трициклічні антидепресанти/антипсихотичні засоби/анестетики. Одночасне застосування деяких анестетиків, трициклічних антидепресантів і антипсихотичних засобів з інгібіторами АПФ може призвести до подальшого зниження рівня АТ (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Симпатоміметики можуть зменшити вираженість антигіпертензивного ефекту інгібіторів АПФ.
Антидіабетичні засоби. Результати епідеміологічних досліджень свідчать, що одночасне застосування інгібіторів АПФ та протидіабетичних засобів (інсуліни, пероральні протиглікемічні засоби) може призвести до посилення гіпоглікемічного ефекту з ризиком розвитку гіпоглікемії. Цей ефект зазвичай виникає впродовж перших тижнів комбінованого лікування, а також у пацієнтів із нирковою недостатністю.
Ко-тримоксазол (триметоприм/сульфаметоксазол). У пацієнтів, які поєднано приймають ко-тримоксазол (триметоприм/сульфаметоксазол), можливий підвищений ризик розвитку гіперкаліємії.
Ацетилсаліцилова кислота, тромболітики, блокатори бета-адренорецепторів, нітрати. Лізиноприл можна застосувати одночасно з ацетилсаліциловою кислотою у кардіологічних дозах, тромболітиками, блокаторами бета-адренорецепторів та/або нітратами.
Антациди. При одночасному застосуванні знижується біодоступність інгібіторів АПФ.
Етанол. При одночасному застосуванні з етанолом посилюється гіпотензивний ефект лізиноприлу.
Пов’язані з амлодипіном
Інгібітори CYP 3A4. Одночасне застосування амлодипіну з сильними або помірними інгібіторами CYP 3A4 (інгібіторами протеази, азольними фунгіцидами, макролідами, такими як еритроміцин або кларитроміцин, верапаміл або дилтіазем) може призвести до значного посилення впливу амлодипіну, що також може спричинити підвищення ризику виникнення гіпотензії. Клінічні прояви цих варіацій фармакокінетики можуть бути більш виражені у пацієнтів літнього віку. Таким чином, показаний клінічний контроль з можливою корекцією дози амлодипіну.
Індуктори CYP 3A4. У разі одночасного застосування відомих індукторів CYP 3A4 концентрація амлодипіну в плазмі крові може змінюватися. Тому слід контролювати АТ і регулювати дозу під час і після одночасного застосування, зокрема з сильними індукторами CYP 3A4 (наприклад, рифампіцин, звіробій звичайний).
Застосування амлодипіну з грейпфрутом або грейпфрутовим соком не рекомендується, оскільки у деяких пацієнтів це може призвести до збільшення біодоступності амлодипіну, в результаті чого підвищується його гіпотензивний ефект.
Дантролен (інфузія). У ході досліджень на тваринах після застосування верапамілу і в/в введення дантролену спостерігалася фібриляція шлуночків і серцево-судинна недостатність із супутньою гіперкаліємією і подальшим летальним кінцем. У зв’язку з ризиком розвитку гіперкаліємії рекомендується уникати одночасного застосування блокаторів кальцієвих каналів, таких як амлодипін, пацієнтам, схильним до злоякісної гіпертермії, а також для лікування при злоякісній гіпертермії.
Такролімус. Існує ризик підвищення рівнів такролімусу в плазмі крові при одночасному застосуванні з амлодипіном, однак фармакокінетичний механізм такої взаємодії повністю не встановлений. Щоб уникнути токсичності такролімусу, при супутньому застосуванні амлодипіну потрібен регулярний моніторинг рівнів такролімусу в плазмі крові та за необхідності — корекція дозування.
mTOR-інгібітори. Такі mTOR-інгібітори, як сиролімус, темсиролімус і еверолімус є субстратами CYP 3A. Амлодипін є слабким інгібітором CYP 3A. При одночасному застосуванні амлодипіну з mTOR інгібіторами він може посилювати вплив останніх.
Циклоспорин. Досліджень взаємодій циклоспорину та амлодипіну при застосуванні у здорових добровольців або в інших групах не проводили, за винятком застосування у пацієнтів із трансплантованою ниркою, у яких спостерігалося мінливе підвищення залишкової концентрації циклоспорину (в середньому на 0–40%). Для пацієнтів із трансплантованою ниркою, які застосовують амлодипін, слід розглянути можливість моніторінгу концентрацій циклоспорину та за необхідності — знизити дозу циклоспорину.
Симвастатин. Одночасне застосування багаторазових доз амлодипіну 10 мг та симвастатину в дозі 80 мг призводило до підвищення експозиції симвастатину на 77% порівняно із застосуванням лише симвастатину. Для пацієнтів, які застосовують амлодипін, дозу симвастатину слід обмежити до 20 мг/добу.
Гіпотензивний ефект амлодипіну посилює відповідний ефект інших лікарських засобів, які мають антигіпертензивні властивості.
Амлодипін не впливає на фармакокінетику аторвастатину, дигоксину, варфарину або циклоспорину.

пов’язане з лізиноприлом. Дані про передозування у людини обмежені.
Симптоми, пов’язані з передозуванням інгібіторами АПФ, можуть проявлятися артеріальною гіпотензією, циркуляторним шоком, порушенням електролітного балансу, нирковою недостатністю, гіпервентиляцією, тахікардією, прискореним серцебиттям, брадикардією, запамороченням, тривожністю і кашлем.
Лікування. При передозуванні рекомендується в/в введення фізіологічного р-ну. У разі розвитку артеріальної гіпотензії необхідно покласти пацієнта на спину. Можна також розглянути доцільність інфузійного введення ангіотензину II та/або в/в введення катехоламінів. У разі якщо прийом препарату стався недавно, необхідно провести заходи для виведення лізиноприлу (наприклад викликати блювання, промити шлунок, ввести сорбенти і натрію сульфат). Лізиноприл можна видалити із системного кровотоку шляхом проведення гемодіалізу (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ). При розвитку брадикардії, стійкої до медикаментозної терапії, показана постановка штучного водія ритму. Необхідний постійний контроль основних показників життєдіяльності, вмісту електролітів і концентрації креатиніну в плазмі крові.
Пов’язане з амлодипіном. Дані про навмисне передозування у людини обмежені.
Симптоми. Передозування може призвести до надмірної периферичної вазодилатації з рефлекторною тахікардією. Зареєстрована також виражена і тривала системна артеріальна гіпотензія, аж до шоку з летальним кінцем.
Лікування. При клінічно значущій артеріальній гіпотензії внаслідок передозування амлодипіну необхідно проводити активні заходи з підтримки серцево-судинної системи, включаючи частий контроль показників серцево-судинної та дихальної систем, покласти пацієнта на спину, піднявши нижні кінцівки (вище голови), і контролювати ОЦК та діурезу.
Може знадобитися введення вазопресорів для відновлення судинного тонусу і АТ за умови відсутності протипоказань до їх застосування. В/в введення кальцію глюконату може мати позитивний вплив на зворотний розвиток ефектів, спричинених блокадою кальцієвих каналів.
У деяких випадках може бути ефективним промивання шлунка. Відомо, що у дослідженнях з участю здорових добровольців прийом активованого вугілля в інтервалі до 2 год після прийому 10 мг амлодипіну зменшив швидкість всмоктування амлодипіну.
Оскільки амлодипін значною мірою зв’язується з білками плазми крові, діаліз неефективний.
Передозування препаратом може призвести до надмірної периферичної вазодилатації з вираженою артеріальною гіпотензією та гострою судинною недостатністю, порушень електролітного балансу, ниркової недостатності, гіпервентиляції, тахікардії, прискореного серцебиття, брадикардії, запаморочення, тривожності та кашлю. Рекомендується проведення симптоматичного лікування (покласти пацієнта на спину, спостереження і за необхідності — підтримка функцій серцево-судинної та дихальної систем, АТ, ОЦК та електролітного балансу, а також концентрації креатиніну в плазмі крові). У разі вираженої артеріальної гіпотензії необхідно покласти пацієнта на спину, піднявши нижні кінцівки на рівень вище голови; якщо введення рідини не дало достатнього результату, може знадобитися підтримувальна терапія у вигляді введення периферичних вазопресорів за умови відсутності протипоказань до їх застосування. Можна також розглянути доцільність інфузійного введення ангіотензину II. В/в введення кальцію глюконату може виявити позитивний вплив на зворотний розвиток ефектів, спричинених блокадою кальцієвих каналів. Оскільки амлодипін всмоктується повільно, в деяких випадках може бути ефективним промивання шлунка. Лізиноприл можна видалити із системного кровотоку шляхом проведення гемодіалізу. Застосування високопроточних поліакрилонітрилових мембран під час діалізу не рекомендується.

при температурі не вище 25 °C у сухому та недоступному для дітей місці.