КО-СЕНТОР^® (CO-SENTOR^®)

Допоміжні речовини: ядро: магнію стеарат, лактози моногідрат, крохмаль прежелатинізований, целюлоза мікрокристалічна;
плівкова оболонка: опадрай II жовтий (спирт полівініловий, титану діоксид (E 171), макрогол, тальк, заліза оксид жовтий (E 172), жовтий захід FCF (E 110), заліза оксид чорний (E 172)).

Лозартан калій - 100 мг

Гідрохлоротіазид - 12,5 мг

фармакодинаміка.
Лозартан/гідрохлоротіазид. Відомо, що одночасне застосування лозартану і гідрохлоротіазиду спричиняє адитивний ефект на зниження АТ, знижуючи його більшою мірою, ніж кожен із компонентів окремо. Припускають, що це пов’язано із взаємодоповнюючою дією обох компонентів. Крім того, в результаті діуретичної дії гідрохлоротіазид збільшує активність реніну в плазмі крові та виділення альдостерону, а також знижує вміст калію і збільшує рівень ангіотензину II у плазмі крові. Лозартан блокує всі фізіологічно значущі дії ангіотензину II і за допомогою інгібування альдостерону може зменшувати втрату іонів калію, спричинену сечогінними засобами.
Відомо, що лозартан володіє слабким і минущим урикозуричним ефектом. Гідрохлоротіазид невеликою мірою збільшує концентрацію сечової кислоти у плазмі крові; комбінація лозартану та гідрохлоротіазиду сприяє зниженню гіперурикемії, спричиненої прийомом діуретика.
Антигіпертензивний ефект лозартану та гідрохлоротіазиду триває протягом 24 год.
Відомо, що у клінічних дослідженнях тривалістю щонайменше 1 рік антигіпертензивний ефект зберігався при безперервному лікуванні. Незважаючи на значне зниження артеріального тиску, застосування препарату Ко-Сентор^® не чинило клінічно значущого ефекту на ЧСС. У клінічних дослідженнях після 12 тиж застосування комбінації лозартан 50 мг/гідрохлоротіазид 12,5 мг було зареєстровано зниження діастолічного АТ у положенні сидячи в середньому на 13,2 мм рт.ст.
Комбінація лозартан/гідрохлоротіазид однаково ефективно знижувала АТ у чоловіків і жінок, в осіб негроїдної раси та в осіб інших рас, у молодших пацієнтів (<65 років) і пацієнтів літнього віку (≥65 років); препарат ефективний для пацієнтів з будь-яким ступенем тяжкості АГ.
Лозартан. Лозартан − це синтетичний антагоніст рецептора ангіотензину II (тип АТ₁) (АРА II), що застосовується перорально. Ангіотензин II є потужним вазоконстриктором, головним гормоном ренін-ангіотензинової системи, а також ключовою ланкою розвитку АГ. Ангіотензин II зв’язується з рецепторами АТ₁, які знаходяться у багатьох тканинах (наприклад, у гладких м’язах судин, надниркових залозах, нирках та серці), і спричиняє низку важливих біологічних ефектів, включаючи вазоконстрикцію і вивільнення альдостерону. Ангіотензин II також стимулює проліферацію клітин гладкої мускулатури.
Лозартан селективно блокує АТ₁-рецептори. In vitro та in vivo лозартан та його фармакологічно активний метаболіт карбонової кислоти (E-3174) блокують всі фізіологічно значущі ефекти ангіотензину II незалежно від джерела або шляху його синтезу.
Лозартан не володіє агоністичною дією, він також не блокує рецептори інших гормонів або іонні канали, які відіграють важливу роль у регуляції серцево-судинної системи. Крім того, лозартан не пригнічує АПФ (кіназу II), фермент, який розщеплює брадикінін. Через це не відзначається посилення побічних дій, пов’язаних із брадикініном.
При застосуванні лозартану спостерігається пригнічення негативного зворотного зв’язку ангіотензину II на секрецію реніну, що призводить до підвищення активності реніну у плазмі крові. Підвищення активності реніну призводить до підвищення концентрації ангіотензину II у плазмі крові. Незважаючи на це, антигіпертензивна активність і зниження концентрації альдостерону у плазмі крові зберігаються, що вказує на ефективну блокаду рецепторів ангіотензину II. Після припинення лікування лозартаном активність реніну у плазмі крові та концентрація ангіотензину II повертаються до початкових значень протягом 3 днів.
І лозартан, і його основний активний метаболіт мають значно більшу спорідненість до рецепторів АТ₁, ніж до рецепторів АТ₂. У перерахуванні на масу активний метаболіт у 10-40 разів активніший за лозартан.
Відомо, що у дослідженні, спеціально розробленому для оцінки частоти виникнення кашлю у пацієнтів, які отримують лозартан, порівняно з пацієнтами, які отримують інгібітори АПФ, частота виникнення кашлю, про яку повідомляли пацієнти, які отримували лозартан або гідрохлоротіазид, була схожою та значно нижчою, ніж у пацієнтів, які отримували інгібітор АПФ. Також загальний аналіз даних 16 подвійних сліпих клінічних досліджень з участю 4131 пацієнта показав, що частота випадків розвитку кашлю, про які ініціативно повідомляли пацієнти, які отримували лозартан, була схожою (3,1%) із частотою у пацієнтів, які отримували плацебо (2,6%) або гідрохлоротіазид (4,1%), у той час як цей показник становив 8,8% у пацієнтів, які отримували інгібітори АПФ.
У пацієнтів з АГ у поєднанні з протеїнурією без цукрового діабету застосування лозартану калію значно знижує протеїнурію, а також фракційну екскрецію альбуміну та IgG. Лозартан підтримує рівень клубочкової фільтрації і знижує фільтраційну фракцію. У цілому лозартан спричиняє зниження концентрації сечової кислоти у сироватці крові (зазвичай <0,4 мг/дл), що зберігається у процесі тривалої терапії.
Лозартан не впливає на автономні рефлекси і не чинить тривалого впливу на рівень норепінефрину у плазмі крові.
У пацієнтів із недостатністю лівого шлуночка застосування лозартану в дозах 25 мг і 50 мг спричиняло позитивні гемодинамічні і нейрогормональні ефекти, що характеризувалися підвищенням серцевого індексу і зниженням тиску в кінцевих легеневих капілярах, зниженням системного судинного опору, середнього АТ, а також зниженням ЧСС та рівня альдостерону і норадреналіну, що циркулюють у крові, відповідно. Прояви артеріальної гіпотензії у цієї групи пацієнтів із серцевою недостатністю були дозозалежними.
Дослідження у пацієнтів з АГ. Відомо, що у контрольованих клінічних дослідженнях застосування лозартану 1 раз на добу пацієнтам зі слабкою та помірною есенціальною АГ дозволило досягти статистично значущого зниження систолічного та діастолічного АТ. Вимірювання АТ через 24 год після прийому препарату порівняно з вимірюванням через 5-6 год після прийому показали, що зниження АТ триває впродовж 24 год; природний добовий ритм був збережений. Зниження АТ наприкінці інтервалу дозування становило 70-80% від ефекту, що спостерігався через 5-6 год після прийому препарату.
Припинення прийому лозартану у пацієнтів з АГ не призводило до раптового підвищення АТ (синдром відміни). Незважаючи на значне зниження АТ, лозартан не чинив клінічно значущого впливу на ЧСС.
Застосування лозартану є однаково ефективним у чоловіків і жінок, у молодих пацієнтів (<65 років) і у пацієнтів літнього віку з АГ.
Дослідження LIFE (Losartan Intervention For Endpoint − дослідження впливу лозартану на кінцеву точку зниження тяжкості АГ). Відомо, що інтервенційне дослідження лозартану для досягнення цільового зниження АТ при АГ (дослідження LIFE) було рандомізованим, потрійно сліпим дослідженням з активним контролем з участю 9193 пацієнтів з АГ віком від 55 до 80 років, які мали гіпертрофію лівого шлуночка за результатами ЕКГ. Пацієнтів випадковим чином розподіляли до груп лікування або лозартаном у дозі 50 мг 1 раз на добу, або атенололом у дозі 50 мг 1 раз на добу. Якщо не вдавалося досягти цільового показника (<140/90 мм рт. ст.), до лікування спершу додавали гідрохлоротіазид (12,5 мг) та, у разі потреби, дозу лозартану або атенололу збільшували до 100 мг на добу. У разі потреби додавали інші антигіпертензивні засоби для досягнення цільового показника АТ, окрім інгібіторів АПФ, АРА II або блокаторів β-адренорецепторів.
Середня тривалість періоду подальшого спостереження становила 4,8 року.
Основним параметром ефективності був комбінований показник захворюваності серцево-судинної системи та летальності через порушення роботи серцево-судинної системи, який вимірювали за зниженням загальної частоти летальних наслідків через серцево-судинні захворювання, інсульт та інфаркт міокарда. АТ був значно нижчим порівняно з даними, отриманими у двох групах. У результаті лікування лозартаном ризик зменшився на 13% (p=0,021, 95% довірчий інтервал 0,77-0,98) порівняно з пацієнтами, які отримували атенолол. Таким чином, основний комбінований кінцевий результат був досягнутий. Цей результат переважно належить до зниження кількості інсультів. У результаті лікування лозартаном ризик інсульту зменшився на 25% порівняно з лікуванням атенололом (p = 0,001, 95% довірчий інтервал 0,63-0,89).
Між групами лікування не відзначалося значущої різниці частоти летальних наслідків через серцево-судинні захворювання та інфаркт міокарда.
Відомо, що у двох масштабних рандомізованих контрольованих дослідженнях (ONTARGET (ONgoing Telmisartan Alone and in combination with Ramipril Global Endpoint Trial/Міжнародне дослідження з досягнення цільових показників при тривалому лікуванні телмісартаном як монотерапії та комбінованої терапії з раміприлом)) та VA NEPHRON-D (The Veterans Affair Nephropathy in Diabetes/ Дослідження лікування нефропатії у пацієнтів з діабетом у Відділенні ветеранів)) вивчали застосування комбінації інгібітора АПФ з АРА II.
Дослідження ONTARGET проводили з участю пацієнтів, які в анамнезі мали серцево-судинні чи цереброваскулярні захворювання або цукровий діабет II типу з ознаками ішемічного ураження органів. У дослідженні VA NEPHRON-D брали участь пацієнти з цукровим діабетом II типу та діабетичною нефропатією.
У цих дослідженнях не був продемонстрований значущий позитивний ефект на результати з точки зору стану нирок та/або серцево-судинної системи та летальності, при цьому існував високий ризик гіперкаліємії, гострого ураження нирок та/або артеріальної гіпотензії порівняно з монотерапією. Ці результати також застосовні до інших інгібіторів АПФ і АРА II, зважаючи на їх схожі фармакодинамічні властивості. Тому інгібітори АПФ і АРА II не слід застосовувати одночасно пацієнтам із діабетичною нефропатією.
Відомо, що дослідження ALTITUDE (Aliskiren Trial in Type 2 Diabetes Using Cardiovascular and Renal Disease Endpoints/Дослідження аліскірену у пацієнтів з діабетом II типу із застосуванням основних параметрів з точки зору стану серцево-судинної системи та нирок) проводили для вивчення позитивного впливу додавання аліскірену до стандартної терапії інгібітором АПФ або АРА II у пацієнтів з цукровим діабетом II типу та хронічним захворюванням нирок, серцево-судинним захворюванням або обома видами захворювань. Дослідження було припинено достроково через високий ризик побічних реакцій. Частота летальних наслідків через серцево-судинні захворювання та інсульт була вищою у групі застосування аліскірену, ніж у групі плацебо, і побічні реакції, у тому числі серйозні (гіперкаліємія, артеріальна гіпотензія та ниркова недостатність), реєструвалися частіше у групі аліскірену порівняно з групою плацебо.
Гідрохлоротіазид. Це діуретичний засіб, похідний тіазидів. Механізм антигіпертензивної дії тіазидних діуретиків невідомий. Тіазиди діють на реабсорбцію електролітів у дистальних канальцях нирок, приблизно однаково посилюють виділення іонів натрію і хлору. Гідрохлоротіазид завдяки своїй діуретичній дії знижує об’єм плазми крові, збільшує активність реніну і підсилює виділення альдостерону, що посилює виділення іонів калію і бікарбонату із сечею та знижує концентрацію калію у плазмі крові. Зв’язок реніну та альдостерону регулюється ангіотензином II, тому одночасне застосування АРА II виявляє зворотний ефект на виведення калію, спричинене прийомом тіазидних діуретиків.
Після перорального прийому посилений діурез починається протягом 2 год, досягає піку приблизно через 4 год і триває протягом 6-12 год, антигіпертензивна дія триває протягом максимум 24 год.
Немеланомний рак шкіри (НМРШ). На підставі доступних даних, отриманих в епідеміологічних дослідженнях, описаний взаємозв’язок між сумарною дозою гідрохлоротіазиду і розвитком НМРШ. Одне дослідження включало 71533 випадки базально-клітинної карциноми (БКК) та 8629 випадків плоскоклітинної карциноми (ПКК), група контролю — 1430833 та 172462 особи відповідно. Застосування високих доз гідрохлоротіазиду (сумарна доза ≥50000 мг) характеризувалося наступним скоригованим співвідношенням шансів: 1,29 (95% ДІ: 1,23-1,35) — для БКК і 3,98 (95% ДІ: 3,68-4,31) — для ПКК. Чіткий взаємозв’язок між сумарною дозою і ризиком розвитку раку шкіри простежувався і при БКК, і при ПКК. Інше дослідження показало можливий взаємозв’язок між раком губи (ПКК) і застосуванням гідрохлоротіазиду: 633 випадки раку губи співвідносили з 63067 суб’єктами групи контролю з використанням методу випадкової вибірки. Продемонстровано взаємозв’язок із сумарною дозою зі співвідношенням шансів 2,1 (95% ДІ: 1,7-2,6), показник збільшувався до 3,9 (3,0-4,9) при застосуванні високих доз гідрохлоротіазиду (~ 25000 мг) і до 7,7 (5,7-10,5) — при застосуванні найвищих сумарних доз препарату (~ 100000 мг).
Фармакокінетика.
Всмоктування.
Лозартан. Після перорального прийому лозартан добре всмоктується, піддається первинному метаболізму в печінці, при якому утворюється активний метаболіт карбонової кислоти та інші неактивні метаболіти. Системна біологічна доступність лозартану становить приблизно 33%.
Середні C_max лозартану та його активного метаболіту досягаються через 1 год і через 3-4 год після прийому відповідно. Вживання звичайної їжі не має клінічно значущого впливу на профіль концентрації лозартану в плазмі крові.
Розподіл.
Лозартан. Як лозартан, так і його активний метаболіт більше ніж на 99% зв’язується з білками плазми крові, переважно з альбуміном. Об’єм розподілу лозартану становить 34 л. Відомо, що лозартан не проникає або незначною мірою проникає через гематоенцефалічний бар’єр.
Гідрохлоротіазид. Гідрохлоротіазид проникає через плацентарний бар’єр і в грудне молоко, проте не проникає через гематоенцефалічний бар’єр.
Біотрансформація.
Лозартан. Близько 14% перорально або в/в введеної дози лозартану перетворюється на активний метаболіт. Після перорального або в/в введення лозартану калію, міченого радіоактивним вуглецем (¹⁴C), радіоактивність циркулюючої плазми крові зумовлена в основному лозартаном і його активним метаболітом. Тільки приблизно у 1% обстежених осіб лозартан незначною мірою перетворювався в активний метаболіт.
Окрім активного метаболіту, утворюються також і неактивні метаболіти, включаючи 2 основних метаболіти, що утворюються шляхом гідроксилювання бутилового бічного ланцюга і один другорядний − N-2-тетразол-глюкуронід.
Виведення.
Лозартан. Плазмовий кліренс лозартану та його активного метаболіту становить приблизно^600 і 50 мл/хв відповідно. Нирковий кліренс лозартану та його активного метаболіту становить приблизно 74 і 26 мл/хв відповідно. При пероральному прийомі лозартану майже 4% дози виводиться у незміненому вигляді із сечею та майже 6% дози виводиться із сечею у формі активного метаболіту. Лозартан і його активний метаболіт мають лінійну фармакокінетику при пероральному прийомі лозартану калію в дозах до 200 мг.
Після перорального застосування концентрація лозартану і його активного метаболіту в плазмі крові знижується поліекспоненційно з кінцевим T_½ приблизно 2 год і 6-9 год відповідно. При прийомі препарату в дозі 100 мг 1 раз на добу не відбувається значущої кумуляції у плазмі крові ні лозартану, ні його активного метаболіту.
Виведення лозартану і його метаболітів відбувається із жовчю та сечею. Після перорального прийому лозартану, міченого радіоактивним вуглецем ¹⁴C, приблизно 35% радіоактивної мітки виявляється в сечі та 58% − у калових масах.
Гідрохлоротіазид. Гідрохлоротіазид не піддається метаболізму, а швидко виводиться нирками. При дослідженні рівня гідрохлоротіазиду в плазмі крові протягом як мінімум 24 год було встановлено, що T_½ з плазми становить 5,6—14,8 год. Як мінімум 61% перорально введеного гідрохлоротіазиду протягом 24 год виділяється із сечею у незміненому вигляді.
Особливі групи пацієнтів.
Лозартан/гідрохлоротіазид. Значущих відмінностей у концентрації лозартану і його активного метаболіту в плазмі крові, а також усмоктування гідрохлоротіазиду у молодих і пацієнтів літнього віку з АГ, не спостерігається.
Лозартан. Після перорального прийому лозартану хворими із цирозом печінки алкогольного генезу легкого та середнього ступеня тяжкості концентрація лозартану в плазмі крові була у 5 разів вища, а концентрація активного метаболіту − в 1,7 раза вища порівняно з показниками здорових добровольців чоловічої статі. У дослідженнях фармакокінетики було показано, що у здорових добровольців чоловічої статі японського і неяпонського походження площа під фармакокінетичною кривою «концентрація-час» (AUC) лозартану не відрізнялася. Однак AUC метаболіту карбонової кислоти (E-3174) відрізняється у двох групах, при цьому його експозиція у добровольців японського походження перевищувала таку у добровольців неяпонського походження в 1,5 раза. Клінічне значення цих результатів невідоме.
Ні лозартан, ні його активний метаболіт не можуть бути видалені за допомогою гемодіалізу.

АГ у пацієнтів, у яких адекватний контроль за АТ не забезпечується за допомогою одного лозартану або одного гідрохлоротіазиду.

спосіб застосування. Препарат Ко-Сентор^® можна застосовувати разом з іншими гіпотензивними засобами.
Препарат слід приймати внутрішньо, незалежно від вживання їжі, запиваючи склянкою води.
Дози. АГ. Лозартан і гідрохлоротіазид не призначені для застосування на початковій стадії терапії, вони призначені для пацієнтів, у яких АТ достатньою мірою не контролюється прийомом тільки лозартану або тільки гідрохлоротіазиду.
Рекомендується підбір дози окремих компонентів (лозартану та гідрохлоротіазиду).
За наявності показань у пацієнтів, у яких АТ не піддається контролю достатньою мірою, можливий початковий перехід від монотерапії до прийому комбінованого препарату з фіксованою дозою.
Звичайна підтримуюча доза препарату Ко-Сентор^® становить 50 мг/12,5 мг 1 раз на добу.
Пацієнтам, які недостатньо відповідають на терапію у дозі 50 мг/12,5 мг, дозу можна збільшити до 100 мг/12,5 мг 1 раз на добу або 100 мг/25 мг 1 раз на добу.
Максимальна доза − 1 таблетка Ко-Сентор^® 100 мг/25 мг 1 раз на добу.
Зазвичай антигіпертензивний ефект досягається протягом 3-4 тиж після початку терапії.
Тривалість лікування визначає лікар індивідуально.
Застосування пацієнтам із порушеннями функції нирок або пацієнтам на гемодіалізі. Пацієнтам із помірними порушеннями функції нирок (кліренс креатиніну 30-50 мл/хв) первинна корекція дози не потрібна. Не рекомендується призначати лозартан та гідрохлоротіазид пацієнтам, які перебувають на гемодіалізі. Застосування препарату Ко-Сентор^® протипоказано пацієнтам з тяжкою нирковою недостатністю (кліренс креатиніну <30 мл/хв) (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Застосування пацієнтам зі зниженим інтраваскулярним об’ємом. Об’єм та/або зниження вмісту натрію необхідно скорегувати до застосування препарату Ко-Сентор^®.
Застосування пацієнтам з печінковою недостатністю. Препарат Ко-Сентор^® протипоказаний пацієнтам із тяжкою печінковою недостатністю (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Застосування пацієнтам літнього віку. Зазвичай коригування дози пацієнтам літнього віку не потрібне.
Діти. Досвід застосування препарату у дітей та підлітків відсутній (<18 років). Тому препарат Ко-Сентор^® не слід застосовувати для лікування дітей та підлітків.

• підвищена чутливість до діючих речовин, похідних cульфонамідів або до будь-якої з допоміжних речовин, зазначених у СКЛАД І ФОРМА ВИПУСКУ.
• Резистентна до лікування гіпокаліємія або гіперкальціємія.
• Тяжка печінкова недостатність, холестаз та розлади, що супроводжуються обструкцією жовчних протоків.
• Рефрактерна гіпонатріємія.
• Симптоматична гіперурикемія/подагра.
• Вагітні або жінки, які планують завагітніти; період годування груддю (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ та Застосування у період вагітності або годування груддю).
• Тяжка ниркова недостатність (кліренс креатиніну <30 мл/хв).
• Анурія.
• Одночасне застосування препарату Ко-Сентор^® з лікарськими засобами, які містять аліскірен, протипоказане пацієнтам із цукровим діабетом або нирковою недостатністю (ШКФ <60 мл/хв/1,73 м²) (див. Фармакодинаміка та ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).

нижче вказані побічні реакції класифіковані (де це доцільно) за класами систем органів і частотою проявів відповідно до загальноприйнятих критеріїв оцінювання: дуже часті: ≥1/10; часті: ≥1/100, <1/10; нечасті: ≥1/1000, ≤1/100; поодинокі: ≥1/10 000, ≤1/1000; рідкісні: ≤1/10 000; частота невідома: не може бути оцінена за наявними даними.
У процесі клінічних досліджень лозартану калію та гідрохлоротіазиду ніякі побічні реакції, характерні для даної комбінації, не спостерігалися. Побічні реакції обмежувалися тими, які раніше спостерігалися при застосуванні лозартану калію та/або гідрохлоротіазиду.
Відомо, що у процесі контрольованих клінічних досліджень у пацієнтів з первинною артеріальною гіпертензією, які приймали лозартан і гідрохлоротіазид, єдиною побічною реакцією, пов’язаною з прийомом препарату, було запаморочення, яке відзначали з частотою від 1% (що перевищувало частоту даної реакції в групі, що отримувала плацебо).
Одночасно з цими побічними реакціями у постмаркетинговий період повідомляли і про такі побічні реакції:

Додатковими побічними реакціями, які спостерігалися при застосуванні окремих компонентів препарату, і які можливі при застосуванні комбінації лозартан калію/гідрохлортіазид:
Лозартан. Повідомляли про такі побічні рекції при застосуванні лозартану в процесі клінічних досліджень та у постмаркетинговому періоді:

Гідрохлоротіазид.

Опис деяких побічних реакцій. НМРШ: на підставі наявних даних, отриманих в епідеміологічних дослідженнях, описаний взаємозв’язок між сумарною дозою гідрохлоротіазиду та НМРШ.
Звітність щодо підозрюваних побічних реакцій. Важливим є повідомлення про підозрювані побічні реакції після реєстрації лікарського засобу. Це дає змогу продовжити моніторинг співвідношення користь/ризик. Медичних працівників просять повідомляти про будь-які підозрювані побічні реакції, використовуючи національну систему інформування.
Якщо будь-яка із зазначених в інструкції побічних реакцій загострюється або пацієнт помітив будь-які інші побічні реакції, не зазначені в інструкції, слід звернутися до лікаря.

лозартан.
Ангіоневротичний набряк. Пацієнти з ангіоневротичним набряком в анамнезі (набряк обличчя, губ, горла та/або язика) повинні перебувати під ретельним наглядом (див. ПОБІЧНА ДІЯ).
Артеріальна гіпотензія і зниження інтраваскулярного об’єму. У пацієнтів зі зниженим інтраваскулярним об’ємом та/або гіпонатріємією, спричиненими інтенсивним прийомом діуретиків, обмеженням споживання солі, діареєю або блюванням, може розвинутися симптоматична гіпотензія, особливо після прийому першої дози препарату. Ці стани повинні бути скориговані до початку прийому препарату Ко-Сентор^® (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ЗАСТОСУВАННЯ).
Порушення електролітного балансу. Слід враховувати, що порушення електролітного балансу досить часто виникають у пацієнтів з нирковою недостатністю і супутнім діабетом або без нього. Тому слід ретельно контролювати вміст калію у плазмі крові та кліренс креатиніну, особливо у пацієнтів із серцевою недостатністю і кліренсом креатиніну в діапазоні 30-50 мл/хв.
Не рекомендується приймати лозартан/гідрохлоротіазид одночасно з калійзберігаючими діуретиками, калійвмісними добавками, замінниками солі, що містять калій, або з іншими лікарськими засобами, що можуть підвищувати рівень калію в сироватці крові (наприклад, лікарські засоби, що містять триметоприм) (див.  ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Порушення функції печінки. Згідно з фармакокінетичними даними, у хворих із цирозом печінки виявлено значне підвищення концентрації лозартану в плазмі крові, у зв’язку з цим Ко-Сентор^® слід з обережністю застосовувати пацієнтам з легкими і помірними порушеннями функції печінки в анамнезі. Досвід застосування лозартану пацієнтам із тяжкими порушеннями функції печінки відсутній. Отже, препарат Ко-Сентор^® протипоказаний пацієнтам з тяжкими порушеннями функції печінки (див. ФАРМАКОЛОГІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ, ПРОТИПОКАЗАННЯ та ЗАСТОСУВАННЯ).
Порушення функції нирок. Внаслідок інгібування РААС були помічені порушення функції нирок, включаючи ниркову недостатність (зокрема у пацієнтів, у яких функція нирок залежить від активності РААС, наприклад у пацієнтів з тяжкою серцевою недостатністю або з існуючими порушеннями функції нирок). Такі зміни функції нирок можуть бути оборотними після припинення лікування.
Як і при застосуванні інших препаратів, що мають вплив на ренін-ангіотензинову систему, при застосуванні лозартану повідомляли про підвищення концентрації сечовини в крові і сироваткового креатиніну у пацієнтів з двобічним стенозом ниркових артерій або стенозом артерії єдиної нирки; дані зміни є оборотними після припинення терапії. Необхідно дотримуватися обережності при призначенні лозартану пацієнтам із двобічним стенозом ниркових артерій або стенозом артерії єдиної нирки.
Трансплантація нирки. Досвід застосування препарату пацієнтам, які недавно перенесли трансплантацію нирки, відсутній.
Первинний гіперальдостеронізм. Пацієнти з первинним гіперальдостеронізмом зазвичай не відповідають на терапію гіпотензивними препаратами, які діють через інгібування РААС. Отже, застосування препарату Ко-Сентор^® не рекомендовано.
ІХС і цереброваскулярні захворювання. Як і при застосуванні будь-якого антигіпертензивного препарату, можливе значне зниження АТ у пацієнтів з ІХС та цереброваскулярною недостатністю, що може призвести до інфаркту міокарда або інсульту.
Серцева недостатність. У пацієнтів із серцевою недостатністю (зі супутньою нирковою недостатністю або без неї), як і при застосуванні інших препаратів, що діють на ренін-ангіотензинову систему, існує ризик розвитку тяжкої артеріальної гіпотензії і ниркової недостатності (часто — гострої).
Стеноз аортального та мітрального клапанів, обструктивна гіпертрофічна кардіоміопатія. Як і при застосуванні інших вазодилататорів, необхідна особлива обережність при призначенні препарату пацієнтам, які страждають на стеноз аортального і мітрального клапанів або обструктивну гіпертрофічну кардіоміопатію.
Етнічні особливості. Відомо, що інгібітори АПФ лозартан та інші АРА II є очевидно менш ефективними для зниження АТ у представників негроїдної раси порівняно з представниками інших рас. Можливо, це зумовлено тим, що серед представників негроїдної раси, які страждають на АГ, переважають особи з низькою активністю реніну.
Вагітність. Терапію АРА II не слід розпочинати у період вагітності. У випадках, коли продовження лікування АРА II є необхідним, пацієнтки, які планують вагітність, повинні бути переведені на прийом альтернативних гіпотензивних препаратів, що мають підтверджені дані про безпеку при застосуванні у період вагітності. При підтвердженні вагітності лікування АРА II слід негайно припинити та перейти на альтернативне лікування (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та Застосування у період вагітності або годування груддю).
Подвійна блокада РААС. Існують свідчення того, що одночасне застосування інгібіторів АПФ, АРА II або аліскірену підвищує ризик артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії та зниження функції нирок (включаючи гостру ниркову недостатність). Тому подвійна блокада РААС шляхом комбінованого застосування інгібіторів АПФ, АРА II чи аліскірену не рекомендується (див. ФАРМАКОЛОГІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ та ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Якщо терапія на основі подвійної блокади вважається абсолютно необхідною, її слід проводити винятково під наглядом спеціаліста за умов частого ретельного моніторингу функції нирок, рівня електролітів і АТ.
Пацієнтам із діабетичною нефропатією інгібітори АПФ та АРА II не слід застосовувати одночасно.
Гідрохлоротіазид.
Артеріальна гіпотензія та порушення водно-електролітного балансу. Як і при застосуванні всіх антигіпертензивних засобів, у деяких пацієнтів може виникати симптоматична гіпотензія. Необхідно проводити спостереження за пацієнтами з метою своєчасного виявлення клінічних симптомів порушень водно-електролітного балансу (наприклад, зневоднення, гіпонатріємії, гіпохлоремічного алкалозу, гіпомагніємії або гіпокаліємії, які можуть розвиватися при інтеркурентній діареї або блюванні). У таких пацієнтів необхідно проводити регулярний контроль вмісту електролітів сироватки крові. У спекотну погоду у пацієнтів, які страждають набряками, може спостерігатися гіпонатріємія розведення.
Метаболічні та ендокринні ефекти. Терапія тіазидами може знижувати толерантність до глюкози. У деяких випадках може знадобитися корекція дози протидіабетичних засобів, включаючи інсулін (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ). У процесі лікування тіазидами може проявитися латентний цукровий діабет.
Тіазиди можуть зменшувати виведення кальцію із сечею і спричиняти епізодичне та незначне підвищення вмісту кальцію в сироватці крові. Виражена гіперкальціємія може свідчити про наявність прихованого гіперпаратиреозу. Слід припинити застосування тіазидів перед дослідженням функції паращитовидних залоз.
Підвищення рівня ХС і ТГ у плазмі крові також може бути пов’язане з терапією тіазидними діуретиками.
У деяких пацієнтів лікування тіазидами може призвести до гіперурикемії та/або розвитку подагри. Оскільки лозартан знижує концентрацію сечової кислоти, його комбінація з гідрохлоротіазидом зменшує вираженість гіперурикемії, спричиненої прийомом діуретика.
Печінкова недостатність. Тіазиди слід з обережністю застосовувати пацієнтам із порушеннями функції печінки або прогресуючим захворюванням печінки, оскільки вони можуть спричинити внутрішньопечінковий холестаз, який при мінімальному порушенні водно-електролітного балансу може перейти в печінкову кому.
Препарат Ко-Сентор^® протипоказаний пацієнтам з тяжкою печінковою недостатністю (див.  ФАРМАКОЛОГІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ та ПРОТИПОКАЗАННЯ).
НМРШ. У двох епідеміологічних дослідженнях, виконаних із використанням Данського національного реєстру пацієнтів зі злоякісними новоутвореннями, зареєстровано збільшення ризику розвитку НМРШ (БКК та ПКК) при збільшенні сумарної дози гідрохлоротіазиду. Фотосенсибілізуюча дія гідрохлоротіазиду може виступати як можливий механізм розвитку НМРШ.
Пацієнтів, які приймають гідрохлоротіазид, слід проінформувати про ризик розвитку НМРШ, про необхідність регулярної перевірки шкірних покривів на наявність нових вогнищ і щодо негайного надання повідомлень про будь-які підозрілі ураження шкіри. З метою мінімізації ризику розвитку раку шкіри пацієнтам слід порекомендувати дотримуватися профілактичних заходів, зокрема обмежити вплив сонячних і УФ-променів, а в разі впливу використовувати відповідні захисні засоби. Необхідно в найкоротші терміни обстежити підозрілі ураження шкірних покривів, включаючи гістологічне дослідження біопсійного матеріалу. Крім того, слід переглянути можливість застосування гідрохлоротіазиду у пацієнтів з НМРШ в анамнезі.
Хоріоїдальний випіт, гостра міопія і вторинна закритокутова глаукома. Сульфонамід або похідні сульфонаміду можуть спричиняти реакцію ідіосинкразії та, як наслідок, хоріоїдальний випіт з дефектом поля зору, перехідну міопію та гостру закритокутову глаукому. Симптоми включать різке падіння гостроти зору або очний біль і зазвичай спостерігаються від кількох годин до кількох тижнів після початку лікування. Нелікована гостра закритокутова глаукома може призвести до необоротної втрати зору. Перше лікування полягає у відміні лікування препаратом якомога швидше. Може виникнути необхідність невідкладного медичного, у тому числі хірургічного лікування у разі, якщо внутрішньоочний тиск залишається неконтрольованим. Фактори ризику розвитку гострої закритокутової глаукоми включають алергію на сульфонамід або пеніцилін в анамнезі.
Інше. У пацієнтів, які приймають тіазидні діуретики, реакції гіперчутливості можуть виникати навіть при відсутності симптомів алергії або БА в анамнезі. Є дані про загострення або прогресування системного червоного вовчака на тлі застосування тіазидів.
Допоміжні речовини. Цей лікарський засіб містить лактозу, тому не слід застосовувати його пацієнтам із рідкісною спадковою патологією непереносимості галактози, повною лактазною недостатністю або мальабсорбцією глюкози-галактози.
Препарат Ко-Сентор^® містить барвник жовтий захід FCF (E 110), який може спричинити алергічні реакції (див. СКЛАД І ФОРМА ВИПУСКУ).
Застосування у період вагітності або годування груддю.
Вагітність. Препарат Ко-Сентор^® протипоказаний у період вагітності або годування груддю (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ). Лікарський засіб не слід застосовувати вагітним або жінкам, які планують завагітніти. Якщо під час лікування цим лікарським засобом підтверджується вагітність, його застосування необхідно негайно припинити і замінити іншим лікарським засобом, дозволеним для застосування вагітним.
АРА II. Переконливих епідеміологічних доказів тератогенного ризику при застосуванні інгібіторів АПФ протягом I триместру вагітності немає, однак не можна виключати невелике підвищення цього ризику. Поки не буде отримано даних контрольованих епідеміологічних досліджень щодо ризику застосування АРА II, слід вважати, що для цього класу препаратів можуть існувати подібні ризики. Відомо, що терапія АРА II протягом II та III триместрів вагітності чинить токсичний вплив на ембріон (порушення функції нирок, маловоддя, уповільнення формування кісткової тканини черепа) і на організм новонародженої дитини (ниркова недостатність, артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія).
Якщо терапія АРА II була розпочата з II або III триместру вагітності, рекомендовано ультразвукове обстеження функцій нирок і будови черепа новонародженого. За новонародженими, чиї матері приймали АРА II, слід спостерігати для своєчасного виявлення і корекції артеріальної гіпотензії.
У тих випадках, коли продовження лікування АГ є обов’язковим, пацієнтки, які планують вагітність, повинні бути переведені на альтернативні антигіпертензивні препарати, які мають підтверджені дані про безпеку при застосуванні в період вагітності. При підтвердженні вагітності лікування АРА II слід негайно припинити та перейти на альтернативну антигіпертензивну терапію.
Гідрохлоротіазид.
Враховуючи, що препарат Ко-Сентор^® комбінований, він протипоказаний у період вагітності (див.  ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Досвід застосування гідрохлоротіазиду у період вагітності (особливо у I триместрі) обмежений.
Відомо, що гідрохлоротіазид проникає через плацентарний бар’єр. На підставі фармакологічного механізму дії гідрохлоротіазиду його застосування у II і III триместрах вагітності може спричинити негативний вплив на фетоплацентарну перфузію і може спричинити у плода і новонародженої дитини такі патології як жовтяницю, порушення електролітного балансу і тромбоцитопенію.
Гідрохлоротіазид не слід застосовувати при гестаційних набряках, АГ вагітних або прееклампсії, оскільки існує ризик зниження об’єму плазми крові і розвитку гіпоперфузії плаценти, при цьому будь-який позитивний ефект щодо перебігу захворювання відсутній.
Гідрохлоротіазид не слід застосовувати для лікування есенціальної АГ у вагітних, за винятком рідкісних випадків, коли альтернативне лікування неможливе.
Період годування груддю.
Препарат Ко-Сентор^® протипоказаний у період годування груддю (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
АРА II. У період годування груддю слід застосовувати альтернативні антигіпертензивні лікарські засоби з краще вивченим профілем безпеки.
Гідрохлоротіазид. Гідрохлоротіазид проникає у грудне молоко у невеликих кількостях. Тіазиди у високих дозах, спричиняючи інтенсивний діурез, можуть пригнічувати лактацію.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або іншими механізмами. Дослідження впливу на здатність керувати автомобілем та користуватися механізмами не проводили. Однак при управлінні транспортним засобом або механізмами необхідно брати до уваги, що при застосуванні гіпотензивних препаратів можуть виникати запаморочення або сонливість, артеріальна гіпотензія, м’язові спазми, нечіткість зору, особливо на початковому етапі прийому або при збільшенні їх дози.

лозартан. Є повідомлення про те, що рифампіцин і флуконазол знижують рівень активного метаболіту. Клінічне значення цих взаємодій не вивчене.
Як і при застосуванні інших препаратів-АРА II або їхньої дії, одночасне застосування лозартану з калійзберігаючими сечогінним засобами (наприклад, спіронолактоном, тріамтереном, амілоридом), калійвмісними добавками, замінниками солі, що містять калій, або іншими лікарськими засобами, що можуть підвищувати рівень калію в сироватці крові (наприклад, лікарські засоби, що містять триметоприм), може призвести до підвищення рівня калію у сироватці крові. Одночасне застосування лозартану з цими засобами не рекомендується.
Як і інші препарати, що впливають на виведення натрію, лозартан також може гальмувати виведення літію з організму. У зв’язку з цим при одночасному застосуванні солей літію та АРА II необхідно регулярно і ретельно контролювати рівень літію у сироватці крові.
При одночасному застосуванні АРА II та НПЗП, наприклад із селективними інгібіторами ЦОГ-2, ацетилсаліциловою кислотою у протизапальних дозах і неселективними НПЗП може відбутися послаблення антигіпертензивного ефекту. Одночасне застосування АРА II або діуретиків та НПЗП може підвищувати ризик порушення функції нирок (у тому числі ризик розвитку ГНН), а також призводити до збільшення вмісту калію в сироватці крові, особливо у пацієнтів з існуючими порушеннями функції нирок. Цю комбінацію препаратів слід призначати з обережністю, особливо особам літнього віку. Пацієнти повинні вживати достатню кількість рідини. Крім того, після початку комбінованої терапії необхідно провести контроль функції нирок і надалі проводити його регулярно.
У деяких пацієнтів із порушеннями функції нирок, які отримують терапію НПЗП (включаючи селективні інгібітори ЦОГ-2), лікування АРА II може спричиняти подальше погіршення функції нирок. Зазвичай це погіршення є оборотним.
Інші лікарські засоби, застосування яких призводить до розвитку артеріальної гіпотензії, наприклад трициклічні антидепресанти, антипсихотичні засоби, баклофен, аміфостин: одночасне застосування разом із цими засобами, які знижують АТ (як основний або побічний ефект), можуть збільшувати ризик розвитку артеріальної гіпотензії.
Дані клінічних досліджень показали, що подвійна блокада РААС при одночасному застосуванні з інгібіторами АПФ, АРА II або аліскіреном пов’язана з підвищеним ризиком таких побічних реакцій як артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія та зниження функції нирок (включаючи ГНН) порівняно із застосуванням тільки одного препарату, що діє на РААС (див. Фармакодинаміка, ПРОТИПОКАЗАННЯ та ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Гідрохлоротіазид.
Наступні лікарські засоби можуть взаємодіяти з тіазидними діуретиками при їх одночасному застосуванні.
Алкоголь (етанол), барбітурати, наркотичні засоби або антидепресанти. Можуть призводити до ортостатичної артеріальної гіпотензії.
Антидіабетичні засоби (пероральні антидіабетичні засоби та інсулін). Терапія тіазидами може впливати на толерантність до глюкози. Може знадобитися корекція дози протидіабетичних засобів. Метформін слід застосовувати з обережністю через ризик виникнення лактатацидозу внаслідок можливої ниркової недостатності, пов’язаної з прийомом гідрохлоротіазиду.
Інші гіпотензивні засоби. Адитивний ефект.
Холестирамін та колестиполові смоли. Всмоктування гідрохлоротіазиду знижується при наявності аніонно-обмінних смол. При одноразовому застосуванні смол холестираміну або колестиполових смол відбувається їх зв’язування з гідрохлоротіазидом і зменшення його всмоктування у ШКТ на 85% і 43% відповідно.
Кортикостероїди, адренокортикотропний гормон (АКТГ). Інтенсивна втрата електролітів, особливо гіпокаліємія.
Пресорні аміни (наприклад, адреналін). Можливо зниження відповіді на пресорні аміни, що не перешкоджає їх застосуванню.
Недеполяризуючі міорелаксанти (наприклад, тубокурарин). Можливе посилення чутливості до дії міорелаксантів.
Препарати літію. Діуретики зменшують нирковий кліренс літію і підвищують ризик інтоксикації літієм, тому одночасне застосування не рекомендується.
Лікарські засоби, що застосовуються для лікування подагри (пробенецид, сульфінпіразон та алопуринол). Може знадобитися корекція доз лікарських засобів, що сприяють виведенню сечової кислоти, оскільки гідрохлоротіазид може підвищувати концентрацію сечової кислоти в сироватці крові. Може виникнути необхідність у збільшенні дози пробенециду або сульфінпіразону. Одночасний прийом тіазидів може підвищувати частоту виникнення випадків підвищеної чутливості до алопуринолу.
Антихолінергічні засоби (наприклад, атропін, біпериден). Збільшують біодоступність тіазидних діуретиків внаслідок зниження моторики ШКТ і швидкості випорожнення шлунка.
Цитотоксичні засоби (наприклад, циклофосфамід, метотрексат). Тіазиди можуть знижувати ниркову екскрецію цитотоксичних лікарських засобів та посилювати їх мієлосупресивний ефект.
Саліцилати. У разі прийому високих доз саліцилатів гідрохлоротіазид може посилювати їх токсичну дію на ЦНС.
Метилдопа. Є окремі повідомлення про виникнення гемолітичної анемії при одночасному застосуванні гідрохлоротіазиду і метилдопи.
Циклоспорин. Одночасний прийом із циклоспорином може збільшувати ризик розвитку гіперурикемії і подагроподібних ускладнень.
Глікозиди наперстянки. Гіпокаліємія або гіпомагніємія, індукована прийомом тіазидів, може призвести до розвитку серцевої аритмії, спричиненої глікозидами наперстянки.
Лікарські засоби, на які впливає зміна вмісту калію в сироватці крові. Періодичний контроль вмісту калію в сироватці крові та ЕКГ рекомендовані при одночасному прийомі лозартану/гідрохлоротіазиду з лікарськими засобами, на які впливає зміна вмісту калію в сироватці крові (наприклад, глікозиди наперстянки та антиаритмічні препарати), а також з наступними засобами (у тому числі з антиаритмічними), які спричиняють тахікардію типу пірует, при цьому гіпокаліємія є сприятливим фактором тахікардії типу пірует (шлуночкової тахікардії):
• антиаритмічні препарати класу Ia (наприклад, хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);
• антиаритмічні препарати класу III (наприклад, аміодарон, соталол, дофетилід, ібутилід);
• деякі антипсихотичні засоби (наприклад, тіоридазин, хлорпромазин, левомепромазин, трифлупіразин, ціамемазин, сульпірид, сультоприд, амісульприд, тіаприд, пімозид, галоперидол, дроперидол);
• інші препарати (наприклад, бепридил, цизаприд, дифеманіл, еритроміцин для в/в введення, галофантрин, мізоластин, пентамідин, терфенадин, вінкамін для в/в введення).
Солі кальцію. Тіазидні діуретики можуть збільшувати вміст кальцію у сироватці крові внаслідок зниження його виведення. При необхідності призначення препаратів кальцію дозу слід підбирати під контролем вмісту кальцію в сироватці крові.
Вплив на результати лабораторних досліджень. Завдяки впливу на метаболізм кальцію тіазиди можуть спотворювати результати дослідження функції паращитовидних залоз (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Карбамазепін. Є ризик симптоматичної гіпонатріємії. Необхідний клінічний і біологічний моніторинг.
Йодні контрастні речовини. У разі дегідратації, спричиненої прийомом діуретиків, збільшується ризик розвитку ГНН, особливо при введенні високих доз йодовмісних препаратів.
Перед введенням подібних засобів пацієнтам повинна бути проведена регідратація.
Амфотерицин В (парентерально), кортикостероїди, АКТГ, стимулюючі проносні засоби або гліциризин (виявлений у лакриці). Гідрохлоротіазид може посилювати порушення електролітного балансу, зокрема гіпокаліємію.

специфічних даних щодо лікування передозування препарату Ко-Сентор^® немає. Лікування симптоматичне і підтримуюче. Необхідно припинити застосування препарату Ко-Сентор^® та забезпечити ретельний нагляд за пацієнтом. До пропонованих методів терапії передозування можна віднести промивання шлунка (якщо препарат був прийнятий нещодавно), корекцію дегідратації та порушень електролітного балансу, лікування печінкової коми та артеріальної гіпотензії відповідно до загальноприйнятих методів.
Лозартан. Є обмежені дані щодо передозування лозартану у людини. Найбільш імовірними симптомами передозування є артеріальна гіпотензія і тахікардія, а також брадикардія, яка виникає внаслідок парасимпатичної (вагусної) стимуляції. При виникненні артеріальної гіпотензії необхідно проведення підтримуючої терапії.
Ні лозартан, ні його активні метаболіти не видаляються з організму за допомогою гемодіалізу.
Гідрохлоротіазид. Найбільш характерними проявами передозування є симптоми втрати електролітів (гіпокаліємія, гіпохлоремія, гіпонатріємія), а також дегідратація, що виникає внаслідок надмірного діурезу. При одночасному застосуванні препаратів наперстянки (серцевих глікозидів) гіпокаліємія може ускладнювати перебіг серцевих аритмій.
Не встановлено, в якій мірі можна видалити з організму гідрохлоротіазид за допомогою гемодіалізу.

не потребує спеціальних умов зберігання.