Сибірка (5000156330) Розділ

Сибірка — гостре інфекційне зоонозне захворювання бактеріальної етіології, яке характеризується вираженою інтоксикацією, ураженням шкіри, лімфатичних вузлів та внутрішніх органів.

Перші повідомлення в літературі про сибірку з’явилися у XVII ст. Так, збереглися дані про те, що в 1607 р. у Центральній Європі від сибірки померло близько 60 тис. чоловік.

У російських виданнях XVII ст. зустрічаються численні повідомлення про сибірку. Наприклад, у 1643 р. лікарі Грашан і Бєлов повідомляли про випадки захворювання людей, які здирали шкіри з полеглих тварин. Вже у 1649 р. у Москві було оголошено указ, який забороняв викидати на вулиці міста трупи загиблих тварин.

Вперше питання про заразність сибірки, подібність її перебігу у тварин і людини встановив лікар С.С. Андрієвський: 18 липня 1788 р. у присутності спеціальної комісії він заразив себе від хворої тварини і занедужав тяжкою формою захворювання.

У 1792 р. російський дослідник М.Л. Гамалея висловив припущення про можливість передачі сибірки кровосисними комахами.

У минулі сторіччя сибірка, або, як її називали в Росії, «моровая язва», наносила величезний економічний збиток. Так, у 1864 р. в Росії від сибірки загинуло 90 тис. корів, у 1875 р. лише в Сибіру пало близько 100 тис. коней, а в 1880 р. втрати від сибірки в Росії були оцінені в 90 млн золотих карбованців.

Етіологія

Збудник сибірки вперше був виявлений Давеном у 1863 р. Під мікроскопом у крові хворих було видно палички, які є істинними збудниками захворювання. Чиста культура палички сибірки була виділена у 1876 р. Р. Кохом, а вакцина для тварин розроблена у 1885 р. Л. Пастером. Назву збуднику сибірки Bacillus anthracis дав у 1876 р. Ф. Кін.

Особливістю збудника сибірки є те, що у несприятливих умовах він може утворювати капсули і спори, які можуть зберігати свою життєдіяльність протягом багатьох років. На ділянках під дією прямого сонячного проміння вони гинуть через 20 діб і більше, під час пастеризації (обробці температурою 70 °С) — через кілька годин, при кип’ятінні — протягом 1 год, у грунті, у висушеному стані — зберігаються понад 40 років.

Спори стійкі до впливу різних дезінфекційних розчинів: у 5% розчині фенолу вони гинуть через 40 діб, у 5% розчині лізолу — протягом 6 днів, у 10% розчині хлористоводневої кислоти — через 30 хв, у 10% розчині хлораміну — через 14 год, у 10% розчині хлорного вапна — через 3 год, у 50% розчині карболової кислоти — протягом 1 міс.

Паличка сибірки також виділяє токсин, що відповідає за розвиток основних симптомів захворювання і пригнічує імунну реактивність у хворого.

Епідеміологія

Резервуаром збудника сибірки в природі є інфікований грунт.

Захворюваність серед тварин характеризується сезонністю. Захворювання починаються у період випасу тварин на пасовищах. Вважається, що спори в організм травоїдних тварин можуть потрапити разом із зеленими кормами, водою, а також через дихальні шляхи.

Подальше поширення сибірки серед тварин здійснюється кровосисними комахами (гедзі, комарі, мухи) разом з інфікованою кров’ю хворих тварин. Встановлено, що у роті гедзя збудник сибірки може зберігатися до 5 днів, а в його шлунку — до 2 днів.

Хворі на сибірку тварини виділяють збудника захворювання у навколишнє середовище із сечею, калом, мокротинням. Після їх загибелі заразними є всі органи, в тому числі шкіра, вовна, кістки, роги і копита.

Після зараження тварини занедужують через 1–3 дні. В усіх домашніх тварин, крім свиней, перебіг сибірки дуже тяжкий, часто відзначають підвищення температури тіла та кишкові розлади: здуття живота, запор, а потім пронос із кров’ю. В сечі і молоці хворих тварин з’являється кров і на 2-гу–3-тю добу захворювання вони гинуть.

У тварин відзначають також шкірну форму сибірки: на шкірі утворюються гарячі на дотик гнійники, на верхівці яких утворюється чорна кірка, оточена дрібними пухирцями. З-під кірки і з пухирців виділяється кров’яниста рідина, що містить мікроби сибірки. Шкірна форма звичайно перебігає легше і закінчується видужанням.

Відома і така форма сибірки, коли хвороба триває декілька хвилин чи годин (частіше її виявляють в овець). Вівця, що захворіла, раптом, підстрибнувши на місці, падає і вмирає.

У свиней, хворих на сибірку, виникають набряк голови, шиї, блювання, але, як правило, вони видужують.

Найбільш сприйнятливі до сибірки вівці, корови, буйволи, верблюди, осли, олені і деякі інші травоїдні тварини. Собаки і кішки хворіють на сибірку рідко. Це може статися за умови потрапляння в їх організм великої кількості збудника.

Основним джерелом збудника сибірки для людини є хворі тварини, а також м’ясопродукти і сировина (шкіра, вовна, кістки), які отримані під час їх забою. Зараження людини від людини, як правило, не відбувається, оскільки немає властивого для сибірки механізму передачі. Це пояснюється ще й тим, що в організмі людини мікроб сибірки не утворює капсул і спор, які становлять основну небезпеку. Крім того, знижується вірулентність культур збудника сибірки під час їх перебування в організмі людини.

Збудник інфекції потрапляє до організму людини через ушкоджену шкіру під час обробки туш хворих тварин, через слизову оболонку травного тракту, дихальні шляхи, внаслідок укусів кровосисних комах. Можливе зараження людини через інфікований грунт.

В літературі описаний випадок смерті 13-річної дівчинки, яка з’їла редьку, що росла на городі, де кілька років тому була похована туша корови, загиблої від сибірки. Джерелом інфекції можуть бути іграшки, сувеніри, прикрашені волоссям чи шкірою хворих на сибірку тварин.

Найбільш частими причинами зараження сибіркою людей є:

• здійснення без попереднього ветеринарного огляду забою хворих тварин, оброблення туш, зняття шкір і поховання трупів полеглих тварин без дотримання ветеринарно-санітарних правил;
• порушення правил особистої гігієни при нагляді за хворими тваринами;
• вживання м’яса хворих тварин;
• контакт із вовною, шкірою, щетиною, не перевіреними на зараженість збудником сибірки;
• контакт з інфікованим борошном, отриманим з кісток хворих тварин;
• збір трав, овочів, перебування у місцях, несприятливих щодо сибірки.

Клініка

Виділяють шкірну, кишкову і легеневу форми сибірки. Зареєстровані фарингеальні форми сибірки з глибоким підщелепним набряком підшкірної клітковини в ділянці обличчя і шиї. Вторинними ускладненнями шкірної форми сибірки можуть бути сепсис та геморагічний менінгіт.

Інкубаційний період при сибірці становить від 1 до 10 днів (частіше — 2–4 дні), рідко може скорочуватися до кількох годин. Встановлена залежність між тяжкістю хвороби і тривалістю інкубаційного періоду — чим коротше інкубаційний період, тим більш тяжкий перебіг захворювання і тим частіше розвивається септична форма хвороби.

Шкірна форма сибірки розвивається найчастіше — у 95–99% випадків. Відзначають її перебіг у вигляді карбункульозної, едематозної (набрякової), бульозної (пухирної) і бешихоподібної (еритематозної) форм.

Карбункульозна форма сибірки у людини найпоширеніша. При цьому виникає некроз шкіри або слизових оболонок з набряком підлеглих тканин і збільшенням лімфатичних вузлів.

Розвиток карбункула починається з появи на шкірі сверблячої цятки, що нагадує укус комахи. Протягом доби свербіння посилюється, з’являється печіння в ділянці плями із незначним болем.

Через 1–2 доби на місці цятки виникає пухирець величиною з горошину, наповнений жовтуватою рідиною. Пухирець під час розчісування розкривається і на його місці утворюється ранка з темним дном і чіткими краями, оточена запальним віночком. З неї рясно виділяється серозна чи кров’яниста рідина. Хворий скаржиться на головний біль, поганий сон, зниження апетиту. Навкруги ранки з’являється припухлість м’яких тканин, що швидко поширюється по периферії. Дно ранки все більше западає, вдавлюється, стає все більш темним з багряним чи синюшним відтінком. По краях ранки з’являються дрібні пухирці, які протягом доби розкриваються і підсихають. Вміст їх мутніє і все більше темніє. Нові пухирці з’являються по периферії старих пухирців, що зумовлює збільшення діаметра ранки. Цей процес триває 5–8 днів. Захворювання переходить у стадію «сибіркового карбункула», діаметр якого може досягати 10 см. Одночасно зі збільшенням розміру карбункула набряк тканин стає більш вираженим, поширюється від центра до периферії. Сибірковий карбункул звичайно локалізується на відкритих ділянках тіла (обличчя, шия, руки, рідше ноги). Через ділянки тіла, які вкриті одягом, збудник, як правило, не проникає.

Характерним для сибіркового ураження шкіри є відсутність болісності в ділянці карбункула, але в зоні набряку тканин вона зберігається.

Разом зі збільшенням ранки і набряку збільшуються регіонарні лімфатичні вузли, які стають щільними, але безболісними.

Через тиждень після початку хвороби ріст карбункула припиняється, нові пухирці не з’являються, дно його підсихає, темнішає, зменшується набряк тканин навколо них.

Через 2–2,5 тиж на місці некрозу утворюється кірка, що виступає над поверхнею шкіри. До цього часу набряк практично зникає, з’являється чітка межа між ділянками ураженої і здорової тканини. Потім некротизовані тканини відриваються з утворенням кратероподібної виразки з гнійними виділеннями. В подальшому на місці виразки утворюється рубець.

Едематозна (набрякова) форма сибірки

Зустрічається відносно рідко і її особливість полягає в тому, що розвиваються великі набряки тканин при порівняно невеликих розмірах карбункула. Цей різновид шкірної форми сибірки виникає найчастіше при локалізації карбункула в ділянці верхньої чи нижньої повіки, щоки. Набряк охоплює голову, шию, ділянку грудей, верхні кінцівки, опускається нижче пояса.

Бульозна (пухирна) форма сибірки

Зустрічається рідко. Характеризується розвитком у ділянці інокуляції збудника сибірки великого за розміром пухирця з кров’янистим вмістом. Некроз м’яких тканин при цьому поширюється на глибокі шари шкіри. При зворотному розвитку пухир поступово зморщується і зливається із зоною некрозу.

Бешихоподібна (еритематозна) форма сибірки

Зустрічається рідко. Утворюються множинні білуваті пухирі різних розмірів, наповнені прозорою рідиною. Шкіра навколо них припухла, безболісна, яскраво гиперемійована. Через 1–4 дні пухирі розкриваються, на їх місці утворюються множинні виразки різних розмірів із синюватим дном і рясними виділеннями. Виразки не бувають глибокими і швидко підсихають.

Головна небезпека при цій формі сибірки полягає в тому, що вона може ускладнитися сепсисом, при якому настає летальний кінець. Частіше це відбувається при розчісуванні карбункула, зриванні струпу (кірки). З метою уникнення ускладнень категорично протипоказане самолікування.

Кишкова форма сибірки

Один із варіантів септичної форми захворювання з вкрай тяжким перебігом, розвивається у разі проникнення збудника сибірки до травного тракту. Захворювання починається гостро, швидко підвищується температура тіла (до 39–40 °С), з’являються озноб, головний біль, запаморочення, біль у м’язах. Характерні гострий різкий біль в низу живота, блювота з домішками крові та рідкі випорожнення з домішками крові і слизом. Ураження кишечнику часто призводить до його перфорації і виникнення перитоніту. Через 3–4 дні розвивається серцево-судинна недостатність із втратою свідомості, судомами. Захворювання закінчується летально.

Легенева форма сибірки

Збудник сибірки проникає з часточками пилу до слизової оболонки дихальних шляхів, які багаті лімфатичними і кровоносними судинами. У місці інокуляції збудника розвиваються такі ж зміни, як і на шкірі (виразки, набряк, некроз). Бурхливе розмноження бацил сибірки призводить до їх прориву в кров і виникнення сепсису. Це один із варіантів сибіркового сепсису з дуже тяжким перебігом. Хвороба починається сильним ознобом, підвищенням температури тіла до 39–41 °С. Хворі скаржаться на стиснення у грудях, кашель з іржавим мокротинням, нежить, сльозотечу. Дуже швидко пригнічується діяльність серцевої системи, знижується артеріальний тиск, виникають задишка, ціаноз, марення, судоми, кров’янисті виділення з горла. Смерть настає швидко.

Діагностика

Діагноз сибірки встановлюють на підставі даних епідеміологічних, клінічних і лабораторних досліджень. Необхідно зібрати відомості про випадки захворювання серед тварин, випадки загибелі тварин від захворювань, подібних до сибірки, з’ясувати наявність у досліджуваному районі місць поховання тварин чи їхніх решток.

Для лабораторної діагностики захворювання використовують бактеріологічний метод виділення збудника сибірки із вмісту карбункула, крові, мокротиння, блювотних мас, калу.

Проводять також шкірну алергійну пробу з токсином збудника сибірки, визначають титр антитіл у крові за допомогою методу ELISA.

Лікування

Хворим на сибірку призначають антибіотики. Перевагу віддають бензилпеніциліну в дозі 200–300 тис./кг на добу внутрішньом’язово у 6–8 введень протягом 5–7 днів. Після зникнення набряку навколо виразки призначають ампіцилін по 100–200 тис./кг на добу всередину протягом 7–10 днів. Друге місце посідають препарати тетрациклінового ряду: тетрациклін, доксициклін, які призначають дітям тільки старше 8 років всередину протягом 7–10 днів. Можливе також застосування стрептоміцину, ципрофлоксацину, еритроміцину.

Ефективність терапії сибірки підвищується при поєднаному застосуванні з антибіотиками сибіркового гаммаглобуліну, доза якого коливається від 5–20 мл при легкій її формі до 20–100 мл — при тяжкій. Залежно від стану хворого сибірковий гаммаглобулін вводять повторно протягом 5–7 днів.

При середньотяжких і тяжких формах також використовуються методи, які спрямовані на боротьбу з інфекційним токсикозом і на відновлення функції органів та систем.

Профілактика

Основним заходом профілактики сибірки серед людей є ліквідація її серед тварин. Зараз існує надійний засіб захисту тварин від цього захворювання — сибіркова вакцина. Тваринам необхідно робити щеплення щорічно, а при підвищеній захворюваності сибіркою в регіоні — двічі на рік.

Грунт, який заражений спорами сибірки, на довгі роки стає небезпечним для тварин і людей. На місцях загибелі худоби від сибірки і біля скотомогильників із прилеглою територією в радіусі 200–300 м ні в якому разі не можна пасти худобу і косити для неї траву, організовувати городи.

В усіх випадках забій тварин необхідно проводити тільки з дозволу ветеринарної служби.

При підозрі на захворювання тварини на сибірку необхідно негайно повідомити про це працівників ветеринарної служби, а якщо тварина загинула, то ні в якому разі не можна знімати з неї шкіру до прибуття ветеринарів. Не можна вживати в їжу м’ясо, що не пройшло ветеринарного огляду, купувати без дозволу ветнадзору вовну, шкіру, хутро, кістки від полеглих тварин.

У тих випадках, коли встановлено, що тварина загинула від сибірки, труп її підлягає обов’язковому спаленню. На пасовищі, де лежав труп тварини, необхідно обпекти рослинність і грунт, а якщо тварина загинула в приміщенні, то це місце знезаражують 20% (просвітленим) розчином хлорного вапна чи гарячого (75–80 °С) формальдегіду. Гній, підстилки, залишки корму також спалюють.

Усіх тварин, що знаходилися протягом останніх 2 тиж в одному дворі, на загальному пасовищі чи загальному водопої з полеглою від сибірки твариною, необхідно ізолювати від іншої череди.

У населеному пункті, де відбувся падіж худоби, оголошується карантин. Забороняються вивіз тваринної сировини (молока, м’яса, шкір, рогів тощо), забій тварин на м’ясо, продаж худоби. Через цей пункт забороняється провіз і прогін худоби. Обмежувальні міри припиняють через 15 днів після останнього випадку загибелі худоби від сибірки.

Приміщення, в якому знаходилася хвора тварина, піддають механічному очищенню з наступною дезінфекцією. Дерев’яні підлоги знімають і спалюють. Землю під худобою чи на місці загибелі тварини дезінфікують 5% розчином активного хлору з розрахунку 10 л на 1 м2. Потім грунт перекопують на глибину 25 см, перемішують його з хлорним вапном, що містить 25% активного хлору, з розрахунку 3 частини грунту на 1 частину хлорного вапна. Після цього все зволожують водою. Для дезінфекції поверхневого шару грунту глибиною до 3 см застосовують 4% розчин формальдегіду з розрахунку 5 л на 1 кг з експозицією 24 год.

При виникненні сибірки чи підозрі про її розвиток у людини необхідна термінова госпіталізація хворого в окрему палату. Медичний персонал повинен пройти спеціальну підготовку з догляду за хворим на сибірку. Заключну дезінфекцію в приміщенні, де знаходився хворий, проводять із застосуванням освітленого розчину хлорного вапна, 6% розчину перекису водню з 0,5% розчином мийного засобу, гарячого 5% розчину формальдегіду з додаванням 5% господарського мила.

Осіб, які спілкувалися з хворим, ізолюють на 8 днів. Крім того, всім, хто брав участь у забої чи обробленні туш тварин, які виявилися хворими на сибірку, а також спеціалістам, які доглядали за хворими тваринами, брали участь в їхньому похованні, готували і вживали м’ясо хворих на сибірку тварин, необхідно провести екстрену профілактику. Робити це потрібно у найбільш ранні терміни, не пізніше 5-го дня від моменту контакту. Для екстреної профілактики застосовують антибіотики чи протисибірковий гаммаглобулін, призначають амоксацилін по 80 мг/кг на добу (не більше 500 мг 3 рази на добу), доксициклін по 100 мг 2 рази на добу дітям старшим 8 років або ципрофлоксацин по 500 мг на добу дітям старшим 12 років протягом 4 тиж.

Для гаммаглобулінової профілактики дітям віком до 14 років вводять 5–8 мл препарату, 14–17 років — 12 мл, дорослим — 20 мл.

Застосування специфічної профілактики недоцільне, якщо пройшло більше ніж 5 діб з моменту контакту. За особами, які отримали екстрену профілактику, спостерігають протягом 8 днів. Екстрену профілактику проводять незалежно від того, була людина щеплена від сибірки до можливого інфікування чи ні.

У несприятливих щодо сибірки районах для профілактики захворювання серед людей використовують живу, концентровану чи комбіновану протисибіркову вакцину. Вакцинацію дозволено проводити особам у віці від 14 до 60 років. Завдяки вакцинації створюється імунітет тривалістю до 1 року, тому в несприятливих умовах ревакцинацію треба проводити щорічно.