Субдуральна емпієма

Содержание

Визначення, етіологія, патогенез

Скупчення гнійного вмісту між твердою та павутинною оболонками головного мозку — це субдуральна емпієма. Це серйозний медичний стан, який може призвести до значних ускладнень і навіть смерті.

1. Етіологічні фактори: причиною субдуральної емпієми часто можуть бути інфекції, збудники яких є різноманітними:

• • аеробні стрептококи становлять близько 35% випадків. Ці бактерії часто пов’язані з іншими інфекційними процесами у тілі, такими як фарингіт.
  • Анаеробні стрептококи виявляють у близько 30% випадків, вони можуть викликати інфекції в умовах зниженого рівня кисню у тканинах.
  • Staphylococcus aureus та Staphylococcus epidermidis ідентифікують у 10 та 2% випадків відповідно. Ці патогени особливо небезпечні, оскільки часто є стійкими до багатьох антибіотиків.
  • Аеробні грамнегативні палички також викликають близько 10% випадків, і можуть бути особливо стійкими до стандартних методів лікування.

2. До факторів, що спричиняють розвиток субдуральної емпієми, належать:

• • запалення пазух носа, що є найпоширенішою причиною, при цьому >50% випадків пов’язані з цим станом.
  • Середній отит, або запалення середнього вуха, стає причиною близько 30% випадків.
  • Травми голови (30% випадків) є причиною прямого зараження через відкриті рани.
  • Запальні процеси кісток черепа та хірургічні маніпуляції в ділянці голови або шиї можуть також викликати розвиток субдуральної емпієми.

При виявленні субдуральної емпієми необхідне негайне хірургічне втручання для дренування гною та антибактеріальної терапії. Прогноз розвитку захворювання залежить від швидкості початку лікування та наявності супутніх медичних умов.

Клінічна картина

Перебіг субдуральної емпієми часто починається з невиражених та неспецифічних симптомів, тому рання діагностика та своєчасне лікування є утрудненими. На ранніх стадіях хвороби основними ознаками є головний біль та гарячка, які можуть зберігатися протягом кількох днів чи тижнів. Ці симптоми можуть викликати підозру на серйозне неврологічне захворювання, доки виявляться більш специфічні ознаки.

З прогресуванням патології починають проявлятися нудота та блювання, які супроводжуються менінгеальними симптомами, такими як ригідність м’язів потилиці. У міру збільшення об’єму гнійного вмісту в субдуральному просторі починають виявлятися симптоми набряку головного мозку, що призводить до розвитку осередкових неврологічних симптомів, загальний стан пацієнта погіршується.

Пізній початок лікування може спричинити серйозні та незворотні наслідки. Серед найчастіших довгострокових неврологічних наслідків виділяють спастичні парези або паралічі, епілепсію та афазію. Летальний результат при субдуральній емпіємі досягає 40%, що підкреслює критичну важливість ранньої діагностики та інтенсивної терапії.

Ефективне лікування зазвичай включає хірургічне втручання для дренування гнійного вмісту та інтенсивну антибіотикотерапію. Якщо застосовувати широке та своєчасне лікування, то можливо значно покращити прогноз та знизити ризик довгострокових ускладнень для пацієнта.

Діагностика

Діагностика субдуральної емпієми є комплексним обстеженням, яке включає як лабораторні аналізи, так і інструментальні методи дослідження.

1. Лабораторна діагностика: лабораторні показники в спинномозковій рідині (СМР) — часто не виявляють характерних змін, що ускладнює діагностику. Зазвичай відмічається незначний гранулоцитарний плеоцитоз, тобто збільшення числа гранулоцитів, які є типом білих кров’яних тілець, що відповідають за імунну відповідь. У близько 40% випадків домінують лімфоцити. Зазначається, що результати мікробіологічного дослідження СМР зазвичай залишаються негативними, що не є основним аналізом для ідентифікації конкретного збудника.
2. Комп’ютерна (КТ) та магнітно-резонансна томографія (МРТ): КТ та МРТ є ключовими інструментальними методами діагностики субдуральної емпієми. За допомогою цих досліджень можна візуалізувати типові зміни в субдуральному просторі, такі як накопичення рідини та контрастне посилення оболонок головного мозку. За допомогою контрастного посилення можна відрізнити субдуральну емпієму від інших станів, таких як субдуральна гематома або гідроцефалія. Крім того, на МРТ або КТ може бути видно ефект маси, який вказує на компресію мозкових структур через збільшення об’єму вмісту в субдуральному просторі.

За допомогою цих методів можна підтвердити діагноз і запланувати подальше лікування, зокрема хірургічне втручання для зниження тиску на головний мозок та усунення інфекції. Також важливо відзначити, що своєчасна та точна діагностика дуже важлива для запобігання серйозним ускладненням та покращення прогнозу виживаності для пацієнтів.

Лікування

При лікуванні субдуральної емпієми необхідний комплексний підхід, до якого належать антибіотикотерапія, хірургічне втручання, симптоматичне лікування та регулярний моніторинг стану пацієнта. Нижче представлено, як можна систематизувати ці аспекти терапії:

1. Емпірична антибіотикотерапія: початкова антибіотикотерапія має бути максимально агресивною, щоб охопити широкий спектр можливих патогенів. Рекомендується комбінація 3 препаратів:

• • пеніцилін G: широко застосовується для лікування багатьох бактеріальних інфекцій.
  • Цефалоспорини III покоління (наприклад цефотаксим або цефтріаксон): мають високу ефективність проти широкого спектру грампозитивних і грамнегативних організмів.
  • Метронідазол (7,5 мг/кг маси тіла кожні 6 год): ефективний проти анаеробних бактерій. Якщо є підозра на інфекцію, спричинену метицилін-резистентним Staphylococcus aureus (MRSA), рекомендується замінити пеніцилін ванкоміцином. Тривалість антибіотикотерапії становить 2–4 тиж після хірургічного дренування, а за відсутності операції — 6–8 тиж.

2. Хірургічне лікування: операційне дренування є кращим методом терапії, особливо якщо товщина емпієми перевищує 9 мм. Дренування слід розглядати і за менших розмірів, особливо в разі ненастання покращення стану при консервативному лікуванні.
3. Симптоматичне лікування: симптоматичне лікування аналогічне до терапії, яку проводять за наявності менінгіту, до неї належать знеболювальні засоби, жарознижувальні, антиеметичні препарати та підтримувальна терапія.
4. Моніторинг: необхідно регулярно проводити моніторинг за допомогою КТ або МРТ голови пацієнта, це необхідно для оцінки ефективності лікування та раннього виявлення можливих ускладнень. Дослідження слід проводити кожні 7–14 днів протягом курсу терапії.

Використовуючи такий інтегрований підхід, лікар може максимально ефективно боротися з інфекцією, контролювати прогрес патології та запобігти можливим довгостроковим наслідкам для хворого.