Парагонімоз

Парагонімоз — це хронічне інфекційне захворювання, що викликається плоскими червами роду Paragonimus (найчастіше P. westermani та спорідненими видами). Людина заражається при вживанні сирих або недостатньо термічно оброблених прісноводних ракоподібних (краби, раки), що містять метацеркарії паразита. Гельмінти переважно уражують легеневу тканину, але при міграції можуть паразитувати і в інших органах (підшкірній клітковині, центральній нервовій системі та ін.).

Клінічна картина парагонімозу нагадує інші захворювання легень. Хронічний кашель, кровохаркання, біль у грудній клітці та обмеження дихання можуть бути симптомами туберкульозу або пухлинних процесів, тому особливу увагу необхідно приділяти диференційній діагностиці.

Історичні дані

У 1879 р. британський лікар Сідні Рінгер (Sydney Ringer) під час розтину померлого пацієнта на Тайвані вперше виявив дорослих особин P. westermani у легеневій тканині. У 1880 р. паразитологи Патрік Менсон (Patrick Manson) та Ервін фон Бельц (Erwin von Baelz) незалежно один від одного виявили яйця P. westermani у мокротинні хворих.

У першій половині XX ст. завдяки зусиллям японських дослідників вдалося детально простежити життєвий цикл P. westermani і виявити послідовність переходу паразита через двох проміжних хазяїв — равликів і ракоподібних — до остаточного хазяїна (людини або інших ссавців).

Епідеміологія

За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я:

• близько 20–23 млн осіб інфіковано плоскими хробаками роду Paragonimus;
• 290–294 млн осіб перебувають у групах ризику зараження (проживають в ендемічних регіонах, вживають недостатньо термічно оброблених прісноводних раків та крабів).

На поширення парагонімозу найбільше впливають:

• особливості локальних екосистем з наявністю великої кількості проміжних хазяїв (прісноводних равликів та ракоподібних);
• харчові звички та культурні традиції населення (вживання сирих, злегка оброблених чи маринованих прісноводних раків та крабів).

Ендемічними районами є:

• в Азії — Китай (більшість провінцій, включаючи Юньнань, Хубей та інші гірські та передгірні території), Японія, Республіка Корея, Таїланд, Філіппіни, Лаос, окремі штати в Індії (Маніпур, Нагаленд, Аруначал-Прадеш);
• в Африці — парагонімоз реєструють у низці країн (Нігерії, Камеруні, Ліберії та ін.), де циркулюють види Paragonimus africanus і Paragonimus uterobilateralis;
• у Центральній та Південній Америці (Перу, Еквадор та Мексика) — збудником парагонімозу в цих країнах є Paragonimus mexicanus;
• у Північній Америці (США та Канада) реєструють випадки паразитарної інфекції, спричиненої
  Paragonimus kellicotti.

Етіологія

Причина парагонімозу — харчові трематоди, які належать до роду Paragonimus. У профільній літературі описано понад 50 видів Paragonimus, з яких епідеміологічно та клінічно значущими для людини є наступні:

• Paragonimus westermani — найпоширеніший вид, що спричиняє більшість випадків захворювання в Азії;
• Paragonimus miyazakii — характерний для Японії та деяких областей Східної Азії;
• Paragonimus skrjabini — описаний у Китаї та інших частинах Азії. Цей вид асоціюється з частим ураженням центральної нервової системи;
• Paragonimus heterotremus — широко розповсюджений у Північно-Східній Індії та частинах Південно-Східної Азії;
• Paragonimus kellicotti — ендемічний для Північної Америки;
• Paragonimus africanus та Paragonimus uterobilateralis — види, що циркулюють в Африці;
• Paragonimus mexicanus — основні регіони існування — Центральна та Південна Америка.

Дорослі форми паразита великі (розміри становлять близько 7–16 мм завдовжки, 4–8 мм завширшки і 3–5 мм завтовшки), коричнево-червоного кольору, формою нагадують кавові зерна. Як і інші представники класу Trematoda, вони гермафродити, мають як чоловічу, так і жіночу репродуктивну систему. Це дозволяє деяким особинам за певних умов розмножуватись самостійно.

Зі структурних особливостей дорослого паразита можна виділити:

• наявність оральної та черевної присосок, що служать органами прикріплення до тканин хазяїна;
• розгалужені сім’яники та розташований поперед них яєчник — характерна анатомічна риса;
• матку з сім’яприймачем, через яку здійснюється відкладання яєць у дихальних шляхах хазяїна.

Яйця Paragonimus — найважливіша діагностична ознака парагонімозу при мікроскопії мокроти або калу. Їхня характеристика:

• розміри — близько 50–125 мкм × 35–70 мкм (залежить від виду);
• колір — жовтувато-коричневий;
• форма — овальна або подовжена, часто асиметрична;
• структура — товстостінна оболонка з помітною кришечкою на одному кінці та потовщеним протилежним кінцем. Шлях зараження парагонімозом — аліментарний (включення до раціону прісноводних раків і крабів, що містять інвазійні метацеркарії). Варто зазначити, що соєві чи винні маринади, слабка термічна обробка та посол недостатні для загибелі паразитів. Значно рідше гельмінтоз розвивається після вживання сирого або погано приготованого м’яса тварин (диких кабанів та свиней), що може містити життєздатні личинки паразиту у м’язовій тканині. В таких випадках трематоди не проходять повного життєвого циклу в проміжних хазяях, але зберігають здатність викликати захворювання в людини.

До групи підвищеного ризику входять:

• працівники харчової промисловості;
• мисливці;
• рибалки;
• жителі сільських районів (поблизу прісноводних водойм).

Патогенез

У життєвому циклі Paragonimus westermani (основного збудника парагонімозу) обов’язково беруть участь 3 хазяї:

• перший проміжний — прісноводні равлики, у яких мірацидії проходять розвиток до стадії церкаріїв;
• другий проміжний — різні види прісноводних раків та крабів, у тканинах яких церкарії перетворюються на метацеркарії — інвазійну стадію для ссавців;
• остаточний — людина і різні ссавці (наприклад собаки, кішки, інші м’ясоїдні). У легеневій тканині паразит досягає статевозрілої стадії і відкладає яйця.

Стадії розвитку Paragonimus westermani поза організмом остаточного хазяїна такі:

• яйця, що виділяються дорослими паразитами, з мокротинням або калом інфікованої людини потрапляють у прісну воду;
• протягом 2–3 тиж усередині яйця відбувається розвиток ембріона та формування рухливої личинки — мірацидії;
• мірацидії повинні знайти і проникнути у відповідного хазяїна (равлика) протягом доби після вилуплення, інакше вони гинуть;
• в організмі равлики мірацидії проходять послідовний розвиток: перетворюються на спороцисти, потім у редії, які містять безліч зародкових клітин, далі — у церкарії — личинки, що плавають, з характерним заднім присмоктувальним диском і шипами на поверхні тіла;
• церкарії залишають равлика, активно шукають і проникають у тіла раків та крабів, де трансформуються у метацеркарії — стійкі інвазійні личинки.

У людини паразитарна інфекція розвивається після вживання сирих, маринованих або недостатньо термічно оброблених раків або крабів, які містять метацеркарію.

Основні патологічні зміни, що відбуваються в організмі, представлені у таблиці.

Класифікація

Основними класифікаційними критеріями для систематизації паразитарної інфекції є локалізація процесу, стадія розвитку захворювання та тяжкість ураження.

Залежно від локалізації патологічних змін виділяють кілька форм парагонімозу:

• легенева — найбільш поширена форма гельмінтозу, при якій паразити локалізуються переважно в бронхіолах та прилеглих альвеолах;
• плевральна — збудник провокує запалення вісцеральної та парієтальної плеври зі скупченням рідини в плевральній порожнині (плевральний випіт);
• церебральна — найтяжча форма екстрапульмонального ураження. Плоскі черви мігрують у головний мозок, викликаючи осередкову неврологічну симптоматику, порушення зору та ін.;
• спинальна — рідкісна форма, при якій паразити локалізуються в спинному мозку або його оболонках, викликаючи парези та паралічі кінцівок;
• шкірна — характеризується утворенням мігруючих вузликів та припухлостей у шкірі та підшкірній жировій клітковині;
• абдомінальна — проявляється запаленням органів черевної порожнини;
• кардіальна — інфекційний процес локалізується в оболонках серця (перикарді) або в самому серцевому м’язі (описані поодинокі випадки кардіальної форми парагонімозу).

Класифікація за стадіями розвитку інфекції:

• гостра — зазвичай триває 2–8 тиж після зараження. Характеризується гострою запальною реакцією організму на міграцію молодих паразитів з появою абдомінальних симптомів, лихоманки, алергічних проявів (кропив’янка та ін.) та еозинофілії в крові;
• хронічна стадія — розвивається після того, як паразити поселяються у своїх дефінітивних місцях локалізації (переважно в легенях) і починають виділяти яйця. Хронічна стадія може тривати роки або навіть десятиліття і характеризується хронічним кашлем, кровохарканням, болем у грудній клітці, рентгенологічними змінами у легеневій тканині.

Класифікація за тяжкістю інфекції:

• легка — зазвичай має безсимптомний перебіг або з мінімальними симптомами, часто виявляють випадково при серологічному дослідженні;
• середньотяжка — супроводжується помірним кашлем, іноді з кров’ю, болем у грудній клітці та задишкою, на рентгенограмі характерні зміни;
• тяжка — масивне кровохаркання, виражена задишка, лихоманка та ураження інших органів (головний мозок, шкіра та ін.). У ряді випадків захворювання ускладнюється дихальною недостатністю, неврологічною патологією.

Клінічні прояви

Інкубаційний період

Інкубаційний період при парагонімозі — час від моменту зараження (ковтання метацеркарій Paragonimus) до появи перших клінічних симптомів. Його тривалість залежить від:

• кількості проковтнутих метацеркарій;
• виду Paragonimus;
• імунного статусу хазяїна;
• локалізації паразитів (легенева або екстрапульмональна форма).

Гостра стадія інфекції

Скарги при парагонімозі в гострій фазі часто неспецифічні і можуть інтерпретуватися лікарями як ознаки інших захворювань:

• біль у животі — зазвичай локалізується в надчеревній, правій підреберній ділянці або навколо пупка. Пацієнти описують його як «періодичний» або «хвилеподібний»;
• діарея — кал рідкий або кашкоподібний, іноді з домішкою слизу та крові. Частота дефекації зазвичай не перевищує 3–5 разів на добу, однак у деяких пацієнтів відмічається більш часта дефекація;
• нудота та блювання — позиви до блювання часто виникають рано вранці або через 1–2 год після прийому їжі;
• анорексія (відсутність апетиту) супроводжується значним зменшенням маси тіла;
• підвищення температури тіла до 37,5–38 °С, рідше до 39–40 °С. У деяких пацієнтів температура тіла залишається у межах норми;
• інтоксикаційний синдром, який проявляється слабкістю, загальним нездужанням, болем у м’язах (міалгія) та суглобах (артралгія);
• алергічні реакції:
  • кропив’янка — множинні сверблячі пухирі на поверхні шкіри. Висип зазвичай швидко зникає і потім знову з’являється в іншому місці. Він супроводжується інтенсивним свербежем, внаслідок якого виникають проблеми зі сном;
  • набряк Квінке (ангіоневротичний набряк) — розвивається раптово і уражує обличчя, повіки, губи, язик і глотку. Набряки небезпечні у зв’язку з ймовірністю розвитку асфіксії, якщо поширюються на глотку та гортань;
• респіраторні симптоми у гостру фазу, як правило, відсутні. У деяких випадках можливі непродуктивні кашель, задишка.

При фізикальному обстеженні часто визначають напругу м’язів передньої черевної стінки. Разом з дискомфортом або болем у правій підреберній ділянці, симптом часто помилково асоціюють з холециститом або гепатитом.

Хронічна фаза інфекції

При подальшому розвитку захворювання клінічна картина парагонімозу змінюється, з’являються симптоми ураження респіраторного тракту:

• кашель — непродуктивний або з невеликою кількістю мокротиння на ранніх стадіях. У міру прогресування інфекції кількість мокротиння збільшується, а його характер змінюється (воно набуває неприємного гнильного запаху у зв’язку з розвитком вторинної бактеріальної інфекції в порожнинах, утворених паразитом);
• кровохаркання — від прожилок крові в мокротинні, внаслідок чого воно стає іржаво-коричневого кольору, до масивної кровотечі;
• задишка, інтенсивність якої залежить від ступеня ураження легеневої паренхіми та наявності плеврального випоту (незначна, тільки при фізичній активності, виражена, навіть у стані спокою);
• біль у грудній клітці на боці ураження — часто посилюється при глибокому диханні чи кашлі;
• свистяче дихання та дискомфорт у грудній клітці — відзначаються при розвитку бронхіоліту або часткової обструкції дихальних шляхів.

На ранніх стадіях захворювання при аускультації легень вислуховуються розсіяні крепітуючі хрипи. У міру прогресування процесу та формування порожнин у легеневій паренхімі з’являються амфоричне дихання або локальні звуки, що кріплять у проєкції порожнини. В окремих випадках визначається шум плескоту, що свідчить про наявність у порожнині одночасно рідини та повітря.

При перкусії легень виявляють ділянки притуплення звуку за наявності плеврального випоту чи консолідації легеневої тканини.

Плевральний парагонімоз

Клінічні прояви зумовлені запальною реакцією на міграцію паразитів та потрапляння яєць Paragonimus у плевральний простір:

• біль у грудній клітці, частіше однобічний, що посилюється при глибокому вдиху, кашлі або рухах (при залученні парієтальної плеври);
• задишка, вираженість якої залежить від обсягу плеврального випоту і ступеня стиснення легені;
• малопродуктивний кашель, у мокротинні можуть бути прожилки крові;
• лихоманка (частіше субфебрильна), загальне нездужання, слабкість, підвищене потовиділення.

Об’єктивно:

• притуплення перкуторного звуку над зоною випоту;
• ослаблення чи відсутність дихальних шумів над ураженою ділянкою;
• можлива поява шумів тертя плеври на ранніх стадіях до формування значного випоту.

З особливостей плеврального випоту можна виділити:

• ексудативний характер, часто з високим вмістом еозинофілів;
• наявність яєць Paragonimus.

Церебральний парагонімоз

Ураження нервової системи проявляється:

• нападами епілепсії — можуть бути простими парціальними (без порушення свідомості) або складними парціальними (з порушенням свідомості). Вторинно-генералізовані напади діагностують у близько третини пацієнтів;
• гострими судинними порушеннями — розвиваються в результаті оклюзії судин головного мозку запальними клітинами, фібрином або безпосередньо паразитом. Ознаки інсульту: раптова слабкість кінцівки, розлад мовлення (афазія), порушення зору та ін.;
• психічними розладами — зміни у поведінці (дратівливість, розгальмованість, апатія та ін.), порушення пам’яті та концентрації уваги;
• локальним неврологічним дефіцитом внаслідок місцевого стиснення мозкової тканини кістами чи сполучною тканиною;
• іншими симптомами — запаморочення, атаксія (порушення координації), порушення зору (аж до сліпоти при ураженні потиличної частки), порушення слуху та дисфункція черепних нервів.

Рідкісні екстрапульмональні форми

Абдомінальний парагонімоз розвивається при аномальній міграції паразитів та їх локалізації в органах черевної порожнини: стінці кишечнику, печінки, селезінці, підшлунковій залозі. Клінічна картина характеризується хронічним або абдомінальним болем, відчуттям тяжкості в животі, диспептичними розладами. У ряді випадків при пальпації виявляються щільні осередкові утворення, що нагадують злоякісне новоутворення. Можливі лихоманка, зменшення маси тіла та виражена еозинофілія

Основний прояв шкірного парагонімозу — підшкірні вузлики та припухлості в ділянці тулуба або кінцівок, болючі або безболісні при пальпації. Утворення мають схильність до переміщення та тимчасового зникнення. У вузликах містяться молоді (незрілі) форми паразита, які потрапили у підшкірну жирову клітковину внаслідок аномальної міграції.

Ураження серця та перикарда проявляється у вигляді гострого чи хронічного перикардиту з накопиченням випоту в порожнині перикарда. Пацієнти скаржаться на біль у грудній клітці, задишку, відчуття стиснення за грудниною, що нагадує клінічну картину ішемічної хвороби серця.

Діагностика

У діагностиці парагонімозу слід враховувати:

• епідеміологічний анамнез:
  • виявлення факту проживання чи відвідування ендемічних територій Азії, Західної Африки та Латинської Америки;
  • вживання сирих, недостатньо термічно оброблених, маринованих прісноводних раків, крабів;
• переважання респіраторних симптомів при класичному перебігу хвороби; різноманітність проявів при екстрапульмональних формах парагонімозу;
• дані фізикального обстеження (характерну перкуторну та аускультативну картину);
• при паразитологічному дослідженні — виявлення яєць паразита в мокротинні, що відокремлюється при кашлі, або у зразках випорожнень є вирішальним критерієм для верифікації діагнозу. Застосування методів концентрації (методи осадження та флотації) значно підвищує чутливість дослідження. При церебральній та шкірній формах захворювання яйця у мокротинні та калі відсутні. У таких випадках як досліджуваний матеріал використовують тканини, отримані з уражених ділянок головного мозку при біопсії, цереброспінальну рідину, вміст підшкірних вузлів;
• гематологічні зміни:
  • еозинофілія — зазвичай розвивається в перші 2 тиж після інфікування і зберігається протягом гострої стадії захворювання. При хронічному парагонімозі еозинофілія менш виражена або взагалі відсутня;
  • лейкоцитоз різного ступеня, зумовлений вираженістю запальної відповіді;
  • анемія (при рецидивуючому кровохарканні);
  • підвищення маркерів гострої фази запалення (С-реактивний білок, гостра фаза амілоїду А);
• серологічні методи дослідження (радіоімуноаналіз, непряма гемаглютинація, реакція зв’язування комплементу та ін.) становлять особливу цінність при позалегеневих формах інфекції, коли паразитологічні методи неінформативні;
• при дослідженні цереброспінальної рідини на ранніх стадіях церебрального парагонімозу виявляють:
  • плеоцитоз з переважанням еозинофілів та лімфоцитів;
  • підвищення концентрації білка (нерідко до 300–400 мг/л);
  • нормальний рівень глюкози;
  • яйця чи фрагменти паразитів (на практиці відбувається рідко);
• на рентгенограмі органів грудної клітки при легеневій формі парагонімозу:
  • множинні негомогенні інфільтрати, переважно у нижніх частках легень, з нечіткими межами (рання ознака);
  • у міру прогресування — кістозні зміни в легеневій паренхімі з утворенням порожнин, які часто містять рівень рідини;
  • ателектази легеневих сегментів;
  • ознаки геморагічного чи гнійного плевриту;
• комп’ютерна томографія високої роздільної здатності забезпечує деталізацію змін (кисти, порожнини, шляхи міграції паразитів);
• магнітно-резонансна томографія (МРТ) головного мозку — характерна ознака парагонімозу — так званий тунельний знак (tunnel sign) — лінійний тракт аномального сигналу, що відбиває маршрут міграції дорослого паразита у тканині головного мозку. На Т1-зважених зображеннях осередки ураження ізо- або трохи гіпоінтенсивні, на Т2-зважених — гіперінтенсивні. Характерною є поява кільцевих або множинних конгломерованих кільцеподібних утворень з контрастним посиленням. Навколо вогнищ часто визначається виражений набряк мозкової тканини. При хронічній формі виявляються кальцифікати.

Диференційна діагностика

При ураженні легень парагонімоз необхідно диференціювати з туберкульозом, бактеріальною інфекцією та абсцесом легені, мікозами, а також з первинними та метастатичними пухлинами. Загальними ознаками є кашель, кровохаркання та інфільтративні зміни у легеневій тканині. На користь парагонімозу свідчать епідеміологічний анамнез (вживання сирих або недостатньо термічно оброблених ракоподібних), еозинофілія, мігруючий характер інфільтратів, наявність плеврального випоту. Позитивні результати серологічних методів діагностики та виявлення яєць паразиту у мокротинні підтверджують діагноз.

При церебральній формі парагонімозу диференціальну діагностику проводять з нейроцистицеркозом, токсоплазмозом, туберкульозом, абсцесами головного мозку, первинними та вторинними пухлинами, а також гострим ішемічним інсультом. Наявність «тунельного знаку», множинних кільцеподібних вогнищ з вираженим перифокальним набряком, а також поєднання із системною еозинофілією та ураженням легень підвищують ймовірність паразитарної інфекції.

Лікування

Основу лікування парагонімозу становлять антигельмінтні препарати: їх своєчасне застосування запобігає розвитку хронічних ускладнень та незворотного ураження організму, особливо центральної нервової системи.

Празиквантел є препаратом першої лінії для лікування всіх видів парагонімозу. Його механізм дії пов’язаний із підвищенням проникності клітинних мембран для кальцію, що викликає параліч та загибель дорослих паразитів та незрілих форм. Празиквантел добре проникає у тканини, зокрема у центральну нервову систему.

Для дорослих пацієнтів та дітей (віком старше 6 років) стандартна доза становить 25 мг/кг маси тіла 3 рази на добу з інтервалом 4–6 год протягом двох послідовних днів. Альтернативна схема — прийом препарату одноразово в дозі 75 мг/кг маси тіла, проте така схема демонструє нижчу ефективність. При виділенні Paragonimus westermani тривалість терапії збільшують до 3 діб.

При церебральній формі паразитарної інфекції застосовують стандартні дози празиквантелу у поєднанні з кортикостероїдною терапією. Рекомендують короткий курс дексаметазону безпосередньо при прийомі антигельмінтного препарату або за 1–2 дні до його введення для пригнічення запальної відповіді на загибель паразитів та запобігання внутрішньочерепній гіпертензії. Госпіталізація пацієнта на період лікування за церебральної форми необхідна для моніторування неврологічного статусу, контролю внутрішньочерепного тиску, своєчасного виявлення ускладнень.

При непереносимості празиквантелу, наявності алергічних реакцій або при резистентності до нього застосовують триклабендазол у дозі 10–12,5 мг/кг маси тіла (одноразово або розділеної на 2 прийоми з інтервалом 12 год). У деяких джерелах зазначена альтернативна схема, яка передбачає прийом препарату у дозі 5 мг на добу протягом 3 днів.

Моніторування ефективності лікування

Ефективність терапії оцінюється на підставі кількох критеріїв:

• клінічного покращення;
• нормалізації рентгенологічних змін;
• результатів паразитологічного дослідження — у 85–90% пацієнтів до 90-го дня після завершення 2-денного курсу празиквантелу яйця паразитів у мокротинні та калі не виявляються. На 120-й день цей показник підвищується до 95–98%. При виявленні яєць паразита показано повторне лікування тим самим препаратом.

При церебральній формі інфекції оцінку ефективності проводять за динамікою неврологічного статусу, регрес вогнищ за даними МРТ, нормалізації показників цереброспінальної рідини. Динаміка рентгенологічних змін, як правило, повільніша (6–12 міс).

Ускладнення

Легеневі та плевральні ускладнення парагонімозу:

• легеневі абсцеси — стан пацієнта значно погіршується: підвищується температура тіла, посилюється кашель з відходженням гнійного мокротиння з неприємним запахом, у деяких випадках з’являються системні ознаки сепсису;
• масивна кровотеча з уражених легень — загрозливе для життя ускладнення. Втрата великого об’єму крові супроводжується гострою анемією та геморагічним шоком. У поодиноких випадках описані летальні наслідки внаслідок кровотечі;
• пневмоторакс — розвивається при сполученні кістозної порожнини з плевральною порожниною. Спонтанний пневмоторакс може переходити у напружений пневмоторакс, що потребує термінової допомоги;
• пневмомедіастинум — через порушення вісцеральної плеври повітря поширюється на середостіння;
• емпієма плеври — при приєднанні бактеріальної інфекції необхідно дренування плевральної порожнини, в деяких випадках може знадобитися декортикація;
• хронічне обструктивне захворювання легень (ХОЗЛ) з емфізематозними змінами та формуванням бул — відбувається в результаті деструктивного ефекту паразитів на легеневу паренхіму, руйнування нормальної архітектоніки тканини легені.

Неврологічні ускладнення:

• епілептичні напади — найбільш поширене ускладнення при церебральному парагонімозі. Напади можуть бути осередковими (парціальними) або генералізованими;
• ішемічний інсульт — розвивається внаслідок тромбозу судин головного мозку, викликаного запаленням та ушкодженням судинної стінки;
• геморагічний інсульт — зумовлений кровотечею з мікросудин у місці міграції паразита;
• внутрішньочерепна гіпертензія з вклиненням головного мозку — критичний стан, що потребує екстреної терапії кортикостероїдами, осмотичних діуретиків;
• прогресуюче ураження психіки з деменцією, порушеннями особистості, набряком сосочка зорового нерва, втратою зору;
• парапарези, параплегії, розлади чутливості за типом провідникових (при спинномозковому парагонімозі).

Серцеві та перикардіальні ускладнення:

• тампонада серця — критичний стан, при якому відбувається зниження серцевого викиду, розвиваються гіпотензія, венозний застій, можливі втрата свідомості та летальний кінець. Потрібне термінове дренування перикардіальної порожнини;
• ендокардит з ураженням клапанів серця — описаний при абдомінальній формі парагонімозу, коли паразити мігрують до судинної системи міокарда.

Профілактика

Первинна профілактика парагонімозу полягає у виключенні сирих, недостатньо термічно оброблених або маринованих прісноводних крабів, раків з раціону. Теплова обробка до температури щонайменше 56 °C протягом 5 хв гарантує знищення метацеркарій. Заморозка при температурі не менше –4 °C протягом 7 днів або –20 °C протягом 1 доби також інактивує метацеркарію.

Інші напрями первинної профілактики:

• запобігання забрудненню прісноводних джерел калом інфікованих людей шляхом покращення санітарно-гігієнічних умов, будівництва належних систем утилізації відходів;
• контроль популяції проміжних хазяїв (прісноводних молюсків) за допомогою фізичних, хімічних та біологічних методів.

Вторинна профілактика спрямована на виявлення та лікування інфікованих осіб. Скринінг груп ризику (мігранти з ендемічних регіонів, туристи, які відвідували ендемічні регіони) з проведенням серологічного тестування та дослідженням мокротиння на наявність яєць паразита дозволяє виявити інфекцію на ранніх стадіях. Своєчасне лікування запобігає розвитку ускладнень та зменшує резервуар інфекції у популяції.

Проведення масових профілактичних заходів щодо дегельмінтизації в ендемічних регіонах сприяє значному зниженню поширеності інфекції.

Мета третинної профілактики — запобігання ускладненням та інвалідизації вже інфікованих пацієнтів. Своєчасна діагностика та адекватне лікування, особливо виявлення церебральної форми парагонімозу за наявності неврологічних симптомів, критично важливі для запобігання розвитку незворотних ушкоджень. Реабілітація після лікування включає фізіотерапію, логопедію, когнітивну терапію.

Прогноз

При легеневій формі парагонімозу в 85–90% випадків досягаються повне зникнення клінічної симптоматики та нормалізація рентгенологічної картини протягом 3–6 міс після завершення лікування. Однак при хронічному перебігу з розвитком незворотних змін легеневої тканини (кістоз, хронічна обструктивна хвороба легень, легеневе серце) інвалідизація неминуча.

Прогноз при церебральній формі суттєво гірший. Навіть за адекватного лікування у 20–30% пацієнтів зберігається залишковий неврологічний дефіцит. Летальність при гострому церебральному парагонімозі становить 5–15%, переважно внаслідок внутрішньочерепної гіпертензії і набряку головного мозку. При хронічному перебігу з кальцифікованими змінами летальність нижча, але повторні епілептичні напади значно знижують якість життя.

Чинники, що мають позитивний вплив на прогноз:

• раннє виявлення інфекції;
• локалізація виключно у легенях без позалегеневого поширення;
• низька інтенсивність інфекції (невелика кількість паразитів);
• відсутність попередніх ускладнень;
• задовільний соматичний статус пацієнта;
• можливість проведення повноцінної терапії.