фармакодинаміка. Дисліпідемія. Фенофібрат — похідна речовина фіброєвої кислоти, ліпідомодифікуючі ефекти якої в людини опосередковані активацією рецептора, що активується проліфератором пероксисом типу альфа (PPARα).
Через активацію PPARα фенофібрат посилює ліполіз та виведення з плазми крові атерогенних часточок, багатих на ТГ, шляхом активації ліпопротеїнліпази та зменшення утворення апопротеїну CIII. Активація PPARα також викликає підвищення синтезу апопротеїнів AI та AII.
Вищезазначений вплив фенофібрату на ліпопротеїни приводить до зменшення фракції ЛПДНЩ та ЛПНЩ, що містять апопротеїн В, та до збільшення фракції ЛПВЩ, що містять апопротеїни AI та AII.
Крім того, шляхом модуляції синтезу та катаболізму фракцій ЛПДНЩ фенофібрат посилює кліренс ЛПНЩ та зменшує кількість дрібних щільних ЛПНЩ, рівень яких підвищений у осіб з атерогенним ліпопротеїновим фенотипом, що часто виявляють у пацієнтів із ризиком розвитку ІХС.
У клінічних дослідженнях при застосуванні фенофібрату рівень загального ХС знижувався на 20–25%, ТГ — на 40–55%, а рівень ХС ЛПВЩ зростав на 10–30%.
У пацієнтів із гіперхолестеринемією, рівні ХС ЛПНЩ у яких знижені на 20–35%, загальний вплив на рівень ХС приводить до зменшення співвідношень загальний ХС/ХС ЛПВЩ, ХС ЛПНЩ/ХС ЛПВЩ або апопротеїн В/апопротеїн АІ, які є маркерами атерогенного ризику.
Існує доказ того, що лікування фібратами може знизити частоту подій при ІХС, але фібрати не продемонстрували зменшення загальної смертності при первинній або вторинній профілактиці серцево-судинних захворювань.
Дослідження ACCORD lipid було рандомізованим плацебо-контрольованим за участю 5518 пацієнтів з цукровим діабетом ІІ типу, яких лікували фенофібратом на додаток до симвастатину. Терапія фенофібратом разом із симвастатином порівняно з монотерапією симвастатином не показала значних відмінностей щодо впливу на комбіновану первинну кінцеву точку — нефатальний інфаркт міокарда, нефатальний інсульт і серцево-судинну смерть (відношення ризиків (ВР) 0,92, 95% довірчий інтервал (ДІ) 0,79–1,08; р=0,32; зниження абсолютного ризику: 0,74%). У попередньо відібраній підгрупі пацієнтів з дисліпідемією, які мали найнижчий тертиль ХС ЛПВЩ (≤34 мг/дл або 0,88 ммоль/л) та найвищий тертиль ТГ (≥204 мг/дл або 2,3 ммоль/л) до початку лікування, комбінована терапія фенофібратом із симвастатином порівняно з монотерапією симвастатином продемонструвала 31% відносне зниження ризику комбінованої первинної кінцевої точки (ВР 0,69, 95% ДІ 0,49–0,97; р=0,03; зниження абсолютного ризику: 4,95%). Аналіз іншої попередньо відібраної підгрупи виявив статистично значущий взаємозв’язок між лікуванням та статтю (р=0,01), що вказує на можливу користь від комбінованої терапії у чоловіків (р=0,037), але на потенційно вищий ризик первинної кінцевої точки у жінок, які отримували комбіновану терапію порівняно з монотерапією симвастатином (р=0,069). Це явище не спостерігалося у вищенаведеній підгрупі пацієнтів із дисліпідемією, але також не було чітких доказів переваги для жінок із дисліпідемією, які отримували фенофібрат разом із симвастатином, і можливий шкідливий ефект в цій підгрупі не можна виключити.
Екстраваскулярні відкладення ХС (сухожильні й туберозні ксантоми) можуть значно зменшуватися або повністю зникати під час лікування фенофібратом.
У пацієнтів із підвищеним рівнем фібриногену, які лікувалися фенофібратом, виявляли значне зниження цього показника, так само, як і у пацієнтів із підвищеними рівнями ліпопротеїну (а). Фенофібрат знижує рівні інших маркерів запалення, таких як СРБ.
Урикозуричну дію фенофібрату, яка приводить до зниження рівня сечової кислоти приблизно на 25%, слід вважати додатковим сприятливим ефектом препарату в пацієнтів із дисліпідемією та гіперурикемією.
Антиагрегантний вплив фенофібрату на тромбоцити виявлено у дослідженнях на тваринах та у клінічному дослідженні, які продемонстрували зменшення агрегації тромбоцитів, викликаної АДФ, арахідоновою кислотою та адреналіном.
Діабетична ретинопатія. Декілька механізмів було запропоновано для пояснення ефектів фенофібрату у пацієнтів із проліферативною діабетичною ретинопатією та діабетичним макулярним набряком in vitro та на моделях гризунів. Показано, що фенофібрат знижує ретинальну експресію фактора росту ендотелію судин (VEGF), який є основним ангіогенним фактором при проліферативній діабетичній ретинопатії, знижує проникність судин і апоптоз пігментного епітелію сітківки, які спричиняють розвиток діабетичного макулярного набряку.
Дослідження FIELD було мультинаціональним рандомізованим дослідженням за участю 9795 пацієнтів із цукровим діабетом ІІ типу. Відібрані пацієнти були рандомізовані у групи лікування фенофібратом 200 мг/добу (n=4895) або прийому плацебо (n=4900). В офтальмологічному субдослідженні за участю 1012 пацієнтів зроблені стандартизовані фотографії сітківки, які оцінювалися за критеріями ETDRS (Early Treatment Diabetic Retinopathy Study) для визначення кумулятивної частоти розвитку діабетичної ретинопатії та окремих її проявів. Аналізи проводили у всіх пацієнтів, які почали отримувати лікування. В офтальмологічному субдослідженні первинна кінцева точка, 2-ступінчасте прогресування стадії ретинопатії, значно не відрізнялася у двох групах в цілому (46 (9,6%) пацієнтів у групі фенофібрату проти 57 (12,3%) у групі плацебо, р=0,19) або в підгрупі пацієнтів без раніше існуючої ретинопатії (43 (11,4%) проти 43 (11,7%), р=0,87). Навпаки, у групі пацієнтів з уже наявною ретинопатією 2-ступінчасте прогресування спостерігалося у значно меншої кількості пацієнтів при прийомі фенофібрату, ніж у групі плацебо (3 (3,1%) проти 14 (14,6%) пацієнтів; р=0,004).
Інформація щодо лазерного лікування при діабетичній ретинопатії, що є заздалегідь встановленою третинною кінцевою точкою в основному дослідженні, збиралася при кожному візиті пацієнта до клініки. Потреба у проведенні першого лазерного лікування всіх ретинопатій була значно нижчою при лікуванні фенофібратом порівняно з плацебо (164 (3,4%) пацієнтів у групі фенофібрату проти 238 (4,9%) у групі плацебо; ВР 0,69; 95% ДІ 0,56–0,84; р=0,0002; зниження абсолютного ризику 1,5% (0,7–2,3)). Необхідність цього лікування не залежала від концентрації ліпідів у плазмі крові.
У підгрупі із 2856 учасників дослідження ACCORD (ACCORD Eye) оцінювався вплив трьох стратегій лікування на прогресування діабетичної ретинопатії: інтенсивне або стандартне лікування глікемії (цільовий рівень HbA1c <6,0% або від 7,0 до 7,9% відповідно), дисліпідемії (комбінована терапія фенофібрат 160 мг/добу плюс симвастатин або плацебо плюс симвастатин) або контроль САТ (цільовий показник <120 або <140 мм рт. ст.). Прогресування діабетичної ретинопатії визначали через 4 роки за збільшенням значення за шкалою ETDRS на ≥3 пункти (виходячи з оцінки стереоскопічних фотографій семи полів очного дна) або за розвитком діабетичної ретинопатії, яка потребувала лазерної фотокоагуляції чи вітректомії.
Частота прогресування діабетичної ретинопатії становила 6,5% у групі інтенсивної терапії дисліпідемії із застосуванням фенофібрату порівняно з 10,2% у групі плацебо (скориговане відношення шансів 0,60; 95% ДІ 0,42–0,87; р=0,006). Зроблено висновок, що інтенсивна комбінована терапія дисліпідемії знижувала частоту прогресування діабетичної ретинопатії.
Проведено інтегрований аналіз індивідуальних даних пацієнтів з дослідження FIELD і опублікованої інформації з дослідження ACCORD Eye. Комбінована первинна кінцева точка дослідження ACCORD Eye була застосована до дослідження FIELD, тобто посилення тяжкості за шкалою ETDRS на 3 пункти, фотокоагуляція або вітректомія для лікування пацієнтів із проліферативною діабетичною ретинопатією. Обидва дослідження були однорідними (застосована модель фіксованого ефекту) і показали загальне зниження прогресування діабетичної ретинопатії на 60% (відношення шансів: 0,40; 95% ДІ 0,26–0,61).
Прогресування діабетичної ретинопатії у пацієнтів з діабетичною ретинопатією на початку дослідження: комплексний аналіз досліджень FIELD PSP-DR і ACCORD Eye з використанням первинної кінцевої точки дослідження ACCORD Eye.

Фармакокінетика. Всмоктування. C_max препарату у плазмі крові досягається через 2–4 год після перорального застосування. Концентрація у плазмі крові лишається стабільною при тривалому застосуванні в усіх пацієнтів.
На відміну від попередніх препаратів фенофібрату, при застосуванні препарату Трайкор 145 мг у формі наночастинок його C_max у плазмі крові та загальна експозиція не залежать від прийому їжі, тому Трайкор 145 мг можна приймати незалежно від прийому їжі.
У дослідженні впливу їжі на всмоктування препарату після застосування нової форми таблеток по 145 мг фенофібрату здоровим чоловікам та жінкам натще та з багатою на жири їжею було показано, що прийом їжі не впливає на експозицію (AUC та C_max) фенофіброєвої кислоти.
Розподіл. Фенофіброєва кислота значною мірою зв’язується з альбуміном плазми крові (>99%).
Метаболізм та виведення. Після перорального застосування фенофібрат швидко гідролізується естеразами до активного метаболіту — фенофіброєвої кислоти. Незмінений фенофібрат у плазмі крові не визначається. Фенофібрат не є субстратом для CYP 3A4 і не бере участі у печінковому мікросомальному метаболізмі.
Препарат виводиться переважно з сечею. Практично повністю препарат виводиться за 6 діб. Фенофібрат виводиться переважно у вигляді фенофіброєвої кислоти та її глюкуронідного кон’югата. У пацієнтів літнього віку явний загальний кліренс фенофіброєвої кислоти із плазми крові не змінюється.
Дослідження кінетики після застосування разової дози і тривалого лікування показали, що препарат не накопичується в організмі. Фенофіброєва кислота не виводиться за допомогою гемодіалізу.
Т_½ фенофіброєвої кислоти становить приблизно 20 год.

Аналоги Трайкор® 145 мг