Бісопролол-Тева (Bisoprolol-Teva)

Бізопрололу геміфумарат - 5 мг

фармакодинаміка. Бісопролол — високоселективний блокатор β₁-адренорецепторів. Не має внутрішньої симпатоміметичної активності й клінічно виражених мембраностабілізуючих властивостей. Препарат має дуже низьку спорідненість із β₂-рецепторами гладкої мускулатури бронхів і судин, а також із β₂-рецепторами, які беруть участь у метаболічній регуляції. Таким чином, бісопролол не впливає на опір дихальних шляхів і β₂-опосередковані метаболічні ефекти. Селективність бісопрололу відносно β₁-адренорецепторів поширюється за межі терапевтичного діапазону доз.
Бісопролол не має вираженого негативного інотропного ефекту.
Максимальний ефект бісопрололу наступає через 3–4 год після прийому. Т_½ з плазми крові становить 10–12 год, що призводить до 24-годинної ефективності після одноразового прийому препарату. Максимальний антигіпертензивний ефект досягається через 2 тиж прийому.
При інтенсивній терапії у пацієнтів з ІХС без хронічної серцевої недостатності бісопролол зменшує серцевий викид та потребу міокарда в кисні завдяки зниженню ЧСС та ударного об’єму. При тривалій терапії підвищений периферичний опір знижується. Також в основі антигіпертензивного ефекту блокаторів β-адренорецепторів лежить механізм дії зниження активності реніну в плазмі крові.
Бісопролол пригнічує реакцію на симпатоадренергічну активність, блокуючи кардіо-β₁-рецептори. Це призводить до уповільнення серцебиття та зниження скорочувальної функції міокарда, що спричиняє зниження потреби міокарда в кисні. Завдяки цьому досягається бажаний ефект у пацієнтів зі стенокардією та ІХС.
Фармакокінетика. Після прийому внутрішньо більш ніж 90% бісопрололу адсорбується зі ШКТ. Абсорбція не залежить від прийому їжі. Ефект першого проходження через печінку виражений незначною мірою, що сприяє високій біодоступності — приблизно 90%. Зв’язування з білками плазми крові становить приблизно 30%. V_d становить 3,5 л/кг.
Бісопролол виводиться з організму двома шляхами: приблизно 50% метаболізується в печінці з утворенням неактивних метаболітів та виводиться нирками, 50% виводиться нирками в незміненому вигляді. Загальний кліренс бісопрололу становить 15 л/год. Завдяки тривалому Т_½ (10–12 год) препарат зберігає терапевтичний ефект упродовж 24 год при застосуванні 1 раз на добу.
Через приблизно однакову участь нирок та печінки у виведенні цього препарату хворим з нирковою або печінковою недостатністю дозу коригувати не потрібно. Кінетика бісопрололу лінійна і не залежить від віку.

− АГ;
− ІХС (стенокардія);
− хронічна серцева недостатність із систолічною дисфункцією лівого шлуночка в комбінації з інгібіторами АПФ, діуретиками, у разі необхідності — серцевими глікозидами.

таблетки призначені для перорального застосування.
АГ; ІХС (стенокардія). Лікування слід розпочинати поступово з низьких доз із подальшим підвищенням дози. Рекомендована доза становить 5 мг/добу. У випадку помірної АГ (діастолічний АТ до 105 мм рт. ст.) підходить доза 2,5 мг.
У разі необхідності добову дозу можна підвищити до 10 мг. Подальше підвищення дози виправдане лише у виняткових випадках. Максимальна рекомендована доза становить 20 мг/добу.
Коригування дози встановлюється лікарем індивідуально залежно від частоти пульсу та терапевтичної користі.
Хронічна серцева недостатність із систолічною дисфункцією лівого шлуночка в комбінації з інгібіторами АПФ, діуретиками, у разі необхідності — серцевими глікозидами. Стандартна терапія хронічної серцевої недостатності: інгібітори АПФ (або блокатори ангіотензинових рецепторів у разі непереносимості інгібіторів АПФ), блокатори β-адренорецепторів, діуретики і, у разі необхідності, серцеві глікозиди.
Бісопролол призначати для лікування пацієнтів із хронічною серцевою недостатністю без ознак загострення.
Терапію має проводити лікар з досвідом лікування хронічної серцевої недостатності.
Лікування хронічної серцевої недостатності бісопрололом розпочинається відповідно до поданої нижче схеми титрування та може коригуватися залежно від індивідуальних реакцій організму.
– 1,25 мг* бісопрололу геміфумарату 1 раз на добу протягом 1 тиж, підвищуючи до
– 2,5 мг* бісопрололу геміфумарату 1 раз на добу протягом наступного 1 тиж, підвищуючи до
– 3,75 мг* бісопрололу геміфумарату 1 раз на добу протягом наступного 1 тиж, підвищуючи до
– 5 мг бісопрололу геміфумарату 1 раз на добу протягом наступних 4 тиж, підвищуючи до
– 7,5 мг бісопрололу геміфумарату 1 раз на добу протягом наступних 4 тиж, підвищуючи до
– 10 мг бісопрололу геміфумарату 1 раз на добу як підтримувальна терапія.
*Застосовувати бісопролол у відповідному дозуванні.
Бісопролол у дозі 2,5 мг рекомендується застосовувати на початку терапії хронічної серцевої недостатності.
Максимальна рекомендована доза становить 10 мг 1 раз на добу.
Протягом фази титрування необхідний контроль за показниками життєдіяльності (АТ, ЧСС) і симптомами прогресування серцевої недостатності. Симптоми можуть розвиватися з першого дня після початку лікування.
Модифікація лікування. Якщо максимальна рекомендована доза погано переноситься, можливе поступове зниження дози. Якщо під час фази титрування або після неї спостерігається поступове погіршення серцевої недостатності, розвивається артеріальна гіпотензія або брадикардія, рекомендується коригування дози препарату, що може потребувати тимчасового зниження дози бісопрололу або, можливо, призупинення лікування. Після стабілізації стану пацієнта завжди слід розглядати можливість повторної ініціації лікування бісопрололом.
Не слід припиняти лікування препаратом раптово, особливо у пацієнтів з ІХС, оскільки це може призвести до погіршення стану хворого. У разі необхідності лікування препаратом рекомендовано завершувати повільно, поступово знижуючи дозу (наприклад знижуючи дозу вдвічі щотижня).
Лікування стабільної хронічної серцевої недостатності зазвичай довготривале.
Курс лікування бісопрололом тривалий та залежить від природи та тяжкості хвороби.
Хворі з порушенням функції нирок і печінки
АГ, ІХС. Для пацієнтів з порушенням функцій печінки або нирок легкого і середнього ступеня тяжкості підбір дози зазвичай робити не потрібно. Пацієнтам з тяжкими розладами ниркової функції (кліренс креатиніну <20 мл/хв) і хворим з тяжкими розладами функції печінки не рекомендується перевищувати добову дозу 10 мг. Є обмежені дані щодо застосування бісопрололу у пацієнтів, що перебувають на діалізі. Необхідності змінювати режим дозування немає.
Хронічна серцева недостатність. Немає даних щодо фармакокінетики бісопрололу у пацієнтів з хронічною серцевою недостатністю одночасно з порушеннями функції печінки та/або нирок, тому підвищувати дозу необхідно з обережністю.
Для хворих літнього віку корекція дози бісопрололу не потрібна.

– підвищена чутливість до бісопрололу або до інших компонентів препарату;
– гостра серцева недостатність або серцева недостатність у стані декомпенсації, що потребує інотропної терапії;
– кардіогенний шок;
– AV-блокада ІІ та ІІІ ступеня (за винятком такої у пацієнтів зі штучним водієм ритму);
– синдром слабкості синусового вузла;
– синоатріальна блокада;
– симптоматична брадикардія;
– симптоматична артеріальна гіпотензія;
– тяжка форма БА або тяжкі хронічні обструктивні захворювання легень;
– пізні стадії порушення периферичного кровообігу або хвороби Рейно;
– метаболічний ацидоз;
феохромоцитома, що не лікувалася.

з боку психіки: порушення сну, депресія, нічні кошмари, галюцинації.
З боку нервової системи: запаморочення*, головний біль*, втрата свідомості.
З боку органа зору: зниження сльозовиділення (слід враховувати при носінні контактних лінз), кон’юнктивіт.
З боку органа слуху: погіршення слуху.
З боку серця: брадикардія, порушення AV-провідності, ознаки погіршення серцевої недостатності.
З боку судин: відчуття холоду або оніміння кінцівок, артеріальна гіпотензія, ортостатична гіпотензія.
З боку дихальної системи: бронхоспазм у пацієнтів з БА або обструктивними захворюваннями дихальних шляхів в анамнезі, алергічний риніт.
З боку ШКТ: нудота, блювання, діарея, запор.
З боку печінки: гепатит.
З боку шкіри та підшкірної тканини: реакції гіперчутливості, включаючи свербіж, почервоніння, висипання, випадання волосся, блокатори β-адренорецепторів можуть спричиняти або загострювати псоріаз, псоріатичні висипання.
З боку кістково-м’язової системи: м’язова слабкість, судоми.
З боку репродуктивної системи: порушення потенції.
Загальні розлади: підвищена втомлюваність*, астенія.
Лабораторні дослідження: підвищення рівнів ТГ у крові, підвищення активності печінкових ферментів у плазмі крові (АсАТ, АлАТ).
*Стосується тільки пацієнтів з АГ або ІХС. Ці симптоми зазвичай виникають на початку терапії, слабко виражені й зникають протягом перших 1–2 тиж.
У разі виникнення побічних явищ або небажаних реакцій необхідно негайно поінформувати лікаря.

лікування стабільної хронічної серцевої недостатность із застосуванням бісопрололу слід розпочинати з фази титрування.
Пацієнтам з ІХС лікування не слід припиняти раптово без нагальної потреби, тому що це може призвести до транзиторного погіршення стану. Ініціювання та припинення лікування бісопрололом вимагає регулярного моніторингу.
На даний час немає достатнього терапевтичного досвіду лікування серцевої недостатності у пацієнтів з такими захворюваннями і патологічними станами: цукровий діабет 1-го типу (інсулінозалежний), тяжкі порушення функції нирок, тяжкі порушення функції печінки, рестриктивна кардіоміопатія, вроджені вади серця, гемодинамічно значущі набуті клапанні вади серця, інфаркт міокарда протягом останніх 3 міс.
Препарат слід застосовувати з обережністю у пацієнтів при таких станах:
– бронхоспазм (БА, обструктивні захворювання дихальних шляхів);
– цукровий діабет зі значними коливаннями рівня глюкози в крові через можливість маскування симптомів гіпоглікемії (тахікардія, серцебиття, підвищене потовиділення);
– сувора дієта;
– проведення десенсибілізаційної терапії. Як і інші блокатори β-адренорецепторів, бісопролол може підсилювати чутливість до алергенів та збільшувати тяжкість анафілактичних реакцій. У таких випадках лікування епінефрином не завжди дає позитивний терапевтичний ефект;
– AV-блокада І ступеня;
– стенокардія Принцметала;
– облітеруючі захворювання периферичних артерій (на початку терапії можливе посилення вираженості симптомів);
– загальна анестезія.
Необхідно обов’язково попередити лікаря-анестезіолога про прийом блокаторів β-адренорецепторів. У пацієнтів, яким планується загальна анестезія, застосування блокаторів β-адренорецепторів зменшує кількість випадків аритмії та ішемії міокарда впродовж введення в наркоз, інтубації та післяопераційного періоду. Рекомендовано продовжувати застосування блокаторів β-адренорецепторів під час періопераційного періоду. Необхідно обов’язково попередити лікаря-анестезіолога про прийом блокаторів β-адренорецепторів, оскільки лікар повинен враховувати потенційну взаємодію з іншими ліками, яка може призвести до брадіаритмії, рефлекторної тахікардії та зниження можливостей рефлекторного механізму компенсації крововтрати. У разі відміни бісопрололу перед оперативними втручаннями дозу слід поступово знизити та припинити прийом препарату за 48 год до загальної анестезії.
Комбінації бісопрололу з антагоністами кальцію групи верапамілу або дилтіазему, із антиаритмічними препаратами І класу і з гіпотензивними засобами центральної дії не рекомендуються (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Незважаючи на те що кардіоселективні блокатори β-адренорецепторів (β₁) мають менший вплив на функцію легень порівняно з неселективними блокаторами β-адренорецепторів, слід уникати їх застосування, як і всіх блокаторів β-адренорецепторів, при обструктивних захворюваннях дихальних шляхів, якщо немає вагомих причин для проведення терапії. У разі необхідності бісопролол слід застосовувати з обережністю. У пацієнтів з обструктивними захворюваннями дихальних шляхів лікування бісопрололом слід розпочинати з найнижчої можливої дози та спостерігати за станом пацієнтів щодо виникнення нових симптомів (таких як задишка, непереносимість фізичних навантажень, кашель).
При БА або інших хронічних обструктивних захворюваннях легень, що можуть викликати симптоми, показана супутня терапія бронходилататорами. У деяких випадках на тлі прийому препарату пацієнти з БА через підвищення резистентності дихальних шляхів можуть потребувати більш високих доз β₂-симпатоміметиків.
Хворим на псоріаз (у тому числі в анамнезі) блокатори β-адренорецепторів (наприклад бісопролол) призначають після ретельного вивчення співвідношення користь/ризик.
Пацієнтам з феохромоцитомою призначають бісопролол тільки після призначення терапії блокаторами α-адренорецепторів.
Симптоми тиреотоксикозу можуть бути замасковані на тлі прийому препарату.
При застосуванні бісопрололу може відмічатися позитивний результат при проведенні допінг-контролю.
Препарат містить лактозу, тому його не слід призначати пацієнтам з рідкісними спадковими формами непереносимості галактози, дефіцитом лактази або синдромом глюкозо-галактозної мальабсорбції.
Застосування у період вагітності або годування грудьми
Вагітність. Бісопролол має фармакологічні властивості, які можуть спричинити шкідливий вплив на перебіг вагітності та/або розвиток плода/новонародженого. Як правило, блокатори β-адренорецепторів зменшують кровотік у плаценті, що може спричиняти затримку внутрішньоутробного розвитку, внутрішньоутробну смерть, мимовільний аборт або передчасні пологи. Можуть розвинутися побічні ефекти у плода та новонародженого (наприклад гіпоглікемія, брадикардія). Якщо лікування блокатором β-адренорецепторів необхідне, бажано, щоб це був β₁-селективний блокатор β-адренорецепторів.
У період вагітності препарат застосовують тільки тоді, коли очікувана користь для матері перевищує потенційний ризик для плода. Необхідно контролювати кровотік у плаценті та матці. У разі шкідливого впливу на перебіг вагітності або плід слід розглянути можливість альтернативного лікування.
Після пологів новонароджений має знаходитися під ретельним наглядом. Симптоми гіпоглікемії та брадикардії можна очікувати протягом перших 3 діб.
Період годування грудьми. Даних щодо екскреції бісопрололу в грудне молоко немає. Тому прийом препарату не рекомендується в період годування грудьми.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або іншими механізмами. Повідомлялося, що у пацієнтів з ІХС препарат не впливав на здатність керувати автомобілем. Однак в індивідуальних випадках препарат може вплинути на здатність керувати транспортними засобами або працювати зі складними механізмами. Особливу увагу необхідно приділяти на початку лікування, при зміні дози препарату або при взаємодії з алкоголем.
Діти. Клінічні дані щодо ефективності й безпеки застосування препарату для лікування дітей відсутні, тому не слід застосовувати препарат у цієї категорії пацієнтів.

нерекомендовані комбінації
Лікування хронічної серцевої недостатності. Антиаритмічні засоби І класу (наприклад хінідин, дизопірамід, лідокаїн, фенітоїн, флекаїнід, пропафенон): можливе потенціювання ефекту щодо AV-провідності та посилення негативного інотропного ефекту.
Усі показання. Антагоністи кальцію (групи верапамілу, меншою мірою — дилтіазему): негативний вплив на інотропну функцію міокарда та AV-провідність. В/в введення верапамілу у пацієнтів, які приймають блокатори β-адренорецепторів, може призвести до вираженої артеріальної гіпотензії та AV-блокади.
Гіпотензивні препарати з центральним механізмом дії (клонідин, метилдопа, гуанфацин, моксинідин, рілменідин): можливе погіршення перебігу серцевої недостатності внаслідок зниження центрального симпатичного тонусу (зниження ЧСС і серцевого викиду, вазодилатація). Раптова відміна препарату, особливо якщо йому передує відміна блокаторів β-адренорецепторів, може підвищити ризик виникнення рикошетної АГ.
Комбінації, що слід застосовувати з обережністю
Лікування АГ або ІХС (стенокардії). Антиаритмічні препарати І класу (наприклад хінідин, дизопірамід, лідокаїн, фенітоїн, флекаїнід, пропафенон): можливе потенціювання ефекту щодо AV-провідності та посилення негативного інотропного ефекту.
Усі показання. Антагоністи кальцію (похідні дигідропіридину, наприклад ніфедипін, фелодипін, амлодипін): можливе підвищення ризику виникнення артеріальної гіпотензії. Не виключається можливість зростання негативного впливу на інотропну функцію міокарда у пацієнтів із серцевою недостатністю.
Антиаритмічні препарати ІІІ класу (наприклад аміодарон): можливе потенціювання впливу на AV-провідність.
Блокатори β-адренорецепторів місцевої дії (зокрема ті, що містяться в очних краплях для лікування глаукоми): можливе підсилення системних ефектів бісопрололу.
Парасимпатоміметики: можливе збільшення часу AV-провідності та підвищення ризику брадикардії.
Інсулін та пероральні гіпоглікемізуючі засоби: підсилення гіпоглікемічної дії. Блокада β-адренорецепторів може маскувати симптоми гіпоглікемії.
Засоби для анестезії: підвищується ризик пригнічення функції міокарда і виникнення артеріальної гіпотензії (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Серцеві глікозиди: зниження ЧСС, збільшення часу AV-провідності.
НПЗП: можливе послаблення гіпотензивного ефекту бісопрололу.
β-симпатоміметики (наприклад ізопреналін, орципреналін, добутамін): застосування в комбінації з бісопрололом може призвести до зниження терапевтичного ефекту обох засобів. Для лікування алергічних реакцій можуть бути потрібні вищі дози адреналіну.
Симпатоміметики, які активують α- і β-адренорецептори (наприклад адреналін, норадреналін), можливий прояв опосередкованого через α-адренорецептори судинозвужувального ефекту, що призводить до підвищення АТ та підсилення явища переміжної кульгавості. Подібна взаємодія більш вірогідна при застосуванні неселективних блокаторів β-адренорецепторів.
При сумісному застосуванні з антигіпертензивними засобами та засобами, що виявляють гіпотензивний ефект (наприклад трициклічні антидепресанти, барбітурати, фенотіазин), можливе підвищення ризику артеріальної гіпотензії.
Дозволені комбінації
Мефлохін: можливе підвищення ризику брадикардії.
Інгібітори МАО (за винятком інгібіторів МАО типу В): підвищення гіпотензивного ефекту блокаторів β-адренорецепторів, але є ризик розвитку гіпертонічного кризу.

симптоми. При передозуванні (наприклад застосування добової дози 15 мг замість 7,5 мг) були зафіксовані випадки розвитку атріовентрикулярної блокади ІІІ ступеня, брадикардії та запаморочення. Найчастішими ознаками передозування блокаторами β-адренорецепторів є брадикардія, артеріальна гіпотензія, гостра серцева недостатність, бронхоспазм, гіпоглікемія. Існує широка варіабельність індивідуальної чутливості до однократної високої дози бісопрололу, пацієнти із серцевою недостатністю можуть бути більш чутливі до препарату. Тому лікування слід починати з поступовим підвищенням дози (див. ЗАСТОСУВАННЯ).
Лікування. При передозуванні припиняють лікування препаратом та проводять підтримувальну і симптоматичну терапію. Є обмежені дані, що бісопролол важко піддається діалізу. При підозрі на передозування відповідно до очікуваної фармакологічної дії та базуючись на рекомендаціях для інших блокаторів β-адренорецепторів слід розглянути нижчезазначені загальні заходи.
При брадикардії: в/в введення атропіну. Якщо реакція відсутня, з обережністю вводять ізопреналін або інший препарат з позитивним хронотропним ефектом. У виняткових випадках може знадобитися трансвенозне введення штучного водія ритму.
При артеріальній гіпотензії: в/в введення рідини та судинозвужувальних препаратів. В/в введення глюкагону може бути корисним.
При AV-блокаді II і III ступеня: ретельне спостереження та інфузійне введення ізопреналіну або трансвенозне введення кардіостимулятора.
При загостренні хронічної серцевої недостатності: в/в введення діуретичних засобів, інотропних препаратів, вазодилататорів.
При бронхоспазмі: бронхолітичні препарати (наприклад ізопреналін), β₂-адреноміметики та/або амінофілін.
При гіпоглікемії: в/в введення глюкози.

при температурі не вище 25 °С у недоступному для дітей місці.

Бісопролол ― кардіоселективний блокатор β-адренорецепторів, який конкурентно та зворотно зв’язується переважно з β₁-адренорецепторами та таким чином блокує їх взаємодію з β-агоністами (наприклад катехоламінами). Він показаний для лікування артеріальної гіпертензії (АГ), ІХС та серцевої недостатності (СН) завдяки антиангінальній, антигіпертензивній дії, здатності уповільнювати АV-провідність та знижувати ЧСС. Важлива перевага Бісопрололу ― це низька спорідненість із β₂-адренорецепторами бронхів, що дозволяє застосовувати його при поєднаній серцево-легеневій патології.

Бісопролол і АГ: важливі особливості

Симпатична нервова система (СНС) відіграє важливу роль у патофізіології хронічної АГ шляхом змін серцевого викиду і периферичного судинного опору, опосередкованого активацією барорецепторів. Варіабельність серцевого ритму (ВСР) і центральний аортальний тиск (ЦАТ) є незалежними серцево-судинними факторами ризику у гіпертоніків. Саме блокатори β-адренорецепторів покращують функцію СНС і позитивно впливають на важливі параметри: підвищують ВСР, знижують ЦАТ. Проте ця група препаратів дуже неоднорідна. Було встановлено, що бісопролол з його високою β₁-селективністю та сприятливими фармакокінетичними властивостями є ефективним і відносно безпечним антигіпертензивним засобом. Порівняно з атенололом, бісопролол чинить більш виражений позитивний вплив на СНС. Також доведено, що він покращує пружноеластичні властивості артеріальної стінки та знижує швидкість пульсової хвилі (Zhou W.-J. et al., 2013).
Стабільна стенокардія клінічно проявляється переважно болем або відчуттям тиснення за грудниною з можливою ірадіацією в ліву руку, щелепу, шию або спину, інколи виникає відчуття задухи, страху. Лікування передбачає призначення антиангінальних препаратів та/або проведення процедур реваскуляризації. Основними антиангінальними препаратами є блокатори β-адренорецепторів, блокатори кальцієвих каналів і нітрати. У Великобританії бісопролол ― один із найбільш часто призначуваних лікарських засобів при стенокардії. Він ефективний як у монотерапії, так і в складі комплексних схем терапії даного захворювання (JiaY.,Leung S.W., 2014).

Бісопролол і серцева недостатність, зміни парадигми

Серцева недостатність (СН) ― це захворювання епідемічного масштабу. Його розповсюдженість коливається в межах 0,4–2% серед дорослого населення західних країн. Незважаючи на останні досягнення у лікуванні, прогноз при даній патології рідко залишається сприятливим. Після встановленого діагнозу для 50% пацієнтів характерним є летальний наслідок протягом наступних 3–5 років життя. А у 50% пацієнтів із тяжкою СН спостерігається летальний наслідок протягом 1-го року життя після встановлення діагнозу (Metra M. еt al., 2007).
Тривалий час бісопролол та інші препарати даної групи не рекомендувалися при СН, вважалося, що їх прийом може погіршити стан хворого.
На таперішній же час у якості препаратів вибору для лікування СН рекомендовані блокатори β-адренорецепторів, інгібітори АПФ, блокатори ангіотензинових рецепторів (Swedberg K. et al., 2005).
Бісопролол був першим блокатором β-адренорецепторів, який у результаті досліджень продемонстрував покращення прогнозу при СН (Swedberg K. et al., 2005).
Введення блокаторів β-адренорецепторів у схеми лікування СН є значним проривом у терапії й інтерпретації цього синдрому. Коли СН розглядалася суто як гемодинамічний розлад, симпатична активація вважалася сприятливою відповіддю, що покращує скоротливу здатність міокарда і серцевий викид. У подальшому ж у результаті дослідження була встановлена негативна прогностична роль симпатичної активації при цьому синдромі. Стало зрозуміло, що тривала симпатична активація веде до виснаження ресурсів міокарда і більш ранньої смерті. Було встановлено, що активація адренорецепторів призводить до підвищених витрат енергії міокардом та, вірогідно, розвитку ішемії, отже, також призводить до прискореної загибелі клітин через апоптоз, порушення кальцієвого обміну у міокарді (Lowes B.D. et al., 2002).
Усі основні зміни, обумовлені ремоделюванням лівого шлуночка (ЛШ): дилатація ЛШ, набуття ним сферичної форми, мітральна регургітація, знижуються при тривалому застосуванні блокаторів β-адренорецепторів із супутнім, дуже значним, покращенням фракції викиду (ФВ).
Окрім того, у результаті досліджень було зафіксовано збільшення тривалості життя та зниження частоти госпіталізацій (зумовленої захворюваннями серцево-судинної системи) хворих із СН, які тривало приймають препарати даної групи, у тому числі бісопролол.
Враховуючи вищевказане, на сьогодні блокатори β-адренорецепторів рекомендуються для всіх хворих із хронічною СН, у яких немає основних протипоказань, і пацієнтів із систолічною дисфункцією ЛШ після інфаркту міокарда (Metra M. еt al., 2007).
Бісопролол має високу селективність по відношенню до β₁-адренорецепторів. Його активність стосовно β₁-рецепторів у 119 разів перевищує активність стосовно β₂-рецепторів (Metra M. еt al., 2007). Така висока селективність може призвести до кращої переносимості бісопрололу у пацієнтів із супутнім ХОЗЛ, а також із захворюваннями периферичних судин (Sirak T.E. et al., 2004; Le Jemtel T.H. et al., 2007).
Він не виявляє внутрішньої симпатоміметичної активності і мембраностабілізувальної активності.
Бісопролол знижує ЧСС, що відповідно до наявної у науковій літературі інформації є предиктором кращої виживаності хворих (Metra M. еt al., 2007).
При цьому у пацієнтів, які отримували бісопролол, відмічали більш високу виживаність порівняно з пацієнтами, які приймали плацебо, незалежно від вихідного показника ЧСС, як і від зміни даного показника у процесі лікування (Lechat Р. et al., 2001).
Цікаво, що у пацієнтів із СН низькі показники артеріального тиску є прогностичним фактором збільшення числа летальних наслідків, а не навпаки (Metra M. еt al., 2007).
Вплив бісопрололу на функцію ЛШ було вивчено за допомогою МРТ у 28 пацієнтів із хронічною СН, які приймали бісопролол або плацебо. У пацієнтів, які приймали бісопролол протягом 1 року, спостерігалося збільшення ФВ ЛЖ (з 25±7 до 36±9%) і незначне зменшення кінцевого діастолічного і систолічного об’ємів ЛШ (–54 и –62 мл відповідно). При прийомі ж пацієнтами плацебо зміни цих показників не були зафіксовані (Dubach P. et al., 2002).
Окрім того, при застосуванні бісопрололу у плазмі крові знижується рівень реніну, норепінефрину, ангіотензину II і альдостерону.
Подібно до інших блокаторів β-адренорецепторів, бісопролол сприяє зниженню маркерів запальної активності (фактор некрозу пухлин (TNF-α), інтерлейкіни). Бісопролол сприяє підвищенню варіабельності серцевого ритму (ВСР), що також є прогностично позитивним показником, оскільки зниження ВСР є показником підвищення ризику раптового летального наслідку (Sessa F. et al., 2018).
Збільшення тривалості життя є основною причиною, через яку терапія блокаторами β-адренорецепторів показана на теперішній час для всіх пацієнтів із СН за відсутності серйозних протипоказань. Проте не менш важливою є для пацієнтів якість життя. У той же час застосування бісопрололу не призводить до значного покращання якості життя пацієнтів і толерантності до фізичного навантаження.
Існує ще одна цікава залежність, вона стосується дози бісопрололу. Прийом високих доз забезпечує більш виражене зниження частки летальних наслідків при тривалій терапії, ніж низьких доз. У той же час пацієнти із вираженою СН часто толерантні лише до низьких доз препарату (Simon T. et al., 2003).
Важливо відмітити, що бісопролол зазвичай добре переноситься. Кількість випадків вимушеної відміни терапії у зв’язку з розвитком побічних ефектів практично однакова порівняно з такою при прийомі плацебо (Metra M. еt al., 2007).

Яким же препаратом починати лікування СН?

У одному з досліджень порівнювали 2 варіанти початкової терапії СН: бісопрололом (до якого пізніше додавали еналаприл) або еналаприлом (до якого пізніше додавали бісопролол). Відповідно до отриманих даних бісопролол у якості лікарського засобу для початкової терапії СН стосовно кількості летальних наслідків та частоти госпіталізацій є настільки ж ефективним і безпечним, як еналаприл (Willenheimer R. et al., 2005).
Застосування бісопрололу у пацієнтів із СН, як і інших блокаторів β-адренорецепторів, слід починати з низьких доз із поступовим (з 1–2-тижневим інтервалом) титруванням дози до цільової або максимально переносимої пацієнтом. Терапію, як правило, починають із 1,25 мг 1 р/добу із наступним підвищенням дози до 2,5; 3,75; 5; 7,5 і 10 мг/добу за умови хорошої переносимості.
Доза його може бути зниженою у разі розвитку несприятливих гемодинамічних ефектів (гіпотензія, брадикардія). Це може відбутися на етапі підвищення дози або, рідше, коли пацієнт знаходиться на стабільних підтримувальних дозах. Бісопролол, як і будь-який інших блокатор β-адренорецепторів, призначений для лікування СН, слід відміняти повністю лише у разі абсолютної непереносимості (наприклад при виникненні бронхообструкції (напад задухи, задишки, яка супроводжується хрипами).
Критеріями припинення підвищення дози при її титруванні є сповільнення ЧСС (<50 уд./хв), систолічний АТ <90 мм рт. ст., визначення виражених порушень внутрішньосерцевої провідності на ЕКГ (Швец Н.И. и соавт., 2008).
Не слід різко припиняти терапію даним препаратом, оскільки це може викликати тахікардію, тахіаритмію, стенокардію та погіршення розвитку СН. У разі необхідності відміни препарату рекомендується поступово знижувати дозу до повної відміни.

Бісопролол. ХОЗЛ і СН/БА і СН: що ж робити?

ХОЗЛ і захворювання серцево-судинної системи часто співіснують в організмі одного хворого і взаємообтяжують одне одного. У пацієнтів похилого віку із стабільним розвитком СН розповсюдженість ХОЗЛ сягає 39,2%. Відомо, що у пацієнтів із ХОЗЛ підвищений ризик розвитку СН, атеросклерозу та летального наслідку, пов’язаного з прогресуючим розвитком захворювань серцево-судинної системи (Su V.Y. еt al., 2016).
Вплив же бронходилататорів на серцево-судинну систему часто несприятливий.
Наприклад, теофілін виявляє множинні ефекти на серцево-судинну систему, включаючи дозозалежне підвищення ЧСС та порушення внутрішньосерцевої провідності. Теофілін може навіть спровокувати порушення серцевого ритму: синусову тахікардію, миготливу аритмію, уніфокальну та мультифокальну передсердну тахікардію і шлуночкові аритмії). Блокатори β-адренорецепторів можуть чинити негативний вплив на функцію легень у пацієнтів із ХОЗЛ. У той же час відмова від їх застосування може призвести до прогресування супутньої кардіологічної патології. Було встановлено: однозначно слід уникати застосування неселективних блокаторів β-адренорецепторів. Проте навіть серед рекомендованих при СН препаратів цієї групи існує певна неоднорідність стосовно впливу на тривалість життя у хворих із поєднаною патологією СН і ХОЗЛ. Найбільш ефективним і безпечним у таких пацієнтів є бісопролол (Su V.Y. еt al., 2016).
Тяжкий персистуючий перебіг БА є протипоказанням до призначення бісопрололу. Проте бісопролол порівняно з іншими представниками цієї групи пацієнтами із БА переноситься краще, що пов’язано з його високою селективністю стосовно β₁-адренорецепторів (Metra M. et al., 2004), та у разі необхідності призначення препаратів цієї групи варто зупинити вибір саме на ньому.

Висновки

Блокатори β-адренорецепторів, включаючи Бісопролол, застосовуються при широкому спектрі кардіологічної патології. Бісопролол є одним із препаратів першої лінії у лікуванні АГ (Швец Н.И. и соавт., 2008). Завдяки своїм багатогранним ефектам даний препарат показаний також у лікуванні стенокардії, він знижує ризик повторних ішемій та інфаркту міокарда. Протягом останніх декількох років відбулася революція у ставленні до застосування блокаторів β-адренорецепторів у хворих із СН. Не так давно вважалося, що препарати цієї групи протипоказані при СН (Metra M. еt al., 2007). На сьогодні ж відомо, що застосування блокаторів β-адренорецепторів призводить до значного зменшення кількості летальних наслідків при цьому синдромі. Бісопролол є одним із 4 блокаторів β-адренорецепторів, рекомендованих для лікування СН як у якості стартової терапії, так і як наступне призначення після титрування дози інгібіторів АПФ. Існує також інформація, відповідно до якої це єдиний блокатор β-адренорецепторів, що покращує виживаність у разі поєднання в одного хворого СН та ХОЗЛ (Su V.Y.F. еt al., 2016).