ДІАБРЕКС^® (DIABREX)

діюча речовина: glimepiride;

1 таблетка містить глімепіриду 1 мг, 2 мг, 3 мг або 4 мг;

допоміжні речовини: лактози моногідрат, натрію крохмальгліколят (тип А), целюлоза мікрокристалічна, повідон (K30), магнію стеарат, барвники: таблетки 1 мг — заліза оксид червоний (E 172); таблетки 2 мг — заліза оксид жовтий (E 172), індигокармін алюмінієвий лак (E 132); таблетки 3 мг — заліза оксид жовтий (E 172); таблетки 4 мг — індигокармін алюмінієвий лак (E 132).

Таблетки.

Антидіабетичні засоби. Гіпоглікемізуючі засоби, за виключенням інсулінів. Код АТС А10В В12

Лікування цукрового діабету 2 типу, при неефективності дієти, дозованих фізичних навантажень та зниження маси тіла.

Підвищена чутливість до глімепіриду або до інших компонентів лікарського засобу, до похідних сульфонілсечовини і сульфаніламідних засобів, цукровий діабет 1 типу, кетоацидоз, прекома, кома, діабетична кома, тяжкі порушення функції нирок або печінки. При тяжких порушеннях функції печінки та нирок необхідно застосовувати інсулінотерапію.

Період вагітності або годування груддю. Дитячий вік.

Успішне лікування цукрового діабету залежить від дотримання пацієнтом відповідного раціону харчування, регулярної фізичної активності, а також постійного контролю рівня глюкози в крові та сечі. Недотримання хворим дієти не може бути компенсоване прийманням таблеток чи інсуліну.

Доза лікарського засобу встановлюється індивідуально на основі даних про рівень глікемії та глюкозурії.

Рекомендована початкова доза становить 1 мг Діабрексу на добу. Якщо така доза дозволяє досягти контрольованості захворювання, її слід застосовувати для підтримувальної терапії.

У випадку незадовільного контролю за рівнем глікемії дозу поступово збільшують до 2, 3 чи 4 мг глімепіриду на добу, додаючи по 1 мг з інтервалом у 1–2 тижні.

Доза понад за 4 мг на добу дає кращі результати тільки в окремих випадках. Максимальна рекомендована доза — 6 мг Діабрексу на добу.

Якщо максимальна добова доза глімепіриду не забезпечує достатнього глікемічного контролю, при необхідності можна розпочати супутню терапію інсуліном. Дотримуючись попереднього дозування глімепіриду, лікування інсуліном слід розпочинати з низької дози, яку потім можна підвищувати, орієнтуючись на бажаний рівень метаболічного контролю. Комбіновану терапію необхідно проводити під пильним наглядом лікаря.

Якщо максимальна добова доза метформіну не забезпечує достатнього глікемічного контролю, можна розпочати супутню терапію пацієнта глімепіридом.

Дотримуючись попереднього дозування метформіну, прийом глімепіриду слід розпочати з низької дози, яку потім можна поступово підвищувати до максимальної добової дози, орієнтуючись на бажаний рівень метаболічного контролю. Комбіновану терапію необхідно проводити під пильним наглядом лікаря.

Таблетку глімепіриду приймають внутрішньо, не розжовуючи, безпосередньо перед або під час сніданку, або основного першого прийому їжі, запиваючи склянкою води, 1 раз на добу.

Помилки у застосуванні лікарського засобу, наприклад, забування прийняти чергову дозу ніколи не можна виправляти шляхом наступного прийому більш високої дози.

Якщо у хворого спостерігається гіпоглікемічна реакція на застосування глімепіриду у дозі 1 мг на добу, це означає, що перебіг хвороби можна контролювати тільки за допомогою дотримання дієти.

Поліпшення контрольованості цукрового діабету супроводжується підвищенням чутливості до інсуліну, тому під час курсу лікування потреба в глімепіриді може зменшуватись. З метою уникнення гіпоглікемії слід поступово зменшувати дозу або взагалі перервати терапію. Необхідність у перегляді дозування також може виникнути, якщо у пацієнта змінюється вага тіла чи спосіб життя або діють інші чинники, які підвищують ризик гіпо- чи гіперглікемії.

Перехід від пероральних цукрознижувальних засобів на глімепірид.

Під час переходу від пероральних цукрознижувальних засобів слід враховувати дозу та період напіввиведення попереднього засобу. У деяких випадках, особливо якщо цукрознижувальний засіб має довгий період напіввиведення, перед початком приймання глімепіриду рекомендується зачекати кілька днів. Це дозволить зменшити ризик гіпоглікемічних реакцій унаслідок адитивної дії двох засобів.

Рекомендована початкова доза — 1 мг глімепіриду на добу. Як зазначалось вище, дозу можна поетапно збільшити з урахуванням ефективності лікування.

Перехід від інсуліну на глімепірид.

У виняткових випадках хворим на цукровий діабет 2 типу, які отримують інсулін, може бути показана заміна його на глімепірид. Такий перехід слід проводити під пильним наглядом лікаря.

Досвід застосування глімепіриду та інших похідних сульфонілсечовини свідчить, що вони можуть спричиняти наступні побічні ефекти.

З боку крові та лімфатичної системи: рідко — тромбоцитопенія, лейкопенія, гранулоцитопенія, агранулоцитоз, еритроцитопенія, гемолітична анемія та панцитопенія, які є оборотними після припинення лікування.

З боку імунної системи: дуже рідко — лейкоцитокластичний васкуліт, помірні реакції підвищеної чутливості, які можуть розвиватися до серйозних форм із розвитком диспное, зниженням артеріального тиску, іноді — шоком.

Можлива перехресна алергія із похідними сульфонілсечовини, сульфаніламідами або спорідненими сполуками.

З боку обміну речовин, метаболізму: рідко – гіпоглікемія.

Гіпоглікемічні реакції виникають здебільшого одразу, можуть набувати тяжких форм та не завжди легко піддаються корекції. Виникнення цих реакцій залежить, як і під час інших видів цукрознижуючої терапії, від суб'єктивних чинників, таких як особливості харчування, дозування, вживання алкоголю.

З боку органа зору: через зміни рівня глюкози в крові можуть виникати тимчасові порушення зору, особливо на початку лікування.

З боку травного тракту: дуже рідко – нудота, блювання, діарея, тиск або відчуття наповненості у шлунку, відчуття дискомфорту в епігастральній ділянці, біль у ділянці живота, які рідко можуть потребувати припинення терапії.

Гепатобіліарні розлади: може спостерігатись підвищення активності трансаміназ, дуже рідко: порушення функції печінки (наприклад, застій жовчі та жовтяниця), гепатит, який може прогресувати до печінкової недостатності.

Зміни з боку шкіри та підшкірної тканин: реакції підвищеної чутливості — свербіж, висипання на шкірі, кропив'янка та фотосенсибілізація.

Результати лабораторних досліджень: дуже рідко — гіпонатріємія.

Симптоми: гіпоглікемія, яка триває від 12 до 72 годин, і після першого полегшення може з'являтись повторно. Симптоми можуть проявитися через 24 години після прийому лікарського засобу. Як правило, для таких хворих рекомендується спостереження у клініці. Гіпоглікемія часто може супроводжуватися нудотою, блюванням, болем у епігастральній ділянці. Гіпоглікемія також може супроводжуватись як неврологічними, так і іншими симптомами: посилене потовиділення, відчуття тривоги, тахікардія, підвищення артеріального тиску, відчуття серцебиття, біль у ділянці серця, аритмія; головний біль, запаморочення, булімія, апатія, неспокій, агресивність, порушення концентрації уваги, депресія, порушення свідомості, порушення чутливості, тремор, розлади зору, порушення координації рухів, сонливість, кома та судоми.

Лікування: не допускати всмоктування лікарського засобу. Показано промивання шлунка, після чого — застосування активованого вугілля та проносного засобу. У тяжких випадках показана госпіталізація у відділення інтенсивної терапії. Якомога швидше слід розпочати введення глюкози: при необхідності — спочатку одноразова внутрішньовенна ін'єкція 50 мл 50% розчину, а потім — інфузійно краплинно 10% розчину, постійно контролюючи рівень глікемії. Подальше лікування — симптоматичне.

Ризик, пов'язаний із цукровим діабетом.

Відхилення від нормальних рівнів глюкози в крові під час вагітності можуть бути причиною збільшення імовірності виникнення вроджених вад розвитку та перинатальної летальності. Відтак необхідно ретельно контролювати рівень глюкози в крові вагітної жінки, щоб уникнути тератогенного ризику. Під час вагітності хворій слід застосовувати інсулін. Якщо пацієнтка завагітніла, їй треба повідомити про це лікаря.

Ризик, пов'язаний із глімепіридом.

Немає даних щодо застосування глімепіриду вагітними жінками. Протягом усього періоду вагітності жінці не можна застосовувати глімепірид.

Якщо пацієнтка, яка приймає глімепірид, планує вагітність або завагітніла, її якомога швидше слід перевести на терапію інсуліном.

Годування груддю.

Невідомо, чи екскретується глімепірид у грудне молоко. Рекомендуеться припинити лікування глімепіридом під час годування груддю, оскільки інші похідні сульфонілсечовини проникають у грудне молоко та існує ризик виникнення гіпоглікемії у новонародженої дитини.

Діти.

Немає достатніх даних про досвід застосування глімепіриду для лікування дітей, тому застосування лікарського засобу цій категорії пацієнтів не рекомендоване.

Глімепірид необхідно приймати незадовго до або під час їди.

Якщо прийом їжі відбувається кожного разу в інший час або пропускається взагалі, прийом лікарського засобу може спричинити гіпоглікемію. Симптомами гіпоглікемії можуть бути: головний біль, сильне відчуття голоду, нудота, блювання, втома, сонливість, розлади сну, неспокій, агресивність, порушення концентрації уваги та часу реакції, депресія, дезорієнтація, розлади мови та зору, афазія, тремор, парез, порушення чутливості, запаморочення, безпорадність, втрата самоконтролю, делірій, церебральні судоми, втрата свідомості аж до розвитку коми, поверхневе дихання та брадикардія. Крім того, можуть спостерігатись такі ознаки адренергічної зворотної регуляції як підвищена пітливість, липка шкіра, тривожність, тахікардія, артеріальна гіпертензія, відчуття серцебиття, стенокардія та аритмії.

Клінічна картина тяжкого гіпоглікемічного нападу може нагадувати інсульт.

Симптоми майже завжди можна швидко пом'якшити, якщо негайно прийняти вуглеводи (цукор). Штучні підсолоджувачі не дадуть ніякого ефекту.

З досвіду застосування інших похідних сульфонілсечовини відомо, що контрзаходи спочатку можуть бути успішними, але незважаючи на це, симптоми гіпоглікемії можуть з'являтися знову.

Тяжка або тривала гіпоглікемія, яка лише тимчасово може бути послаблена вживанням звичайної кількості цукру, потребує негайного медикаментозного лікування, а іноді — госпіталізації.

Факторами, які сприяють виникненню гіпоглікемії, є:

• небажання або (частіше у пацієнтів літнього віку) неспроможність співпрацювати з лікарем;
• недоїдання, нерегулярність або пропуск приймання їжі, періоди голодування;
• зміни режиму харчування;
• дисбаланс між фізичними навантаженнями та споживанням вуглеводів;
• вживання алкоголю, особливо у поєднанні з пропущеними прийомами їжі;
• ниркова недостатність;
• тяжкі порушення функції печінки;
• передозування глімепіриду;
• певні некомпенсовані розлади ендокринної системи, які впливають на метаболізм вуглеводів, або зворотна регуляція гіпоглікемії (наприклад, певні порушення функції щитовидної залози, недостатність функції передньої долі гіпофіза або кори надниркових залоз);
• одночасний прийом деяких лікарських засобів (див. «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»).

Лікування Діабрексом вимагає постійного спостереження за рівнем глюкози в крові та сечі. Окрім того, рекомендовано контролювати рівень глікозильованого гемоглобіну.

Під час застосування лікарського засобу необхідний регулярний контроль за функцією печінки та формулою крові (особливо за кількістю лейкоцитів і тромбоцитів).

У стресових ситуаціях (наприклад, нещасні випадки, ургентні операції, інфекції, які супроводжуються гарячкою) може бути показане тимчасове переведення хворого на інсулін.

Немає даних щодо застосування глімепіриду пацієнтам із тяжким порушенням функції печінки або тих, кому показаний діаліз. Хворих із серйозною нирковою та/або печінковою недостатністю слід перевести на інсулін.

Під час лікування може виникнути необхідність у зменшенні дози Діабрексу, оскільки препарат також підвищує чутливість периферичних тканин до інсуліну. Корекція дози вимагається і у випадку зміни маси тіла пацієнта або стилю життя, або появи чинників, які можуть підвищувати ризик виникнення гіпо- чи гіперглікемії.

Діабрекс^® призначають з обережністю пацієнтам із супутніми захворюваннями органів ендокринної системи, що впливають на вуглеводний обмін (щитовидної залози, передньої долі гіпофіза, кори надниркових залоз).

Якщо при застосуванні Діабрексу у максимальних дозах не вдається досягнути бажаного терапевтичного ефекту, доцільно призначити препарат у комбінації з метформіном або препаратами інсуліну. Комбіновану терапію розпочинають під наглядом лікаря в умовах ендокринологічного стаціонару.

Діабрекс^® — метформін

Дозу попередньо застосовуваного препарату не змінюють, а додатковий засіб спочатку призначають у мінімальній дозі, у подальшому при необхідності збільшуючи її до максимальної.

Діабрекс^® — інсулінотерапія

У хворих з недостатнім контролем рівня глікемії при застосуванні максимальної дози Діабрексу, у випадку необхідності, можна одночасно розпочинати інсулінотерапію. Підбір дози препарату інсуліну розпочинають з мінімальної і, залежно від показників рівня глікемії, поступово збільшують.

У пацієнтів із недостатністю глюкозо-6-фосфатдегідрогенази при прийомі препаратів сульфонілсечовини можливий розвиток гемолітичної анемії. Оскільки глімепірид належить до групи похідних сульфонілсечовини, слід з обережністю застосовувати пацієнтам з недостатністю глюкозо-6-фосфатдегідрогенази і розглядати можливість альтернативного застосування інших гіпоглікемічних засобів, не похідних сульфонілсечовини.

Оскільки цей лікарський засіб містить лактозу, він протипоказаний пацієнтам із вродженою галактоземією, синдромом мальабсорбції глюкози або галактози, або дефіцитом лактази.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або роботі з іншими механізмами.

На початку лікування, при нерегулярному прийомі Діабрексу або при переході з одного цукрознижувального засобу на інший можливе коливання рівня глікемії, що, у свою чергу, може впливати на увагу і швидкість реакції. А це може вплинути на здатність керувати транспортом і роботу зі складними механізмами.

Пацієнтів слід застерігати, щоб вони не допускали розвитку гіпоглікемії під час керування транспортним засобом. Це особливо стосується тих осіб, які погано або зовсім не можуть розпізнавати в себе симптоми-провісники гіпоглікемії, та тих, у кого напади гіпоглікемії є частими. Необхідно серйозно зважити, чи варто за таких обставин сідати за кермо або працювати з механізмами.

Одночасний прийом глімепіриду з певними лікарськими засобами може спричиняти як послаблення, так і посилення його гіпоглікемічної дії. Відтак, інші лікарські засоби слід приймати тільки за згодою (або за призначенням) лікаря.

Глімепірид метаболізується за допомогою цитохрому P450 2C9 (CYP2C9). Унаслідок одночасного застосування індукторів (наприклад, рифампіцину) або інгібіторів CYP2C9 (наприклад, флуконазолу) цей метаболізм може змінюватись. Результати дослідження взаємодії іn vivo показали, що флуконазол, один із найсильніших інгібіторів CYP2C9, збільшує AUC глімепіриду приблизно вдвічі.

Гіпоглікемічний ефект Діабрексу посилюють:

• фенілбутазон, азапропазон, оксифенбутазон, сульфінпіразон;
• деякі сульфаніламіди тривалої дії;
• препарати інсуліну, інші цукрознижувальні засоби (у т.ч. метформін);
• саліцилати, ПАСК;
• анаболічні стероїди, чоловічі статеві гормони;
• хлорамфенікол, сульфаніламіди тривалої дії, тетрацикліни, антибіотики хінолінової групи, кларитроміцин;
• похідні кумарину;
• фенфлурамін;
• фібрати;
• інгібітори АПФ;
• флуоксетин, інгібітори МАО;
• алопуринол, пробенецид, сульфінпіразон;
• симпатолітики;
• циклофосфамід, іфосфамід, трофосфамід;
• міконазол, флуконазол;
• пентоксифілін (при ін'єкційному введенні у високих дозах);
• тритоквалін.

Гіпоглікемічний ефект Діабрексу послаблюють:

• естрогени і прогестини;
• діуретики (салуретики і тіазидні діуретики);
• гормони щитовидної залози, кортикостероїди;
• похідні фенотіазину, хлорпромазин;
• епінефрин (адреналін) та інші симпатоміметики;
• нікотинова кислота (у високих дозах), похідні нікотинової кислоти;
• проносні засоби (при тривалому застосуванні);
• фенітоїн, діазоксид;
• глюкагон, барбітурати, рифампіцин;
• ацетазоламід.

Блокатори H₂-рецепторів, β-блокатори, клонідин і резерпін можуть як посилювати, так і послаблювати цукрознижувальний ефект лікарського засобу.

Під впливом симпатолітиків, таких як β-блокатори, клонідин, гуанетидін та резерпін, прояви адренергічної зворотної регуляції гіпоглікемії можуть зменшуватись або зникати.

Вживання алкоголю може посилювати або послаблювати гіпоглікемічну дію глімепіриду в непередбачуваний спосіб.

Глімепірид може посилювати або послаблювати дію похідних кумарину.

Фармакодинаміка. Глімепірид — це пероральний цукрознижувальний засіб, що належить до групи похідних сульфонілсечовини третього покоління. Його гіпоглікемічна дія ґрунтується на стимуляції вивільнення інсуліну функціонуючими β-клітинами підшлункової залози. Зв'язуючись зі специфічними рецепторами на мембрані β-клітин підшлункової залози, глімепірид зумовлює закриття АТФ-залежних К⁺-каналів, підвищення співвідношення АТФ/АДФ у цитоплазмі, що спричиняє деполяризацію мембран. Унаслідок цього відбувається відкриття потенціалзалежних Са²⁺-каналів, стимулюється Са²⁺-залежний екзоцитоз секреторних гранул та збільшується вихід інсуліну в кров. На відміну від лікарських засобів першого і другого покоління, глімепірид зв'язується з іншою субодиницею рецептора сульфонілсечовини з молекулярною масою 65 кДа, що дає змогу зменшити вплив препарату на серцево-судинну систему та захищати β-клітини від втрати чутливості та передчасного виснаження.

Окрім цукрознижувального ефекту, лікарський засіб виявляє позапанкреатичну дію — підвищує чутливість периферичних тканин до інсуліну, пригнічує глюконеогенез. Перенесення глюкози з крові до периферичних м'язової та жирової тканин відбувається через спеціальні транспортні протеїни, локалізовані на клітинній мембрані. Саме транспорт глюкози до цих тканин є етапом, який лімітує швидкість засвоєння глюкози. Глімепірид дуже швидко збільшує кількість активних переносників глюкози на плазмалемі м'язових та жирових клітин, стимулюючи тим самим захоплення глюкози.

Глімепірид підвищує активність фосфоліпази С, специфічної для глікозил-фосфатидилінозитолу. З цим може бути пов'язане посилення ліпогенезу та глікогенезу, яке спостерігається в ізольованих жирових і м'язових клітинах під його дією. Глімепірид перешкоджає утворенню глюкози в печінці, збільшуючи внутрішньоклітинну концентрацію фруктозо-2,6-біфосфату, який, у свою чергу, інгібує глюконеогенез.

Загальні відомості. Для здорових людей мінімальна ефективна пероральна доза становить 0,6 мг. Дія глімепіриду є дозозалежною. Фізіологічна відповідь на інтенсивне фізичне навантаження, яка полягає у зменшенні секреції інсуліну, зберігається і після застосування глімепіриду.

Істотної різниці у дії лікарського засобу, прийнятого за 30 хв до або безпосередньо перед їжею, не спостерігалось. У хворих на цукровий діабет однократна добова доза може забезпечувати добрий метаболічний контроль протягом 24 годин.

Хоча гідроксипохідне (метаболіт глімепіриду) спричинює незначне, але статистично значуще зниження рівня глюкози в сироватці крові здорових людей, його внесок у загальну дію лікарського засобу є незначним.

Комбінована терапія з метформіном. Дослідження засвідчує, що для пацієнтів, у яких максимальна добова доза метформіну не забезпечувала достатнього метаболічного контролю, супутня терапія глімепіридом цей контроль поліпшувала.

Комбінована терапія з інсуліном. Даних щодо застосування комбінованої терапії з інсуліном недостатньо. Для пацієнтів, у яких максимальна добова доза глімепіриду не забезпечувала достатнього глікемічного контролю, можна розпочати супутню терапію інсуліном. У двох дослідженнях було встановлено, що комбінація так само поліпшує метаболічний контроль, як і монотерапія інсуліном, однак під час комбінованої терапії можна застосовувати менші дози інсуліну.

Фармакокінетика. Всмоктування. Глімепірид має абсолютну біодоступність (100%). При прийомі всередину 100% дози всмоктується. Одночасний прийом їжі не впливає на ступінь всмоктування, тільки може його дещо сповільнити. Максимальна концентрація (C_max) лікарського засобу у плазмі досягається через 2–3 години після застосування (в середньому 0,3 мкг/мл за кілька приймань добових доз 4 мг). Між дозою та C_max і AUC (площа під фармакокінетичною кривою концентрація/час) існує лінійна залежність Розподіл. Об'єм дистрибуції незначний і становить 8,8 л (113 мл/кг), загальний кліренс 47,8 мл/хв. Зв'язування з білками — понад 99,5%

У тварин глімепірид екскретується у молоко. Глімепірид може проходити через плаценту, але погано проходить через гематоенцефалічний бар'єр.

Метаболізм. Глімепірид повністю метаболізує шляхом оксидативної біотрансформації. Основними метаболітами є: циклогексил-гідроксиметильне похідне (М1) та карбоксильне похідне (М2). У процесі біотрансформації глімепіриду до М1-похідного бере участь цитохром P450 2C9. Далі за участю одного або кількох цитозольних ферментів М1 метаболізує з утворенням М2-похідного.

Елімінація (виведення). Середній період напіввиведення лікарського засобу становить 5–8 годин, а метаболітів М1 і М2 — 3–6 і 5–6 годин відповідно. При застосуванні препарату у вищих дозах цей показник може подовжуватись. Через нирки елімінує 58% прийнятої дози лікарського засобу, а 35% — з жовчю у вигляді метаболітів.

Порівняння фармакокінетики при одно- і багаторазовому застосуванні не засвідчило значних відмінностей. Глімепірид не виявляє здатності до кумуляції.

Фармакокінетичні параметри не відрізнялись у чоловіків та жінок, а також у осіб молодшого і старшого віку (старше 65 років).

У осіб з низьким кліренсом креатиніну виявлено тенденцію до збільшення кліренсу глімепіриду, зниження його концентрації у плазмі крові, причиною чого є, найімовірніше, швидша його елімінація внаслідок гіршого зв'язування з білками. Однак сповільнюється елімінація метаболітів. Хоча у таких пацієнтів не можна припускати кумуляції лікарського засобу.

2 роки.

Зберігати при температурі не вище 25 °С у недоступному для дітей місці.

По 10 таблеток у 1 блістері; по 1 або 3 блістери у картонній упаковці для таблеток по 2 мг і 4 мг; по 3 блістери у картонній упаковці для таблеток по 1 мг і 3 мг.

За рецептом.

БІОФАРМ Лтд.

60–198 Познань, вул. Валбжиска, 13, Польща.