Натуральна віспа (5000156332) Розділ

Згадування про натуральну віспу є у найдавніших письмових медичних джерелах в Єгипті, Китаї, Індії. Різні хвороби, у тому числі віспа, докладно описані вченими і письменниками Древньої Греції і Древнього Риму — Гіппократом, Галеном, Лукрецієм, Плутархом, Сенекою. Однак першим самостійним і достовірним дослідженням вважається робота арабського вченого Разеса (850–923 рр.) «Про віспу і кір». Разес вважав кір різновидом віспи. Диференціальний діагноз між віспою і кором уперше провів видатний лікар Сходу Авіценна (980–1037 рр.), який першим звернув увагу на розбіжність цих захворювань.

Справжньою революцією в боротьбі з віспою з’явилося відкриття англійським лікарем Едуардом Дженнером у 1796 р. противіспової вакцини.

14 травня 1796 р. Е. Дженнер привселюдно прищепив 8-літньому здоровому хлопчику коров’ячу віспу, а потім через 1,5 міс — натуральну віспу. Хлопчик залишився живий і навіть після повторного щеплення не захворів. Так була відкрита вакцина проти натуральної віспи.

Натуральна віспа належить до інфекцій, що були ліквідовані в усьому світі. 8 травня 1979 р. 155 держав — членів Всесвітньої організації охорони здоров’я на 33-й сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я одностайно схвалили висновки Глобальної комісії і засвідчили ліквідацію натуральної віспи, а саме:

1. Ліквідація натуральної віспи завершена в усьому світі.
2. Немає даних про те, що натуральна віспа може знов виникнути як епідемічне захворювання.

Однак на засіданні комітету експертів ВООЗ у лютому 1979 р. Глобальна комісія рекомендувала зберегти у деяких лабораторіях для наукових цілей культуру вірусу віспи. Враховуючи потенційну небезпеку поновлення віспи за рахунок культури вірусу віспи, що знаходиться у лабораторіях, було визначено, що не більше чотирьох центрів ВООЗ можуть мати право на зберігання і роботу з вірусом віспи відповідно до норм безпеки ВООЗ. Зазначені центри ВООЗ повинні щорічно представляти звіт у ВООЗ, а їхні служби — періодично інспектуватися для перевірки заходів безпеки й умов збереження. Іншим лабораторіям було рекомендовано знищити всі наявні в їхньому розпорядженні культури вірусу чи передати їх до затверджених ВООЗ центрів.

Незважаючи на розроблені суворі заходи щодо попередження поширення віспи після її глобальної ліквідації, на думку експертів ВООЗ, джерелами, що можуть бути причиною поновлення віспи в людини, на даний час є: лабораторні культури, матеріал для щеплень, активація прихованої інфекції в людини чи тварини, які є носіями вірусу.

У 1972 р. більшість держав світу підписали Конвенцію про заборону розроблення, виробництва і збереження бактеріологічної і токсичної зброї та її знищення, що робить незаконним використання біологічної зброї під час воєнних дій. Проте, всіляко засуджуючи такий акт, і сьогодні не можна виключити можливість навмисного поширення вірусу віспи якою-небудь окремою групою як акту саботажу чи тероризму. Потенційна небезпека таких дій зростає зі зниженням імунітету населення. На сьогодні імунний захист проти віспи у людей в усьому світі відсутній.

Етіологія

Збудником віспи є Strongiloplasma variola majoris — досить великий вірус розмірами 210–260 нм. Вперше вірус віспи виявив Paschen у 1906 р. у вмісті пухирців і пустул. Однак ще у 1872 р. Gwarnieri у клітках шкіри і слизових оболонок виявив характерні для віспи утворення — скупчення вірусу, які згодом отримали назву тілець Гварнієрі.

Вірус віспи стійкий при низьких температурах, тривалий час зберігається в замороженому стані. При кімнатній температурі зберігає життєдіяльність близько 2 років. Особливо добре він переносить висушування. У цьому стані набуває стійкості до дії різних несприятливих факторів, у тому числі і високих температур (витримує кип’ятіння протягом 5–10 хв). У 50% розчині гліцерину зберігається кілька років. Антибіотики на вірус віспи не діють. Для інактивації вірусу потрібен вплив 3% розчину хлораміну протягом 1 год.

Епідеміологія

Джерелом зараження людини може бути тільки хвора віспою людина чи культура вірусу, занесена ззовні.

Людина заразна із самого початку захворювання до повного відпадіння кірок, що утворюються після підсихання гнійників. Передбачається, що заразливість хворого починається ще в інкубаційний період, тобто до розвитку перших симптомів захворювання і різко зростає у період висипання. Елементи віспяного висипу є вогнищами розмноження вірусу в шкірі і слизових оболонках, він виділяється, як тільки прориваються пухирці і гнійники. Тому чим більше висипань, чим більш тяжкий перебіг захворювання, тим більшу небезпеку становить хворий для оточуючих. Вміст віспяних пухирців домішується до слини і мокротиння хворих, рясно виділяється під час розмови, кашлю, чхання. Дозрівання пухирців на слизових оболонках відбувається швидше, ніж на шкірі, тому виділення вірусу починається ще до появи висипу на шкірі. Вміст віспяних пухирців і гнійників може забруднювати білизну і речі хворих, а крапельки слини і слизу — переноситися у повітрі на великі відстані.

Найбільше значення у поширенні віспи має повітряно-краплинний шлях, при якому вірус виділяється з крапельками слини і слизу через ріт і ніс. Слід підкреслити, що збудник віспи може розноситися повітрям на великі відстані і за межі приміщення, де знаходиться хворий.

У 1970 р. було описано спалах натуральної віспи в одній із клінік Німеччини: причиною виявився хворий, який прибув з Пакистану.

Через стійкість вірусу віспи до висихання можлива також передача інфекції повітряно-пиловим шляхом. Частки висохлих кірок, слизу, мокротиння змішуються з пилом, переносяться повітрям і потрапляють у дихальні органи людини.

Зараження можливе через ушкоджену шкіру. Цей спосіб здавна використовують з метою вакцинації проти віспи, що зумовлює більш легкий перебіг хвороби.

Відомі випадки передачі віспи через речі, забруднені виділеннями хворого. Описано, наприклад, випадок зараження персоналу пралень при потраплянні в прання білизни хворих на віспу. В Індії та Японії спостерігалися випадки захворювання на віспу серед робітників текстильних підприємств, коли туди попадав заражений шовк, бавовна чи вовна.

Не виключено перенесення інфекції мухами, тарганами. Зараження віспою можливе і при безпосередньому контакті з хворим на віспу.

Сприйнятливість людей до віспи досягає практично 100%. Із 100 осіб, які були в контакті з хворим на віспу, занедужують майже всі.

Імунітет проти віспи може бути створений штучно — шляхом вакцинації чи введення готових специфічних антитіл.

Клініка

Залежно від характеру клінічних симптомів розрізняють такі форми віспи:

1. Легкі: варіолоїд, віспа без лихоманки, віспа без висипки.
2. Середньотяжка — роздільна.
3. Тяжка — зливна.
4. Дуже тяжка — геморагічна чи чорна віспа, віспяна пурпура чи червона віспа.

Варіолоїд — своєрідний розвиток віспи у щеплених. Інкубаційний період триває близько 14 днів. Захворювання починається раптово з підвищення температури тіла до 38–39 °С. Хворий скаржиться на помірний головний біль, біль у попереку. Марення не буває. Лихоманка звичайно триває 3–5 днів. Висип з’являється на 3–4-й день хвороби. Елементів висипу мало, починаються з червоної цятки діаметром 2–3 мм, потім плями перетворюються у вузлики пурпурно-червоного кольору розміром з горошину, щільні на дотик. Через 1–2 дня вузлики перетворюються в пухирці. На цьому еволюція елементів висипу при варіолоїді закінчується. На слизових оболонках бувають поодинокі висипання. Варіолоїд ускладнень не викликає. Повне видужання настає через 2 тиж.

Роздільна форма — найбільш типовий варіант розвитку віспи. Перші ознаки іноді характеризуються порушеннями загального самопочуття: хворий скаржиться на нездужання при нормальній чи субфебрильній температурі тіла, біль у потиличній ділянці, біль тягнучого характеру в попереку, нудоту, відчуття садніння у горлі, захриплість голосу. Ці розлади відзначаються протягом 1–2 днів. Однак частіше з самого початку захворювання виникає різкий озноб, температура тіла підвищується до 39–40 °С, з’являється сильний біль в попереку, крижах, руках і ногах. Розвивається безсоння, можливі запаморочення, шум у вухах, сильна спрага, сухість губ, язика. Відзначається багаторазове блювання. Головний біль частіше локалізується в ділянці чола. Шкіра у хворих суха, гаряча на дотик; обличчя, кон’юнктива і слизові оболонки гіперемійовані. Пульс прискорений, помітна задишка, може бути кашель. Язик набряклий, край його червоного кольору. Відзначають біль у верхній частині живота. На 2–4-й день хвороби на висоті лихоманки (температура тіла підвищується до 40–41 °С) може з’являтися шкірний висип. Звичайно буває два варіанти висипу — при першому виявляють ділянки гіперемії темно-червоного кольору, які не виступають над поверхнею шкіри, при другому — крововиливи на шкірі нижче пупка, у пахових складках, на внутрішніх поверхнях стегон. Висип може поширюватися на груди, пахвові западини. Плямистий висип зникає через кілька годин, а крововиливи зберігаються на шкірі від 2 до 6 днів.

Наприкінці 3–4-го дня температура тіла нормалізується, зникають головний біль, біль у попереку, поліпшується самопочуття хворого. Зниження температури тіла хворого звичайно збігається з наступним етапом захворювання — появою віспяного висипу: спочатку — на чолі, волосистій частині голови, потім — на обличчі, навколо очей і носа, далі – на тулубі і пізніше за все — на руках і ногах. На долонях і підошвах також з’являється віспяний висип. Висипання завершується через 24–36 год. Елементи висипу спочатку мають вид блідо-рожевих плям величиною зі шпилькову голівку, які злегка виступають над шкірою, щільні на дотик.

На 5-й день хвороби з’являються вузлики на тулубі, руках, обличчі й голові, ще через день — на всьому тілі і ногах. Вони густо вкривають обличчя, зовнішні поверхні рук і ніг. Живіт, як правило часто вільний від висипу.

Одночасно з’являються вузлики на слизовій оболонці носа, м’якого піднебіння, язика, мигдаликів, задньої стінки глотки, гортані, трахеї і бронхів, слизових оболонок усіх внутрішніх органів. Ковтання стає болісним, з’являються слинотеча, сльозотеча, набряк навколо очей, біль при сечовипусканні, печія в прямій кишці.

Вузлики на шкірі через 24–36 год перетворюються на пухирці, що існують 3 доби. Довкола нього шкіра гіперемійована, щільна. Пухирці мають багато камер, при проколюванні не спадаються. Вони ростуть по периферії і западають у центрі.

На 8–9-й день хвороби пухирці починають нагноюватися, спочатку на обличчі й голові, а потім — на інших ділянках тіла. Пухирці наповнюються густим гноєм. У місцях висипу шкіра ще більше набрякає, повіки набухають, очна щілина цілком стуляється. Нерідко виникають крововиливи під кон’юнктиву ока.

Внаслідок розпаду гною від хворих на віспу виходить специфічний смердючий запах. Виникають виразки в гортані, вухах, внаслідок чого хворі втрачають голос і слух.

З появою нагноєння у хворих підвищується температура тіла до 39–40 °С, різко погіршується самопочуття, порушується свідомість, відзначаються безсоння, марення, збудження, можуть бути судоми. Лихоманка триває 3–4 дні.

На 11–12-й день хвороби гнійники спочатку на обличчі, а потім на тілі, руках і ногах лопаються, починається гноєтеча і підсихання гнійничків з утворенням кірок. Цей процес триває кілька днів. Самопочуття хворих поліпшується, зменшуються гіперемія і припухлість шкіри, зникає біль. У цей час виникає сильне свербіння.

Період підсихання і відпадання кірок триває 1–2 тиж, на долонях і підошвах — 3–4 тиж.

На місці колишніх кірок з’являються червонуваті плями, на місці багатьох гнійничків утворюються рубці. Особливо багато їх утворюється на обличчі і волосистій частині голови. У разі тяжкого перебігу віспи може випадати волосся.

Повне видужання настає через 5–6 тиж. Летальність при цій формі віспи досягає 15%.

Зливна форма віспи належить до тяжких форм захворювання. Вона перебігає з високою лихоманкою (40–41 °С). Висип при ній рясний, місцями елементи висипу зливаються між собою, утворюючи величезні пухирі, наповнені гноєм, іноді величиною з долоню, з інтенсивним почервонінням, набряклістю та щільною основою. Переважно уражаються обличчя і кисті рук. На слизових оболонках утворюються виразки, що поширюються на всю поверхню м’якого чи твердого піднебіння.

Хворі звичайно вмирають від сепсису, що розвивається при зливній формі віспи. Летальність досягає 30–40%. У людей, які видужали, залишаються рубці на шкірі, що спотворюють зовнішність, вивернуті повіки, можлива сліпота.

При геморагічній формі віспи захворювання має дуже тяжкий перебіг з множинними крововиливами і кровотечами. У першу чергу з’являються крововиливи у віспяні пухирці і пустули. Крововиливи спостерігаються також у самій шкірі, виникають кровотечі легеневі, шлункові, із сечових шляхів. Внаслідок цього елементи висипу стають чорними, з’являються криваве мокротиння, у сечі — домішки крові, носові, маткові, кишкові кровотечі. Чорні кірки вкривають обличчя хворих, часто з-під них просочуються кров’янисті виділення з неприємним запахом. Перебіг цієї форми хвороби надзвичайно тяжкий, летальний кінець, як правило, настає на 8–10-й день хвороби. У старовину ця форма мала назву «чорна віспа».

Ще більш тяжким перебігом характеризується віспяна пурпура, або, як її раніше називали, «червона віспа». При цій формі хвороби ще до появи специфічного віспяного висипу спостерігаються крововиливи, найчастіше у кон’юнктиву ока, слизову оболонку ротоглотки, мигдалики, шкіру, внутрішні органи. На тлі різкої слабості у частини хворих з’являються численні великі крововиливи під шкіру. Швидко порушується серцева діяльність, настає втрата свідомості, виникають судоми, і на 3–6-й день хвороби — смерть. Летальність при цій формі віспи досягає 100%.

Лікування

На жаль, методи специфічної терапії віспи не були розроблені.

Раніше хворим на віспу внутрішньом’язово вводили донорський гамма-глобулін з підвищеним вмістом противіспових антитіл у дозі 0,5–1 мл/кг. Можливе виробництво противіспового гамма-глобуліну при імунізації тварин (овець, телят).

Одночасно з гамма-глобуліном призначають противірусний препарат метисазон всередину по 0,01 г/кг 2 рази на день протягом 6 днів. Однак цей препарат в лікуванні віспи себе не виправдав. У літературі є дані щодо противірусного ефекту інтерферонів та їхніх індукторів.

Основні заходи щодо лікування віспи є зменшення явищ інфекційного токсикозу, підтримка функцій життєво важливих органів і профілактика розвитку вторинної бактеріальної інфекції.

З метою попередження генералізації інфекції бажано виключити підшкірне і внутрішньом’язове введення лікарських речовин.

Профілактика

При виявленні хворого чи підозрілого на наявність натуральної віспи його необхідно терміново госпіталізувати. Під час транспортування хворого до госпіталю спеціально навчений медичний персонал має працювати в захисному одязі (халат, шапочка, тапочки, респіратор, окуляри).

Осіб, які контактували з хворим чи з його незнезараженими речами, ізолюють на 17 діб. Щодня їх оглядає лікар і 2 рази протягом дня проводять термометрію.

З огляду на високу стійкість віспяного вірусу у навколишньому середовищі, важливу роль у профілактиці віспи відіграє дезінфекція. Дезінфекції повинні підлягати: квартира, робочі місця хворого і контактних осіб, усі місця, де вони бували, засоби пересування, якими вони користувалися, їхні речі, білизна, посуд.

Найбільш ефективним методом дезінфекції є спалювання. Спалити потрібно все, що можна знищити без збитку для хворого чи суспільства.

Із числа дезінфекційних засобів використовують хлорне вапно, феноли, лізол.

Забороняється струшувати на відкритому повітрі килими, покривала, одяг, постільну білизну, що знаходилися в контакті з хворим.

Особам, які були у безпосередньому контакті з хворими, слід обов’язково і терміново провести вакцинацію проти віспи, причому, чим більший інтервал між моментом зараження і вакцинацією, тим менше шансів уникнути захворювання. Найбільші шанси для захисту організму створюються тоді, коли вакцинацію проводять протягом 1-ї доби після контакту з хворим. Поряд з вакцинацією показане застосування метисазону, особливо особам, у яких є протипоказання до введення вакцин. Метисазон призначають дорослим по 0,6 г 2 рази на день протягом 4–6 днів. Разова доза метисазону для дітей складає 10 мг/кг 2 рази на день протягом 4 днів.

Ефективним засобом профілактики віспи може бути гамма-глобулін з підвищеним вмістом противіспових антитіл (людський чи тваринний), який вводять по 1 мл/кг.

У населеному пункті, де виявлений хворий на віспу, проводять негайну вакцинацію проти віспи всіх осіб, незалежно від віку.

У разі проведення противіспової вакцини можливий розвиток специфічних поствакцинальних ускладнень:

1. Ураження шкіри, слизових оболонок, очей внаслідок поширення вакцинного вірусу на прилеглі тканини. При цьому можлива поява пухирців, пустул на прилеглих до місця введення вакцини ділянках шкіри, слизових оболонках. Ускладнення з боку очей можуть привести до зниження зору і навіть сліпоти. Для того щоб уникнути розвитку даного ускладнення, необхідно регулярно змінювати нижню білизну у вакцинованого, запобігати розчісуванню місця введення вакцини. Слід ізолювати дітей, які одержали вакцину, від нещеплених.
2. Повзуча вакцина. Навколо місця введення вакцини з’являється велика кількість дочірніх пустул, що досягають значних розмірів (2–3 см у діаметрі).
3. Генералізована вакцина. Спостерігається в осіб зі зниженим імунітетом. При цьому на всій поверхні шкіри на 8–9-й день після вакцинації з’являються дрібні пухирці, що через 1–2 дні перетворюються в пустули. Рубці на місці пустул не утворюються.
4. Вакцинальна екзема — найбільш тяжке вакцинальне ускладнення. Найчастіше виникає в осіб із захворюваннями шкіри (екзема), а також у тих, кому була проведена вакцинація. На 8–9-й день після вакцинації на екзематозній поверхні шкіри з’являються різке почервоніння, виділення рідини, віспяні пустули. Пустули місцями зливаються, відзначається різке свербіння шкіри.
5. Поствакцинальний енцефаліт. Звичайно розвивається на 9–13-й день після вакцинації і характеризується втратою свідомості, появою судом, паралічу, менінгеальних симптомів.

В усіх випадках поствакцинальних ускладнень показане застосування метисазону, який вводять по 10–20 мг/кг дітям і по 0,6 г 2 рази на день дорослим протягом 5–7 днів. Виправдане також застосування гамма-глобуліну з підвищеним вмістом противіспових антитіл по 0,5–1 мл/кг.