Розділ 5. Київський період професійного і життєвого шляху (5001601186) Розділ

Цей період професійного і життєвого шляху характеризується динамічністю, новизною, моїм фаховим та особистісним становленням. Моя доля була прихильною до мене, всюди я зустрічав прекрасних доброзичливих і співчутливих людей, більшість яких завжди намагалися допомагати один одному.

Вважаю, що через призму мого сприйняття особистостей, керівників аптечних закладів, вчених, я зможу показати, перш за все, їх людську велич, професійність, мудрість у розумінні того, що необхідним є співіснування людей різних за національністю, за характером, та, безумовно, людей достойних, порядних і талановитих.

Впевнений, що цей розділ книги, до речі, як і інші, буде цікавим для моїх близьких людей, колег та взагалі для фармацевтичної спільноти.

Головні герої цієї частини книги — фармацевтичні працівники, рядові і керівники аптек та обласних аптечних управлінь, з якими я зустрічався по роботі, з якими я дружив. І дійсно, це були непересічні особистості, талановиті фахівці фармацевтичної справи.

Тож, за державним направленням я почав свою роботу у Київському обласному аптекоуправлінні 1 серпня 1964 р.

Нас, молодих випускників, приймала керівник Київського обласного аптекоуправління Ольга Іванівна Шевчук. Вона після розмови визначала, куди слід направити на роботу молодого фахівця. Я отримав направлення на посаду заступника завідувача центральної районної аптеки в селище Тараща, проте згодом чомусь мене вирішили залишити в Києві і направили на роботу провізора в аптеку № 46, що на Подолі, а ще через деякий час мене перевели в аптеку №275 на Вітряних Горах. Там я мав допомагати відкривати нову аптеку з досвідченою особою. Я виконував усе, що було потрібно. Майстри закінчували ремонт приміщення, завозив штанглази, сейфи для аптеки.

Перша робоча зустріч з Ольгою Іванівною була такою. Я «крутився» біля центрального аптечного складу, сподівався отримати автомашину для доставки сейфа в аптеку. Назустріч іде Ольга Іванівна і запитує мене: «Ну, як справи?». Я мав надію, що вона дасть розпорядження і відразу мені виділять машину, бо я вже разів 5 її просив у працівників аптечного складу. А Ольга Іванівна мені говорить: «Молодий чоловіче, а ви знаєте, що в Києві 30 тисяч водіїв автомашин, і ви не можете відшукати того, хто вам відвезе ці сейфи?». І головне, що мені це допомогло. Я того ж дня на вулиці напроти магазину, де був сейф, зупинив машину, попросив водія, він ще й допоміг мені повантажити цей сейф. Я йому заплатив 3 рублі. Він привіз сейфи в аптеку — я був щасливий, що зробив практичну справу.

Так склалося, що в Головне аптечне управління Міністерства охорони здоров’я саме в цей період підшукували провізора для роботи в організаційному відділі. Віднайшла й запропонувала мою кандидатуру начальник відділу кадрів Київського обласного аптекоуправління Ніна Михайлівна — на все життя в моїй пам’яті вона залишилася красивою і доброзичливою жінкою. Пройшов співбесіду в Головному аптечному управлінні, отримав позитивну відповідь, і 13 жовтня 1964 р. мене зарахували інспектором організаційного відділу Головного аптечного управління. Очолювала відділ знаменита в аптечній мережі України Марія Сергіївна Родіна. Марія Сергіївна була суворою з підлеглими, вимогливою і освіченою, професійною і талановитою. Раніше вона була керівником Херсонського обласного аптекоуправління, тому практичний бік служби вона добре знала. Марія Сергіївна була відданою роботі, але вже занадто суворою. Коли вона знаходилася у відділі, то була така тиша, що чути було, як муха пролітала. Крім мене, у відділі було ще 2 старших інспектори.

Хоча Марія Сергіївна не завжди справедливо ставилася до нас, підлеглих, але слід наголосити, що для мене особисто це була школа відданості, відповідальності і, звичайно, професійного зростання, я набув уміння готувати документи.

Як це відбувалося. Інспектору доручалося підготувати лист у паперовому варіанті. Після написання цей діловий лист надходив до начальника відділу, тобто Марії Сергіївни. Та бувало нерідко так, що від твоєї писанини залишався тільки заголовок, вона все переробляла, викреслювала і т.д. Після цього вона ставила підпис на чернетці документа — «до друку», і лист відносили до машинного бюро для друкування. Комп’ютерів тоді, в 1960-ті роки, ще в організаціях не було. Надрукований лист виконавець мав вичитати, виправити механічні помилки і подати начальнику відділу на підпис або для візи з подальшим поданням на підпис керівництву управління.

І тут у мене були курйози. Я був не надто уважний. Вичитаю, наприклад, лист, ну, немає жодної помилки. А в самому заголовку: «начальнику такого-то облздороввідділу» машиністка наробить 100 помилок у 3 словах, а я ж звернув увагу лише на текст листа. І ось, отримавши «на горіхи» від Родіної, вже намагався вичитувати весь лист.

Так навчали відповідальності, але це були дрібниці. Відповідальність була ще попереду. Після перевірки якогось аптекоуправління повертаєшся з відрядження з області, а там виникає якась «надзвичайна подія»: вкрали наркотики чи щось подібне. І хоч ти й не був навіть у тому районі, бо весь же регіон за час відрядження не перевіриш, а хоч би й був, то хіба все побачиш, хіба все перевіриш, але моральна відповідальність є, і керівництво робить закиди, докори — мовляв, нащо перевіряти, якщо таких ситуацій ви не бачите під час перевірки?

Згодом навчаєшся перевіряти і не потрапляти в такі історії. А ситуації бували різні: після перевірки Харківського аптекоуправління на обласному аптечному складі виявили нестачу етилового спирту десь близько 30 т. Матеріально відповідальний робив так: знаходив рідину, питома вага якої була вищою за спирт, наливав її в бочки, а невеликий шар спирту був зверху.

На спиртзаводах аптечні склади отримували спирт у залізних бочках. Отже, коли представник контрольно-аналітичної лабораторії або інспектор брав на аналіз з бочки рідину, то у верхньому шарі був дійсно спирт, і зразки аналізу відповідали фармацевтичним вимогам. Але один з інспекторів аптекоуправління все ж таки викрив це шахрайство і «бомба» зірвалася. Як, бувало зазвичай, чим гучніша справа, тим вищого керівника треба було покарати. Звільнили тодішнього керівника аптечної служби області Миколу Яковича Федоренка, чесну людину, фронтовика.

Друга ж така «бомба» також пов’язана з Харківською обл.

Справа ось у чому. Аптеку № 63 в м. Куп’янськ було затверджено республіканською школою передового досвіду. Коли я був з перевіркою аптечної мережі Харківської обл. від Головного аптечного управління, начальник відділу рекомендувала мені побувати в цій аптеці. Я, звичайно, її відвідав і з благоговінням познайомився з її роботою. Чесно, чогось особливого я там не побачив, але всю роботу розглядав як щось незвичайне. Ось що значить сила авторитету!

Так само благоговійно поставився й до завідувача аптеки Чаплигіної, вже зараз я не пам’ятаю її ім’я й по-батькові, людини вже немолодої, яка довго працювала в цій аптеці. А через деякий час інспектор аптекоуправління Горобець — фахівець своєї справи, здійснював чергову перевірку аптеки № 63 і виявив нестачу на 65 тис. рублів. Оце була «бомба».

Я впевнений, що завідувач аптекою Чаплигіна не присвоїла жодного карбованця з тієї нестачі. Якою ж була причина? Суть у наступному. В аптеці зберігалися державні запаси ліків, на випадок війни. Такі запаси на різних складах були по всій Україні. У цьому випадку з боку держави запаси належно не контролювалися, в аптеці вони використовувалися як власні. У завідувача була молодша сестра, симпатична білявка, що запрошувала різних людей погостювати. Сестри сімей не мали, гостей приймали. Можна думати, що вони розраховували на тих чоловіків як на можливий захист у майбутньому.

Суд, взявши до уваги її чесну роботу в аптеці протягом багатьох років, виніс рішення щодо примусової роботи Чаплигіної — працювати в реєстратурі місцевої поліклініки.

Ще одна «бомба» розірвалася в Черкаській обл., у центральній районній аптеці, де в ході ревізії було виявлено шахрайську крадіжку — понад 40 тис. рублів. У цьому випадку дружина завідувача центральної районної аптеки була завідувачкою аптеки в центральній районній лікарні цього райцентру і вигадала схему щодо привласнення державних коштів.

Згодом відбувалися й інші негативні події, пов’язані з крадіжкою наркотичних засобів.

Вищенаведені факти — це певною мірою відхилення від, так би мовити, основної лінії моєї розповіді. І ця розповідь про саме Головне аптечне управління, його структуру, людей, з якими я зустрічався і щоденно спілкувався.

Головне аптечне управління кінця 1960-х років — це організація, підпорядкована Міністерству охорони здоров’я на правах головного госпрозрахункового управління, що мало достатню самостійність у господарській і управлінській діяльності.

Очолював Головне аптечне управління Іван Максимович Губський — кандидат фармацевтичних наук. Після того як він перейшов у 1967 р. на фармацевтичну кафедру Київського державного інституту удосконалення лікарів, управління очолив Віталій Арсентійович Ткачук. Ці особистості дійсно багато зробили для розвитку аптечної справи в Україні, підвищення її статусу в системі охорони здоров’я. А Віталій Арсентійович Ткачук ще й відзначився тим, що за роки його управління аптечною системою України було побудовано 2 республіканські фармацевтичні фабрики і 2 республіканські аптечні бази. Розпочав він роботу з будівництва обласних аптечних складів, це було надзвичайно важливо, оскільки в той час аптечні склади мали стратегічне значення, адже лікарські засоби надходили із величезної країни СРСР і потрібно було постійно створювати й зберігати запаси ліків, а без аптечних складів це було неможливим.

Роботу з будівництва обласних аптечних складів продовжив Дмитро Степанович Волох, що був призначений керівником Головного аптечного управління після звільнення В.А. Ткачука. Усього було побудовано 18 обласних аптечних складів, які в більшості і зараз служать аптечній справі і населенню країни.

Коли я прийшов у Головне аптечне управління, воно і за формою, і за змістом було схоже на типову «радянську» організацію.

У кабінетах стояли допотопні столи, поряд урни для паперу і чернеток, зроблені із заліза, емальовані, добротні. Деякі працівники навіть носили нарукавники, щоб не витиралися рукави сорочки, ну все, як у знаменитого сатирика Михайла Зощенка. Дехто ще ходив у військових, з війни принесених, гімнастерках.

Усі працівники були одягнені дуже скромно. І чоловіки, і жінки ходили по «сто» років в одному й тому ж одязі.

У Головному аптечному управлінні були такі відділи: торгово-виробничий, організаційно-інспекторський, планово-фінансовий, відділ кадрів: у його складі був спецвідділ і окремо бухгалтерія.

В усіх відділах працювали доброзичливі люди, які намагалися йти один одному назустріч. Слід зазначити, що всі вони були надзвичайно кваліфікованими працівниками у своїй галузі. У відділах працювало багато євреїв. Зазначу, що вони були скромними і дуже доброзичливими людьми. Запам’ятався Павло Койсін, який не мав сім’ї і жив один у комунальній квартирі. Якось він захворів, і я в обідню перерву вирішив його навідати. У квартирі, де жив Койсін, кухня служила для всіх квартирантів, а Павло мав окрему кімнату — чисто прибрану після ремонту. У кімнаті був матрац, який лежав на підлозі, стіл і один стілець. У Павла був цукровий діабет, він приймав перед обідом інсулін. Обідали в їдальні Київського пеніцилінового заводу, що розташовувався напроти Головного аптечного управління по вул. Саксаганського. Столова мала дуже невеликий асортимент, їжа була несмачною. Запам’яталися слова Павла Койсіна, що він промовляв після обіду: «Володя, что-то надо делать с питанием». І так кожного дня. Буквально. А що можна було зробити? Нічого так він і не придумав, ніякого покращення так і не відбулося.

Заступником начальника Головного аптечного управління — начальником торгово-виробничого відділу був Іван Максимович Кравченко.

Такий собі високий чолов’яга, завжди усміхнений, з гарною шевелюрою прекрасного чорного хвилястого волосся, доброзичливий.

Не можна не згадати головного бухгалтера Григорія Леонтійовича Купрієнка. Він був від природи чистюля, навіть стакан чаю накривав папірцем, акуратист, такий собі ніби відгороджений від інших працівників якоюсь невидимою стіною. Ні з ким особливої дружби не водив, але переказували, що коли він був хворий, в останні дні життя, то хотів бачити співробітників.

Григорій Леонтійович Купрієнко був дуже спостережливим. Ось що він розповідав, коли відвідував свою малу батьківщину на Черкащині. Літом село прокидається рано. Уже біля колгоспної контори повно селян-колгоспників, які хочуть дізнатися, коли їм дадуть заробітну плату. Але контора закрита, хоча в ній працюють. Люди посилають сміливця до контори, щоб отримати бодай якусь інформацію. Сміливець пішов, позаглядав у вікна, двері закриті, і повертається до гурту людей. Його й запитують, що вони там у конторі роблять. Він відповідає: «Та нічого ж не роблять — тільки пишуть». Ось люди фізичної праці так сприймали писанину, тобто інтелектуальна робота не сприймалася.

Олександра Миронівна — інспектор зі спецроботи. Ну, мабуть, були в неї якісь секретні документи, і працівникам, що не мали так званого допуску, не дозволялося їх читати. Проте точно знаю, що в цій сфері були й перебільшення. Наприклад, уже пізніше я був начальником відділу, складав по своєму управлінню чергові соціалістичні зобов’язання. Після узагальнення всі взяті соцзобов’язання від Міністерства охорони здоров’я йшли далі — у ЦК Компартії України. Вони знову об’єднувалися з пропозиціями всіх міністерств і в уже узагальненому вигляді, з резолюцією першого секретаря ЦК партії В.В. Щербицького про забезпечення виконання взятих зобов’язань поверталися в Міністерство охорони здоров’я, як і в інші міністерства. Один екземпляр направлявся і до Головного аптечного управління. І хоч я складав пропозиції нашого управління до узагальнених соцзобов’язань, мені не дозволялося з ними ознайомитися, оскільки там була резолюція В.В. Щербицького, а я на той час ще не мав славнозвісного «допуску» до службових документів такого ґатунку. Були й інші приклади такого типу. Я складав перелік заходів щодо попередження крадіжок наркотичних засобів у лікувальних закладах і аптеках, але після резолюції керівників партії я вже не мав права їх читати.

Олександра Миронівна чесно виконувала свої обов’язки, була доброзичливою і мудрою. Коли в управлінні відзначали її 55-річчя, вона сказала такі слова: «Я вдячна долі, що мені вже 55 років, бо чимало моїх одноліток і просто знайомих не дожили до цього віку». Я ці слова запам’ятав і погодився з тим, що потрібно бути вдячним долі за всі прожиті в здоров’ї роки.

Зберігаю добру пам’ять про особливу людину, мого колегу по оргвідділу Юхима Мойсейовича Радовильського. Це була надзвичайно мудра і талановита людина. Високий, під два метри, огрядний, з приємним обличчям, доброзичливий, високої кваліфікації фахівець. Мав 50-річний стаж роботи інспектором, в оргінспекторському відділі він працював до 75 років, потім ще довгі роки — 1 раз на місяць приходив на партійні збори, що відбувалися в управлінні, цікавився справами.

Він завжди був акуратно і охайно одягнений, за цим слідкувала його люба донька — Маєчка, як він її називав. Цілком справедливо я називаю Юхима Мойсейовича своїм учителем, він постійно допомагав мені освоїти роботу інспектора. Через деякий час після того, як я прийшов на роботу в оргінспекторський відділ, мене направляли з ним у відрядження в аптечні управління — з метою мого стажування та навчання.

Юхим Мойсейович — це був тодішній комп’ютер. Пам’ятав такі випадки. Періодично в ЦК Компартії України або до Ради Міністрів УРСР подавалися різні довідки про організацію медикаментозного забезпечення населення. Довідки мали бути лише українською мовою. Працівники-українці не могли написати таку довідку українською. А Юхим Мойсейович — єврей за національністю — сідав за письмовий стіл, нахиляв свою красиву голову і за певний час довідка була готова.

Запам’ятався ще такий випадок. Після інституту в мене був лише один костюм — він був і робочим, і святковим, і, звісно, трохи заношеним. Одного разу Юхим Мойсейович приносить свій чистий костюм. Примушує мене переодягнутися в нього, і посилає мене здати в хімчистку мій костюм. Хімчистка знаходилася поряд з нашим управлінням, і вже десь через годину мій костюм був як новенький. Під час Другої світової війни він був на фронті в підпорядкуванні всесвітньо відомого фармаколога М.Д. Машковського, за книгою якого «Лекарственные средства» навчалося не одне покоління лікарів і провізорів.

Потрібно зазначити, що Юхим Мойсейович ніколи не хвалився тим, що був знайомий і працював з такою знаменитістю, залишався скромним і завжди доброзичливим.

З роками я добре засвоїв всі тонкощі роботи. Мене перевели на посаду старшого інспектора відділу, у 1976 р. побував на курсах підвищення кваліфікації в Москві на фармфакультеті Першого Московського державного медичного університету імені І.М. Сєченова і в цьому ж році мене було призначено начальником відділу, який став називатися організаційно-фармацевтичним.

Вища посада і вища відповідальність. Наступали 1980-ті роки, аптечна служба України динамічно розвивалася, в управління прийшли нові люди, ініціативні, енергійні фахівці, про яких я хочу написати тільки добрі слова.

Яскраві особистості траплялися на моєму професійному шляху.

Іван Кирилович Голубов — заступник начальника Головного аптечного управління. Навіть враховуючи те, що в мене він викликає особисту симпатію, не можу знайти достатньо слів, щоб описати, яким він був живим і енергійним. На фотостенді, підготовленому до 25-річчя від дня закінчення Другої світової війни, на нас дивиться молода, симпатична, з чорним чубом, людина, на інших фото — сержант Іван Голубов. У 1975 р. його було призначено заступником начальника Головного аптечного управління МОЗ України. До цього він працював начальником аптекоуправління Краснодарського краю. За короткий час Іван Кирилович познайомився з багатьма людьми: колегами — керівниками аптечної служби обласних аптекоуправлінь, працівниками Міністерства охорони здоров’я, Ради Міністрів, Державного планового комітету. Об’єднувало цих людей зимове і осіннє мисливство, інтерес до створення кінофільмів, участь в акторській діяльності. Навіть дружина Івана Кириловича брала участь у цих мисливських походах. Мені здається, що не було такої сфери діяльності, яка б його не цікавила, він завжди в усьому брав участь і все в нього виходило. Його наполегливість допомагала вирішувати все, за що він брався. Іван Кирилович примусив мене разом з іншими фахівцями управління написати сценарій про створення міжлікарняних аптек, а це була наша українська фішка, і на основі цього сценарію він відзняв фільм про міжлікарняні аптеки. Фільм демонстрували в Росії на різних форумах аптечних працівників Союзу. Головне, що коли він розпочинав якусь справу, у нього з’являлися десятки і навіть сотні помічників.

Навпроти будівлі Головного аптечного управління у величезному підвальному приміщенні, на колишній вул. Комінтерну, він створив справжню кіностудію, де його помічники монтували, клеїли, створювали фільми. Сам Іван Кирилович Голубов грав ролі в ряді фільмів, знятих професійними операторами. Розповідали, що він мав акторське визнання якоїсь там категорії.

У ті, вже далекі 70-ті роки минулого століття, в країні йшли пошуки нових шляхів розвитку. Зокрема, надзвичайно модним було організовувати лабораторії чи групи Наукової організації праці (НОП). Роками ніби в повітрі існувала ідея щодо створення НОП при Головному аптечному управлінні. Проте для втілення її в життя потрібно було рішення Уряду. Усе це блискуче вирішив Іван Кирилович. Під час полювання, де зустрічалися високопосадовці Ради Міністрів, Держплану, він домовився про створення при Головному аптечному управлінні Лабораторії наукової праці і управління, виділення на ці цілі необхідних коштів. У штаті Лабораторії передбачалося, здається, 95 осіб. На той час штат Головного аптечного управління складався з 58 осіб. Запал Івана Кириловича охолодив завжди поміркований керівник Головного аптечного управління В.А. Ткачук і зменшив штат десь наполовину. Очолила Лабораторію НОП і управління досвідчена в аптечних справах Марія Сергіївна Родіна.

Бурхлива діяльність Івана Кириловича призвела до скандалу союзного значення в тихій на події аптечній службі України.

Іван Кирилович був затятим автомобілістом. На полюванні з чиновниками із Держплану він домовився, щоб для керівництва Головного аптечного управління виділили фонди на отримання дефіцитних і престижних автомобілів «Волга-24». Згідно з отими злощасними фондами автомобілі придбали: начальник Київського обласного аптекоуправління Євген Федорович Пакриш, Голубов Іван Кирилович, і вмовили купити автомашину начальника Головного аптечного управління Віталія Арсентійовича Ткачука.

Придбання дефіцитних автомобілів, які відпускалися лише учасникам Великої вітчизняної війни, героям війни і праці спричинило «бурю». Розпочалися «розборки». Ткачука і Голубова викликали «на килим», заслухавши на засіданні парткому Міністерства охорони здоров’я та у відповідному відділі ЦК Компартії України.

По суті, відбулося шельмування чесних людей і взагалі-то порядних керівників аптечної служби республіки. Зазначимо, що всі автомобілі ці люди купили за власні, зароблені ними кошти, і щодо цього ніхто не мав жодних претензій. «Крамола» полягала в тому, що придбання автомашин не було погоджено з керівництвом Міністерства охорони здоров’я та відповідним парткомітетом.

«Винуватцям» запропонували негайно продати автомобілі, інакше їх буде виключено з партії, що в ті часи означало автоматичне звільнення з керівної посади.

Віталій Арсентійович Ткачук — начальник Головного аптечного управління негайно продав ту автомашину ректору Харківського фармацевтичного інституту Дмитру Павловичу Салу.

Іван Кирилович Голубов заявив членам парткому, що він з 15-річного віку мріяв про автомашину і нізащо придбану «Волгу» не віддасть, а якщо їм потрібен його партквиток, то він їм його негайно і віддасть.

Знову зчинився страшний галас, «жахливий вчинок» Івана Кириловича усі члени партійної організації дружно засудили, а Івана Кириловича виключили з партії і негайно звільнили з посади, та як велику милість, дозволили відкрити нову аптеку в Києві на житловому масиві Лівобережний.

Згодом Іван Кирилович залишив аптечну справу і почав займатися підприємницькою діяльністю, а це вже було перед розпадом Союзу.

Зараз, коли я пишу ці рядки, мене вражає жорстокість системи. Голубов був учасником Великої вітчизняної війни, як зараз кажуть, Другої світової війни, був успішним керівником аптечної служби. Разом з подивом ця ситуація викликає у мене сміх та співчуття до чиновників, яких щось змусило так жорстоко покарати за таку нікчемну провину. Подивіться, зараз молодь має імпортні прекрасні автомобілі.

Після таких потрясінь Іван Кирилович Голубов вимушений був зробити хірургічну операцію та переїхати в мальовниче село Вороньки в Бориспільському районі. У Запоріжжі на якомусь із заводів купив машину, що виготовляє цвяхи та спеціальний дріт для їх виготовлення.

Голови колгоспів залюбки купували виготовлені ним цвяхи, бо в магазинах їх неможливо було придбати.

До речі, поряд з обійстям, придбаним Іваном Кириловичем у с. Вороньки, була дача нашої знаменитості Ади Роговцевої. Просто як іграшковий маленький будиночок, і все біля нього прибрано, посаджені квіти. Іван Кирилович дружив з Костєю Степанковим, народним артистом — чоловіком Ади Роговцевої. На жаль, Іван Кирилович вже пішов із життя та похований у цьому ж селі Вороньки.

Ніна Олександрівна Дубицька — головний юрисконсульт Головного аптечного управління. Струнка, молода, завжди зі смаком і модно одягнута, з гарним, але трохи ніби суворим, неприступним обличчям, проте з доброзичливою усмішкою.

Уся її постать, гарне обличчя, вміло підібраний одяг створювали надзвичайно привабливий образ молодої жінки.

Людина, що зустрічалася з нею, потрапляла під дію її аури доброзичливості, під вплив якихось особистих чар та не могла не захоплюватися професійними знаннями. Діяльність Н.О. Дубицької на посаді головного юрисконсульта для аптечної галузі складно переоцінити. Про її високий професіоналізм юриста, господарника знало не тільки керівництво Головного аптечного управління, а й керівники обласних аптечних управлінь та працівники аптек.

Великою заслугою Ніни Олександрівни було створення в аптечних управліннях юридичної служби, регулярні семінари та навчання працівників цієї служби.

Ніна Олександрівна виступала на конференціях та зборах аптечних працівників з питань юридичного регулювання діяльності аптечної системи, захисту прав аптечних працівників. З огляду на високий рівень кваліфікації і рівень юридичних знань її запрошували читати лекції для провізорів з усіх куточків України в Київський інститут удосконалення лікарів (зараз це Національна медична академія післядипломної освіти імені П.Л. Шупика).

Фахівці, що були в той час на навчанні в Інституті, згадують, що нерідко протягом 2 академічних годин не відпускали її з трибуни лектора, щоб отримати відповіді на питання, пов’язані з різними ситуаціями на місцях. Такою великою була потреба в юридичних знаннях у аптечних працівників.

Великою заслугою Ніни Олександрівни Дубицької було й те, що вона навчила працівників аптечних баз і обласних складів, заступників начальників обласних аптекоуправлінь правильному укладанню договорів, контрактів з постачальниками медичної продукції, що, як відомо, знаходилися по всій великій території Союзу. Та Ніна Олександрівна навчила не тільки складати договори з постачальниками, але й працювати з постачальниками за цими договорами.

Коли в Україні настав період роздержавлення аптечної мережі, потрібні були нові знання, і Ніна Олександрівна, уже досвідчений фахівець, пішла навчатися на юридичний факультет Національного університету імені Т.Г. Шевченка, який успішно закінчила. Завдяки отриманим знанням, вона допомагала аптечній мережі трансформуватися відповідно до нових економічних реалій: в акціонерні товариства, товариства з різною матеріальною відповідальністю. У ряді населених пунктів відбулася приватизація аптек з різною формою власності.

Слід згадати про прекрасну сім’ю Ніни Олександрівни, її чоловіка Анатолія Юхимовича і сина Олександра — їх надію, які дозволяли їй повністю віддаватися професії.

Я мав честь бути знайомим з Анатолієм Юхимовичем — видатним українським клініцистом, який 18 років завідував відділом анестезіології і реанімації в Національному інституті хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова НАМН України, де захистив кандидатську і докторську дисертації, підготував чудову монографію з проблем реанімації і імунології. Він постійно від імені Міністерства охорони здоров’я виїжджав на консультації в регіони для допомоги населенню на місцях. Був безвідмовним.

Пам’ятаю, як він допомагав рятувати нашого колегу, завідувача аптеки Володю Березнякова. На жаль, допомога була запізнілою, бо до Анатолія Юхимовича звернулися несвоєчасно.

Анатолій Юхимович — стрункий, під стать дружині, м’який за характером і доброзичливий у стосунках з людьми. Він користувався великим авторитетом серед своїх колег і медичної спільноти Києва і України.

І ще про одну рису Ніни Олександрівни Дубицької як інтелігентної самодостатньої особистості. Вона для всіх нас, її колег по Головному аптечному управлінню, подавала приклад самоповаги, ніколи не допускала панібратства у стосунках, а рівно, з повагою до всіх ставилася, у неї не було зарозумілості, зверхності до колег.

Згодом Анатолія Юхимовича запросили очолити кафедру реанімації у Національному медичному університеті імені О.О. Богомольця. Довгі роки він очолював екзаменаційну комісію з випуску лікарів університету.

Син Олександр на відмінно закінчив юридичний факультет Національного університету імені Т.Г. Шевченка та був направлений за рахунок одного з грантів на подальше навчання в Єльський університет США. Це були кроки української влади до формування еліти і майбутнього держави. На жаль, ця робота з боку України не була доведена до логічного завершення, а Олександр був змушений взяти банківський кредит і заплатити за навчання, а відтак, після закінчення університету залишився працювати у США, став успішним бізнесменом. Батьки, Ніна Олександрівна і Анатолій Юхимович, переїхали жити до нього.

Згадую про них не тільки як про чудових друзів, а й як про видатних фахівців, яких втратила Україна.

Та ще кілька добрих слів хочу сказати про співпрацю Ніни Олександрівни з відділами Головного аптечного управління.

У кожній ситуації, якою б вона не була складною, Ніна Олександрівна завжди допомагала знайти вихід, у неї завжди були різні варіанти і підходи до вирішення проблеми. Завдяки своєму інтелекту вона була надзвичайно гнучкою у стосунках з людьми різних за професійністю і за характером.

Окремо хочу відзначити ефективну співпрацю і взаємодію Ніни Олександрівни з Інесою Михайлівною Морозовою — начальником планово-фінансового відділу Головного аптечного управління.

Це було важливим під час вирішення різних особливих проблем для управління. У зв’язку з частою відсутністю керівника управління, мені як виконувачу його обов’язків, доводилося вирішувати різні фінансові й економічні проблеми в Міністерстві охорони здоров’я, в Міністерстві фінансів, Міністерстві економіки. Документи, підготовлені цими двома фахівцями, завжди були грамотно і обґрунтовано складені, і це допомагало вирішувати проблеми. Коли було потрібно, я з цими спеціалістами їхав на особистий прийом до керівників міністерств і відомств відстоювати права аптечної мережі.

Інеса Михайлівна Морозова — начальник планово-фінансового відділу Головного аптечного управління. Прекрасна колега, доброзичлива, завжди була готова допомагати підготувати документ чи надати консультацію, і ніколи не говорила, що це не її обов’язок.

Інеса Михайлівна завжди була перевантажена завданнями, які керівництво їй доручало. І вона виконувала все професійно і в необхідний строк, бо була ерудована, економічно грамотна.

Образно можна сказати, що вона була однією з важливих складових механізму, який дозволяв ефективно працювати Головному аптечному управлінню. Особливо була ефективною співпраця Інеси Михайлівни з юрисконсультом Ніною Олександрівною Дубицькою у підготовці важливих для управління документів.

Я вже згадував, що вирішальне значення їх співпраця мала в тому, що ми «відбилися» від податку на додану вартість на лікарські засоби, який нав’язували аптечній службі. Завдяки цьому ми не допустили здорожчання ліків десь на 22–2%, як це передбачалося. Ми цим дуже пишалися. Побували й на прийомі в Миколи Азарова, він на той час очолював фіскальну службу і дуже нам допоміг.

Хочу зазначити, що Інеса Михайлівна користувалася авторитетом як грамотний фахівець, порядна і віддана справі людина. Зокрема, з великою повагою до неї ставився перший заступник міністра фінансів — В.М. Матвійчук та прекрасні доброзичливі його помічники: начальник управління та головний спеціаліст міністерства, що відали справами в галузі охорони здоров’я.

Ці прекрасні державники йшли нам назустріч завдяки економічному, юридичному й логічному обґрунтуванню наших звернень у Мінфін.

Разом з І.М. Морозовою, Н.О. Дубицькою були ми на прийомі в керівника Національного банку Володимира Стельмаха з питання фінансування наших республіканських аптечних баз, на яких накопичилася велика кількість імпортних ліків, а з фірмами не було чим розрахуватися, хоча ми змогли б заплатити їм після того, як ліки надійшли в обласні аптекоуправління для роздрібного продажу з аптек. Я так добивався цієї зустрічі, у той час виконуючи обов’язки керівника Головного аптечного управління, і наше клопотання було обґрунтованим, та підтримки ми не отримали. Можливо, це було неможливо зробити з об’єктивних причин, але страждало населення в регіонах, де ці ліки були конче потрібні. Запам’ятався Стельмах — Голова Нацбанку — мені особисто як типовий бюрократ радянської системи, бігав по кабінету і залякував, що зателефонує міністру охорони здоров’я, бо за статусом наш візит слід було погодити з міністром. Тому мені було дивно, як пізніше Президент говорив про нього як про ефективного менеджера. Він не хотів або не міг зрозуміти суть справи.

Ми трохи відхилилися від теми, але дуже хочу її продовжити, сказати не тільки про фаховість Інеси Михайлівни, а й про її людські якості. Вона з великою повагою ставилася до свого чоловіка, намагалася не затримуватися на роботі, завжди поспішала до нього, бо він уже був на пенсії. Розповідала, як вони з чоловіком вирощували городину на дачній ділянці в Баришевському районі. Та не тільки показувала, але приносила в управління плоди праці — консервований перець, і нас, своїх колег, пригощала. Тож, коли її чоловік пішов у вічність, для неї це була величезна втрата. Пишалася Інеса Михайлівна і своєю донькою — Ларою, яка за контрактом працювала в одній із лабораторій у Лондоні, і в той же час переживала за благополуччя її сім’ї.

Можна говорити, що особливою її гордістю був онук — син доньки. Він успішно навчався в Київському політехнічному інституті, та це навчання йому не подобалося. Він навіть хотів покинути навчання, що було джерелом переживань Інеси Михайлівни. Усе ж все сталося, як мало статися — він таки залишив навчання в інституті і вступив до Національної консерваторії. Успішно її закінчив і почав писати музику, так професійно, чудово, що її почали виконувати музиканти міжнародного рівня.

Донька Лариса після закінчення контракту в Англії повернулася до Києва, до сім’ї. Так що всі переживання Інеси Михайлівни були марними. Пам’ятаю, як гарно відзначали 70-річчя Інеси Михайлівни — з квітами, гарними словами, і все це було заслужено і справедливо.

На пенсії Інеса Михайлівна дуже страждала, перш за все, через відсутність улюбленої справи, і навіть, так би мовити, через відсутність тієї щоденної напруги, до якої вона звикла, очолюючи планово-фінансовий відділ Головного аптечного управління. Усе це прискорило її перехід у вічність.

Олександра Кирилівна Погребняк. Безумовно, вона заслуговує на добрі слова за її працю з повоєнної розбудови фармацевтичної справи в Україні. Олександра Кирилівна — учасник Великої вітчизняної війни, пройшла через її страхіття, була на передовій.

Олександра Кирилівна — симпатична жінка, ерудована, професійна, доброзичлива і комунікабельна. Тривалий час вона працювала відповідальним секретарем «Фармацевтичного журналу».

У той час «Фармацевтичний журнал» був єдиним спеціалізованим органом. Без перебільшення скажу, що його існування мало стратегічне значення для розвитку аптечної справи в країні. Журнал дозволяв працівникам Головного аптечного управління спілкуватися з фармацевтичною спільнотою, доводити до відома широкого фармацевтичного загалу ті чи інші ідеї, у журналі друкувалися статті вчених фармацевтичної галузі. Завдяки виданню практична фармація отримувала підтримку науковців. На початку 70-х років минулого століття тираж «Фармацевтичного журналу» становив понад 7 тис. екземплярів, видання доходило практично до кожної аптеки.

Згодом, уже в другій половині 1960-х років Олександру Кирилівну запросили на роботу в Головне аптечне управління очолити новостворений відділ інформації. Маю всі підстави стверджувати, що завдяки її діяльності, за сприяння тодішнього керівника Головного аптечного управління В.А. Ткачука, було створено всі формальні організаційні засади щодо організації в аптечній мережі України служби фармацевтичної інформації: відділів інформації в аптечних управліннях або при обласних аптечних складах, кабінетів фармацевтичної інформації при великих поліклініках, введення в штат аптеки провізорів — інформаторів про лікарські засоби.

Я маю на увазі, що було підготовано організаційно-нормативні документи: накази по Міністерству охорони здоров’я, зміни в штатному розкладі аптек, положення про відділи і кабінети фармацевтичної інформації, про провізора-інформатора в аптеці.

Ініціаторами створення кабінетів фармацевтичної інформації були кияни: тодішній начальник Київського обласного аптекоуправління Ольга Іванівна Шевчук та завідувач аптеки № 27 м. Київ, провізор Володимир Васильович Семенюк.

Створення в аптечній службі відділу фармацевтичної інформації важко переоцінити, завдяки цьому аптечна мережа змогла перейти від грубої торгівлі ліками до так званого безвідмовного забезпечення хворих лікарськими засобами за рецептами лікарів, до взаємодії з практикуючими лікарями щодо ефективного використання всього наявного асортименту лікарських засобів.

Деякі вчені описали створення практиками фармації служби фармацевтичної інформації, захистили з цієї теми навіть докторські дисертації.

І інший приклад. Як відомо, у 1961 р. за ініціативою тодішнього начальника Кримського обласного аптекоуправління І.К. Барановського і провізора Б.П. Зелепухіна було створено першу в Союзі міжлікарняну аптеку. Так ось: не менше 5 докторських і кандидатських дисертацій було захищено на цій базі працівниками Всесоюзного науково-дослідного інституту фармації.

Мене це вражало. Я завжди думав, що вчені ініціюють щось нове, нові ідеї, а практична фармація впроваджує цю новизну в практику роботи аптечних закладів. Можливо, зараз ситуація змінилися?

Серед сузір’я красивого жіноцтва Головного аптечного управління справедливо чільне місце посідають постаті чоловічої статі, зокрема, Микола Захарович Аракелянц — по-вірменськи, Кахцаг.

Микола Захарович — душа будь-якої компанії, любили його за толерантність, за розум та інтелігентність. Він був середнього зросту, пропорційно складений, з приємним обличчям. Сам чув, як молоді жінки говорили про нього: «Та це ж мужчина — душечка».

Відзначився Микола Захарович своїм професіоналізмом, розумом, що дозволяло йому раціонально приймати рішення і виходити з різних складних ситуацій.

Довгий час Микола Захарович був заступником начальника торгового відділу, в різні часи цей відділ називався відділом організації і торгівлі, а згодом перейшов у новостворений виробничий відділ, який займався Артемівською і Тернопільською республіканськими фармацевтичними фабриками та 21 фармацевтичною фабрикою обласних аптекоуправлінь.

Микола Захарович підібрав помічників, зараз би сказали — менеджерів, які були ефективними: це Майя Федорівна Сергієнко, головний спеціаліст відділу, Володимир Олександрович Міндель — надзвичайно талановитий інженер та ін.

За оснащенням республіканські фармфабрики відповідали сучасним вимогам, а на більшості з 21 фармфабрики обласних аптекоуправлінь було проведено модернізацію та механізацію — більшість із них дійсно стали схожими на допоміжні підприємства. І, безумовно, це заслуга Миколи Захаровича, Володимира Олександровича і Майї Федорівни.

Уже буквально за три роки діяльності виробничого відділу виготовлення лікарських засобів на фабриках збільшилося у 2 рази. Повністю було забезпечено потребу населення України в настоянках конвалії травневої, глоду, валеріани та різних комбінацій з них (краплі конвалійно-валеріанові), розчині брильянтового зеленого та інших настоянках з лікарських рослин.

На початку 1990-х років на посаду начальника торгового відділу — заступника начальника Головного аптечного управління було призначено Віктора Петровича Близнюка, який до цього працював начальником торгового відділу в Запорізькому обласному аптекоуправлінні.

Віктор Петрович Близнюк був невисокого зросту, надзвичайно амбітний, впевнений у собі і з достатньо сильною волею. Головне, що він був професіоналом, як кажуть, подавав великі надії, користувався авторитетом серед колег, працівників торгових відділів обласних аптекоуправлінь. Та, на жаль, з подальшою кар’єрою у нього не склалося. Він допустився якоїсь помилки особистого характеру, за що був звільнений з посади.

З молодих, так би мовити, кадрів добре зарекомендував себе Володимир Петрович Соболевський, що був призначений на посаду старшого інспектора оргфармвідділу Головного аптечного управління.

Порядна людина, талановитий фахівець, раніше працював інспектором в оргфармвідділі Київського обласного аптекоуправління, тому він добре знав роботу. Згодом, коли мене було призначено першим заступником начальника Головного аптечного управління, В. Соболевського призначили начальником оргфармвідділу. Це були вже 1990-ті роки минулого століття, усе йшло до розпаду Союзу і, зокрема, Головного аптечного управління. Проте Володимир Петрович Соболевський ще чимало зробив для нормального функціонування аптечної мережі країни, регулярно видавалися методичні рекомендації з різних напрямків діяльності аптечних закладів.

На добрі слова і вдячність за їхню роботу заслуговують і інші працівники Головного аптечного управління, яке згодом було реорганізовано в Українське об’єднання «Укрфармація». На жаль, у рамках цієї книги про всіх написати неможливо, проте в своїй пам’яті можемо їх з вдячністю згадувати.

Недавно зустрів вже по моїй новій роботі колишнього працівника Головного аптечного управління Галину Павлівну Пунду. Вона працює інспектором у Києві в апараті КП «Фармація». З ностальгією згадали минуле, прекрасних людей, частина з яких уже пішли у вічність, згадали, що сама праця в Головному аптечному управлінні була гарною школою. Про це свідчить і успішна робота Галини Павлівни Пунди — уже досвідченого менеджера.

З вдячністю моїм колегам на місцях згадую свою роботу у відрядженнях в обласні аптечні управління з перевірками, у роботі семінарів, конференцій.

Ці відрядження допомогли мені пізнати людей, вивчити проблеми, з якими стикаються керівники аптечної служби, аптек і рядові працівники, зрозуміти, що завдання представників Головного аптечного управління не в тому, щоб «знаходити» якнайбільше недоліків, а з’ясувати, чи ці віднайдені недоліки мають системний характер, і чому вони існують, за можливості, зробити все, щоб ці недоліки викрити під час перевірки, а головне — разом з місцевими колегами здійснити заходи з попередження їх виникнення в подальшому. Так намагався діяти.

З багатьма начальниками обласних аптекоуправлінь і завідувачами аптек службові стосунки переросли в багаторічну дружбу. Наша дружба була заснована на однакових моральних цінностях, на доброму, справедливому ставленні, на довірі, просто на симпатії звичайних людей один до одного.

Найдорожчою дружбою через роки, подарованою долею, була у стосунках з дорогою Любов’ю Олександрівною Семикіною — начальником Дніпропетровського обласного аптекоуправління; шанованим і надзвичайно дорогим для мене Федором Кириловичем Доманюком — начальником Рівненського аптекоуправління, його заступником Синяком Володимиром Васильовичем; Володимиром Петровичем Шершуном — начальником Вінницького аптекоуправління, його заступником Олексієм Никифоровичем Жученком; Юхимом Яковичем Блехтом — заступником начальника Житомирського аптекоуправління; Андрієм Луковичем Сятинею — начальником Закарпатського аптекоуправління; Аркадієм Омеляновичем Тарнавським — начальником Миколаївського аптекоуправління та його заступником Сергієм Калістратовичем Черняком; Миколою Павловичем Сало — начальником Полтавського аптекоуправління; Олександром Григоровичем Омельченком — начальником Харківського аптекоуправління та його заступником Людмилою Василівною Бондаревою; Борисом Олександровичем Зоріним — начальником Івано-Франківського аптекоуправління.

Окремо хочу згадати мої дружні взаємини з працівниками Дніпропетровського аптекоуправління — заступником начальника Григорієм Михайловичем Цілюриком, Яковом Остаповичем Лев’юком — начальником оргфармвідділу, Віктором Федоровичем Чорнобаєм — начальником ревізійного відділу — наша дружба триває й донині: він постійно цікавиться моїм здоров’ям, морально підтримує, за можливості зустрічаємося в Києві. Підтримуємо добрі, зацікавлені стосунки із заступником начальника Дніпропетровського аптекоуправління Людмилою Борисівною Мамонтовою. Називаючи ці славні імена, хочу зазначити, що практично з усіма керівниками аптекоуправлінь у мене склалися шанобливі взаємини, вони всі для мене дорогі, з ними пов’язані приємні факти службових і просто людських стосунків. Зберігаю їх у своїй пам’яті та серці як надзвичайно цінні надбання людського спілкування.

В Головному аптечному управлінні мене навчили працювати, я навчався спілкуванню з людьми, я сповна відчув шанобливе ставлення до себе, і нарешті я став поважним працівником і фахівцем фармацевтичної справи. У цей важливий період мого становлення я створив сім’ю. У Луцьку познайомився з майбутньою дружиною, дуже красивою молодою дівчиною, і 06.06.1965 р. ми одружилися.

Вдячний своїм однокурсникам: Анатолію Ходаковському, Саші Пастушенку, Миколі Кудрі, що приїхали зі Львова на весілля, яке відбулося в Луцьку, в будинку, де жила сім’я моєї дружини. На весіллі був і мій товариш Саша Дідковський з дружиною, він після закінчення вищого навчального закладу вже практикував в обласній психлікарні селища Олика, що під Луцьком. Прийшли мене привітати і Соня Грицуняк та Майя Шебелист, мої однокурсниці, які вже працювали в аптеках Луцька.

З дружиною мені дуже пощастило, в усіх аспектах: і красива, і розумна, і тямуща. За роки подружнього життя так один до одного призвичаїлися, що окремо не уявляємо подальшого життя. Народили донечку Оксаночку, вона підросла, стала гарною, з карими очима дівчинкою, з косами, а згодом і красунею. На «відмінно» закінчила середню школу і Київський медичний інститут імені О.О. Богомольця. Вона народила також одну донечку — Аню — нашу красуню, нашу надію.

Із вдячністю згадуючи період роботи в Головному аптечному управлінні, було б несправедливо не згадати, що вже через рік після мого одруження саме в управлінні ми з дружиною отримали 2-кімнатну квартиру, що на житловому масиві Нивки. Щоправда, щоб отримати 2-кімнатну квартиру, мені довелося йти на прийом до заступника голови Київського міськвиконкому Маршала і отримувати на це дозвіл, бо ми були молодою сім’єю і очікували на народження донечки.

Маршал приймав людей в один із днів. Уже о шостій годині люди займали до нього чергу. Я приїхав, і хоч і був останнім у черзі, але встиг потрапити до нього на прийом. Це був красивий, високий чоловік, з білим «їжаком» сивого волосся на голові, ну чистий американський сенатор. Повік вдячний цій людині. Згодом ми переїхали в більшу і ближчу до центра міста квартиру на вул. Білоруській.

Настав новий час, склалася нова ситуація. Змінилося керівництво вже в реорганізованому Головному аптечному управлінні, воно вже називалось Українське об’єднання «Укрфармація». Генеральним директором об’єднання було призначено Олега Івановича Клімова, що до цього обіймав посаду завідувача республіканською аптечною базою в Борисполі під Києвом.

Олег Іванович — енергійна особистість, мав амбітні плани на майбутнє та, на жаль, у нього не вийшло, бо йому не дали можливості далі працювати на цій посаді. Мене було призначено виконувачем обов’язки керівника об’єднання «Укрфармація». Міністром охорони здоров’я України став Євген Короленко, професіонал, клініцист — він довгий час працював головним лікарем Запорізької обласної клінічної лікарні. Є. Короленко мав спокійний, виважений характер. У нас із ним склалися добрі ділові стосунки. Та в Києві людині з регіону без достатньої політичної підтримки працювати нелегко. Я бачив, як йому не давали розкрити свій потенціал.

Працівники «Укрбіопрому», яких підтримував їхній колишній шеф Юрій Спіженко, що очолив Комітет з охорони здоров’я у Верховній Раді, майже кожного дня перетягували на себе функції Головного аптечного управління, хоча мали займатися зовсім іншими питаннями. Нас, тобто «Укрфармацію», не було кому захистити. Думаю, що новий міністр охорони здоров’я Є. Короленко це розумів. Одного разу він запропонував мені разом піти на прийом до заступника прем’єр-міністра Івана Кураса, що відповідав в Уряді за гуманітарну сферу, щоб його поінформувати про нашу роботу і нагадати про себе.

Скажу, що прийом пройшов прекрасно, сам І. Курас був чудовою, морально чистою особистістю. Та особливо він не міг нам допомогти у вирішенні проблем, бо йому цього ніхто не дозволив би.

З огляду на це, я прийняв рішення звільнитися з посади в.о. генерального директора «Укрфармація», хоча міністр Є. Короленко просив мене залишитися. Та я не бачив перспектив з огляду на ситуацію, що складалася.

Як не складно було залишити Головне аптечне управління, яке переформувалося в об’єднання «Укрфармація», де я виріс, зустрів прекрасних людей і великих професіоналів, за що я вдячний, та справедливим є й те, що життя не стоїть на місці і намічений долею шлях людина повинна пройти.

У цей період глава новоствореного Представництва угорського заводу «Гедеон Ріхтер» Михайло Лукович Сятиня неодноразово запрошував мене перейти працювати в представництво. Безумовно, я довгий час не міг прийняти рішення, але все ж таки на початку 1995 р. подав заяву і звільнився.

Наступний етап життя теж був прекрасним, цікавим, насиченим зустрічами з людьми.