Розділ 3. Моя сім’я (5001601182) Розділ

З великою теплотою згадую всіх членів нашої великої сім’ї, де я народився. Нас було 10 осіб, дідусь і бабуся з боку батька: Улян Гнатович і Єфросинія Степанівна. Батько — Олександр Улянович (09.01.1912 — 20.04.1986.). Мама — Антоніна Іванівна — дівоче прізвище Круліковська (10.04.1913 — 24.02.1997). Мої сестри: Люба (1932–2013), Надія (1937–2016), брати: Сергій (1934–1999), Женя — 1944 року народження, полковник Радянської армії, проживає в Росії, в Петрозаводську, Василь — лікар (1946 року народження — 25.01.2020 р. відійшов у вічність).

Після закінчення початкової школи, за ініціативою моєї мами і з огляду на те, що дівчинка добре вчилася, сестру Любу віддали вчитися в районний центр — Олександрію, де вона на відмінно закінчила 7 класів. Після цього вступила до Костопільського педагогічного училища і отримала диплом вчителя початкових класів. Спочатку Люба працювала в Кам’яногірській семирічній школі та кожного дня долала пішки від Глажевої до Кам’яної Гори близько 5 км. Згодом Люба перейшла працювати вчителем в Глажевську початкову школу, з посади якої і вийшла на пенсію.

З моєї точки зору, моя сестра щорічно здійснювала професійний подвиг. Вона рік за роком навчала читати, навіть розумово відсталих дітей. Любила свою роботу, постійно підвищувала свої професійні знання, оскільки крім посади вчителя ще й виконувала функції завідувача — все обійстя школи знаходилося в зразковому порядку.

Люба вийшла заміж за Івана Вакуліна, вони побудували будинок в с. Глажева, створили прекрасну сильну сім’ю, мали 2 синів: Анатолія і Ігоря. У селі дуже їх поважали: Любу, сестру, за відданість роботі, любов до дітей, професійність, Івана Карповича Вакуліна — за розсудливість, порядність, справедливість, доброзичливість до людей. Вони вже відійшли у вічність.

Іван — чоловік моєї сестри був для мене як рідний брат і друг, я дуже любив його за щирість і доброту. Маючи 7 класів освіти, він буквально з відходів зібрав тракторець, який служив його сім’ї та родичам. Він — учасник Другої світової війни та бойових дій.

Іван Карпович був професійним водієм, він працював в Берестовецькому кам’яному кар’єрі. Коли минав строк експлуатації його автомашини, він приїздив на ній у Київ і здавав на ремонт, на авторемонтний завод.

Яскрава пам’ять залишилася в мене про цікаву подію. Після закінчення мною 9 класів Іван Карпович запропонував мені поїхати з ним у Київ, куди в черговий раз він «відганяв» автомашину на ремонт. Я добре запам’ятав дорогу до Києва. Зараз це траса державного значення, розширена, одна з кращих в країні. У той час це була вузька шосейна дорога з одностороннім рухом, по всій дорозі прямо на шосе колгоспники підсушували зібране зерно, щоб здати державі. Київ для мене — це була казка: красиві висотні будинки, доброзичливі люди, скрізь продавали газ-воду за 1 коп. Я відвідав виставу в цирку. Незабутня поїздка. Я вдячний за неї Івану Карповичу.

Високо несуть честь цієї сім’ї сини — Анатолій і Ігор. Ігор Вакулін довгий час працював в системі Міністерства надзвичайних ситуацій, досяг значних кар’єрних успіхів — полковник, брав участь у гасінні пожежі на Чорнобильській АЕС, за що має урядові нагороди. Ігор успадкував від мого батька Олександра Уляновича любов до бджільництва. Він успішний пасічник, створив прекрасну сім’ю, виростив з дружиною Анею 2 доньок-красунь, має 2 онуків: хлопчика і дівчинку, дуже гостинний, як і його батьки — господар: забезпечує всіх родичів якісним медом, реконструював батьківський будинок. Дай, Боже, йому здоров’я!

Заслуговує на добрі слова моя друга сестра Надя. Надя закінчила культосвітній технікум, упродовж довгих років була завідувачем бібліотеки, депутатом сільської ради, мала дуже великий авторитет серед односельців, до неї йшли за порадою, її слухали. Та найголовнішими її якостями були доброта до людей, бажання допомогти всім, хто цього потребував, її розум освітлював всю нашу велику родину — зараз її нам так не вистачає. Крім того, вона була надзвичайно талановитою господинею.

Люба і Надя були великими чистюлями. У них в будинках завжди був ідеальний порядок і чистота. Люба і Надя були високодуховними людьми, вірили в Бога. Мені дуже не вистачає моїх добрих, розумних сестер. Просто неможливо передати мій біль.

Люба і Надя були помічницями мами, вони все робили, щоб полегшити її працю, доглядали нас, плели для нас, менших, одяг. І що дуже важливо, вони доглядали маму в старості, коли вона вже не мала сили. Спочатку Надя тричі на день приносила їсти мамі, а згодом сестра Люба забрала її до свого дому, де мамі виділили кімнату, доглядали її і провели в останню путь.

Діти з великою повагою ставилися до старших членів сім’ї: дідуся і бабусі, батька і мами. У сім’ї панувала демократична атмосфера у стосунках між усіма членами родини.

У сім’ї всі мали свої обов’язки. Батьки працювали в колгоспі з ранку до вечора. Крім щоденної роботи, батьки все робили, щоб діти не голодували. Батько завів пасіку і успішно її розвивав. Це дуже допомагало. Крім цього, він виправляв овчини для пошиття кожухів, і це потрібно було робити практично в підпіллі, бо фінінспектор, мабуть, за доносом періодично приходив і шукав цю «крамолу».

Крім того, батько був чоботарем: міг виправити шкурки тварин, виготовити з них шкіру та пошити чоботи для всіх дітей. Різні уповноважені з району дивувалися, що діти взуті в прекрасне взуття, а де ж його можна придбати?

З усіх фотографій, що залишилися з молодості мого батька, видно, що це була красива, акуратно й модно одягнута людина, пропорційно складена, з гарним обличчям, привабливими товстуватими губами, якими і нагородив своїх нащадків. Батько, як його називали, Сашка, мав дуже великий авторитет серед членів нашої родини та односельчан.

Він допомагав вдовам своїх однолітків, що не повернулися з війни: віддавав одяг для їхніх дітей, шив і ремонтував для них взуття, давав різні продукти. Був високодуховною людиною.

Окремо хочу сказати добрі й теплі слова про мою маму Антоніну Іванівну. Я зараз з висоти прожитих років і життєвого досвіду розумію, яка була надзвичайно важка в неї доля.

Потрібно було приготувати їсти на всю велику сім’ю, зібрати їсти для дітей, які мали йти в ліс збирати чорниці, щоб її продати, нагодувати всіх нас в сім’ї, а далі бігти на колгоспну роботу. І це з дня у день. Щоб забезпечити все, мама в той період вже о четвертій ранку була в «процесі», бо найперше потрібно було подоїти корову. До речі, в нас періодично тримали 2 корови, але владі дуже це не подобалося і про це нагадували, і не тільки дорікали, але й грабували.

Моя мама.

Я хочу, щоб усі слова про маму були щирими і правдивими. Таким чином я зможу передати свою любов до моєї мами, Антоніни Іванівни.

Моя мама — найкраща, але більшість моїх читачів скажуть те ж саме про свою маму і це буде правдою. Я ж хочу зазначити, що мої слова про маму будуть наповнені моєю особливою енергетикою, енергетикою любові, вдячності за те, що народила, за те, що виростила, і що упродовж довгих років наставляла й підтримувала. І ця енергетика моїх слів, безумовно, є індивідуальною. Мама народила 6 дітей: Любу, Сергія, Надю, мене, Женю і Василя. Я до кінця не можу уявити, скільки потрібно було сил, енергії, бажання підняти стільки дітей, а головне — любити їх.

Мама завжди підкреслювала, що вона любить всіх дітей однаково, на всіх у неї вистачало сил і любові.

Звичайно, їй допомагала наша бабуся Єфросинія, але ж допомагати можна тоді, коли хтось виконує основну роботу.

Мама мала спокійний, урівноважений характер, вміла терпіти і переносити всю важкість долі. Ніколи нікому не скаржилася. Була від природи дуже охайною. Білизна для всіх членів сім’ї, рушники — все завжди було чистим, і це, не зважаючи на те, що навіть господарське мило було в дефіциті.

Мама Антоніна Іванівна і батько Олександр Улянович були людьми порядними, високоморальними. Їх вчинки ніколи не відходили від цих постулатів моралі: порядності, чесності. Цьому навчали і нас, дітей.

У мами було особливе ставлення до наших сестер — вона всьому їх навчала по господарству і по дому, зокрема, вишивати, прибирати, готувати їжу і т.ін.

Мама мала високий авторитет серед своїх братів, сестер і односельчан. Про це свідчить їх звертання до неї за порадами і просто так, поділитися новинами чи поговорити, коли випадав вільний час.

Мама від природи була надзвичайно м’якою людиною. Коли нам, членам сім’ї, необхідно було виконати якусь тяжку фізичну роботу, вона завжди вигадувала один із полегшених варіантів. Мама надзвичайно цінувала навчання, освіту і наставляла нас, дітей, на навчання.

Усе життя мама переживала за брата Сергія, який тяжко фізично працював, не отримавши спеціальної освіти.

Завдяки мамі в нашій сім’ї, в домі зберігалася спокійна, доброзичлива атмосфера у відносинах.

Усі ці прекрасні людські якості діти вбирали в себе і, очевидно, впроваджували у своїх сім’ях.

Я особисто в якихось особливих сімейних стосунках згадую маму, її доброзичливість, і це мене відразу ж стримує від неправильних кроків, заспокоює і не дає «заводитися».

І ще про одну рису моєї мами. Народити і виростити четверо синів — це значить мати чотири невістки. Так-от, мама до всіх невісток ставилася доброзичливо, з повагою, ніколи ні про одну з них не сказала поганого слова. Приймала всіх у свою сім’ю, як рідних. Така ж повага і ставлення були у неї до зятів — чоловіків її доньок, Люби і Наді.

Згодом всі з великої сім’ї, як птахи, розлетілися, створили сім’ї, і мама певний час проживала одна у великій хаті. Мої сестри, Люба і Надя, все зробили, щоб мама була доглянута, не голодувала. Коли здоров’я мами погіршилося, сестра Люба забрала її у свою сім’ю, у свій дім, звідки ми її провели в останню земну путь.

Я вдячний своїм сестрам, Любі і Наді, за те, що вони до останніх днів доглядали нашу маму. Я ніби переклав на них всю цю непросту роботу. Часто про це згадую і в мене є докори совісті. Та нехай за це мене простять моя матінка і мої сестри.

По суті, наші батьки здійснили життєвий і трудовий подвиг — виростили шестеро дітей — свідомих громадян країни, працьовитих, чесних і порядних людей.

Мама була особливою: мудрою людиною, м’якою в житті і у ставленні до нас, дітей. Ось пам’ятаю, цілу ніч ми з однолітками гуляли селом, співали і приходили до дому десь під ранок. Здається, тільки-но заснув, і батько кличе вставати, допомогти з конем «огортати» картоплю. А встати неможливо, ну неможливо. Приходить мама і так ласкаво просить: «Сину, вставай, вставай, синочку». І це лагідне слово від мами піднімає мене і я біжу допомагати батькові.

Потрібно зазначити, що батькам у всьому допомагали дідусь і бабуся, вони нас, дітей, любили.

Ось, наприклад, що згадувала моя мама про бабусю. Одного дня вона купала одну з дівчаток — Надю і поряд не було чистої пелюшки, щоб витерти і загорнути дитину, тоді бабуся знімає з голови чисту білу хустину і загортає в неї дівчинку.

А далі й Надя згадує про бабусю Єфросинію як про захисницю. Поряд з нами знаходилося глинище, з якого добували глину. Надя із пустощів побігала по щойно виготовленій із сирої глини цеглі. Звичайно, власниця цегли прийшла до батьків — посваритися за шкоду, але бабуся Єфросинія захистила нашу сестру під приводом того, що нічого особливого не відбулося, дитині ж потрібно десь побігати, та й сама цегла збереглася, тож нічого страшного.

Дідусь Улян Гнатович з об’єктивних міркувань перейшов жити до молодшого сина і брата мого батька, Михайла, — на залізничну станцію «Любомирськ». Він довгий час працював мельником, а в нічний час сторожем на лісопильні (тартаку), які, до речі, були поруч з будинком його молодшого сина Михайла.

Ця робота нашого любого дідуся в подальшому зіграла надзвичайно важливу роль після того, як влітку 1952 р. у жнива через пустощі сусідських дітей Макаревичів згоріло 8 хат, у тому числі і наша. Сусідські діти знайшли бойову ракету і запалили її в сараї, щоб старші не бачили. І ось дідусь Улян Гнатович допоміг батькові побудувати новий будинок на старому місці. Військові з Тучинського полігону, що пиляли деревину, змогли виділити якусь частку пиломатеріалів для нашого будинку. За декілька місяців всі діти нашої сім’ї вже зібралися, і хоч і в одній кімнаті, але вже в своїй хаті зимували. Ми, діти, ще не були дорослими, тож тягар з побудовою ліг на плечі батька. Він згадував, як надзвичайно важко було повантажити на спеціально підготовленого воза дуб майже 12-метрової довжини, який було зрізано для підвалин будинку, і його потрібно було з лісу перевезти до місця будівництва, Батько розповідав: «Ну, здається, хоч пальцем хтось підтримав би — і допоміг. Та доводилося самому. Бо не візьме ж із собою в ліс неповнолітніх?»

Батько розповідав, що об’їждчик — працівник лісового управління зустрів його в лісі і почав щось виговорювати, та скінчилося тим, що він сам допоміг повантажити цей дуб для підвалин будинку. Слід зазначити, що більшість людей намагалися допомогти, ну хоча б морально підтримати батьків у цей складний час, бо попереду була зима і велику сім’ю потрібно було десь розмістити.

Ми, діти, жили в будинку маминих батьків — Круліковських. Я особисто жив і спав у сараї, на сіні. Особливих незручностей не відчував, бо це було дитинство, а попереду була надія, що будинок скоро побудують.

У цей період ми, вся родина, пережила ще одну біду. Наша бабуся пересувалася за допомогою милиці. Під час пожежі вона кинулася рятувати курчаток, що залишилися в прибудованій будівлі, але коли вийшла з будинку, то горіла й сусідня хата. Це вже був вогняний коридор, бабця сильно обгоріла. Опіків на тілі було дуже багато, в Олександрівській районній лікарні не було відповідних ліків. Наша мама топила гусячий жир, цим рятували бабцю, та це, звичайно, не могло допомогти. І бабуся Єфросинія через деякий час у лікарні померла. Переказували, що бабуся перед відходом у вічність кричала від болю і кликала свого сина — мого батька: «Сашка, Сашка». Та не могла бути почутою. Ось такі життєві історії.

Дідусь Улян Гнатович, батько мого батька. Трохи вище середнього зросту і навіть у літньому віці стрункий, з прекрасним обличчям, голубими очима, надзвичайно доброзичливий до членів сім’ї та до всіх навколишніх людей. Я особисто не бачив, щоб він на кого-небудь злився.

У дитячому віці він зі своїми братами, Мусієм, Юхимом і Йосипом, та сестрою Химою, залишилися круглими сиротами, поневірялися серед чужих людей. Проте всі виросли, створили свої сім’ї. Наш дідусь Улян завдяки своїй невтомній праці побудував дім, купив землю, молотарку з механічним приводом. Щоб вона запрацювала, потрібно було запрягати коня, який по колу рухав механізм, а через спеціальну механічну систему заводилася і працювала молотарка. Крім молотарки, була і ручна віялка. Завдяки їй відчищали чисте зерно від полови. Дідусь Улян все міг зробити по господарству своїми руками, ну буквально все. Не міг сидіти без діла, весь час був у русі. Прожив 97 років. У період, коли я був студентом Львівського медінституту, і приїздив на канікули, то не міг з ним зрівнятись, коли ми косили траву, заготовляли сіно на зиму, хоча дідусь був уже літнього віку. Він був першокласним теслею та майстром на всі руки. Дідусь був учасником Першої Світової війни, вмів грати на кларнеті і хотів нас навчити.

І ще декілька слів про дідуся. Він був неперевершеним мисливцем, у нього була двоствольна гвинтівка. Звірини у лісі після війни багато розвелося, тож часто наша вся сім’я була забезпечена дичиною. Взагалі, завдяки дідусю Уляну, ми практично не голодували. Наш батько ж знаходився на війні, повернувся вже весною 1945 р.

На добрі слова заслуговують інший наш дідусь, з маминого боку, Іван Дем’янович Круліковський та його дружина Ганна. Вони завжди допомагали нам, коли батько був на фронті. За доброзичливість і справедливість до людей дідуся Круліковського односельчани називали святим. Він був секретарем сільського голови.

Вони з дружиною народили 8 дітей: Антоніну — нашу маму, Віру, Клавдію, Ніну, Раїсу, Володимира, Арсенія, Сашка.

Зараз уже нікого немає з цих людей: наших тіток та дядьків.

Слід зупинитися на деяких фактах, які не можуть не хвилювати і не обурювати через несправедливість влади та й самої долі.

Радянська влада, що прийшла в Західну Україну 17 вересня 1939 р., арештувала Арсенія, юного брата моєї мами, за те, що він був членом «Просвіти». Посадили у в’язницю в Дубно. Коли німці наступали, арештованих, зовсім безвинних людей, виводили у двір тюрми і розстрілювали.

Другого брата мами — Сашу — після приходу німців мобілізували для вивезення на роботу в Німеччину. Разом з іншими вони якось пробили у вагоні, у «телятнику», дірку і вискакували на повному ходу потяга. Проте невдало, він впав і розбився.

Ось так тоталітарні режими згубили життя красивих, здорових, ні в чому не винних молодих людей у розквіті сил.

Не можу не згадати про яскраву особистість брата мого дідуся по матері — Василя Дем’яновича, у селі його називали Василько. Це був, так би мовити, наш двоюрідний дід. Він був високий, під два метри чоловік, з сивим чубом, підстрижений під «їжачка», з красивим обличчям. Разом зі своєю дружиною вони в молоді роки поїхали на заробітки до Аргентини. Дід Василь був столяром високого класу. Вони заробили гроші, приїхали в рідне село Глажеву, побудували гарний будинок, покритий оцинкованою бляхою, народили двох діток, десь на території близько 0,5 га посадили вишні і морелі, які на піску щорічно приносили плоди.

Їхній син Сергій, мамин двоюрідний брат, вчився в гімназії, подавав великі надії, бо був від природи інтелектуалом. У 1939 р., коли Польща розпалася і прийшла радянська влада, як у селі говорили «перші совєти», розпочалися необґрунтовані репресії. Сергія репресували тільки за те, що він вчився в гімназії і був членом «Просвіти», а батьків — Василя Дем’яновича (Василька) з малолітнім сином вивезли в Казахстан. Ця маленька дитина там і померла.

Дід Василь і його дружина в поважному віці залишилися самі, повернулися в рідні краї, десь у 1960-х роках, та проживали в селищі Клевань. Дружина Василя Дем’яновича похована в с. Дядьковичі, під Рівним, там проживали її родичі. Діда Василя доглядали в сім’ї сина Івана Круліковського — Олександра. Реквізований владою їх будинок використовували як школу, а згодом як медпункт. Мене завжди вражало, що односельці користувалися цією «дармовщиною» і ніколи не згадували господарів дому. Так влада виховувала у людей черствість і байдужість разом з несправедливістю.

Мої сестри.

Згадуючи моїх сестер, Любу і Надю, я хочу засвідчити свою вдячність їм за ту любов, яку вони давали нам.

Люба, найстарша дитина в сім’ї, вирізнялася стрункою статурою, Надя була трохи нижчого зросту, проте обидві були з привабливими обличчями, красунями, розумними, розважливими. Обидві створили прекрасні сім’ї. Люба вийшла за Івана Карповича Вакуліна, Надя — за Григорія Феодосійовича Веремчука. Обидва хлопці — із поважних сімейств, великі трудівники, спільними зусиллями вони побудували будинки.

Іван Карпович був дуже відповідальною людиною. Під його опікою залишилися ще двоє молодих братів, Володя і Георгій. Підтримка брата допомогла їм створити свої сім’ї, народити дітей, мати онуків. На жаль, вони вже пішли у вічність.

Іван Карпович Вакулін мав широку, гостинну натуру, надзвичайно любив гостей, і особливе пригощання було для мене і моєї сім’ї, коли я приїздив у відпустку в рідне село.

Цю любов до нас складно передати словами. Це можна було лише відчувати. Наді — завжди поміркованій — можна було довірити всі проблеми, отримати поради, які йшли від її великого аналітичного інтелекту, доброї енергетики до нас, її братів. Люба залишила двох синів, Анатолія і Ігоря, Надя — Валерія, які родичаються з моєю сім’єю, є для нас підтримкою і опорою.

У наших племінників є прекрасні сім’ї, вони народили дітей і несуть далі генетичний код нашого роду.

Про моїх братів.

Найстарший брат Сергій — сильний, добрий, після закінчення 7 класів мусив піти на фізично тяжкі роботи — валити ліс, бо потрібні були хоч якісь гроші для утримання нашої великої сім’ї. У колгоспі, де працювали батьки, грошей не платили. На жаль, він на цих роботах захворів і переніс тяжку операцію — трепанацію черепа (розпочався запальний процес внаслідок того, що він застудив вухо). На жаль, і в подальшому працював на фізично тяжких роботах, де часто не дотримувалися норми щодо охорони праці. Так, на останній роботі він працював на Костопільському домобудівному комбінаті, в цеху, де в спеціальних висотних металічних печах варили клей з різними хімікатами для виготовлення меблів. Очевидно, що технологія ця була застаріла, бо іноді цей процес «варіння» чомусь переривався і необхідно було, щоб клейка маса не застигла, бо тоді її звідти не дістати. Тоді людина ще в зовсім не охолоджену цю піч мусила заходити і вибивати вручну застиглу масу. І ось, мого брата Сергія примусили лізти в таку піч. Його здоров’я було підірване, і вже через декілька років він у віці 61 року помер. Донька Наталя стала провізором. Працює в м. Рівне на відповідальній роботі.

Скажу, що брат Сергій у віці 18–19 років мав надзвичайну силу, міг легко підняти вгору людину на велосипеді. І ще скажу, що Сергій за натурою був дуже м’яким у ставленні до людей.

Брат Женя після закінчення середньої школи вступив до вищого загальновійськового училища, що в м. Комсомольськ-на-Амурі. І все його життя було пов’язане з Радянською Армією: на Сахаліні, в Німецькій демократичній республіці. Коли в нього була відпустка, він дорогою до батьків заїжджав до нас, у Київ, гуляв з маленькою тоді нашою донечкою Оксаною. Ми його привітно приймали. Уже під час служби в Німеччині він багато всяких дитячих речей передав для нашої донечки через своїх колег, які служили разом і приїжджали у відпустку в Київ до своїх батьків.

Згодом Женя закінчив Військову академію імені М.В. Фрунзе в Москві і його колишній командир по службі запросив викладати на військовій кафедрі в університеті м. Петрозаводськ. Мої знайомі, що були у цьому місті, розповідали, що це глушина на околиці Російської імперії. Женя, вже одружившись, ще довгі роки працював на військовій кафедрі, звідти пішов на пенсію і зараз проживає в м. Петрозаводськ. З дружиною Лідою, яка родом з Рязані, вони народили доньку Лєночку, а у неї народилася донька Мар’яна. Життя склалося так, що Лєночка розлучилася з чоловіком і вдруге вийшла заміж за фіна, переїхала до Фінляндії, де живе і працює. Розповідали, що Мар’яночка легко освоїла фінську мову, гарно навчається в школі, її добре сприйняли батьки вітчима. Раніше, коли Женя був молодим, він намагався побувати на рідній землі, в Глажевій. Розповідав батькам, що митниця з українського боку створювала різні перешкоди, зневажливо ставилася і т.ін.

Далі моя розповідь про брата Василя. Вася народився 13 грудня 1946 р. після повернення нашого батька з Червоної Армії після закінчення Другої світової війни.

Закінчивши Львівський державний медичний інститут (нині — Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького), все життя пропрацював в Рокитнянській центральній лікарні Рівненської обл. спочатку анестезіологом, а згодом — на апараті ультразвукової діагностики.

Ще в моєму серці не загоїлася рана у зв’язку з втратою нашого любого брата. Він помер 25 січня 2020 р.

Вася був красивий, стрункий, білявий, з красивим обличчям, надзвичайно доброї вдачі, з характером нашої мами. Наші батьки і всі члени сім’ї дуже любили Василя за його прекрасні людські якості, просто за те, що він син і брат. З дружиною Людою з відомої в районі сім’ї Хохич вони народили доньку. Її назвали так, як і нашу донечку, — Оксаною. Оксана вже доросла, має двох синів: Тараса і Дмитра. Тарас уже також закінчив вищий педагогічний навчальний заклад, а Дмитрик ще вчиться в школі.

Оксана, моя племінниця, викладає психологію в школі-інтернаті. Красива, добра, схожа на свого тата і маму та і на нашу родину.

Тепер про себе. Писати про себе, про щось позитивне не в моєму характері. А все негативне не дозволяє статус батька, дідуся, чоловіка. Бо моїм нащадкам це не сподобається.

Усе ж таки хочу, щоб це була моя сповідь перед моїми однолітками, перед пам’яттю моїх батьків, братів і сестер.

Згідно зі Свідоцтвом про народження я народився 10 вересня 1941 р.

Чи це буде цікаво моїм нащадкам, моїм друзям? Не знаю.

У дитячі роки я пас корів, як і інші діти. Корови паслися і особливої уваги не потребували. Від того, що було нудно, нічого робити, ми таємно разом з друзями курили папіроси. Досить було взяти свіже яйце, занести в сільський магазин і за нього давали пачку папірос «Ракета». З друзями ми накурювалися аж до нудоти та запаморочення. Одного разу мене спіймала моя сестра Надя, знайшла тютюн в кишенях штанів і ніби вела до батьків, але пожаліла мене і не розповіла їм.

З друзями влітку купалися в ставку.

З моїми братами ми вели активне життя. Заготовляли фрукти в покинутих садах польської колонії і з дерев, що росли в полях.

З 1 вересня ми ходили пішки на відстань десь близько 5 км в Кам’яну Гору — у школу, де була семирічка. Ніхто і поняття не мав про якийсь учнівський автобус, який довозив би дітей до школи.

Коли весною річка Кримка розливалася, всі діти з Глажевої сиділи вдома, до школи не могли дістатися. Вночі розлита вода замерзала і можна було по льоду проповзти на інший берег і потрапити до школи. Мені такі пригоди подобалися, і я іноді сам пробирався до школи в Кам’яну Гору.

Після закінчення семирічної школи я подав заяву на навчання в середню школу в райцентрі Олександрія, куди мене й прийняли.

Спочатку я жив у сім’ї брата мого батька Мішки в Любомирці і кожного ранку йшов до школи в Олександрію. А це відстані понад 4 км. Деякий час з ініціативи одного хлопця, в якого був спеціальний ключ від дверей вагонів, ми приходили на залізничну зупинку «Олександрія», де потяг зупинявся на декілька хвилин, сідали на підніжку зі зворотного боку вагону, таким чином вагоновожатий не міг нас побачити, і ми за 5–7 хв добиралися до станції «Любомирськ». Це був кайф, це було трохи небезпечно і іноді, відкривши ключем двері вагона, ми заходили в тамбур. Довгий час нас не помічали, і ми так самочинно використовували потяг.

У 8-му класі нам, дітям з навколишніх сіл, що вчилися в школі, запропонували перейти жити в гуртожиток, що знаходився в центрі селища Олександрія.

Була відмінена плата за навчання. До цього часу батьки сплачували за навчання десь 15 рублів за чверть навчального року. Більше того, спеціально найнята куховарка готувала обіди для дітей, що жили в гуртожитку.

Навчання в Олександрійській школі у мене пов’язане тільки з гарними спогадами про прекрасних вчителів: з математики — Оленою Феофанівною, її чоловіком, вчителем історії — Іваном Павловичем (з красивими хвилястими кучерями), фізруком — М.Н. Остаповичем та ін.

Деякий час викладала російську мову та літературу в старших класах Галина Чижик. Її уроки були емоційно напруженими, вона все робила, щоб кожен учень відчував енергетику її посилу до нас.

Особливі теплі слова мої про класного керівника у 8–9-х класах — Раїсу Іванівну Мельникову. Вона по-материнськи, з любов’ю ставилася до кожного з нас, учнів. Пам’ятаю, коли після екскурсії на Здолбунівський механічний завод я захворів на запалення легень і лежав деякий час у районній лікарні, вона мене відвідувала, а потім у гуртожиток, де я проживав, приносила якісь делікатеси, турбувалася про моє харчування, давала поради, слідкувала за тим, щоб під час ходьби рівно тримав поставу. Це дійсно була материнська опіка, я безмежно вдячний цій людині. Завдяки їй я поліпшив своє здоров’я.

Згодом Р.І. Мельникова проживала з мамою в Дубно, я намагався її відшукати, проте марно.

Запам’яталися мої однокласники: відмінники навчання Дарія Данилюк, Ніна Смоляр, Галина Козловська, Анатолій Доля та інші, зокрема, Матвійчук — наш «математик», яким пишалися вчителі.

Теплі спогади збереглися про директора Олександрійської школи, де я навчався, — Сергія Адамовича Прокопчука. Він викладав російську мову та літературу. Матеріал, що він розповідав, був цікавим і дійсно повчальним. Він все робив, щоб утримувати приміщення школи в належному порядку, щоб учням було комфортно.

Швидко промайнуло 3 роки, і я вже з атестатом зрілості повернувся в рідне село. З часом мені запропонували завідувати бібліотекою в с. Глажева, а згодом мене обрали секретарем комсомольської організації колгоспу, що об’єднував такі села: Мащу, Кам’яну Гору, Новий Берестовець, Глажеву, Соломку.

Зараз по-різному ставляться до комсомолу, зокрема, до тих, хто був комсомольцем.

Особливо великих справ ми, комсомольці, не здійснили, проте дещо корисне зробили. Наприклад, на обійсті, де була хата Шкроботів — це в центрі села — ми розбили сквер: накопали в лісі дерев і висадили в цьому сквері. Організували збір у листопаді качанів кукурудзи в урочищі Накоти, біля с. Соломка, яку колгоспники не встигли вчасно зібрати. Допомагали в посівну — під час посіву ярих культур.

Та слід визнати, що за деякі наші комсомольські заходи зараз може бути соромно. Наприклад, саме на Пасху ми організували танці молоді. Це було неправильно, бо односельці святкували цей день, а танці вважали гріхом.

Взагалі наші можливості були невеликими. У нас не було музичних інструментів. Лише один із комсомольців трохи навчився грати на баяні. Потрібно визнати, що мало було ідей. Життя було трохи сірим. Трохи барв у наші будні внесла поява агрономші Наді. Вона була іншою, ніж наші сільські дівчата: мала красиву, трохи смагляву, схожу на стиглий персик шкіру обличчя, у неї була красива статура.

Мені здається, що багато з моїх однолітків могли закохатися в цю чарівну дівчину. Але всі ловили, так би мовити, «гав». Приїхав однокурсник агрономші по технікуму, одружився з нею і забрав із собою.

Я з вдячністю згадую сім’ю Головкіних, що жили навпроти будинку моєї сестри Люби, особливо про В’ячеслава Головкіна, який у той період уже вступив на І курс фармфакультету Львівського державного медінституту. Голова сім’ї, старший Головкін, приїхав у наше село і працював на посаді ветеринарного лікаря. Мама — Олександра Іванівна — була кравчинею. Крім В’ячеслава у сім’ї було ще двоє синів — Алік, що служив на Далекому Сході на флоті, там одружився і оселився. З ним і з його дружиною ми зустрічалися в с. Городище, куди згодом переїхала сім’я Головкіних. У сім’ї ще був молодший син Юра, який переїхав до м. Рівне, одружився і створив сім’ю.

Усі члени сім’ї Головкіних зробили дуже багато для моїх односельчан. Перш за все, голова сім’ї Олександр Олександрович Головкін лікував не тільки колгоспних корів, а що найголовніше, людей. Причому він був на цьому своєму посту, без перебільшення скажу, цілодобово. Був надзвичайно професійним. Хвороби тварин і людей дуже схожі.

Олександра Іванівна — мати цієї сім’ї, крім того, що шила односельчанам одяг, навчала дівчат кравецькій майстерності, привнесла в село культуру у стосунках, була прикладом чистоти і гігієни і навчала цьому моїх односельчан. І ще тут про одне. Вона періодично їздила в Рівне і кожного разу купувала книжок десять художньої літератури. Запоєм читала ці книги і цьому навчала своїх підопічних. Я особисто їй завдячую тим, що залучився до творчості всесвітньо відомих авторів: Еріха Марія Ремарка, Федора Михайловича Достоєвського та ін.

З В’ячеславом Головкіним я подружився. Ми на все життя лишилися добрими друзями, часто зустрічалися у ветеринарному пункті, де були запаси медикаментів його батька, він розповідав мені про фармацевтичну професію і таким чином здійснилася моя профорієнтація. Згодом я вступив на фармацевтичний факультет Львівського державного медінституту.

Про львівський період мого життя буде розповідь у наступному розділі нашої книги.

У цьому ж розділі ще хочу розповісти про брата мого батька Михайла. Усі звали його Мішка, це людина важкої долі і тернистого шляху, але це його не зламало.

Він народився в сім’ї мого дідуся Уляна Гнатовича і бабусі Єфросинії Степанівни, де крім нього було ще двоє синів — мій батько Олександр і син Степан, який помер у юному віці.

Як уже зазначалось, до 1939 р. Західна територія України належала Польщі. Дядько Мішка був призовного віку і його забрали в польську армію. Я бачив його на фото: красивий, разом з іншими красенями-хлопцями в конфедератках. Під ударом німецьких військ держави Польща не стало, багатьох польських військових німці полонили, у тому числі й брата мого батька — Михайла. Довгі роки дядько був у німецьких концтаборах, до того ж чомусь з нашивкою червоної зірки. Дядько Мішка вижив. Він іноді розповідав про знущання німців: завели в баню, дали гарячу воду, а потім раптом замість теплої давали холодну, як лід, воду. Розповідав і про інші факти знущання.

Мене вражало те, що про ті знущання німців він розповідав з іронією. Я це дуже часто згадую як приклад незламності людини, як твердість, яку не зламати і яка допомагає в нелюдських умовах вижити. Він досконало оволодів німецькою мовою, вільно нею розмовляв і можна припустити, що це врятувало його від смерті в концтаборі.

Після закінчення Другої світової війни і звільнення з концтабору дядько деякий час жив у нас вдома, а згодом він відшукав свою дружину, і вони ще народили 3 синочків. Старший син Гриша загинув, а з середнім, який створив прекрасну сім’ю, ми підтримуємо зв’язки.

Згодом дядькові Міші запропонували очолити сільське споживче товариство, де він успішно працював аж до виходу на пенсію. Проте його підірване в концтаборах здоров’я призвело до того, що ще в достатньо молодому віці він пішов у вічність.

Дядя Мішка купив невеличку хатку на станції «Любомирка», де проживав з сім’єю. Він встиг побудувати поряд зі старою хатою новий будиночок, де проживає його син Льоня. Про місце перебування наймолодшого сина нічого невідомо.

Дядя Мішка постійно допомагав моїм батькам чим тільки міг. Ми шануємо пам’ять про нього.

Частиною нашої родини є сім’я мого рідного племінника Валерія Веремчука та його доньки, нашої дорогої Надічки.

Валерій Григорович одружився з Іриною, з якою навчався в Харківському фармацевтичному інституті (зараз — Національний фармацевтичний університет). Валерій довгий час працював завідувачем аптеки № 8 м. Києва, виявився талановитим керівником, сам створив свій імідж. Його запросили в апарат аптекоуправління. Зараз він займає посаду заступника директора Комунального підприємства «Фармація» Київської міської адміністрації. Він перейняв у своєї мами, моєї сестри Наді, розум, а від батька Гриші — розсудливість і обережність.

У нас з дружиною є всі підстави пишатися Валерієм Григоровичем. Він старається опікуватися нами.

З дружиною Іриною Валерій створив чудову сім’ю. Народили дівчинку Надічку, виростили її. Вона також, як і батьки, стала провізором, закінчила в Києві Національний медичний університет імені О.О. Богомольця.

Ірина, безперечно, має прекрасні професійні якості керівника, упродовж довгих років була генеральним директором СП «Гедеон Ріхтер — Укрфарм».

Валерій — великий трудівник, як і його батько. Завдяки його старанням вони одержали квартиру на вул. Гончара, в старовинному будинку, в ремонті й відбудові якого він з колегами брав участь. Він побудував прекрасну дачу з усіма зручностями, де в літній період проживає його теща і вся сім’я.

Та найбільшим досягненням подружжя є народження донечки Надічки. До речі, донечку назвали Надією на честь мами Валерія — Надїі та на честь мами Ірини — також Надії.

Надічка вийшла заміж за красеня Сергія Щуренка, побудувала квартиру в Києві, народила Марка — надію всієї родини.

Марко дуже розвинена дитина, у 5 років уже добре плаває, ходить до дитячого садка та на різні навчальні програми.

Особливо теплі слова хочу написати про Надічку — нашу племінницю, маму Марка, дружину Сергія.

Красива і розумна, розважлива і доброзичлива, піклується про батьків і про нас.

Я особисто постійно відчуваю її родинні почуття. Коли я про неї думаю, розмовляю з нею, мені здається, що присутня моя дорога сестра Надя — бабуся Надічки, що це її частинка, її сутність: доброта, розум і розважливість.

Чоловік Надічки і батько Марка, Сергій, — успішний бізнесмен. Прекрасна пара, прекрасна сім’я. Дай, Боже, їй щасливої сімейної та життєвої дороги.

Не можу не висловити слова вдячності Надічці за те, що вона в часи карантину, спрямованого на обмеження поширення коронавірусу, виявила опіку, увагу до нас у цей час, коли пишеться ця книга.

Окремо хочу сказати добрі слова про свою власну сім’ю, про свою дружину Ольгу, донечку Оксану і внучку Аню.

З дружиною Ольгою ми побралися 06.06.1965 р. в Луцьку, тобто ми разом прожили 55 років. Мені пощастило. Якимось дивом, очевидно, це була моя доля, красуня Ольга дала згоду вийти за мене заміж. Скажу, зі свого досвіду, що сім’я — це велика відповідальність чоловіка і дружини, потрібне розуміння, що будь-які проблеми необхідно долати разом.

Я вдячний долі, що мені випало прожити довгі роки з розумною, щирою, доброзичливою дружиною Ольгою, ділити разом всі невдачі і радості. Дійсно, Ольга була завжди доброю для мене порадницею і помічницею, моїм надійним тилом.

Окремо хочу відмітити деякі прекрасні риси моєї дружини. Вона надзвичайно комунікабельна. Лише за «5 хвилин» у неї в будь-якому середовищі з’являється багато друзів, і я вважаю, що це прекрасно. Ольга, моя дружина, дуже хороша господиня, вміє готувати ну просто ресторанні страви. Хочу наголосити, що Ольга любить і має навички так званої чоловічої роботи: прибити поличку, забити цвяха, полагодити електричне світло, любить працювати різними механічними інструментами. По суті для мене це спасіння.

У 1967 р. у нас народилася донька Оксана — бажана дитина. Зараз донька Оксана зі своєю донечкою Анею проживають у далекій Флориді і приїжджають до нас кожного року. Чекаємо їх завжди.

Моя донечка Оксана і онучка Аня.

Донечка Оксана була від природи слухняною, тихою дитиною. З нашого дому зліва було видно дитсадок, а справа — середню школу № 63, яку закінчила Оксана. Оксана ніколи не любила ходити в дитсадок, хоч після закінчення 8-го класу захотіла в ньому в період канікул попрацювати.

Вчилася Оксана з 1-го до 10-го класу тільки на відмінно, так що я інколи навіть забував, у який клас вона ходить.

Незважаючи на те, що Оксана була відмінницею, в школі періодично виникали різні проблеми: то на фізкультурі впали двері і роздробили кістки на ступні, то щось у ній не сподобалося тій чи іншій вчительці.

Вчителі — такі ж люди, зі своїм характером, і він не міг не проявлятися. Ну, наприклад, вчительці з української мови не подобалося, що Оксана — українка, а дружить із євреями, називала їх жидами, але ми ж у сім’ї ніколи не виділяли, хто росіянин, хто не такий українець. І дійсно, так склалося, що всі подруги в школі в Оксани були за національністю єврейками. Дитяча дружба у вже дорослих переросла у добрі людські стосунки. Я пишаюся тим, що моя донечка Оксана не піддалася дикому антисемітизму, що, очевидно, існував поряд з нами, хоч на цьому ґрунті в Оксани були проблеми з вчителькою.

Оксана росла доброю, красивою дівчинкою: мала довгі чорні коси. Моя дружина, Ольга, любила заплітати ті коси в дві коси, одягала Оксана вишиту блузочку, і дівчинка з карими, як у мами, очима, виглядала, як картинка. Згадую, як одного разу ми всі їхали в тролейбусі і я звернувся до доньки — Оксаночка, а жінка, що поряд сиділа, і каже, це дійсно Оксаночка — україночка, кароока, з косичками, з красивим обличчям.

Ростити таку красиву дівчинку доброю, люблячою нас, батьків, було дійсно велике щастя. До того ж Оксаночка була надзвичайно привітною, доброю, щиро любила батьків і дітей, з багатьма дітьми з нашого дому дружні стосунки збереглися на все життя: Іра Бубіс і Гена Ельбойм — в Ізраїлі, Марина, Регіна — у США і т.д.

Оксана від природи була здібною дитиною, обдарованою. Ми, батьки, все робили, щоб вона навчалася музиці, плаванню, займалася спортом (теніс) і т.ін. У Шевченківському домі піонерів було багато гуртків для дітей, усе безкоштовно. Був і столичний будинок піонерів на Печерську, де з дітьми займалися високопрофесійні фахівці з різних напрямків розвитку: науки і техніки, гуманітарних наук і т.ін.

Слід визнати, що моя робота була пов’язана з відрядженням, основний тягар з виховання донечки Оксани несла моя дружина, Ольга Мусіївна, мама донечки.

Скоро пройшли шкільні роки, Оксаночка з золотою медаллю закінчила середню школу і вступила на педіатричний факультет Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця, який також закінчила з відзнакою — клінординатуру проходила в Київському інституті педіатрії і гінекології, де, безумовно, працювали високопрофесійні фахівці, завдяки чому вона прекрасно освоїла свою спеціальність. Проте стосунки у відділах між науковцями Оксані не сподобалися. Вона пройшла курси спеціалізації з дерматології і перейшла працювати в спеціалізований дерматологічний диспансер, що в Пущі Водиці. Навчалася майстерності у знаменитого українського дерматолога Бориса Тихоновича Глухенького, якого з вдячністю згадує й донині.

Настав час дорослішання. Донька вийшла заміж, народилася донечка Аня, яку ми полюбили на все життя — красива, добра дівчинка, любить маму, дідуся і бабусю.

На жаль, шлюб був невдалим і розпався. Оксана вийшла заміж вдруге і опинилася в далекому Орландо, що у штаті Флорида (США).

Аня, її донечка, переїхала в 4-річному віці до мами. Пішла в дитячий садок, все було нове і чуже, всі розмовляли англійською. Вона не могла второпати, чому її діти не розуміють. Можна тільки уявити, які це були для дитини проблеми. Проте все залишилося в минулому. Оксана захистила дисертацію, вона кандидат медичних наук, професор Коледжу з інтегральної медицини, викладає медичні дисципліни.

Аня закінчила коледж, уже працює в університеті і займається науковою дослідницькою роботою у сфері створення хімічних сполук і їх практичного використання.

Завдяки сучасним технологіям зв’язку, практично кожного дня спілкуємося з Оксаною і Анею, і це нам з дружиною допомагає жити.

Думаю про те, що в кожного своя доля і своя стежина, якою людина має пройти.

Ми з дружиною щасливі, що у нас є люблячі дітки — донька Оксана і онука Аня.

Прошу Бога, щоб оберігав їх, давав їм здоров’я і благополуччя.

Любов до них нас зігріває і дає наснагу для життя.