Розділ 2. Моя мала Батьківщина (5001601180) Розділ

Я народився і виріс в с. Глажева тодішнього Олександрійського району Рівненської обл. Звичайно, це дороге і любе для мене місце, яке мені завжди хочеться відвідати. Тут поховані мої батьки, сестри, рідні люди.

Село Глажева знаходиться в мальовничому місці, де прекрасний сосновий ліс огортає з усіх боків фантастичним зеленим дорогоцінним поясом.

Ще за часів мого дитинства недалеко від села протікало три річки.

Зелені ліси та луки навколо села до 1939 р. належали польським магнатам Любомирським, а за 7 км — залізнична станція, яка і зараз називається Любомирськ.

Усе було впорядковано. У лісах були прокопані рівчаки (канави), що сполучалися між собою, і це дозволяло зберігати необхідну для дерев вологу, а якщо вона була зайвою, то вода цими рівчаками стікала у штучно зроблені ставки. Усього було 13 ставків, де вирощували коропів. Усі ставки були між собою з’єднані. Це дозволяло регулювати в них рівень води, коли здійснювався вилов риби чи проводилися необхідні меліоративні роботи. На сотнях гектарів пасовиська, що знаходилися поряд з селом Глажева, випасалася худоба, напували її за допомогою спеціально побудованого для цих цілей водогону.

На захід від села, де проживали управителі та працівники з Польщі, які організовували роботу і догляд за всім господарством, знаходилося поселення та прекрасний сад. До речі, пізніше, навіть без догляду, він плодоносив, і жителі села користувалися дарами цього саду.

Це поселення — будинки і сад називали Майданом, у той час, до 1939 р., навіть функціонувала школа для дітей працівників. Після 1939 р. все прийшло в занепад. Коли в 1949 р. організували колгосп, то деякий час один із ставків ще використовували для вирощування риби, а в саду Майдану знаходилася колгоспна пасіка. Та все це використовувалося неефективно, все стало непридатним. Згодом держава вклала великі кошти, побудувавши на території колгоспу могутній комплекс з вирощування худоби м’ясної породи.

Керівників — голів колгоспу присилали з району, а односельці їх «добровільно» і «одностайно» обирали. І вже через 2 роки змінювали на іншого, що подавав надії. Фактично, кожний новопризначений чи обраний голова намагався побудувати собі власний будинок у районному центрі. Я особисто їх не засуджував, проте думав, що доцільно такого голову колгоспу не звільняти, а залишати на наступний термін головування, бо він, побудувавши будинок у районному центрі, можливо, більше не будуватиме їх для себе за рахунок колгоспу.

Я вже говорив, що навколо села буяли соснові ліси, а в них було багато грибів та ягід, особливо чорниці (рос. — черника).

Неймовірно, урожай чорниці був таким, що земля була чорною. Чорниця була важливим джерелом заробітку для всіх односельчан. Усі діти щоденно йшли в ліс збирати чорниці, а хтось із батьків наступного дня зранку ніс їх на спині за 7 км на залізничну станцію «Любомирськ» і далі потягом віз до Рівного на ринок. Таким чином сім’я заробляла за літо декілька тисяч рублів, які потім використовувалися на одяг та взуття для членів родини. Зауважу, що щоденне збирання чорниці — це була нелегка робота, сільські діти не знали відпочинку.

Найбільше ягід чорниці було на таких лісних масивах: «За Конторкою», «За Левоном», «За Василейком», «За Рябим ставком». Збирання ягід відбувалося протягом світлового дня, їжу брали з собою: зазвичай це були варені курячі яйця, молоко. Води завжди було достатньо в лісі в озерцях. Проте були засушливі роки, і вода висихала в цих озерцях, а спрага примушувала людей виціджувати воду з моху, вона пахла болотом, але зауважу, що ніяких негативних наслідків для роботи шлунка не було зафіксовано. Це свідчить про те, що природа була чистою.

Я особисто ще бачив молоденьких оленят, які паслися у лісі недалеко від людей, було чимало і гадюк, які кожного літа когось-таки кусали з моїх односельчан. Рятувалися народними методами.

Окремо хочу розповісти про наш знаменитий каштан. Він був великий, як багаторічний дуб, його було видно з Глажевої. Ріс він на узгір’ї безпосередньо перед урочищем «За Василейком». Перед самим в’їздом у цей лісовий масив упродовж тривалого часу знаходився комплекс житлових і господарських будинків, що були побудовані для лісничого та обслуговуючого персоналу до 1939 р., коли це все було власністю князів Любомирських.

Догляд за лісом був ідеальним: старі дерева зрізували, молоді насаджували.

На жаль, це місце, де знаходилися будівлі, стало місцем трагедії для багатьох моїх односельчан. Коли відходив фронт, наступала Червона армія, мої односельчани виїжджали з села і ховалися в навколишніх лісах, зокрема, в будинках, де раніше розміщувалися лісничий і його працівники, в урочищі «За Василейком». Усього в цих будинках зібралися понад 100 моїх односельчан. Німців, що відступали до цих приміщень, привів один поляк. До 1939 р. функціонували цілі колонії поляків, вони дружили з українцями, з моїми односельцями, але під час Другої світової війни вже була розпалена ворожнеча між поляками і українцями, фіксувалися дикі криваві помсти один одному. Ця трагедія відбулася 3 листопада 1943 р.

Так-ось: німці, яких привели до цього урочища, оточили будинки, підпалили їх, і тих, хто виривався з того пекла, просто розстрілювали. Спалили живими близько 100 моїх односельчан. Дехто зміг вирватися і врятуватися. Я особисто знав одну жінку, її називали Савчиха, яка не зважаючи на кулю, що влучила їй в голову, вижила, однак навік залишившись глухою. У селі так її і звали — глуха Савчиха. Вся її сім’я загинула в тому пожарищі.

До речі, доля її в подальшому була трагічною. Вона мала синочка, звали його Вітя. Я пам’ятаю, як суворо вона слідкувала, щоб Вітя перед сном помолився Богу, і навіть коли дитина вже спала, вона його будила, щоб він встав і помолився.

Згодом жінка переїхала з синочком в м. Дубно. Коли хлопчику виповнилося 16 років, йому подарували велосипед, в один із днів він на ньому виїхав на шосейну дорогу і машина його збила, хлопчик загинув. За що така жорстокість? Нехай Бог милує всіх нас від такого страхіття.

І ще хочу згадати про деякі факти, пов’язані з цією трагедією моїх односельчан.

Наші найближчі сусіди на прізвище Шкробот знаходилися у цих приміщеннях гаївки. Їхня мама прийшла в село до своєї домівки, і, набравши їсти, поверталася до діток. Люди, які врятувалися, її зустріли і сказали, що всіх людей німці живцем спалили і немає до кого повертатися. Та вона побігла і кинулася в палаючий будинок, сказавши: мені немає чого жити, якщо мої дітки горять у цьому пеклі. Усі члени сім’ї згоріли, якимось дивом залишився син — Антін, згодом він проживав в обласному центрі — у м. Рівне.

І ще про один випадок. Мама моєї однолітки Одарка була в цьому приміщенні, яке згодом підпалили німці. Доля так розпорядилася, що цей поляк, який привів німців, був кумом Одарки, і він її відпустив на волю. Уже в радянські часи, здається, це були 80-ті роки минулого століття, органи Комітету державної безпеки, звернулися до цієї нашої односельчанки Одарки з проханням поїхати у Варшаву на судове упізнання цього поляка, який привів німців та брав участь у знищенні безвинних людей.

Протягом усього мого життя я пам’ятаю про цю страшну трагедію, де загинула велика кількість моїх односельчан, вона і зараз, як незагоєна рана, кровоточить у моєму серці.

Я планував на місці трагедії поставити капличку або якийсь пам’ятник, жертовник, та, на жаль, не вийшло. Єдине, що вдалося, це за допомогою народного депутата Г. Шершуна встановити в Глажевій на території клубу, біля сільського кладовища, пам’ятник загиблим. Кожного року на поминальні дні ми з дружиною приїжджаємо в село, привозимо вінок та прикрашаємо ним цей пам’ятник.

Бував я на місці цієї трагедії. Фруктові дерева вже зрубано, пожарище розтягнуто, землю переорано та посаджено картоплю.

Перш за все хочу, щоб нові покоління односельчан пам’ятали про цю трагедію і навіть мрію, щоб поставити хоч якийсь пам’ятний знак на місці трагедії.

Прикрасою нашого села були бусли, у нас називають їх бузьками, гнізда яких були на сараях у багатьох сільських обійстях. Бусли — це красиві великі птахи, які щороку прилітали на старе місце — у своє рідне гніздо, де вирощували своїх діточок, співіснували з людьми, прикрашали та доповнювали їх життя. Згодом, коли сараї, що були вкриті соломою, перекрили шифером — бусли перенесли свої гнізда на бетонні стовпи, по яких проведені електричні проводи. Дійсно, викликають захоплення ці гнізда буслів — ці архітектурні шедеври. До речі, одна сім’я буслів звела гніздо біля пам’ятника односельчанам, що заживо згоріли в будівлях в урочищі «За Василейком». Цікавим є і те, що оскільки попереднє гніздо на бетонному стовпі з міркувань безпеки (гніздо було дуже великим і сповзало) було зруйновано сільською владою, то бусли заснували поряд нове гніздо, на такому ж бетонному стовпі.

Бусли — птахи дуже цікаві, зі своїми законами. Наприклад, коли кількість діточок, що вилупилися з яєць, перевищує можливість їх прогодувати, батьки просто викидають одне з дитинчат додолу. Мій брат Женя, що був у відпустці у нашому рідному селі і на очах якого відбулася така подія, взяв велику драбину, підняв маленького буслика, якого викинули батьки з гнізда, і заніс його знову у гніздо, проте це дитинча батьки знову викинули. Ось така жорстокість. Можливо, вона зумовлена законами виживання, тобто краще нехай загине одне, ніж усі помруть з голоду. Правда, від такого явища стає моторошно.

Навколо нашого села жили люди різних національностей. До 1939 р., коли наша територія належала до Польщі, навколо села мешкали поляки та німці. На відстані близько 2 км від села на схід розташовувалася польська колонія. Очевидно, держава допомагала матеріально її мешканцям на новому місці: було побудовано будинки, навколо них посаджено елітні фруктові дерева, опорядковано центральну вулицю, закладено водойми, де влітку можна було купатися діткам.

А прямо від села на захід жили німці. Крім наділів піщаної землі, їм держава більше нічим не допомагала. Моя мама Антоніна Іванівна розповідала про їхню бідну їжу.

Перед розпадом Польщі поляки всі виїхали до себе на етнічну батьківщину, а перед початком Другої світової війни виїхали й усі етнічні німці.

Зауважу, що між поляками та німцями дружби не було.

Прямо на південь проживали поляки, їх у селі називали мазури, тобто це поляки з мазурських територій Польщі. Перед 1939 р. їх також було евакуйовано.

Прямо на північ від Глажевої знаходилися села Берестовець та Янова Долина. Вони знамениті тим, що в них знаходилися кам’яні кар’єри. Особливо велика розробка каменю розміщувалася в Яновій Долині. Там була невелика польська каменярня управителів та працівників. Багато наших односельчан працювали на тяжких роботах у цих кар’єрах.

Кам’яний кар’єр — це щось схоже на кар’єри в Кривому Розі, де видобувають залізну руду. За верхнім шаром землі розміщується другий шар — каменю. Мене особисто вразило те, що в кар’єрі росли кам’яні стовпи, ніби це був кам’яний ліс. У цих кам’яних стовпах бурили діри, у них закладали «вибухівку» і підривали, а потім вже розбивали на шматки. Таке, по суті, варварське виробництво існувало впродовж довгих років, навіть і за радянських часів. Знищували витвір природи — кам’яні стовпи, які досягали більше 2 м. Продукцією кар’єру були не тільки розбиті кам’яні стовпи, але й щебінь. Усе це доставляли вузькоколійкою на залізничну станцію «Любомирська». Там продукцію вручну перевантажували у великі залізничні вагони і розвозили до споживачів. Ходили легенди, що наш Берестовецький і Яново-Долинський камінь відправлявся навіть у Москву, де використовувався для побудови мавзолею та Червоної площі.

Окремо хочу наголосити на тому, що ця залізнична вузькоколійка була важливим шляхом сполучення між нашим селом і станцією «Любомирська» та навпаки. Бо, доставивши камінь на залізничну станцію, потяг йшов у зворотному напрямку до Берестовця. Люди сідали в одну із платформ, у якій перевозили камінь, навпроти нашого села машиніст потягу пригальмовував, і люди зіскакували з цієї платформи, а до Глажевої вже було 1–2 км. Зауважу, що відразу у післявоєнний період курсували такі собі невеличкі паровози, а згодом їх замінили тепловози, що працювали на солярці. Десятки років водили ці потяги Добровольський, згодом Григорій Феодосійович Веремчук, чоловік моєї рідної сестри. Висловлюю цим чудовим людям вдячність від себе особисто та моїх друзів і знайомих за те, що вони протягом багатьох років безкорисливо служили всім жителям села, підвозивши нас до Глажевої. Зараз усе в занедбаному стані, вузькоколійка заросла травою, шпали гниють, а місцями мародери виривають і крадуть рейки. Але ж можна було б цю вузькоколійку використовувати в туристичних цілях, впевнений, що це було б рентабельно.

І ще про інші шляхи сполучення моїх односельчан із зовнішнім світом.

Перше: існував шлях як інженерна споруда в бік польської колонії біля лісу, далі на Заломі йшов цей шлях прямісінько до райцентру Олександрія. Десь приблизно посередині відстані від райцентру знаходилася гаївка. У гаївці жив лісник із сім’єю, який опікувався навколишнім лісом. Пройтися цим шляхом було задоволенням — від прекрасного змішаного лісу, навколишніх луків, та від того, що на подвір’ї гаївки бігали маленькі оленята, лосенята чи козенята.

У лісі, яким закінчувався цей шлях, перед Олександрією, весною були колонії прекрасних синіх квітів, які називали «сон».

Другий шлях сполучення називався Мазурівським. Назва походила від невеликого польського мазурського поселення, шлях розпочинався приблизно за 2 км на південь від Глажевої і йшов через ліс, виходив біля гаївки, і далі вже до райцентру Олександрія.

Із цією дорогою в мене пов’язані тяжкі спомини.

Мені було років 6, коли випадково опік окропом обличчя. Батько ще знаходився в Червоній армії, ще його не демобілізували. Наступного дня після цього мій дідусь Улян Гнатович попросив свого друга Захара, який мав прекрасну пару коней, відвезти мене разом з ним до лікаря в Олександрію.

Коли ми поверталися назад, на узбіччі шляху до Глажевої помітили військову автомашину, схожу на броньовик. Солдат щось ганчіркою витирав в середині цього броньовика і викидав у ліс. Далі він подав ракету і з лісу вийшла група червоноармійців. Зараз я розумію, що це була така акція вишукування бандерівців. Солдат, що був у цьому броньовику, сказав, що на нього напали бандерівці і ми ніби одні з них. Мого дідуся затримали, а нас із їздовим відпустили додому.

Дідуся повезли в Рівне, провели допит, і вже поставили під стінку для розстрілу. Випадково проходив офіцер, який добре знав мого дідуся, бо він з військовим гарнізоном довгий час знаходився на околиці нашого села. Дідусь був головою села, в політику він не втручався, і це знайомство врятувало його. Ось чого вартувало життя людини в ті часи. Солдат вбив іншого солдата, а провину поклав на дідуся Уляна.

Основним транспортом до створення у 1949 р. колгоспу були коні. І хоч до районного центру було 11–12 км, селяни не дуже цим переймалися. Кому було потрібно і не траплялося випадкового гужового транспорту, той пішки добирався туди, куди слід. До наступного м. Костополя, яке згодом, до речі, стало нашим районним центром, було також не більше 11 км.

Та ще про прекрасне моє село і моїх односельців.

Фактично село мало понад 100 дворів, у ньому проживало близько 500 людей. Село від районного центру було на відстані приблизно 1 год пішої ходьби, і з цього ніхто не робив особливих проблем. У селі функціонувала лише початкова школа, церкви не було.

Мої односельчани — це люди високої духовності, доброзичливі один до одного, вони розуміли необхідність взаємодопомоги. Про це свідчить їх повсякденне життя, вміння відзначати свята, повага до старших.

Мене особисто захоплює привітність цих людей, а найбільше те, що навіть людей похилого віку називали у зменшувальній, ласкавій формі.

Наприклад, подружжя Андрія і Марії називали Андрійцьо і Марйочка, далі Юлію називали Юльця, Аврама — Аврамчик, Олександра — Сашка, Любу — Любочка, Івана — Іванцьо, Антонія називали Антончик, Антіна — Антик, Сергія — Серожка, Михайла — Мішка, Дарію — Дася і таких прикладів безліч.

Щоправда, були й інші прізвиська, причому окремі з них навіки «приліпилися» до декого. Наприклад, братів Веремчуків Олександра і Миколу називали Поцами, одного чоловіка називали Сталін — хто, коли і чому давав ці прізвиська, невідомо. Але всі в селі знали, хто є Сталін, хто Головатий, хто брати Поци, хто такий Полковник, хто такий Грубас. І власні імена їх забувалися, а прізвиська до людини «приставали».

Сказати, що всі мої односельці святі та божі, було б несправедливо. Бо, як стверджують святі отці, всі ми на цій землі грішні тією чи іншою мірою. Та є люди, гріхи яких настільки очевидні, що їх запам’ятовують навіки. І тільки Бог може їх прощати або не прощати.

Поляки Росковинські побудували в селі довгий будинок — буквою «Г», вкритий оцинкованою бляхою. У ньому жила їх велика сім’я — 11 осіб. Вони тримали сільський магазин для потреб односельців. Діти цієї сім’ї дружили з однолітками односельчан-українців, не було причин для неприязні. Але однієї ночі вся велика сім’я загинула. До цього часу не встановлено винуватців цього злочину.

Будівля Росковинських ще десятки років слугувала односельцям: там був сільський магазин, сільрада, жила сім’я Литвинця, який загинув у Другій Світовій війні. Їх влада переселила з хутора, а діти були пастушками громади села.

З війни не повернулося чимало молодих людей, однолітків мого батька. Батько Олександр Улянович повернувся до нас весною 1945 р., і в нас ще народився братик Василь.

Мене вражало, що влада фактично не допомагала сім’ям, які втратили на війні годувальників.

Наприклад, сім’я Єлизавети Парфенюк жила на узліссі, «за болотом», з трьома маленькими дітьми в будиночку на одну кімнату. Колодязя не було, воду брали з відкритої копанки, голодували. Мої батьки чим могли допомагали цій сім’ї і в неділю запрошували на обід, віддавали дітям одяг, продукти.

У цьому розділі ми торкнулися теми Другої Світової війни і, думаю, буде справедливим розповісти про жорстокість влади. Особливо мене бентежить тема вивезення до Сибіру моїх односельчан.

Вивозили у зовсім непідготовлені табори, холод і голод вбивав безвинних людей. Ось приклад. Сестра моєї мами, Віра, була одружена з Іваном Грицюком (у селі його називали Іванцьо). Цей чоловік був мобілізований у Червону армію, був на фронті, учасник бойових дій, а дружина залишилася з двома синами — 10-річним Сергієм і новонародженим хлопчиком.

Одного дня органи Міністерства державної безпеки забирають її з дитиною, яку вона ще годувала груддю, а хлопчика Сергія родичі сховали, і він залишився в селі, у сім’ї дідуся. А її вивезли до Сибіру. Але ж чоловік цієї жінки в Червоній армії, на фронті, проте знайшли причину: брат її чоловіка, Остап, був «бандерівцем». Маленька дитина померла, тітка Віра поховала її десь під деревцем у далекому Сибіру. Хіба це не жорстокість? За що?

Рідний брат Остапа, Павло (у селі його називали Павлик), був головою села, влада його засудила, а з часом дружину і двох дітей вивезли в Сибір. Недавно одна з членів сім’ї мені розповідала, що якимось чином вони взяли з собою 2 мішки картоплі, щоб їсти і весною посадити, і врятуватися від голоду. Але їх пароплавом по річці Зуя повезли ще далі на північ, і вся картопля померзла. Їх привезли в якийсь населений пункт на півночі Росії і кинули напризволяще. Які закони ця сім’я порушила? Та ніяких. До речі, один член сім’ї, Борис, від потрясінь і холоду навіки втратив зір.

І ще дещо про наше село. По вулиці росли прекрасні каштани, вони додавали селу святковості. Коли вони розквітали, був суцільний сад. Повітря насичувалося запахом цвіту, тепла весняна погода — все це породжувало відчуття у нас, 18-річних, радості буття, очікування щастя.

Підростало нове покоління. Хлопці, що повернулися з війни, або просто вижили, почали створювати сім’ї, будувати будинки, благо, що дерева у лісі було достатньо, а влада не дуже суворо й контролювала придбання будівельних матеріалів.

Хочу сказати декілька добрих слів про фахівців, які будували будиночок Івана Карповича Вакуліна та моєї сестри Любові Олександрівни. Бригада будівельників була з с. Корчив’я та інших сіл, як говорили, з-за річки Горінь. Вони були фізично красиві люди, від них віяло здоров’ям, у нас вдома наша мама їм готувала їсти 3 рази на день, і вже о шостій годині ранку вони розпочинали роботу і працювали до темної ночі.

Життя налагоджувалося. Тому декілька слів про добу «розвинутого соціалізму», як це відобразилося на житті Глажевої.

По-перше, і це основне, що мої односельчани якимось чином адаптувалися, щоб вижити. Цьому сприяло те, що на території колгоспу, про що я вже згадував, побудували великий комплекс з відгодівлі худоби м’ясної породи. Там було близько 3 тис. голів. Відкрилися робочі місця, які оплачували.

Найголовніше, що з боку с. Мащі, яке стало центром об’єднаного колгоспу, і з боку Кам’яної Гори була побудована шосейна дорога. Запустили автобусний маршрут через Берестовець до районного центру Костопіль.

З правлінням Л.І. Брежнєва пов’язують те, що колгоспникам почали виплачувати заробітну плату, а пенсіонерам — пенсії.

З розпадом Союзу розпався і колгосп. Усі будівлі занедбані, а частина навіть залишилася без покрівлі.

Мої односельчани залишилися без роботи. Це не ностальгія за колгоспом, це реальність, яка призвела до того, що село вмирає. Молоді люди виїжджають у міста, за кордон. Усе менше й менше залишається в селі людей. І що не може не хвилювати, велика частина молодих односельців зловживають алкоголем.

Пусткою стоїть і батьківська хата. Раніше там жило 10 людей. Поряд також порожня хата, дві хати, що поруч стояли, знесені, і, на жаль, таких хат у селі чимало. Я вірю, що село, моє рідне село, відродиться, буде процвітати.

Для мене це свята земля. Побувавши тут, я поповнюю сили. Я завжди сюди хочу приїздити.

Тому й кажу: «Здрастуй, моє рідне село! Здоров’я і благополуччя всім односельчанам! До зустрічі!»