Етіологічний фактор

Гепатит D, викликаний вірусом гепатиту D (HDV), є унікальним і складним захворюванням через його вірусну природу і механізм передачі. Цей дефектний РНК-вірус, або віроїд, має здатність до реплікації виключно за наявності вірусу гепатиту В (HBV), використовуючи його поверхневий антиген (HBsAg) для формування своєї оболонки. Така взаємозалежність визначає особливості епідеміології та клінічного перебігу інфекції.

Зараження HDV може відбуватися двома шляхами: через коінфекцію, коли людина одночасно заражається і HBV, і HDV, і через суперінфекцію, коли HDV інфікує вже існуючого носія HBV. Коінфекція часто призводить до гострого перебігу захворювання, тоді як суперінфекція пов’язана з більш тяжким перебігом та високим ризиком переходу в хронічну форму, зокрема у цироз печінки та гепатоцелюлярну карциному.

Гепатит D має світове поширення, з резервуарами і шляхами трансмісії, аналогічними тим, що спостерігаються при гепатиті В. Це включає передачу через заражену кров, при статевому контакті і від інфікованої матері до дитини під час пологів. Фактори ризику зараження HDV тісно пов’язані з тими, що визначають ризик зараження HBV, зокрема використання нестерильних голок, незахищений секс та тісний контакт із інфікованими особами.

Інкубаційний період захворювання варіює в діапазоні 21–140 днів, у середньому становлячи близько 35 днів. Цей час від моменту зараження до розвитку перших симптомів критично важливий для ранньої діагностики та початку терапії, що може значно покращити прогноз для пацієнта. Розуміння унікальних аспектів гепатиту D, зокрема його взаємозв’язок із гепатитом B, життєво важливе для розробки стратегій профілактики та контролю захворювання.

Клінічна картина

Клінічні особливості та перебіг інфекції, викликаної вірусом гепатиту D (HDV), можуть значно змінюватися залежно від типу інфекції — коінфекції з вірусом гепатиту B (HBV) або суперінфекції у вже інфікованих HBV.

Коінфекція HBV і HDV зазвичай призводить до симптоматики, характерної для гострого вірусного гепатиту B. Цей стан може змінюватися від легкої форми до тяжкої, але найчастіше має сприятливий прогноз з можливістю повного одужання. Однак у разі суперінфекції, коли HDV заражає особу з хронічним носійством HBV, клінічна картина стає більш складною та небезпечною. У таких випадках HDV може спричинити загострення первинного захворювання, підвищуючи ризик розвитку надгострого або фульмінантного гепатиту та гострої печінкової недостатності — станів, при яких потрібне негайне медичне втручання та, можливо, трансплантація печінки.

Довгострокові перспективи для пацієнтів із суперінфекцією особливо несприятливі, оскільки у 70–90% з них розвивається хронічне інфікування HDV. Хронічний перебіг патології значно підвищує ризик розвитку цирозу печінки, гепатоцелюлярного раку та інших серйозних печінкових ускладнень, погіршуючи прогноз та якість життя пацієнтів.

Ці дані свідчать про необхідність своєчасної діагностики та адекватного лікування інфекцій, викликаних вірусами гепатиту B та D, а також важливість профілактичних заходів, зокрема вакцинацію проти HBV для запобігання коінфекції та суперінфекції HDV.

Діагностика

При діагностиці інфекції, викликаної вірусом гепатиту D (HDV), потрібні точні та спеціалізовані методи через особливості вірусу та його взаємодію з вірусом гепатиту B (HBV). Основним маркером HDV є антиген дельта (HDAg), який може бути виявлений у плазмі крові пацієнта на ранніх стадіях захворювання. Однак його виявлення комплексне, і потрібне використання передових лабораторних методик з огляду на короткочасну наявність антигену в кровотоку.

Для діагностики спільного зараження вірусами HBV та HDV зазвичай використовуються серологічні тести, такі як імуноферментний аналіз (ІФА), що дозволяють визначити наявність та титри специфічних антитіл. Високі титри антитіл HBc та анти-HDV класу IgM вказують на активне чи недавнє зараження. Антитіла класу IgM, як правило, виявляються протягом перших 6 тиж після зараження, хоча в деяких випадках їхня наявність може тривати до 12 тиж, після чого вони замінюються антитілами класу IgG, що свідчать про пізнішу фазу інфекції або перенесену інфекцію.

У контексті діагностики також важливо відмітити, що наявність HBsAg може бути встановлена в низьких титрах або зовсім відсутня через супресію вірусом гепатиту D. Це явище може стосуватися і антитіл анти-HBc класу IgM, що робить діагностику більш складною і вимагає комплексного підходу, зокрема використання молекулярно-біологічних методів виявлення РНК HDV в плазмі крові.

РНК HDV є ключовим маркером для діагностики інфекції вірусом гепатиту D, маючи особливість раннього та тимчасового виявлення в плазмі крові пацієнта. Цей показник є у кровотоку довше, ніж антиген дельта (HDAg), що робить його важливим інструментом у діагностиці, особливо у випадках суперінфекції. За таких умов у плазмі крові виявляються антитіла анти-HDV класу IgM, які надалі замінюються антитілами класу IgG. Цікаво, що в певний період ці антитіла можуть бути наявними в плазмі крові одночасно, що вказує на продовження імунної відповіді організму.

Відмінною особливістю суперінфекцій є відсутність антитіл анти-HBc класу IgM, що наголошує на особливості імунної відповіді при такому типі інфекції. Раннє виявлення РНК HDV у плазмі крові пацієнтів є важливим показником активного розвитку інфекції та потребує негайного підтвердження діагнозу за допомогою спеціалізованих лабораторних тестів.

Для пацієнтів, у яких протягом більш ніж 6 міс виявляється РНК HDV за допомогою якісного чи кількісного аналізу та які мають позитивні результати на HBsAg та анти-HDV, встановлюється діагноз хронічної інфекції HDV. Цей стан потребує особливої уваги та підходу до лікування, враховуючи підвищений ризик розвитку серйозних печінкових ускладнень.

Особи, які успішно вилікувалися від інфекції HDV, зберігають у своєму організмі антитіла класу IgG. Ці антитіла свідчать про перенесену інфекцію та імунну відповідь на вірус.

Диференційна діагностика інфекції HDV проводиться аналогічно до діагностики вірусного гепатиту А, з урахуванням специфічних маркерів і симптомів, властивих для цього типу гепатиту. Це дозволяє точно визначити тип вірусного захворювання та вжити відповідних заходів для його терапії та контролю.

Так, при ефективній діагностиці інфекції HDV потрібно використання спеціалізованих серологічних та молекулярних тестів для точного визначення статусу інфекції та адекватного планування лікування.

Лікування

Що стосується лікування, то специфічні протоколи для гострого інфікування HDV відсутні. Булевіртид, що є першим специфічним препаратом для лікування HDV, застосовується щодня у формі підшкірних ін’єкцій, проте оптимальна тривалість його застосування поки що не встановлена. У випадках, коли цей препарат недоступний, для лікування хронічних інфекцій HDV можуть бути рекомендовані інтерферони, такі як Peg-IFN-α2a або Peg-IFN-α2b протягом не менше 48 тиж згідно з рекомендаціями Американської асоціації з вивчення захворювань печінки (The American Association for Study of Liver Diseases — AASLD). Лікування інтерферонами може призвести до елімінації HDV у 23–57% пацієнтів, судячи з відсутності РНК HDV у плазмі крові через 24 тиж після завершення терапії. Після успішного лікування необхідно продовжити моніторинг пацієнтів щодо можливого рецидиву, зокрема перевірку активності аланінамінотрансферази (АлАТ), і у разі її підвищення — повторне визначення РНК HDV.

Профілактика

Профілактика вірусу HDV тісно пов’язана із запобіганням зараженню HBV вірусом, оскільки HDV не може реплікуватися без наявності HBV.

Ефективні заходи профілактики охоплюють такі кроки:

1. Вакцинація проти HBV: це найбільш ефективний захід профілактики HDV, оскільки вакцинація проти гепатиту B запобігає первинному зараженню HBV, а, отже, і можливості зараженню HDV. Вакцинація рекомендується всім новонародженим, а також особам із груп підвищеного ризику.
2. Безпечна сексуальна поведінка: використання презервативів та інших запобіжних заходів при сексуальних контактах знижують ризик передачі як HBV, так і HDV.
3. Уникнення загального використання голок та інших предметів: не використовувати чужі голки, шприци та інші предмети, які можуть бути забруднені кров’ю. Це важливо для запобігання зараженню серед осіб, які вживають наркотики ін’єкційним шляхом, а також під час проведення медичних процедур  і татуювання.
4. Контроль за переливанням крові та її компонентів: забезпечення безпеки крові та її продуктів шляхом проведення обов’язкового скринінгу на HBV та HDV перед переливанням.
5. Особиста гігієна: уникнення використання загальних предметів особистої гігієни, таких як зубні щітки, бритви, які можуть бути забруднені кров’ю.
6. Навчання та обізнаність: збільшення обізнаності про шляхи передачі вірусів HBV та HDV та заходи профілактики серед населення, зокрема серед медичних працівників, може суттєво знизити ризик зараження.
7. Медичний контроль за інфекцією HBV: регулярний моніторинг та адекватний контроль інфекції HBV у вже інфікованих осіб можуть знизити ймовірність суперінфекції HDV.

Оскільки немає специфічної вакцини проти HDV, ключем до профілактики є контроль за поширенням HBV та дотримання запобіжних заходів для запобігання її передачі.