Амілоїдози є групою захворювань, що характеризуються накопиченням у тканинах особливого виду білків — амілоїду, що має фібрилярну структуру. Це накопичення відбувається поза клітинами і його можна виявити в різних органах. Причини та механізми розвитку амілоїдозів досі залишаються не повністю розгаданими. Існують 2 основні форми цього захворювання: системний амілоїдоз, який вражає безліч органів і тканин, і локальний амілоїдоз, при якому амілоїдні відкладення локалізуються в певній ділянці, наприклад, при хворобі Альцгеймера або церебральній амілоїдній ангіопатії. Кожна форма амілоїдозу має свої унікальні особливості у структурі амілоїдних білків, клінічній картині та перебігу хвороби.
Амілоїдози класифікують на кілька типів, кожен з яких має свої унікальні характеристики та причини розвитку:
Кожен з цих типів амілоїдозу має свою специфіку щодо походження, розвитку та потенційного впливу на організм.
Різні форми амілоїдозу характеризуються унікальними клінічними особливостями, що залежать від їх типу та місця накопичення амілоїду:
Кожен тип амілоїдозу має свої особливості у клінічній картині, що важливо для діагностики та вибору стратегії лікування.
Основні методи діагностики амілоїдозу включають лабораторні дослідження, гістологічний аналіз, а також імуногістохімічне дослідження. У лабораторних умовах виявлення протеїнурії часто є першою ознакою амілоїдозу, особливо у випадках AA- та AL-амілоїдозу, а також деяких рідкісних сімейних формах захворювання. Також можуть бути виявлені підвищені рівні креатиніну в плазмі крові та активності холестатичних ферментів, особливо при AL-амілоїдозі. Наявність моноклональних ланцюгів у плазмі крові або сечі відмічають у близько 90% пацієнтів з AL-амілоїдозом.
Гістологічне дослідження зазвичай включає біопсію підшкірної жирової клітковини черевної стінки. Діагностичний процес включає аналіз біоптату за допомогою фарбування червоним конго та подальше вивчення зразка під зеленим подвійним променезаломленням у поляризаційному мікроскопі.
Для визначення типу амілоїдозу проводять імуногістохімічне дослідження. Цей метод дозволяє точно встановити тип амілоїдних відкладень, що критично важливо для вибору адекватної терапії та прогнозування перебігу захворювання.
При встановленні діагнозу амілоїдозу потрібен комплексний підхід, що включає аналіз клінічних даних та результатів спеціалізованих досліджень. Гістологічне та імуногістохімічне дослідження відіграють ключову роль у цьому процесі. У ситуаціях, коли первинна біопсія підшкірної жирової клітковини не підтверджує наявність амілоїдозу, але клінічні симптоми, як і раніше, вказують на вірогідність розвитку захворювання, рекомендовано проведення біопсії інших органів. Можливі місця для додаткової біопсії включають нирки, печінку, малі слинні залози нижньої губи, а також слизову оболонку шлунково-кишкового тракту, таку як область ануса або дванадцятипалої кишки. Ці заходи підвищують імовірність точної діагностики амілоїдозу, особливо у складних чи неясних випадках.
Підходи до терапії амілоїдозу різняться залежно від його типу та ступеня ураження органів. Для AL-амілоїдозу основною стратегією лікування є хіміотерапія, що доповнюється аутологічною трансплантацією гемопоетичних стовбурових клітин (АТГСК). Цей метод спрямований на знищення клітин, які виробляють патологічні білки.
У разі вторинного амілоїдозу першочерговим завданням є лікування основного захворювання, яке призвело до розвитку амілоїдозу. До специфічних методів лікування належать протизапальна та імуносупресивна терапія для зниження синтезу прекурсорних білків амілоїдних фібрил, хоча їхня ефективність залишається під питанням. Також застосовують колхіцин для гальмування накопичення амілоїду, який може бути призначений як монотерапія, так і в комбінації з циклофосфамідом у випадках симптоматичного амілоїдозу. Для пацієнтів із сімейним ATTR-амілоїдозом можлива ортотопічна трансплантація печінки.
Лікування органних змін при амілоїдозі залежить від їхньої локалізації та характеру симптомів. У кожному конкретному випадку підбирають індивідуальні методи лікування, спрямовані на покращення функцій уражених органів та загального стану пацієнта.
Тривалість життя пацієнтів з амілоїдозом залежить від типу захворювання та наявності відповідного лікування. Для хворих на AA-амілоїдоз середня тривалість життя становить близько 10 років, при цьому основною причиною смерті є розвиток ниркової недостатності. За відсутності лікування хворі на AL-амілоїдоз мають значно нижчу виживаність, яка, як правило, не перевищує 1 року з моменту постановки діагнозу. Наявність ураження серця при AL-амілоїдозі додатково погіршує прогноз. Це наголошує на важливості своєчасної діагностики та адекватної терапії для покращення результатів та якості життя пацієнтів з амілоїдозом.