В справочнику «Компендіум» 2020 року по препарату Езолонг^® порошок для розчину для ін’єкцій (Ezolong^® powder for solution for injection) була представлена наступна інформація

ФАРМАКОЛОГІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ:

фармакодинаміка. Езомепразол є S-ізомером омепразолу, який знижує секрецію шлункового соку завдяки специфічно спрямованому механізму дії. Він є специфічним інгібітором протонної помпи (ІПП) у парієтальних клітинах. R- та S-ізомери омепразолу мають однакову фармакодинамічну активність.
Механізм дії. Езомепразол є слабкою основою. Після надходження до організму езомепразол концентрується та перетворюється на активну форму у сильно кислому середовищі секреторних канальців парієтальних клітин. Саме там існує потреба у пригніченні ферменту Н⁺К⁺-АТФ-ази — «протонної помпи». Це приводить до пригнічення як базальної, так і стимульованої секреції кислоти у шлунку.
Вплив на секрецію шлункового соку. Через 5 днів перорального застосування по 20 мг та 40 мг езомепразолу рівень рН шлунка вище 4 зберігався відповідно у середньому протягом 13 год та 17 год протягом 24-годинного інтервалу у пацієнтів із симптоматичною гастроезофагеальною рефлюксною хворобою (ГЕРХ). Ступінь виразності терапевтичного ефекту не залежить від шляху призначення езомепразолу — перорально або в/в.
Після проведення оцінки AUC, як опосередкованого параметра концентрації препарату, було продемонстровано залежність між пригніченням секреції кислоти та експозицією після перорального застосування езомепразолу.
При в/в введенні езомепразолу здоровим добровольцям у дозі 80 мг у вигляді болюсної інфузії тривалістю 30 хв із подальшим застосуванням препарату у вигляді тривалої в/в інфузії зі швидкістю 8 мг/год тривалістю 23,5 год рівень рН шлунка вище 4 та вище 6 зберігався відповідно у середньому протягом 21 та 11–13 год протягом 24-годинного інтервалу.
Терапевтичні ефекти пригнічення секреції соляної кислоти. При пероральному застосуванні езомепразолу в дозі 40 мг приблизно у 78% пацієнтів із рефлюксним езофагітом через 4 та у 93% через 8 тиж лікування відзначається одужання.
Згідно з опублікованими результатами рандомізованого подвійного сліпого плацебо-контрольованого клінічного дослідження пацієнтів із ендоскопічно доведеною пептичною виразкою класу Iа, Iб, IIа чи IIб (9; 43; 38 та 10% відповідно) за Форрестом відзначено зниження частоти повторної кровотечі в перші 72 год майже у 2 рази на тлі призначення езомепразолу в/в.
Інші ефекти, пов’язані з пригніченням секреції cоляної кислоти. У період застосування антисекреторних препаратів концентрація гастрину у плазмі крові підвищується. Це є фізіологічною реакцією на зниження секреції кислоти. Рівень хромограніну А (CgA) також підвищується у зв’язку зі зниженням кислотності шлункового соку.
У деяких пацієнтів під час довготривалого лікування пероральними формами езомепразолу відзначалося збільшення кількості ентерохромафіноподібних клітин, можливо пов’язане з підвищенням рівня гастрину. Також має місце деяке зростання частоти утворення у слизовій оболонці шлунку гландулярних кіст. Ці зміни є фізіологічним наслідком вираженого пригнічення секреції шлункового соку, мають доброякісну та оборотну природу.
Зниження кислотності шлункового соку із будь-яких причин, у тому числі внаслідок застосування будь-якого ІПП, збільшує у шлунку кількість бактерій, наявних у ШКТ в нормі.
Лікування ІПП може призводити до підвищення ризику гастроінтестинальної інфекції, що спричинена, наприклад, Salmonella або Campylobacter, та у госпітальних хворих, можливо, також Clostridium difficile.
Діти. Результати, отримані у ході досліджень з участю пацієнтів дитячого віку, показують, що дози езомепразолу 0,5 і 1,0 мг/кг у немовлят віком <1 міс і 1–11 міс відповідно знижують середній відсоток часу з рН <4 у стравоході.
Профіль безпеки застосування препарату виявився подібним до того, що спостерігався у дорослих.
Фармакокінетика

Розподіл. Езомепразол на 97% зв’язується із білками плазми крові. Уявний об’єм розподілу у стаціонарному стані у здорових добровольців становить близько 0,22 л/кг маси тіла.
Метаболізм. Езомепразол повністю метаболізується системою цитохрому P450 (CYP). Основна частина метаболізму езомепразолу залежить від поліморфного CYP 2C19, що відповідає за утворення гідрокси- та десметилметаболітів езомепразолу. Решта метаболізму забезпечується іншою специфічною ізоформою, CYP 3A4, що відповідає за утворення езомепразолу сульфону, основного метаболіту у плазмі крові.
Нижченаведені параметри відображають переважно фармакокінетику в осіб із функціональним ферментом CYP 2C19, тобто у яких метаболізм езомепразолу відбувається швидше.
Загальний плазмовий кліренс становить близько 17 л/год після прийому разової дози та близько 9 л/год після повторного застосування. Т_½ препарату із плазми крові становить близько 1,3 год при повторному застосуванні 1 раз на добу. Загальна експозиція (AUC) зростає при повторному застосуванні езомепразолу. Це зростання залежить від дози та призводить до утворення нелінійної залежності між дозою та AUC після повторного застосування. Така залежність від часу та дози зумовлена зниженням пресистемного метаболізму та системного кліренсу, спричиненого, вірогідно, пригніченням ферменту CYP 2C19 езомепразолом та/або його сульфоновим метаболітом.
Виведення. Езомепразол повністю виводиться з плазми крові між прийомами, і тенденції до його накопичення в організмі при застосуванні 1 раз на добу не виявлено.
При повторному застосуванні препарату в дозах 40 мг у вигляді в/в ін’єкцій середня C_max його у плазмі крові становить близько 13,6 мкмоль/л. Середня C_max у плазмі крові після відповідних пероральних доз становить близько 4,6 мкмоль/л. Менше зростання (приблизно на 30%) загальної експозиції відзначається при в/в застосуванні порівняно з пероральним застосуванням. Відзначено лінійне дозозалежне зростання експозиції при введенні езомепразолу у вигляді в/в інфузії тривалістю 30 хв (у дозі 40 мг, 80 мг або 120 мг) із подальшим його введенням у вигляді тривалої інфузії (зі швидкістю 4 або 8 мг/год) протягом 23,5 год.
Основні метаболіти езомепразолу не впливають на секрецію шлункового соку. Майже 80% пероральної дози езомепразолу виводиться у вигляді метаболітів із сечею, решта — із калом. Менше 1% початкової сполуки виводиться із сечею.
Пацієнти особливих груп. Приблизно 2,9±1,5% населення не має функціонального ферменту CYP 2C19 і називається повільними метаболізаторами. У цих осіб метаболізм езомепразолу, імовірно, каталізується переважним чином CYP 3A4. Після багаторазового перорального застосування езомепразолу у дозі 40 мг 1 раз на добу середня загальна експозиція була приблизно на 100% вищою у повільних метаболізаторів, ніж в осіб із функціональним ферментом CYP 2C19 (швидких метаболізаторів). Середня C_max у плазмі крові була підвищена приблизно на 60%. Подібні відмінності спостерігалися і при в/в введенні езомепразолу. Ці дані не вимагають змін у дозуванні езомепразолу.
Метаболізм езомепразолу незначним чином змінюється в осіб літнього віку (71–80 років).
Після одноразового перорального застосування езомепразолу у дозі 40 мг середня загальна експозиція у жінок приблизно на 30% вища, ніж у чоловіків. Залежної від статі різниці не відзначається при повторному застосуванні препарату один раз на добу. Подібні відмінності спостерігалися при в/в застосуванні езомепразолу. Ці дані не впливають на дозування езомепразолу.
Метаболізм езомепразолу у пацієнтів із легкими або помірними порушеннями функції печінки може бути порушеним. У пацієнтів із тяжкими порушеннями функції печінки швидкість метаболізму знижується, внаслідок чого загальна експозиція езомепразолу зростає вдвічі. Тому пацієнтам із ГЕРХ та тяжкими порушеннями функції печінки не слід перевищувати максимальну дозу 20 мг. У разі виразки, що кровоточить, та тяжких порушень функції печінки після введення початкової болюсної дози 80 мг введення препарату у вигляді тривалої в/в інфузії зі швидкістю максимум 4 мг/год протягом 71,5 год може бути достатнім. Езомепразол або його основні метаболіти не виявляють тенденції до накопичення при застосуванні один раз на добу.
Дослідження за участю пацієнтів зі зниженою функцією нирок не проводилися. Оскільки нирки відповідають за виведення метаболітів езомепразолу, але не за виведення основної сполуки, змін метаболізму не очікується у пацієнтів із порушенням функції нирок.

ПОКАЗАННЯ:

дорослі

Антисекреторна терапія у разі, коли неможливо застосовувати пероральний шлях введення, наприклад:

— ГЕРХ у пацієнтів з езофагітом та/або тяжкими симптомами рефлюксу;
— лікування виразок шлунка, пов’язаних з терапією НПЗП;
— попередження виразок шлунка та дванадцятипалої кишки, пов’язаних з терапією НПЗП, у пацієнтів, які входять до групи ризику.
Короткотривале підтримання гемостазу та профілактика повторної кровотечі у пацієнтів після ендоскопічного лікування гострої кровотечі внаслідок виразки шлунка або дванадцятипалої кишки.
Діти віком 1–18 років

Антисекреторна терапія у разі, коли неможливо застосовувати пероральний шлях введення, наприклад:

— ГЕРХ у пацієнтів з ерозивним рефлюкс-езофагітом та/або тяжкими симптомами рефлюксу.

ЗАСТОСУВАННЯ:

дозування

Дорослі

Антисекреторна терапія у разі, коли неможливо застосовувати пероральний шлях введення. Пацієнтам, які не можуть приймати препарат перорально, можна вводити препарат парентерально у дозі 20–40 мг 1 раз на добу. Доза для пацієнтів із рефлюксним езофагітом становить 40 мг 1 раз на добу. Доза для пацієнтів, які одержують симптоматичне лікування з приводу рефлюксної хвороби, становить 20 мг 1 раз на добу.
При лікуванні виразок шлунка, зумовлених застосуванням НПЗП, звичайна доза становить 20 мг 1 раз на добу. Для запобігання виразкам шлунка та дванадцятипалої кишки, зумовленим терапією НПЗП, пацієнтам групи ризику призначати лікарський засіб у дозі 20 мг 1 раз на добу.
Зазвичай лікування за допомогою препарату для в/в введення є короткотривалим, пацієнтів слід переводити на пероральне застосування препарату якомога швидше.
Короткотривале підтримання гемостазу та профілактика повторної кровотечі у пацієнтів після ендоскопічного лікування гострої кровотечі внаслідок виразки шлунка або дванадцятипалої кишки. Після терапевтичної ендоскопії гострої кровотечі виразок шлунка або дванадцятипалої кишки вводити 80 мг препарату у вигляді болюсної інфузії тривалістю 30 хв, після чого продовжувати введення препарату у вигляді тривалої в/в інфузії зі швидкістю 8 мг/год впродовж 3 діб (72 год).
Після парентерального лікування терапію слід продовжити за допомогою пероральних засобів, що пригнічують кислотну секрецію.
Спосіб застосування. Інструкції з приготування відновленого р-ну наведені в даному розділі нижче (Інструкції для застосування, використання та утилізації (у відповідних випадках)).
Інфузії

Доза 40 мг. Відновлений р-н вводити у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв.
Доза 20 мг. Половину відновленого р-ну вводити у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв. Невикористаний р-н утилізувати.
Доза 80 мг. Відновлений р-н вводити у вигляді тривалої в/в інфузії протягом 30 хв.
Доза 8 мг/год. Відновлений р-н вводити у вигляді тривалої в/в інфузії протягом 71,5 год (розрахована швидкість інфузії 8 мг/год; термін придатності відновленого р-ну див. УМОВИ ЗБЕРІГАННЯ).
Ін’єкції

Доза 40 мг. 5 мл відновленого р-ну (8 мг/мл) вводять у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв.
Доза 20 мг. 2,5 мл або половину відновленого р-ну (8 мг/мл) вводити у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв. Невикористаний р-н утилізувати.
Порушення функції нирок. Для пацієнтів із порушенням функції нирок корекція дози не є необхідною. Оскільки досвід застосування препарату у пацієнтів із тяжкою нирковою недостатністю обмежений, таких пацієнтів слід лікувати з обережністю (див. Фармакокінетика).
Порушення функції печінки. ГЕРХ: пацієнтам із легкими або помірними порушеннями функції печінки корекція дози не потрібна. Пацієнтам із тяжкими порушеннями функції печінки не слід перевищувати максимальну дозу у 20 мг (див. Фармакокінетика).
Виразки, що кровоточать: пацієнтам із легкими або помірними порушеннями функції печінки корекція дози не потрібна; пацієнтам із тяжкими порушеннями функції печінки після введення початкової болюсної дози препарату Езолонг^® для інфузій 80 мг подальше введення препарату у вигляді тривалої в/в інфузії зі швидкістю 4 мг/год протягом 71,5 год може бути достатнім (див. Фармакокінетика).
Пацієнти літнього віку. Корекція дози не потрібна.
Діти

Діти віком від 1 до 18 років. Як засіб для пригнічення шлункової секреції у разі, коли пероральний прийом препарату неможливий.
Пацієнтам, які не можуть приймати препарат перорально, в рамках періоду повного лікування ГЕРХ можна вводити препарат парентерально 1 раз на добу (дози вказані в таблиці нижче).
Зазвичай лікування за допомогою препарату для в/в введення має тривати недовго, і пацієнтів слід переводити на пероральний прийом лікарського засобу якомога швидше.
Рекомендовані дози езомепразолу для в/в введення

Вікова група	Лікування ерозивного рефлюкс-езофагіту	Симптоматичне лікування ГЕРХ
1–11 років	Маса тіла <20 кг: 10 мг 1 раз на добу Маса тіла ≥20 кг: 10 або 20 мг 1 раз на добу	10 мг 1 раз на добу
12–18 років	40 мг 1 раз на добу	20 мг 1 раз на добу

Спосіб застосування Інструкції для приготування відновленого р-ну наведені в даному розділі нижче (Інструкції для застосування, використання та утилізації (у відповідних випадках)).
Ін’єкції

Доза 40 мг. 5 мл відновленого р-ну (8 мг/мл) вводити у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв.
Доза 20 мг. 2,5 мл або половину відновленого р-ну (8 мг/мл) вводити у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв. Невикористаний р-н утилізувати.
Доза 10 мг. 1,25 мл відновленого р-ну (8 мг/мл) вводити у вигляді в/в ін’єкції тривалістю щонайменше 3 хв. Невикористаний р-н утилізувати.
Інфузії

Доза 40 мг. Відновлений р-н вводити у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв.
Доза 20 мг. Половину відновленого р-ну вводити у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв. Невикористаний р-н утилізувати.
Доза 10 мг. Чверть відновленого р-ну вводити у вигляді в/в інфузії тривалістю 10–30 хв. Невикористаний р-н утилізувати.
Інструкції для застосування, використання та утилізації (у відповідних випадках). Перед застосуванням відновлений р-н слід візуально оглянути на наявність часток та зміни забарвлення. Слід використовувати лише прозорий р-н. Р-н призначений лише для одноразового застосування.
Якщо весь відновлений вміст флакона не потрібен, невикористаний р-н слід утилізувати відповідно до місцевих вимог.
Р-н для ін’єкцій по 40 мг. Готувати р-н для ін’єкції (8 мг/мл), додаючи 5 мл 0,9% натрію хлориду для в/в застосування до флакона езомепразолу 40 мг.
Відновлений р-н для ін’єкцій прозорий та безбарвний або трохи жовтуватого кольору.
Р-н для інфузій по 40 мг. Готувати р-н для інфузій, розчиняючи вміст 1 флакона езомепразолу 40 мг у 100 мл 0,9% хлориду натрію для в/в застосування.
Р-н для інфузій по 80 мг. Готувати р-н для інфузій, розчиняючи вміст 2 флаконів езомепразолу по 40 мг у 100 мл 0,9% хлориду натрію для в/в застосування.
Відновлений р-н для інфузій прозорий та безбарвний або трохи жовтуватого кольору.

ПРОТИПОКАЗАННЯ:

відома підвищена чутливість до езомепразолу, заміщених бензімідазолів або будь-якої із допоміжних речовин. Одночасне застосування з атазанавіром, нелфінавіром (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).

ПОБІЧНА ДІЯ:

нижченаведені небажані реакції на препарат були виявлені або підозрювалися у програмі клінічних досліджень езомепразолу при його пероральному або в/в застосуванні, а також під час постмаркетингового спостереження за пероральним застосуванням препарату. Реакції розподілені за категоріями за частотою: дуже часто (≥1/10); часто (>1/100, <1/10); нечасто (>1/1000, <1/100); рідко (>1/10 000, <1/1000) та дуже рідко (<1/10 000); невідома частота (неможливо визначити за наявними даними).
З боку крові та лімфатичної системи: рідко — лейкопенія, тромбоцитопенія; дуже рідко — агранулоцитоз, панцитопенія.
З боку імунної системи: рідко — реакції гіперчутливості, включаючи лихоманку, ангіоневротичний набряк, анафілактичні реакції/шок.
З боку метаболізму і харчування: нечасто — периферичні набряки; рідко — гіпонатріємія; частота невідома — гіпомагніємія (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ); тяжка гіпомагніємія може корелювати з гіпокальціємією.
Психічні розлади: нечасто — безсоння; рідко — збудження, депресія, сплутаність свідомості; дуже рідко — агресія, галюцинації.
З боку нервової системи: часто — головний біль; нечасто — запаморочення, парестезія, сонливість; рідко — порушення смаку.
З боку органа зору: рідко — нечіткість зору.
З боку органа слуху та рівноваги: нечасто — вертиго.
З боку органів дихання, грудної клітки та середостіння: рідко — бронхоспазм.
З боку ШКТ: часто — біль у животі, запори, діарея, метеоризм, нудота, блювання; нечасто — сухість у роті; рідко — стоматит, кандидоз ШКТ; частота невідома — мікроскопічний коліт.
З боку гепатобіліарної системи: нечасто — підвищення рівнів печінкових ферментів; рідко — гепатит з або без жовтяниці; дуже рідко — печінкова недостатність, енцефалопатія у пацієнтів з уже наявними захворюваннями печінки.
З боку шкіри та підшкірних тканин: часто — реакції у місці введення*; нечасто — дерматит, свербіж, кропив’янка, висип; рідко — алопеція, фоточутливість; дуже рідко — мультиформна еритема, синдром Стівенса — Джонсона, токсичний епідермальний некроліз; частота невідома — підгострий шкірний червоний вовчак.
З боку скелетно-м’язової та сполучної тканини: нечасто — перелом стегна, зап’ястка або хребта (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ); рідко — артралгія, міалгія; дуже рідко — м’язова слабкість.
З боку нирок та сечовидільної системи: дуже рідко — інтерстиціальний нефрит (у деяких пацієнтів повідомляли про ниркову недостатність).
З боку репродуктивної системи та молочних залоз: дуже рідко — гінекомастія.
Загальні розлади і реакції у місці введення: рідко — нездужання, посилення потовиділення.
*Реакції у місці введення відмічали переважно у дослідженні із застосуванням високих доз протягом 3 діб (72 год). У програмі доклінічного дослідження препарату езомепразол для в/в застосування не виявлено подразнення судин, проте була помічена незначна реакція запалення тканини в ділянці п/ш (навколовенозної) ін’єкції. Результати доклінічного дослідження вказували на те, що клінічний прояв подразнення тканини пов’язаний з концентрацією.
Незворотні порушення зору відзначалися в поодиноких випадках у критично хворих пацієнтів, які отримували омепразол (рацемат) у вигляді в/в ін’єкції, особливо у високих дозах, однак причинно-наслідковий зв’язок не встановлений.
Педіатрична популяція. Рандомізоване відкрите міжнародне дослідження було проведено з метою оцінки фармакокінетики багаторазового в/в застосування езомепразолу протягом 4 днів при введенні 1 раз на добу у дітей віком 0–18 років (див. Фармакокінетика). Усього до оцінки безпеки засобу було залучено 57 пацієнтів (8 дітей віком 1–5 років). Дані з безпеки препарату узгоджуються з відомим профілем безпеки езомепразолу, і нових загроз безпеці пацієнтів не виявлено.

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ:

за наявності будь-яких тривожних симптомів (таких як, наприклад, значне непередбачуване зменшення маси тіла, періодичне блювання, дисфагія, гематемезис або мелена) та при підозрі на виразку шлунка чи при її наявності слід виключити злоякісне захворювання, оскільки Езолонг^® може приховувати симптоми та затримувати встановлення діагнозу.
Терапія ІПП може дещо підвищувати ризик шлунково-кишкових інфекцій, таких як інфекції, зумовлені Salmonella та Campylobacter (див. Фармакодинаміка).
Не рекомендується застосовувати езомепразол одночасно з атазанавіром (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ). Якщо застосування комбінації атазанавіру з ІПП вважається обов’язковим, рекомендується пильно спостерігати за пацієнтом та підвищити дозу атазанавіру до 400 мг у поєднанні зі 100 мг ритонавіру; дозу езомепразолу 20 мг перевищувати не слід.
Езомепразол, як і всі препарати, що блокують секрецію кислоти, може пригнічувати всмоктування вітаміну В₁₂ (ціанокобаламіну) внаслідок гіпо- або ахлоргідрії. Це слід мати на увазі щодо пацієнтів зі зниженим запасом вітаміну у організмі або факторами ризику погіршеного всмоктування вітаміну В₁₂ при довготривалій терапії.
Езомепразол — інгібітор CYP 2C19. На початку та наприкінці терапії езомепразолом слід враховувати можливість взаємодії з препаратами, що метаболізуються CYP 2C19. Відзначено взаємодію між клопідогрелом та омепразолом (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ). Клінічна значущість цієї взаємодії точно не визначена. Як запобіжний захід не рекомендується одночасно застосовувати езомепразол та клопідогрел.
Випадки тяжкої гіпомагніємії відзначалися у пацієнтів, які приймали ІПП, такі як езомепразол, протягом щонайменше 3 міс, а у більшості випадків — протягом року. Гіпомагніємія може мати серйозні прояви, такі як втома, тетанія, делірій, судоми, запаморочення та шлуночкова аритмія, але їх розвиток може бути поступовим та лишатися непоміченим. У більшості пацієнтів із гіпомагніємією стан покращувався після замісної терапії магнієм та припинення застосування ІПП.
Пацієнтам, для яких передбачається тривалий курс лікування або які приймають ІПП із дигоксином чи препаратами, здатними спричиняти гіпомагніємію (наприклад, з діуретиками), доцільним може бути вимірювання рівня магнію перед початком терапії ІПП та періодично протягом лікування.
ІПП, особливо при застосуванні у високих дозах та протягом тривалого періоду (>1 року), можуть дещо підвищувати ризик перелому стегна, зап’ястя та хребта, переважно у пацієнтів літнього віку або з іншими факторами ризику. Результати оглядових досліджень свідчать, що ІПП можуть підвищувати загальний ризик переломів на 10–40%. Деякою мірою це підвищення може бути зумовлене іншими факторами ризику. Пацієнтів, яким загрожує ризик остеопорозу, слід лікувати відповідно до діючих клінічних інструкцій; також їм слід отримувати належну кількість вітаміну D та кальцію.
Застосування ІПП пов’язане з дуже рідкісними випадками підгострого шкірного системного червоного вовчаку. Якщо виникають ураження, особливо у ділянках шкіри, що піддавалися сонячному опроміненню, які супроводжуються артралгією, то пацієнт повинен негайно звернутися за медичною допомогою та припинити лікування препаратом Езолонг^®. Лікуючий лікар повинен розглянути питання про доцільність застосування препарату Езолонг^®, враховуючи попередній досвід лікування ІПП, який пов’язаний з розвитком підгострого шкірного системного червоного вовчаку.
Вплив на результати лабораторних аналізів. Підвищені рівні CgA можуть заважати діагностиці нейроендокринних пухлин. Щоб цього уникнути, слід тимчасово припинити застосування езомепразолу щонайменше за п’ять днів до вимірювання рівня CgA.
Кожен флакон містить менше 1 ммоль натрію.
Застосування у період вагітності або годування грудьми. Дані щодо застосування езомепразолу у період вагітності обмежені. Дослідження на тваринах не виявили прямого або опосередкованого шкідливого впливу на ембріофетальний розвиток. Дані досліджень рацемічної суміші у тварин не свідчать про безпосередній або опосередкований шкідливий вплив на вагітність, пологи або післяпологовий розвиток. Призначати Езолонг^® вагітним слід з обережністю.
Невідомо, чи проникає езомепразол у грудне молоко. Досліджень з участю жінок, які годують грудьми, не проводили. Тому Езолонг^® не слід застосовувати у період годування грудьми.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або іншими механізмами. Малоймовірно, щоб Езолонг^® впливав на здатність керувати автомобілем та працювати з іншими механізмами. Під час лікування препаратом можуть спостерігатися побічні реакції з боку нервової системи або органів зору.
Діти. Езолонг^®, порошок, застосовують у дітей віком від 1 року як засіб для антисекреторної терапії у разі, коли пероральне застосування препарату неможливе.

ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ:

дослідження взаємодії проводили лише у дорослих.
Вплив езомепразолу на фармакокінетику інших лікарських засобів

Лікарські засоби, всмоктування яких залежить від рН. Пригнічення шлункової секреції на тлі терапії езомепразолом та іншими ІПП може призводити до послаблення або посилення всмоктування лікарських засобів, абсорбція яких залежить від рівня рН шлункового соку. Як і при застосуванні інших лікарських засобів, що зменшують кислотність шлункового соку, всмоктування таких препаратів як кетоконазол, ітраконазол та ерлотиніб, може послаблюватися, а всмоктування дигоксину — посилюватися у період застосування езомепразолу. При супутньому застосуванні омепразолу (20 мг на добу) та дигоксину у здорових добровольців біодоступність дигоксину зростала на 10% (до 30% у двох із десяти учасників). Токсичні ефекти дигоксину відзначалися зрідка. Однак слід дотримуватися обережності при застосуванні високих доз езомепразолу пацієнтам літнього віку. Слід посилити моніторинг концентрації дигоксину у крові пацієнта.
Взаємодія омепразолу з деякими інгібіторами протеази. Клінічна значущість та механізми цих взаємодій не завжди відомі. Підвищення рівня рН шлункового соку у період терапії омепразолом може змінювати всмоктування інгібіторів протеази. Інші механізми взаємодії можливі через пригнічення CYP 2C19. Зниження сироваткових рівнів атазанавіру та нелфінавіру відзначалося при одночасному застосуванні омепразолу, тому одночасно застосовувати ці препарати не рекомендується. Супутнє застосування омепразолу (40 мг один раз на добу) з атазанавіром 300 мг/ритонавіром 100 мг у здорових добровольців спричиняло значне зниження експозиції атазанавіру (зниження AUC, C_max та C_min приблизно на 75%). Підвищення дози атазанавіру до 400 мг не компенсувало вплив омепразолу на експозицію атазанавіру. Супутнє застосування омепразолу (20 мг на добу) з атазанавіром 400 мг/ритонавіром 100 мг у здорових добровольців знижувало експозицію атазанавіру приблизно на 30% порівняно з експозицією, відзначеною при застосуванні атазанавіру 300 мг/ритонавіру 100 мг 1 раз на добу без застосування омепразолу в дозі 20 мг на добу. Супутнє застосування омепразолу (40 мг на добу) зменшувало середні значення AUC, C_max та C_min нелфінавіру на 36–39%, а середні значення AUC, C_max та C_min фармакологічно активного метаболіту М8 на 75–92%.
Підвищення концентрації саквінавіру (що застосовувався одночасно з ритонавіром) у сироватці крові (80–100%) спостерігалося при супутньому застосуванні омепразолу (в дозі 40 мг на добу). Омепразол у дозі 20 мг на добу не впливав на експозицію дарунавіру (що застосовували одночасно з ритонавіром) та ампренавіру (у поєднанні з ритонавіром). Езомепразол у дозі 20 мг на добу не впливав на експозицію ампренавіру (у поєднанні з ритонавіром або окремо). Застосування омепразолу в дозі 40 мг/добу не змінювало експозицію лопінавіру (у поєднанні з ритонавіром). Через подібність фармакодинамічних ефектів та фармакокінетичних властивостей омепразолу та езомепразолу одночасно застосовувати езомепразол та атазанавір не рекомендується, а супутнє застосування езомепразолу та нелфінавіру протипоказане.
Лікарські засоби, що метаболізуються CYP 2C19. Езомепразол пригнічує CYP 2C19 — основний фермент, що метаболізує езомепразол. Тому при поєднанні езомепразолу з лікарськими засобами, що метаболізуються CYP 2C19, такими як діазепам, циталопрам, іміпрамін, кломіпрамін, фенітоїн тощо, концентрації цих препаратів у плазмі можуть зростати і може бути потрібним зменшення їх доз. Супутнє пероральне застосування 30 мг езомепразолу призводило до зниження кліренсу субстрату CYP 2C19 діазепаму на 45%. При супутньому пероральному застосуванні 40 мг езомепразолу та фенітоїну C_min фенітоїну у плазмі крові хворих на епілепсію зростали на 13%. Рекомендується контролювати концентрації фенітоїну у плазмі крові на початку терапії езомепразолом та при її припиненні. Застосування омепразолу (40 мг 1 раз на добу) спричиняло зростання C_max та AUC_τ вориконазолу (субстрату CYP 2C19) відповідно на 15% та 41% відповідно.
При супутньому пероральному застосуванні 40 мг езомепразолу пацієнтами, які приймали варфарин у рамках клінічного дослідження, час зсідання крові залишався у межах інтервалу припустимих значень. Однак у постмаркетинговий період на тлі застосування перорального езомепразолу були відзначені кілька окремих випадків клінічно значущого підвищення міжнародного нормалізованого відношення при супутньому застосуванні цих препаратів. Рекомендується проводити моніторинг на початку та наприкінці супутнього застосування езомепразолу та варфарину або інших кумаринових похідних.
При одночасному застосуванні езомепразолу повідомлялось про підвищення рівня такролімусу в сироватці крові.
Омепразол, як і езомепразол, є інгібітором CYP 2C19. У здорових добровольців у ході перехресного дослідження застосування омепразолу в дозі 40 мг призводило до зростання C_max та AUC цилостазолу відповідно на 18% та 26%, а одного із його активних метаболітів — на 29% та 69%.
Супутній пероральний прийом 40 мг езомепразолу та цизаприду у здорових добровольців призводив до збільшення AUC на 32%, а T_½ — на 31%, але значного підвищення C_max цизаприду у плазмі крові відзначено не було. Невелике подовження інтервалу Q–Тc, що відзначалося при застосуванні цизаприду окремо, не збільшувалося при застосуванні цизаприду у комбінації з езомепразолом.
Було показано, що езомепразол клінічно значуще не впливав на фармакокінетику амоксициліну або хінідину.
Дослідження взаємодії in vivo із застосуванням форми препарату для в/в введення у великих дозах (80 мг + 8 мг/год) не проводили. Вплив езомепразолу на лікарські засоби, що метаболізуються CYP 2C19, на тлі такого режиму лікування може бути більш вираженим, і за пацієнтами протягом триденного періоду в/в введення препарату слід пильно стежити щодо розвитку небажаних явищ.
Під час перехресного клінічного дослідження клопідогрел (у навантажувальній дозі 300 мг із подальшим застосуванням по 75 мг/добу) застосовували окремо та у поєднанні із омепразолом (по 80 мг одночасно із клопідогрелом) протягом 5 днів. Експозиція активного метаболіту клопідогрелу зменшилась на 46% (1-й день) та 42% (5-й день) при одночасному застосуванні клопідогрелу та омепразолу. Середня величина пригнічення агрегації тромбоцитів при одночасному застосуванні клопідогрелу та омепразолу зменшилася на 47% (через 24 год) та 30% (5-й день). Інше дослідження продемонструвало, що застосування клопідогрелу та омепразолу в різний час не усувало їх взаємодії, що, вірогідно, зумовлено пригнічувальним впливом омепразолу на CYP 2C19. У ході обсерваційних та клінічних досліджень отримано суперечливі дані щодо клінічних проявів цієї фармакокінетичної/фармакодинамічної взаємодії з точки зору значних серцево-судинних подій.
Невідомий механізм взаємодії із метотрексатом. При застосуванні метотрексату разом із ІПП його рівні підвищувалися у деяких пацієнтів. Може бути потрібне тимчасове припинення прийому езомепразолу при застосуванні метотрексату у великих дозах.
Вплив інших лікарських засобів на фармакокінетику езомепразолу. Езомепразол метаболізується CYP 2C19 та CYP 3А4. Супутнє пероральне застосування езомепразолу та інгібітору CYP 3А4 кларитроміцину (500 мг двічі на добу) призводило до подвоєння експозиції (AUC) езомепразолу. Супутнє застосування езомепразолу та комбінованого інгібітору CYP 2C19 та CYP 3А4 може призводити до зростання експозиції езомепразолу більше ніж удвічі. Інгібітор CYP 2C19 та CYP 3А4 вориконазол збільшував AUC_τ омепразолу на 280%. Корекція дози езомепразолу не завжди потрібна в таких ситуаціях. Однак вона може бути необхідною для пацієнтів із тяжкими порушеннями функції печінки та у випадках, коли показане довготривале лікування.
Препарати, здатні стимулювати CYP 2C19 чи CYP 3А4 або обидва ці ферменти (такі як рифампіцин та звіробій), можуть знижувати концентрації езомепразолу у сироватці крові шляхом посилення його метаболізму.
Несумісність. Даний лікарський засіб не слід застосовувати з іншими лікарськими засобами, окрім зазначених у розділі ЗАСТОСУВАННЯ.

ПЕРЕДОЗУВАННЯ:

досвід навмисного передозування на даний час дуже обмежений. Симптоми, що виникали внаслідок прийому препарату в дозі 280 мг, включали симптоми з боку ШКТ та слабкість. Разовий прийом езомепразолу в дозі 80 мг та в/в введення 308 мг езомепразолу протягом 24 год наслідків не спричиняли. Специфічний антидот невідомий. Езомепразол значним чином зв’язується з білками плазми крові, тому виведення за допомогою діалізу незначне. Як і при будь-якому передозуванні, слід забезпечити симптоматичне та загальне підтримувальне лікування.

УМОВИ ЗБЕРІГАННЯ:

тримати флакон у зовнішній пачці при температурі не вище 25 °С. Флакони можна зберігати без вторинної упаковки під дією звичайного кімнатного освітлення до 24 год. Зберігати в недоступному для дітей місці.
Термін зберігання після приготування р-ну: стабільність фізико-хімічних властивостей приготованого р-ну була продемонстрована впродовж 12 год при 25 °С. Однак, з точки зору мікробіології, р-н слід застосувати негайно.

Аналоги Езолонг®