препарат призначений для замісної терапії у пацієнтів з адекватним контролем АТ на тлі одночасного прийому лізиноприлу та амлодипіну у зазначених дозах.
Усі зазначені нижче особливості застосування, пов’язані із застосуванням окремих компонентів, також стосуються цього комбінованого препарату.
Пов’язані з лізиноприлом
Симптоматична артеріальна гіпотензія рідко спостерігається у пацієнтів з неускладненою АГ. Істотне зниження АТ у пацієнтів з АГ, які приймають лізиноприл, може виникати зі зменшенням ОЦК внаслідок застосування діуретиків, суворої безсольової дієти, діалізу, діареї, блювання, а також у пацієнтів із вираженою ренінзалежною АГ.
У пацієнтів із серцевою недостатністю, що супроводжується нирковою недостатністю чи без останньої, зареєстровані випадки виникнення симптоматичної гіпотензії. Подібні випадки найвірогідніші у пацієнтів із тяжкішим ступенем серцевої недостатності внаслідок застосування петльових діуретиків у високих дозах, гіпонатріємії або функціональної ниркової недостатності. У пацієнтів із підвищеним ризиком симптоматичної артеріальної гіпотензії слід вести спостереження за параметрами гіпотензивного ефекту після застосування початкової дози. Ці рекомендації стосуються пацієнтів з ІХС та цереброваскулярними захворюваннями, в яких надмірне зниження АТ може призвести до інфаркту міокарда чи інсульту.
У разі розвитку артеріальної гіпотензії пацієнту слід надати положення лежачи на спині з припіднятими нижніми кінцівками і поповнити втрату рідини (в/в вливання фізіологічного р-ну) за необхідності. Транзиторна артеріальна гіпотензія не є протипоказанням до застосування препарату, і подальше дозування зазвичай не спричиняє проблем після підвищення АТ в результаті збільшення ОЦК.
У деяких пацієнтів із серцевою недостатністю з нормальним або зниженим АТ лізиноприл може спричинити додаткове зниження системного АТ. Це відомий ефект, і зазвичай він не є причиною для припинення терапії. Якщо артеріальна гіпотензія стає симптоматичною, може знадобитися зниження дози або припинення застосування лізиноприлу.
Артеріальна гіпотензія при гострому інфаркті міокарда. Лікування лізиноприлом не слід розпочинати у пацієнтів із гострим інфарктом міокарда, схильних до ризику подальшого серйозного погіршення гемодинаміки після лікування вазодилататорами. Це пацієнти із систолічним АТ ≤100 мм рт. ст. або з кардіогенним шоком. Упродовж перших 3 днів після інфаркту міокарда дозу слід знизити, якщо систолічний АТ становить ≤120 мм рт. ст. Підтримуючі дози слід знизити до 5 мг або тимчасово до 2,5 мг, якщо систолічний АТ становить ≤100 мм рт. ст. У разі збереження артеріальної гіпотензії (систолічний АТ <90 мм рт. ст. зберігається >1 год) лізиноприл слід відмінити.
Стеноз аорти та мітрального клапана/гіпертрофічна кардіоміопатія. Як і при терапії іншими інгібіторами АПФ, лізиноприл необхідно з обережністю застосовувати пацієнтам зі стенозом мітрального клапана та обструкцією вихідного тракту лівого шлуночка, такою як стеноз аорти або гіпертрофічна кардіоміопатія.
Порушення функцій нирок. При порушенні функції нирок (кліренс креатиніну <80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу необхідно коригувати залежно від кліренсу креатиніну пацієнта, а потім — залежно від реакції пацієнта на лікування. У цих пацієнтів необхідно вести спостереження за вмістом калію та креатиніну в плазмі крові.
У пацієнтів із серцевою недостатністю артеріальна гіпотензія після початку лікування інгібіторами АПФ може призвести до ще більшого розладу функцій нирок. У цих пацієнтів можливий розвиток ГНН, зазвичай оборотної.
У деяких пацієнтів із двобічним стенозом ниркових артерій або зі стенозом артерії єдиної нирки, які отримували інгібітори АПФ, можливе підвищення концентрації сечовини крові та креатиніну у плазмі крові, як правило, зворотне після відміни препарату, тому застосування лізиноприлу протипоказано для цих пацієнтів. За наявності у пацієнта також реноваскулярної гіпертензії існує підвищений ризик розвитку тяжкої артеріальної гіпотензії та ниркової недостатності. Лікування цих пацієнтів необхідно розпочинати з низьких доз при ретельному медичному нагляді й обережно титрувати дозу. Оскільки лікування діуретиками може спричиняти розвиток вищезазначених станів, їх застосування слід припинити, при цьому функції нирок необхідно контролювати впродовж перших тижнів терапії лізиноприлом.
У деяких пацієнтів з АГ без виражених проявів реноваскулярних захворювань спостерігалося підвищення у крові концентрації сечовини і креатиніну в плазмі крові, у більшості випадків — мінімальне або транзиторне, вираженіше при одночасному застосуванні лізиноприлу та діуретика та найхарактерніше для пацієнтів з попереднім ураженням нирок. Подібний стан може вимагати зниження дози та/чи припинення застосування діуретика та/або лізиноприлу.
При гострому інфаркті міокарда не слід розпочинати лікування лізиноприлом пацієнтів із вираженим порушенням функцій нирок (рівень креатиніну в плазмі крові >177 мкмоль/л та/або протеїнурія >500 мг/добу). Якщо на тлі лікування лізиноприлом розвивається порушення функцій нирок (концентрація креатиніну в плазмі крові >265 мкмоль/л або вдвічі перевищує значення до початку лікування), застосування лізиноприлу необхідно відмінити.
Протеїнурія. Відомо про рідкісні випадки протеїнурії у пацієнтів, особливо при зниженні функції нирок або після прийому лізиноприлу у високих дозах. У разі клінічно значущої протеїнурії (≥1 г/добу) лізиноприл слід застосовувати лише після оцінки співвідношення користі від лікування та потенційного ризику і при постійному моніторингу клінічних та біохімічних параметрів пацієнта.
Гіперчутливість/ангіоневротичний набряк. Повідомляли про поодинокі випадки розвитку ангіоневротичного набряку обличчя, кінцівок, губ, язика, голосових зв’язок та/чи гортані у пацієнтів, які отримували лікування інгібіторами АПФ, включаючи лізиноприл. Ці явища можуть розвинутися на будь-якому етапі лікування. У цьому разі слід негайно відмінити лізиноприл і встановити відповідне спостереження, щоб переконатися у повному зникненні симптомів до виписки пацієнта. Навіть у тих випадках, коли має місце тільки набряк язика без розвитку порушення дихання, може знадобитися тривале спостереження пацієнта, оскільки терапії антигістамінними і кортикостероїдними препаратами може бути недостатньо.
Дуже рідко повідомляли про летальні випадки у разі ангіоневротичного набряку внаслідок набряку гортані чи набряку язика. У разі якщо розвивається набряк язика, голосової щілини або гортані, що з великою імовірністю може спричинити обструкцію дихальних шляхів, слід негайно розпочати відповідну невідкладну терапію. Вона може включати застосування адреналіну та/чи підтримку прохідності дихальних шляхів пацієнта. Пацієнт повинен перебувати під пильним медичним спостереженням до повного і стійкого зникнення симптомів.
При прийомі інгібіторів АПФ частота виникнення ангіоневротичного набряку у пацієнтів негроїдної раси набагато вища порівняно з пацієнтами інших рас.
У пацієнтів, в анамнезі яких є ангіоневротичний набряк, не пов’язаний із прийомом інгібітора АПФ, може бути набагато вищий ризик розвитку ангіоневротичного набряку, якщо вони отримують інгібітор АПФ (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Одночасне застосування інгібіторів АПФ з рацекадотрилом, інгібіторами mTOR (наприклад, сиролімусом, еверолімусом, темсиролімусом) або вілдагліптином може призвести до підвищення ризику розвитку ангіоневротичного набряку (наприклад, набряку дихальних шляхів або язика з або без порушення дихання) (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ). Необхідно виявляти обережність на початку застосування рацекадотрилу, інгібіторів mTOR (наприклад, сиролімусу, еверолімусу, темсиролімусу) і вілдагліптину пацієнтам, які вже приймають інгібітор АПФ.
Одночасне застосування інгібіторів АПФ зі сакубітрилом/валсартаном протипоказане через підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку. Лікування сакубітрилом/валсартаном можна починати лише через 36 год після прийому останньої дози препарату. Застосування препарату можна починати лише через 36 год після прийому останньої дози сакубітрилу/валсартану (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Анафілактичні реакції у пацієнтів, які перебувають на гемодіалізі. Повідомляли про високий ризик розвитку анафілактичних реакцій у пацієнтів, яким проводиться гемодіаліз через мембрани з високою гідравлічною проникністю (наприклад AN 69) з одночасною терапією інгібіторами АПФ. У цих пацієнтів слід розглянути використання іншого типу діалізної мембрани або призначення іншої групи гіпотензивних препаратів.
Анафілактоїдні реакції під час аферезу ЛПНЩ. Анафілактоїдні реакції, що загрожують життю, рідко трапляються при аферезі ЛПНЩ із застосуванням сульфату декстрану та супутнім застосуванням інгібітора АПФ. Цих реакцій можна уникнути шляхом тимчасового припинення прийому інгібітора АПФ перед кожним аферезом.
Десенсибілізація. У пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ під час десенсибілізуючої терапії (наприклад отрутою перетинчастокрилих комах), розвивається безперервна анафілактична реакція. У цих же пацієнтів такої реакції вдавалося уникнути, тимчасово відмовившись від інгібіторів АПФ, але вона з’являлася знову при випадковому повторному застосуванні лізиноприлу.
Печінкова недостатність. Зрідка при лікуванні інгібіторами АПФ відзначали синдром, який починається холестатичною жовтяницею або гепатитом і прогресує до раптового і такого, що швидко розвивається, некрозу печінки (іноді з летальним кінцем). Механізм цього синдрому невідомий. Пацієнти, у яких розвинулася жовтяниця або помітно підвищився рівень печінкових ферментів при прийомі інгібіторів АПФ, повинні припинити прийом лізиноприлу, і їм необхідно призначити відповідне лікування.
Нейтропенія/агранулоцитоз. У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, спостерігається нейтропенія/агранулоцитоз, тромбоцитопенія та анемія. Нейтропенія виникає в рідкісних випадках у пацієнтів із нормальною нирковою функцією і без особливих факторів ризику. Лізиноприл слід застосовувати з особливою обережністю пацієнтам із судинним колагенозом, які приймають імунодепресивні засоби, алопуринол, прокаїнамід, або за наявності декількох із цих факторів ризику, особливо при попередньому порушенні функції нирок. У декого з цих пацієнтів спостерігаються серйозні інфекції, які іноді не реагують на інтенсивне застосування антибіотиків. При застосуванні лізиноприлу у цих пацієнтів рекомендується регулярно контролювати лейкоцитарну формулу, а хворих слід проінструктувати щодо необхідності повідомляти свого лікаря про будь-які ознаки інфекції.
Подвійна блокада РААС. Існують дані, що одночасне застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену підвищує ризик розвитку гіпотензії, гіперкаліємії та порушення функції нирок (у тому числі ГНН). У зв’язку з цим подвійне блокування за допомогою інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену не рекомендується.
Якщо застосування цих комбінацій вважається абсолютно необхідним, таку терапію потрібно проводити тільки під наглядом фахівця і в умовах ретельного моніторингу функцій нирок, АТ та рівня електролітів. Інгібітори АПФ та блокатори рецепторів ангіотензину II не слід застосовувати з аліскіреном пацієнтам з діабетичною нефропатією (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Етнічні відмінності. Частота розвитку ангіневротичного набряку на тлі застосування інгібіторів АПФ вища у пацієнтів негроїдної раси порівняно з пацієнтами інших рас. Як і у разі з іншими інгібіторами АПФ, лізиноприл може менш ефективно знижувати АТ у пацієнтів негроїдної раси порівняно з пацієнтами інших рас, що, можливо, є наслідком вищої частоти низькоренінової АГ у цих пацієнтів.
Кашель. У зв’язку із застосуванням інгібіторів АПФ виникає кашель. Зазвичай це непродуктивний і стійкий кашель, який зникає після відміни терапії. Кашель, спричинений інгібітором АПФ, потрібно також враховувати при диференційованому діагнозі кашлю.
Хірургічне втручання/анестезія. При серйозному хірургічному втручанні або анестезії із застосуванням засобів, що знижують АТ, лізиноприл інгібує утворення ангіотензину II, що може призвести до компенсаторної секреції реніну. Якщо артеріальна гіпотензія розвивається в результаті цього механізму, її можна усунути фізичним збільшенням ОЦК.
Гіперкаліємія. Інгібітори АПФ можуть спричинити гіперкаліємію, оскільки вони пригнічують вивільнення альдостерону. Цей ефект зазвичай незначний у пацієнтів з нормальною функцією нирок. Проте у пацієнтів з порушенням функції нирок та/або у пацієнтів, які застосовують харчові добавки, що містять калій (у тому числі замінники солі), калійзберігаючі діуретики (такі як спіронолактон, еплеренон, триамтерен або амілорид), або у пацієнтів, які застосовують інші препарати, що підвищують рівень калію у плазмі крові (наприклад гепарин, триметоприм або ко-тримоксазол, також відомий як триметоприм/сульфаметоксазол) і особливо антагоністи альдостерону або блокатори рецепторів ангіотензину, може виникнути гіперкаліємія. Необхідно проявляти обережність при застосуванні калійзберігаючих діуретиків і блокаторів рецепторів ангіотензину пацієнтам, які приймають інгібітори АПФ. У таких пацієнтів слід контролювати рівень калію в плазмі крові та функцію нирок (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Застосування у пацієнтів із цукровим діабетом. Необхідний ретельний контроль рівня глюкози у крові у перший місяць лікування інгібіторами АПФ у пацієнтів із цукровим діабетом, які приймають пероральні гіпоглікемічні препарати або інсулін (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Літій. Поєднання прийому літію та лізиноприлу, зазвичай не рекомендується (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Вагітність. Не слід розпочинати терапію інгібіторами АПФ у період вагітності. Крім випадків, коли продовження лікування інгібітором АПФ вважається за необхідне, пацієнтки, які планують завагітніти, повинні бути переведені на альтернативний гіпотензивний засіб зі встановленим профілем безпеки для застосування у період вагітності. При підтвердженні вагітності терапію інгібіторами АПФ необхідно негайно припинити та за потреби розпочати лікування альтернативними засобами.
Пов’язані з амлодипіном. Безпека та ефективність застосування амлодипіну при гіпертонічному кризі не встановлені.
Застосування у пацієнтів із серцевою недостатністю. У пацієнтів із серцевою недостатністю амлодипін слід застосовувати з обережністю. У тривалому плацебо-контрольованому дослідженні пацієнтів із тяжкою серцевою недостатністю (класу III і IV за класифікацією NYHA) у групі пацієнтів, які отримували амлодипін, набряк легень реєстрували частіше, ніж у групі пацієнтів, які отримували плацебо.
Блокатори кальцієвих каналів, у тому числі амлодипін, слід з обережністю призначати пацієнтам із застійною серцевою недостатністю, оскільки вони можуть підвищувати ризик серцево-судинних подій і летальності у майбутньому.
Застосування у пацієнтів із печінковою недостатністю. У пацієнтів із печінковою недостатністю відзначаються подовження T_½ амлодипіну та підвищення значення AUC, проте відповідні рекомендації щодо дозування не розроблені. Тому застосування амлодипіну слід розпочинати з мінімальної дози в діапазоні дозування, а розпочинати лікування та підвищувати дозу слід з обережністю. У пацієнтів із тяжкою печінковою недостатністю можуть знадобитися повільна титрація дози і ретельне спостереження пацієнтів.
Застосування у пацієнтів із нирковою недостатністю. Цим пацієнтам амлодипін можна призначати у звичайних дозах. Зміни концентрацій амлодипіну в плазмі крові не корелюють зі ступенем ниркової недостатності. Амлодипін не виводиться за допомогою діалізу.
Застосування у пацієнтів літнього віку. У пацієнтів літнього віку підвищувати дозу слід з обережністю (див. ЗАСТОСУВАННЯ).
Застереження щодо допоміжних речовин. Лікарський засіб містить лактози моногідрат, тому його не слід застосовувати пацієнтам із рідкісною спадковою непереносимістю галактози, лактазним дефіцитом Лаппа або глюкозо-галактозною мальабсорбцією.
Лікарський засіб містить менше 1 моль (23 мг)/дозу натрію, тобто практично вільний від натрію.
Застосування у період вагітності або годування грудьми. Вагітність. Препарат протипоказаний до застосування у вагітних та жінкок, які планують завагітніти (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ). Досвід застосування лізиноприлу та амлодипіну у вагітних в адекватних контрольованих клінічних дослідженнях відсутній. Однак застосування обох активних речовин не рекомендується чи протипоказане (інформацію щодо активних речовин — див. СКЛАД І ФОРМА ВИПУСКУ).
Якщо під час лікування препаратом підтверджується вагітність, його застосування необхідно негайно припинити, за потреби — замінити іншим лікарським засобом, дозволеним для застосування у вагітних (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ). Застосування препарату не слід розпочинати у період вагітності. Якщо продовження лікування препаратом визнано за необхідне, пацієнток, які планують вагітність, слід перевести на альтернативні гіпотензивні засоби з відомим профілем безпеки застосування у період вагітності.
Застосування лізиноприлу. Епідеміологічні дані про ризик тератогенності, пов’язаний із застосуванням інгібіторів АПФ у I триместр вагітності, не є переконливими, однак деяке підвищення ризику не виключено. Якщо продовження лікування інгібітором АПФ визнано за необхідне, пацієнток, які планують вагітність, слід перевести на альтернативні гіпотензивні засоби з відомим профілем безпеки застосування у період вагітності. При підтвердженні вагітності слід негайно припинити лікування інгібітором АПФ і за необхідності — розпочати альтернативне лікування.
Відомо, що застосування інгібіторів АПФ у II і III триместри вагітності індукує фетотоксичність (зниження функції нирок, маловоддя, уповільнення окостеніння кісток черепа) і неонатальну токсичність (ниркова недостатність, артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія). Якщо інгібітор АПФ застосовували з II триместру вагітності, рекомендується УЗД функції нирок і черепа. Новонароджені і діти грудного віку, матері яких приймали інгібітори АПФ, потребують ретельного спостереження для своєчасного виявлення артеріальної гіпотензії (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ та ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Застосування амлодипіну. Безпека застосування амлодипіну у вагітних не встановлена.
Відомо, що у дослідженнях на тваринах спостерігалася репродуктивна токсичність при застосуванні препарату у високих дозах.
Період годування грудьми. Препарат протипоказано застосовувати у період грудного вигодовування (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Застосування лізиноприлу. У зв’язку з тим, що інформація про застосування лізиноприлу у період годування грудьми відсутня, cлід застосовувати альтернативні препарати зі встановленим профілем безпеки, особливо у разі грудного вигодовування новонародженого або недоношеної дитини (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Застосування амлодипіну. Амлодипін виділяється в грудне молоко. Частка материнської дози, отриманої немовлям, оцінюється з інтерквартильним діапазоном 3–7%, максимум 15%. Вплив амлодипіну на немовлят невідомий. Препарат протипоказано застосовувати в період грудного вигодовування, cлід застосовувати альтернативні лікарські засоби із встановленим профілем безпеки, особливо у разі грудного вигодовування новонародженого або недоношеної дитини (див. ПРОТИПОКАЗАННЯ).
Фертильність.
Застосування лізиноприлу. Дані адекватних контрольованих клінічних досліджень про вплив лізиноприлу на фертильність відсутні.
Застосування амлодипіну. У деяких пацієнтів, які проходили лікування блокаторами кальцієвих каналів, повідомлялося про випадки оборотних біохімічних змін у голівках сперматозоїдів. Клінічних даних з приводу впливу амлодипіну на фертильність недостатньо. Відомо, що в одному з досліджень на щурах були виявлені небажані реакції з боку фертильності самців.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або роботі з іншими механізмами. Препарат може погіршити здатність керувати транспортними засобами або працювати з іншими механізмами. Лізиноприл може спричинити запаморочення, втому, амлодипін — запаморочення, головний біль, втому, нудоту. Слід утриматися від керування транспортними засобами або роботи з іншими механізмами, доки не буде з’ясована індивідуальна реакція пацієнта на препарат.

Амліпін (Amlipin)