Визначення

Синдром Лем’єра — це рідкісне, але потенційно життєзагрозливе ускладнення бактеріальних інфекцій ротоглотки, найчастіше фарингіту або тонзиліту. Захворювання названо на честь французького лікаря Андре Лем’єра (Andre Lemierre), який у 1936 р. описав серію з 20 випадків анаеробного сепсису, що розвинувся після інфекцій ротоглотки.

Патогенез синдрому характеризується поширенням інфекції з первинного вогнища у ротоглотці на бічні (парафарингеальні) простори шиї. Унаслідок цього розвивається септичний тромбофлебіт внутрішньої яремної вени, який супроводжується бактеріємією та анаеробним сепсисом.

Синдром Лем’єра найчастіше діагностують у молодих, раніше здорових пацієнтів. Захворювання може призводити до тяжких ускладнень та летального результату. Незважаючи на це, рання діагностика автології нерідко ускладнена. Це пов’язано з тим, що в цій віковій групі значно поширені доброякісні інфекції ротоглотки, клінічна картина яких на початкових етапах може бути схожою на прояви синдрому Лем’єра. У результаті можлива затримка у встановленні діагнозу та початку своєчасного лікування (Allen B.W. et al., 2023).

Епідеміологія синдрому Лем’єра

Найвища частота синдрому Лем’єра відзначалася в доантибіотикову епоху. Після широкого впровадження антибіотикотерапії, зокрема призначення пеніциліну в 1960–1970-х роках, захворюваність значно знизилася. Проте з кінця 70-х років відзначається поступове збільшення числа зареєстрованих випадків. Передбачається, що це може бути пов’язано з обмеженим застосуванням емпіричної антибіотикотерапії при інфекціях ротоглотки.

Незважаючи на це, синдром Лем’єра залишається рідкісним захворюванням. За сучасними оцінками, його поширеність становить 14:1 000 000 населення.

Захворювання діагностують переважно у молодих, раніше здорових пацієнтів — підлітків та осіб молодого віку. Середній вік хворих становить 19–22 роки. Зазначається переважання чоловіків над жінками із співвідношенням близько 2:1. Близько 90% випадків синдрому Лем’єра діагностують у пацієнтів віком 10–35 років (Subramonian A. et al., 2025).

Причини синдрому Лем’єра

Синдром Лем’єра розвивається як ускладнення бактеріальних інфекцій ротоглотки. Найбільш частими збудниками захворювання є анаеробні грамнегативні бактерії Fusobacterium necrophorum та Fusobacterium nucleatum. Ці мікроорганізми мають виражені фактори вірулентності, включно з ендотоксинами та екзотоксинами, що призводить до розвитку інвазивних інфекційних процесів.

Крім фузобактерій, згідно з результатами метааналізу, етіологічними агентами синдрому Лем’єра можуть бути такі бактерії:

Spirocheta / Treponema (0,3%);
Prevotella melaninogenica (0,3%);
Prevotella bivia (0,5%);
Streptococcus intermedius, Streptococcus anginosus, Streptococcus milleri (1,3%);
Streptococcus pneumoniae (1,0%);
Streptococcus viridans (0,8%);
Streptococcus constellatus (1,5%);
Fusobacterium nucleatum (2,3%);
Haemophilus influenza (0,5%);
Proteus species (0,3%);
Klebsiella oxytoca (3%);
Corynebacterium species (0,3%);
Bacteroides fragilis (1,0%);
Streptococcal species (1,0%);
Porphyromonas asaccharolytica (0,8%);
метицилінчутливий aureus (1,5%);
метицилінрезистентний aureus (4,1%);
Escherichia coli (0,3%);
Lactobacillus species (0,3%);
коагулазонегативні Staphylococcus (1,0%);
aureus (1,5%);
Arcanobacterium / Arcanobacterium haemolyticum (1,0%);
Proteus mirabilis (0,3%);
Peptostreptococcus species (0,8%);
Streptococcus pyogenes (1,0%);
Slackia exigua (0,3%);
Proprionobacterium species (0,3%);
Mycoplasma pneumoniae (0,3%);
Fusobacterium varium (0,8%);
Klebsiella pneumoniae (2,3%);
Eikenella corrodens (0,3%);
Peptostreptococcus anaerobius (0,5%);
Leptotrichia buccalis (0,3%);
Streptococcus salivarius (0,3%);
Prevotella intermedia (0,5%);
Prevotella види (0,3%);
Streptococcus sanguinis (0,3%);
Pseudomonas aeruginosa (0,3%);
Staphylococcus capitus (0,3%);
Staphylococcus epidermidis (0,5%);
Actinomyces myeri (0,3%);
Parvimonas micra (0,3%);
Chromobacterium violaceum (Gore M. et al., 2020).

Fusobacterium necrophorum є компонентом нормальної мікрофлори ротоглотки, шлунково-кишкового тракту (ШКТ) та жіночих статевих органів. Передбачається, що різні інфекції ротоглотки можуть створювати умови, сприятливі для надмірного росту та інвазії фузобактерій. До таких станів належать вірусні інфекції (наприклад інфекція, спричинена вірусом Епштейна — Барр), бактеріальні інфекції, зокрема стрептококовий тонзилофарингіт.

Формування умов, що зумовлюють анаеробний ріст мікроорганізмів (наприклад при перитонзилярному абсцесі), призводить до розмноження F. necrophorum та її проникнення в навколишні тканини. Згідно з результатами дослідження, F. necrophorum здатна викликати агрегацію тромбоцитів людини in vitro, що спричиняє активацію внутрішньосудинного зсідання крові. F. necrophorum продукує лейкотоксини та гемаглютиніни, які викликають пошкодження ендотелію (тромбоз), агрегацію тромбоцитів (тромбоцитопенію) та септичні емболії.

Поширення інфекційного процесу з ротоглотки до парафарингеального простору призводить до ураження внутрішньої яремної вени з розвитком септичного тромбофлебіту. Першочергово венозний тромбоз формується в навколомигдаликових венах, після чого патологічний процес поширюється на внутрішню яремну вену. Надалі інфекція може поширюватися венозною системою.

Вивільнення септичних емболів у системний кровотік спричиняє гематогенне поширення інфекції. Унаслідок F. necrophorum може уражувати різні органи та тканини, включно з легенями (у 80–85% пацієнтів), плеврою, суглобами, кістками, м’язами, селезінкою, печінкою та нирками. Крім того, пряме поширення тромботичного процесу може викликати розвиток абсцесів центральної нервової системи (ЦНС), а також тромбоз кавернозного синуса (Allen B.W. et al., 2023).

Симптоми синдрому Лем’єра

Клінічний перебіг синдрому Лем’єра умовно можна розподілити на 3 основні фази, які відображають послідовне прогресування захворювання та мають діагностичне значення.

Орофарингеальна інфекція

Захворювання зазвичай починається з інфекції ротоглотки. Протягом 4–7 днів після її початку у пацієнтів розвиваються гарячка та озноб. Рання діагностика на цьому етапі утруднена, оскільки клінічні прояви є неспецифічними і часто відповідають симптомам звичайних фарингеальних інфекцій, що самообмежуються (Subramonian A. et al., 2025).

Більш ніж у ²/₃пацієнтів в анамнезі відмічається фарингіт або тонзиліт. Рідше синдром Лем’єра розвивається на тлі інших інфекційних процесів, таких як паротит, середній отит, мастоїдит, синусит або одонтогенні інфекції. Захворювання також може розвиватися у пацієнтів з інфекцією, спричиненою вірусом Епштейна — Барр. У хворих із серологічно підтвердженим інфекційним мононуклеозом можлива затримка діагностики, якщо синдром Лем’єра не розглядається як альтернативний діагноз. Важливою клінічною ознакою може бути збереження гарячки та прогресуюче погіршення стану пацієнта протягом тижня після початку захворювання.

Поширення інфекції в парафарингеальний простір та тромбофлебіт внутрішньої яремної вени

Поширення інфекції за межі ротоглотки супроводжується ураженням парафарингеального простору та формуванням тромбофлебіту внутрішньої яремної вени. Ранніми клінічними проявами цього етапу можуть бути біль та набряк у ділянці шиї.

Характерним симптомом є одностороння болісність і припухлість у ділянці кута нижньої щелепи — так званий «симптом тяжу», що вказує на тромбоз внутрішньої яремної вени. Однак ця ознака фіксується лише у 25–45% пацієнтів. При фізикальному обстеженні необхідно ретельно оглядати шию, зокрема надгрудинну та надключичну ділянки, для виявлення ознак шкірного целюліту, які можуть свідчити про поширення інфекції на шийні судини та структури середостіння.

Септична емболізація

Після проникнення F. necrophorum у венозну систему шиї розвивається септична емболізація. Найчастіше уражуються легені (у 85% випадків), проте інфекційні емболи можуть поширюватися й на інші органи, включно з суглобами, печінкою, нирками, головним мозоком, кістками, серцем і мозковими оболонками.

Бактеріємія супроводжується вираженою системною запальною реакцією, що проявляється гарячкою, вираженою слабкістю та у низці випадків розвитком септичного шоку. Септичний шок виявляють у близько 7% пацієнтів. Крім того, в частини хворих (у 10%) може розвиватися гострий респіраторний дистрес-синдром з необхідністю проведення штучної вентиляції легень (ШВЛ) (Allen B.W. et al., 2023).

Атипові форми синдрому Лем’єра

У медичній літературі також описані рідкісні та атипові форми захворювання:

клінічний випадок синдрому Лем’єра у 52-річного пацієнта після трансплантації солідного органу, який знаходився на імуносупресивній терапії;
атиповий варіант хвороби, що супроводжувався тромбофлебітом лицьової та передньої яремної вен;
клінічний випадок тромбофлебіту верхньої очної вени при синдромі Лем’єра, що розвинувся внаслідок одонтогенної інфекції, спричиненої Streptococcus intermedius, стійким до кліндаміцину;
клінічний випадок синдрому Лем’єра у 10-місячної дитини. Захворювання ускладнилося формуванням гнійного випоту в перикарді з розвитком тампонади серця та ішемічним інсультом. На думку авторів, цей випадок є одним із найраніших за віком пацієнтів із синдромом Лем’єра, описаних у науковій літературі;
летальний клінічний випадок захворювання у 51-річного чоловіка, у якого розвинувся гнійний абсцес печінки із множинними септованими осередками. У пацієнта також виявлено частковий тромбоз селезінкової та ворітної вен. Для ідентифікації збудника застосовувався метод секвенування рРНК 16S з використанням полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР) нового покоління; в аспіраті із печінкового вогнища виявлено Fusobacterium nucleatum;
клінічний випадок синдрому Лем’єра у 20-річного чоловіка з рецидивним гострим середнім отитом. За допомогою комп’ютерної томографії (КТ) діагностовано двосторонній тромбоз внутрішніх яремних вен та мастоїдит;
клінічний випадок синдрому Лем’єра, спричиненого чутливим до пеніциліну Staphylococcus aureus, у дорослого пацієнта з хронічним стоматитом та супутньою інфекцією COVID-19. У хворого діагностували тромбоз вен лівої половини обличчя та внутрішньої яремної вени, а також двосторонні септичні емболії у легенях;
клінічний випадок у 61-річного пацієнта, у якого абсцес привушної залози, спричинений Pseudomonas aeruginosa, ускладнився розвитком синдрому Лем’єра з некрозом тканин обличчя;
клінічний випадок синдрому Лем’єра, викликаного Klebsiella pneumoniae, у пацієнта з погано контрольованим цукровим діабетом;
атипова форма синдрому Лем’єра, спричинена Fusobacterium nucleatum. Пацієнт скаржився на гарячку та виражений біль у ділянці нирок. На КТ виявлені тромбоз здухвинних вен, абсцеси у правій здухвинній та лівій поперековій м’язах, правосторонній парапневмонічний випіт, а також спондилодисцит на рівні L4–L5 (Subramonian A. et al., 2025).

Згідно з результатами метааналізу, при синдромі Лем’єра також можливий тромбоз підключичної, сигмовидної, зовнішньої яремної вен, вени Розенталя (базальної вени), надключичної, верхньощелепної, нижньої та верхньої порожнистої, стегнової, щитовидної, пахвової, верхньої брижової вен. А також передньої та середньої мозкової артерій, хребетної, зовнішньої та внутрішньої сонних артерій (Gore M. et al., 2020).

Діагностика синдрому Лем’єра

Діагностика синдрому Лем’єра переважно ґрунтується на клінічній картині, проте для підтвердження діагнозу та оцінки тяжкості стану необхідні лабораторні та інструментальні методи дослідження.

Лабораторна діагностика

Пацієнтам із підозрою на сепсис або ознаками синдрому системної запальної відповіді (ССЗВ) показано проведення розширеного лабораторного обстеження. Найчастіше діагностують:

лейкоцитоз;
ниркову недостатність різного ступеня тяжкості;
порушення функції печінки, зокрема підвищення рівня білірубіну у плазмі крові;
тромбоцитопенію;
лабораторні ознаки дисемінованого внутрішньосудинного згортання крові.

Обов’язковим етапом діагностики є проведення бактеріального посіву крові на стерильність. Ріст мікроорганізмів зазвичай відзначається протягом 2–7 діб, причому більш ніж у 70% випадків діагностують бактерії роду Fusobacterium. Однак результати бакпосіву крові можуть бути негативними, що пов’язано з труднощами культивування анаеробних мікроорганізмів (Subramonian A. et al., 2025).

Інструментальна діагностика

Найчастішою локалізацією метастатичних інфекційних осередків при синдромі Лем’єра є легені. У зв’язку з цим пацієнтам рекомендовано виконання рентгенографії органів грудної клітки для діагностики септичних емболій та інших легеневих ускладнень, таких як плевральний випіт, абсцеси легень та емпієма плеври.

Гематогенне поширення інфекції також може призводити до розвитку інших ускладнень, зокрема септичний артрит, остеомієліт, менінгіт, перикардит та абсцеси печінки.

Для діагностики септичного тромбозу внутрішньої яремної вени рекомендовано:

ультразвукове дослідження (УЗД);
КТ шиї з контрастним підсиленням (Subramonian A. et al., 2025);
магнітно-резонансна томографія (МРТ), включно з магнітно-резонансною венографією (МРВ), яка має найбільш високу чутливість (близько 97%) (Allen B.W. et al., 2023).

Диференційна діагностика синдрому Лем’єра

Диференційна діагностика ранніх стадій синдрому Лем’єра досить широка і включає різні причини інфекцій ротоглотки. На початковому етапі захворювання клінічна картина може нагадувати поширені форми фарингіту, тонзиліту та інших запальних процесів ротоглотки.

На пізніх стадіях синдром Лем’єра може проявлятися симптомами системної інфекції та клінічно імітувати різні причини бактеріємії, що супроводжується септичною емболією або без неї. Наприклад, інфекційний ендокардит, септичний тромбофлебіт іншої локалізації, гнійні інфекції м’яких тканин та органів, а також тяжкі форми сепсису різної бактеріальної етіології.

У зв’язку з цим захворювання слід враховувати у диференційній діагностиці у пацієнтів з ознаками сепсису, особливо за наявності попередньої інфекції ротоглотки та симптомів ураження шийних вен (Allen B.W. et al., 2023).

Лікування синдрому Лем’єра

Основним методом лікування синдрому Лем’єра є антибактеріальна терапія.

Антибіотикотерапія

В якості початкової емпіричної терапії рекомендовано призначення β-лактамних антибіотиків, стійких до дії β-лактамаз. Це пов’язано з тим, що описані випадки неефективності пеніциліну при інфекціях, спричинених β-лактамазопродукувальними штамами Fusobacterium necrophorum. Після отримання результатів мікробіологічного дослідження та даних про чутливість збудника антибактеріальну терапію слід коригувати.

У пацієнтів з вираженою алергією на β-лактамні антибіотики альтернативними препаратами можуть бути кліндаміцин (300 мг 4 рази на добу), цефтріаксон (внутрішньовенне введення 2 г 2 рази на добу), метронідазол (500 мг 3 рази на добу). У більшості випадків тривалість антибактеріальної терапії становить близько 6 тиж, що необхідно для забезпечення адекватного проникнення препаратів у тромботичні маси та осередки інфекції (Gore M. et al., 2020).

Хірургічне лікування

При розвитку таких ускладнень, як формування абсцесів, дихальна недостатність унаслідок легеневої септичної емболії, метастатичні інфекційні осередки, а також при поширенні тромбозу у структурі середостіння або порожнини черепа, рекомендовано хірургічне втручання. Показано хірургічний розтин та дренування гнійних вогнищ для контролю інфекційного процесу.

Антикоагулянтна терапія

Роль антикоагулянтної терапії при синдромі Лем’єра залишається дискусійною (Gore M. et al., 2020). У неускладнених випадках захворювання, за відсутності вираженого тромботичного ураження, клінічне поліпшення зазвичай досягається на тлі антибіотикотерапії та підтримувального лікування без призначення антикоагулянтів.

Незважаючи на відсутність рандомізованих контрольованих досліджень, антикоагулянтна терапія може розглядатися при:

поширенні тромбу у венозні синуси головного мозку;
великому або двосторонньому тромбозі;
відсутності клінічного поліпшення протягом перших 72 год на тлі адекватної антибактеріальної терапії та/або хірургічного лікування (Allen B.W. et al., 2023).

Прогноз синдрому Лем’єра

Запущені форми синдрому Лем’єра є життєзагрозливим станом. Навіть за своєчасного призначення адекватної антибактеріальної терапії та проведення комплексного лікування рівень летального результату залишається відносно високим і становить 5–18%.

Середня тривалість перебування у лікарні становить близько 3 тиж. Розвиток септичної емболії та ураження різних органів можуть призводити до формування віддалених ускладнень та стійких функціональних порушень, при яких необхідні тривале спостереження та реабілітація пацієнтів (Allen B.W. et al., 2023).