Сімейна дизавтономія (синдром Райлі — Дея)

Содержание

Сімейна дизавтономія (синдром Райлі — Дея) — це рідкісне генетичне захворювання, яке характеризується значною дисфункцією вегетативної нервової системи (контролює мимовільні функції, такі як дихання та травлення) та сенсорною нейропатією.

Сімейна дизавтономія є частиною ширшої групи розладів, відомих як спадкові сенсорні та автономні нейропатії (hereditary sensory and autonomic neuropathies — HER), що можуть порушувати як сенсорні, так і автономні функції нервової системи.

Симптоми сімейної дизавтономії проявляються у дітей від народження та характеризуються утрудненим ковтанням, а також недостатньою автономною регуляцією артеріального тиску, температури тіла та дихання. Серед інших симптомів можливі такі: нездатність плакати чи відчувати біль, епізоди блювання, часті пневмонії та труднощі під час ходьби. Згодом симптоми сімейної дизавтономії прогресують, призводячи до летального наслідку (Bar-Aluma B.-E., 2003).

Сімейну дизавтономію часто діагностують у осіб ашкеназького єврейського походження. Поширеність становить 1:3600 осіб ашкеназького єврейського походження.

Причини сімейної дизавтономії

Сімейна дизавтономія викликана генетичними варіаціями в гені ELP1 та успадковується за аутосомно-рецесивним типом. Якщо обидва батьки є носіями патологічного гена, то при кожній вагітності існує 25% ймовірність того, що у них народиться хвора дитина.

Причинний ген розташований на хромосомі 9q31 та кодує вкорочену форму білка, асоційованого з комплексом кінази I каппа-бі (IKBKAP). Цей білок необхідний для розвитку та функціонування нервових клітин, особливо в автономній нервовій системі (Eichler F.S. et al., 2025).

Симптоми сімейної дизавтономії

Симптоми сімейної дизавтономії зазвичай проявляються в дитинстві, а саме такі, як утруднене ковтання, недостатній ріст та відсутність сліз (алакрима) під час емоційного плачу, що стає помітним після 7 міс життя дитини.

У немовлят часто діагностують гіпотонію (зниження м’язового тонусу), холодні кінцівки та часті респіраторні інфекції внаслідок порушеної автономної регуляції вегетативної нервової системи. Крім того, у них можна діагностувати епізоди блювання та нестабільну регуляцію температури тіла з вазоконстрикцією.

У дітей шкільного віку до додаткових ускладнень належать епізоди блювання, що повторюються, часто викликані стресом, які можуть проявлятися у вигляді автономних кризів, що характеризуються значною артеріальною гіпертензією, тахікардією і підвищеним потовиділенням. Також характерна нечутливість до болю та температури, що означає нездатність організму адекватно сприймати болісні або термічні подразники. Це призводить до потенційного самокаліцтва або травм, таких як опіки, оскільки людина може не усвідомлювати пошкодження.

Клінічні ознаки сімейної дизавтономії:

• епізоди дизавтономних кризів, які характеризуються нудотою та блюванням;
• симпатичні кризи із дратівливістю, тахікардією, артеріальною гіпертензією, почервонінням обличчя, бронхореєю, порушенням ковтання та мовлення. Ці кризи можуть бути спричинені фізичним чи емоційним стресом;
• додаткові автономні симптоми: ортостатична гіпотензія, надмірна слинотеча, порушення моторики шлунково-кишкового тракту, дисфункція сечового міхура, зниження або відсутність сльозотечі, розширення зіниць, гіпогідроз та епізодичний гіпергідроз (який призводить до порушення регуляції температури тіла);
• можуть розвинутися гломерулосклероз та хронічне захворювання нирок, не пов’язані з автономною дисфункцією;
• нейропатичні симптоми — втрата рефлексів, гіпотонія та зниження сприйняття болю та температури;
• невеликий зріст, кіфосколіоз;
• гладкий язик без грибоподібних сосочків;
• рецидивна аспірація або блювання;
• множинні місця травм шкіри;
• дизартрія;
• розумова відсталість та емоційна лабільність.

Діагностика сімейної дизавтономії

При сімейній дизавтономії діагностують зміни у нервовій провідності:

• швидкість моторної провідності може бути нормальною чи зниженою;
• амплітуда рухових потенціалів дії часто зменшена;
• потенціали дії сенсорних нервів або знижені, або відсутні.

Захворювання стосується як центрального, так і периферичного мієліну. З віком у пацієнтів діагностують аномалії задніх стовпів спинного мозку. При біопсії литкового нерва можна виявити значну втрату як мієлінізованих, так і немієлінізованих волокон діаметром <12 мкм. При гістологічному дослідженні сенсорного дорсального ганглія можна діагностувати зменшення числа нейронів на 50%. Також відбувається атрофія як прегангліонарних, так і постгангліонарних симпатичних волокон, але парасимпатичні ганглії залишаються збереженими.

Генетичне тестування — найбільш точний та надійний спосіб діагностики сімейної дизавтономії. Специфічних лабораторних тестів немає, але існує кілька непрямих методів діагностики:

• шкірна проба з гістаміном: у пацієнтів на місці ін’єкції формується пухир, але відсутні біль чи запалення. Для підлітків застосовують розчин 1:1000, для немовлят — 1:10 000;
• дослідження сечі: знижений рівень ванілілмигдальної кислоти, а рівень гомованілінової кислоти підвищений;
• проба з метахоліном: у здорових дітей закапування 2,5% розчину в око не викликає реакції, а у пацієнтів із сімейною дизавтономією призводить до звуження зіниць;
• артеріальний тиск: після внутрішньовенного введення норепінефрину тиск різко підвищується, а інфузія метахоліну викликає активну гіпотензивну реакцію (Eichler F.S. et al., 2025).

Лікування сімейної дизавтономії

Специфічного лікування осіб із сімейною дизавтономією не існує. Основою терапії є підтримувальне лікування та симптоматична терапія:

• при блюванні та дизавтономних кризах — внутрішньовенне введення рідин для запобігання зневодненню;
• для контролю блювання та дизавтономних кризів пацієнтам можуть призначати діазепам (0,2 мг/кг маси тіла кожні 3 год), клонідин (0,005–0,01 мг/кг маси тіла/добу), прегабалін;
• для підлітків та дорослих із сімейною дизавтономією, тяжкою формою нудоти та блюванням, що не піддається лікуванню бензодіазепінами та клонідином, рекомендовано призначати карбідопу (середня добова доза становить 480 мг);
• у дитинстві важливим є запобігання аспірації під час харчування;
• лікування гастроезофагеального рефлюксу включає вертикальне положення під час годування, прокінетичні препарати (наприклад бетанехол), блокатори H₂-гістамінових рецепторів;
• пацієнтам із хронічними захворюваннями легень, спричиненими рецидивною аспіраційною пневмонією, рекомендовано щоденну терапію (застосування бронходилататорів) та фізіотерапію (постуральний дренаж) для покращення дихальної функції;
• для лікування ортостатичної гіпотензії можна використовувати еластичні панчохи, вправи для ніг, присідання та нахили вперед; приймати флудрокортизон та мідодрін;
• для того, щоб знизити варіабельність артеріального тиску, рекомендовано застосування карбідопи;
• для пацієнтів з брадиаритмією рекомендовано встановлення кардіостимулятора;
• при ризику рубцювання рогівки (розвивається внаслідок зниження чутливості та сльозотечі) — для зволоження очей рекомендовано призначення штучних сліз із метилцелюлозою 3–6 р/добу. Додаткові заходи: підтримка адекватної гідратації, використання м’яких контактних лінз. Якщо консервативне лікування неефективне, може бути рекомендована тарзорафія (часткове зшивання повік для захисту рогівки);
• профілактика пролежнів: унаслідок зниженої больової чутливості хворі схильні до високого ризику пошкоджень шкіри.

Пацієнтам із сімейною дизавтономією рекомендовано фізичну активність. Вправи можуть запобігти або виправити контрактури суглобів, зберігаючи рухливість та знижуючи ризик деформацій (Eichler F.S. et al., 2025).

Прогноз сімейної дизавтономії

Прогноз для осіб із сімейною дизавтономією значно поліпшився завдяки розвитку медицини та новим методам лікування. Раніше це захворювання часто призводило до ранньої смерті, особливо внаслідок раптової зупинки дихання уві сні або частих пневмоній. Проте сьогодні близько 50% пацієнтів доживають до 30 років, а деякі навіть до 70 років.

Незважаючи на ці поліпшення, сімейна дизавтономія, як і раніше, залишається невиліковною патологією. Хворим необхідне постійне медичне спостереження.