Хвороба Бехчета: визначення

Хвороба Бехчета — це хронічне рецидивне запальне захворювання невідомої етіології, що характеризується наявністю виразок слизової оболонки порожнини рота, зовнішніх статевих органів та увеїту з гіпопіоном.

Це захворювання вперше описано у 1937 р., коли турецький лікар-дерматолог професор Хулусі Бехчет об’єднав такі симптоми й ознаки, які виявляли у пацієнтів: виразки слизової оболонки порожнини рота, зовнішніх статевих органів та увеїт в одну патологію.

Результати подальших досліджень розширили уявлення про хворобу Бехчета як про хронічне рецидивне мультисистемне захворювання із залученням до патологічного процесу судин, суглобів, травного тракту, легень, серця та нервової системи.

Хвороба Бехчета: етіологія

Хоча на сьогодні точна причина хвороби Бехчета залишається невідомою, дослідники встановили, що певну роль у розвитку цього захворювання відіграють генетичні чинники та фактори довкілля.

Підвищена захворюваність населення в регіонах проходження маршруту Великого шовкового шляху, а також сімейне накопичення хвороби Бехчета, припускають наявність генетичної основи у цієї патології, навіть у разі відсутності менделівського типу успадкування.

Найвищий ризик розвитку хвороби Бехчета відмічають у носіїв типу B51/В5 людського лейкоцитарного антигену (Human Leukocyte Antigen — HLA), який є найбільш поширеним серед населення Туреччини, країн Близького Сходу та Японії.

Також дослідники ідентифікували кілька генів, асоційованих із фактором некрозу пухлини (ФНП), білками теплового шоку та головним комплексом гістосумісності (major histocompatibility complex — MHC) 1-го класу. Проте наразі їхній незалежний внесок у розвиток хвороби Бехчета є дискусійним.

Вплив інфекційних агентів. Наявність у пацієнтів із хворобою Бехчета гіперчутливості до антигенів бактерії виду Streptococcus sanguinis дала змогу дослідникам припустити певну роль цього мікроорганізму в розвитку захворювання.

Незважаючи на те що інші інфекційні агенти, включно із золотистим стафілококом, бактеріями роду Prevotella та вірусом простого герпесу I типу, запропоновані деякими дослідниками як потенційні збудники хвороби Бехчета, їхній прямий зв’язок із розвитком цієї патології дотепер не є підтвердженим.

Наразі вважають, що вплив інфекційного агента або чинників довкілля завдяки невідомому досі механізму ініціює аутозапальну реакцію у генетично схильних осіб. 

Хвороба Бехчета: патофізіологія

При хворобі Бехчета розвивається аутозапальний васкуліт, який уражує артерії та вени всіх типів та розмірів.

На відміну від інших васкулітів при хворобі Бехчета є відсутнім некротизуючий васкуліт та не формуються гігантські клітини. Ураження вен та розвиток аневризм артерій є характерними ознаками хвороби Бехчета.

Окрім цього, у пацієнтів із хворобою Бехчета відсутні специфічні аутоантитіла, наявність яких зазвичай фіксують при інших аутоімунних захворюваннях, наприклад, при системному червоному вовчаку (СЧВ).

Клітинний імунітет відіграє важливу роль у патогенезі хвороби Бехчета. Активація Т-хелперів 1-го типу спричиняє збільшення кількості Т-лімфоцитів, які циркулюють у кровотоці, що, зі свого боку, може пояснити розвиток різних симптомів / ознак хвороби Бехчета.

При хворобі Бехчета концентрації в плазмі крові прозапальних цитокінів, включно з інтерлейкінами 1, 8, 12, 17, 37 (IL-1, IL-8, IL-12, IL-17, IL-37) та ФНП, підвищуються і, як вважають дослідники, беруть участь у патогенезі захворювання. Зазначені прозапальні цитокіни також можуть бути індикатором ступеня тяжкості патології.

Підвищення активації макрофагів, хемотаксису нейтрофілів і фагоцитозу фіксували у вогнищах ураження при хворобі Бехчета.

Ураження шкіри та слизових оболонок, включно з афтозними виразками слизової оболонки порожнини рота, пустульозним шкірним висипом та вузлуватою еритемою, як вважають дослідники, є результатом підвищення активації нейтрофілів, що призводить до розвитку нейтрофільної судинної реакції, яка спричиняє ушкодження тканин.

Циркулювальні імунні комплекси відіграють певну роль у розвитку нейтрофільної судинної реакції.

На думку дослідників, антитіла до клітин ендотелію та порушення функції цих клітин відіграють певну роль у патогенезі хвороби Бехчета (Adil A. et al., 2023).

Хвороба Бехчета: клінічна картина

Початкові прояви хвороби Бехчета, як правило, уперше фіксують у осіб віком 20–35 років, частіше у чоловіків, ніж жінок.

Першими проявами хвороби Бехчета є болісні афтозні виразки слизової оболонки порожнини рота, які ідентифікуються у вигляді скупчень розмірами від 2 до 12 мм на слизовій оболонці щік, ясен, язика, м’якого піднебіння, глотки.

Виразки на шкірі зовнішніх статевих органів та перианальної ділянки нагадують виразки слизової оболонки порожнини рота. Виразки на шкірі зовнішніх статевих органів та перианальної ділянки можуть зарубцьовуватися.

Ураження шкіри, які діагностують у 41–97% усіх випадків хвороби Бехчета, включають вузлові ураження, які за своєю гістологічною будовою розподіляють на ураження, що нагадують вузлувату еритему; псевдофолікуліт; папуло-пустульозний висип; вугреподібні вузлики або ураження, що нагадують гангренозну піодермію (афтоз шкіри).

У 40–70% усіх випадків хвороби Бехчета у пацієнтів діагностують інтермітуючий симетричний олігоартрит, який є найчастішою формою ураження суглобів у разі наявності цієї патології. Також у осіб із хворобою Бехчета можуть розвиватися анкілозуючий спондиліт або виникати артралгії.

При залученні до патологічного процесу центральної нервової системи (ЦНС) у пацієнта можуть відмічатися такі прояви з боку твердої мозкової оболонки, як головний біль, лихоманка та ригідність м’язів шиї.

Мозочкова атаксія, псевдобульбарний параліч і деменція можуть розвиватися у пацієнта при ураженні стовбура головного мозку.

Зниження гостроти зору, що спричинене увеїтом, кератитом та оклюзією артерій сітківки з подальшою її ішемією, може супроводжуватися процесами неоваскуляризації, крововиливом у склоподібне тіло та його скороченням, відшаруванням сітківки та глаукомою. У молодих чоловіків ризик ураження очного дна є вищим.

Ураження судинної системи при хворобі Бехчета є унікальним, оскільки можуть уражатися як артерії, так і вени всіх типів та розмірів.

У особи з хворобою Бехчета можуть діагностувати:

• системний артеріальний васкуліт, у разі наявності якого можуть розвиватися аневризми та оклюзії різних артерій;
• васкуліт легеневої артерії;
• оклюзії вен, включно із поверхневими та глибокими венами, венами головного мозку, портальними та брижовими венами;
• емболію легеневої артерії;
• тромбоз правого шлуночка серця;
• синдром Бадда — Кіарі.

Ураження травного тракту при хворобі Бехчета частіше діагностують у японців. Звичайно виявляють виразкові ураження переважно дистального відділу клубової та ободової кишок, але до патологічного процесу може залучатися будь-який відділ травного тракту. Часто при хворобі Бехчета ураження травного тракту ускладнюються кровотечею або перфорацією. Також для уражень травного тракту при хворобі Бехчета характерною ознакою є рецидиви цих уражень після проведення хірургічного втручання (Fort G.G., 2022).

Хвороба Бехчета: діагностика

У таблиці наведені Міжнародні діагностичні критерії хвороби Бехчета (Ahn C.S. et al., 2021; Villa-Forte A., 2022).

*Позитивний тест патергії полягає в появі еритематозної індурації зі стерильними пустулами через 24–48 год після введення стерильної голки в шкіру передпліччя.

Хвороба Бехчета: лікування

Застосування низьких доз глюкортикостероїдів (ГКС), наприклад, преднізону в дозі 20 мг/добу, є ефективним терапевтичним заходом щодо усунення уражень слизових оболонок, які складно виліковуються.

Також у ГКС фіксують кращий профіль побічних ефектів, ніж в інших фармакотерапевтичних засобів, які застосовують для цієї мети, наприклад, талідоміду в дозі 100 мг/добу.

Застосування інтермітувальної терапії ГКС в періоди загострення проявів з боку шкіри та слизових оболонок може бути достатнім у осіб з легким перебігом хвороби Бехчета.

Застосування апреміласту — інгібітора фосфодіестерази 4 у лікарській формі для перорального прийому в дозі 30 мг 2 рази на добу протягом 12 тиж є ефективним при лікуванні виразок слизової оболонки порожнини рота.

Колхіцин у дозі по 0,6 мг 1 р/добу або 2 р/добу призначають для лікування уражень шкіри та слизових оболонок, але його справжня ефективність досі не є встановленою, тому цей фармакотерапевтичний засіб є невідповідним для терапії уражень життєво важливих органів при хворобі Бехчета.

У разі тяжкого перебігу хвороби Бехчета з ураженням будь-якої системи органів пацієнту спочатку призначають лікування високими дозами ГКС, наприклад, преднізоном у дозі 1 мг/кг маси тіла/добу. Проте слід зазначити, що інгібування дії ФНП за допомогою наступних фармакотерапевтичних засобів: інфліксимабу в дозі 5 мг/кг маси тіла внутрішньовенно (в/в) 1 раз кожні 4–6 тиж або адалімумабу в дозі 40 мг 1 раз кожні 2 тиж є переважним методом лікування хворих із найтяжчими формами увеїту або менінгоенцефаліту.

Інгібування дії ФНП є високоефективним методом терапії та, як правило, добре переноситься пацієнтами; його можна продовжувати невизначено довго у осіб із позитивною відповіддю на проведену терапію (Stone J.H., 2024).

Хвороба Бехчета: прогноз

Прогноз хвороби Бехчета встановлюється при виявленні спричинених захворюванням уражень, що розвинулися у пацієнта до початку ефективного лікування, а також здатністю хворого до тривалої переносимості фармакотерапевтичних засобів, які йому призначають.