Епідемічний паротит — це захворювання вірусної етіології, при якому діагностуються запальні зміни в залозистій та нервовій тканині. Основна локалізація розмноження вірусу — слинні залози. Рідше уражуються підшлункова залоза, центральна нервова система, статеві залози. Слово «паротит» походить від латинського терміна «parotis», який перекладається як «привушна залоза»: саме її запалення надає обличчю характерної одутлості. Зовнішній вигляд хворого став основною причиною появи другої назви інфекції — «свинка».

Мікроорганізм, що викликає захворювання, був уперше виділений та описаний у 1934 р. американськими вченими. Вони провели дослідження групи хворих дітей з подібними симптомами та з’ясували, що ця інфекція викликається вірусом, який пізніше був названий вірусом паротиту. Цікаво, що паротит був поширений і досить добре відомий ще до цього часу, але спочатку його вважали частиною симптомів інших інфекцій, таких як кір. Лише у 20-ті та 30-ті роки XX століття завдяки систематичній науковій роботі вдалося виявити причину розвитку паротиту та точно визначити роль збудника у патогенезі захворювання.

Поширеність та актуальність вірусного паротиту

Епідемічний паротит залишається відносно поширеним захворюванням, незважаючи на вакцинацію. Епідемії інфекції все ще фіксуються у спільнотах із низьким охопленням вакцинацією. Паротит діагностується головним чином у нещепленого населення, але були зареєстровані випадки епідемій і серед вакцинованих людей. Недостатній поствакцинальний імунітет та зниження опірності організму також відіграють роль у розвитку інфекційного захворювання.

Спалахи паротиту можуть виникати в різних регіонах та спільнотах з різних причин. Вони зазвичай пов’язані з недостатньою вакцинацією, близькими контактами між людьми та іншими факторами, що зумовлюють поширення вірусу. Ось декілька прикладів спалахів паротиту, що сталися у різні періоди:

• в 2006 р. у США зареєстровано великий спалах паротиту серед студентів кількох університетів. Спалах почався в штаті Айова і швидко поширився на інші штати;
• Канада (2017–2018 рр.) — також відбувся спалах паротиту серед студентів. Спалах був пов’язаний з обмеженим охопленням вакцинацією та тісними контактами в освітніх закладах;
• Японія (2018 р.) — понад 13 000 випадків підтверджено за рік.

Ці приклади підтверджують, що навіть у наш час паротит може спричинити епідемії, особливо серед недостатньо вакцинованих груп населення.

Етіологія вірусного паротиту

Збудник епідемічного паротиту — вірус, відомий як mumps virus («mumps» у перекладі з англійської означає «свинка»). Він належить до сімейства Paramyxoviridae та роду Paramyxovirus. З особливостей mumps virus:

• будова — збудник епідемічного паротиту є віріоном округлої форми діаметром 120–300 нм;
• геном — містить одноланцюгову РНК позитивної полярності. Вірус використовує свою РНК для управління процесом синтезу білків у клітині-хазяїні, забезпечуючи своє розмноження та поширення;
• антигенна структура — вірус епідемічного паротиту містить антигени, до яких організм виробляє нейтралізуючі та комплементзв’язувальні антитіла;
• стійкість — вірус нестійкий до впливу фізичних та хімічних факторів, може бути інактивований при нагріванні, ультрафіолетовому опроміненні, контакті з жиророзчинними речовинами, 2% розчином формаліну, 1% розчином лізолу або хлораміном. При кімнатній температурі (20 °C) зберігає свою життєздатність до 7 днів.

Джерелом вірусного паротиту є інфікована людина з активною або стертою формою хвороби або безсимптомним перебігом. Основні шляхи передачі:

• повітряно-краплинний — переважний шлях передачі вірусу паротиту. Під час кашлю, чхання та розмови збудник поширюється у повітрі та осідає на поверхнях;
• контактний — при прямому контакті з інфікованою людиною (через поцілунки, при обміні їжею чи напоями, використанні посуду та предметів особистої гігієни);
• вертикальний — іноді збудник може передаватися від матері до дитини у період вагітності або під час пологів. Однак цей спосіб передачі відмічають дуже рідко.

Для хвороби характерна сезонність — пік захворюваності відзначається у зимово-весняний період.

Інфекція може виникати в будь-якому віці (переважно до 25 років), частіше хворіють діти віком 3–5 років, у віці молодше 2 років паротит діагностується відносно рідко, діти віком до 6 міс і особи віком старше 50 років хворіють дуже рідко.

Спалахи паротитної інфекції найчастіше реєструються в закритих дитячих закладах, таких як дитячі садки та школи. Близько ⅓ випадків паротиту минають без будь-яких клінічних проявів.

Класифікація епідемічного паротиту

Епідемічний паротит класифікують за 3 властивостями:

• форма захворювання;
• тяжкість клінічної симптоматики;
• перебіг інфекції.

Інфекція має різні форми, що відрізняються характером ураження органів і систем. Розрізняють форму з типовими та атиповими проявами.

Епідемічний паротит класифікується за тяжкістю на легку, середньої тяжкості та тяжку форму. Критерії, за якими оцінюють тяжкість захворювання:

• рівень прояву інтоксикації та підвищення температури тіла;
• локальні симптоми;
• наявність ускладнень.

Тяжкість перебігу паротитної інфекції:

• легка форма — характеризується помірною інтоксикацією, субфебрильною температурою тіла, незначними змінами в слинних залозах;
• середньотяжка форма — прояви інтоксикації виражені, лихоманка до 39–40 °C, видиме збільшення слинних залоз;
• тяжка форма — ускладнена патологією, такою як менінгіт, менінгоенцефаліт, панкреатит, орхіт, епідидиміт, мастит, міокардит, артрит.

Перебіг захворювання може бути:

• гладким — перебіг інфекції без суттєвих ускладнень. Відновлення пацієнта проходить в адекватні часові терміни, не виникає загострення хронічних захворювань;
• негладким — перебіг ускладнений різними факторами: нашарування вторинної інфекції, загострення хронічних захворювань та інші.

Клінічні прояви епідемічного паротиту

Інфекція розвивається поетапно, що зумовлює час та локалізацію появи різних симптомів хвороби:

• вірус проникає в організм через слизові оболонки ротоглотки, верхніх дихальних шляхів, кон’юнктив;
• розмноження збудника інфекції відбувається в епітеліальних клітинах слизових оболонок з подальшим поширенням організмом через кров;
• мікроорганізм проникає в епітелій залозистої тканини та призводить до розвитку запальних змін у них, загибелі секреторних клітин, порушення функції залоз;
• при проникненні через гематоенцефалічний бар’єр уражується нервова тканина;
• після початку продукції специфічних антитіл в організмі відбувається поступова елімінація патогенних мікроорганізмів з організму.

Інкубаційний період епідемічного паротиту у більшості пацієнтів становить 15–19 днів, хоча фіксувалися випадки його скорочення (до 11 днів) або подовження (понад 20 днів). Продромальні прояви, що передують типовій картині хвороби, рідкісні та зазвичай включають загальне нездужання, м’язовий та головний біль, озноб, безсоння та порушення якості сну, погіршення апетиту. Через 1–2 дні з’являються характерні симптоми епідемічного паротиту, поєднані у синдроми (таблиця).

Діагностика епідемічного паротиту

При типовій формі інфекції діагностика захворювання нескладна. Діагноз встановлюють на підставі сукупності даних:

• з анамнезу — контакт з інфікованою людиною;
• скарги — характерні для одного або кількох синдромів, описаних вище;
• зовнішній вигляд — набряк в ділянці привушних слинних залоз, позитивний симптом Мурсона (навколо зовнішнього отвору вивідної протоки слинної залози набряклість та гіперемія);
• пальпація — позитивний симптом Філатова (неприємні відчуття при натисканні на вушний козелок, проєкції соскоподібного відростка, підщелепної ямки);
• клінічний аналіз крові — лейкопенія, лімфоцитоз, швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ) без змін;
• біохімічний аналіз крові — підвищення активності амілази в плазмі крові та сечі;
• серологічне дослідження — виявлення імуноглобулінів класу M (IgM) до вірусу епідемічного паротиту. У реакціях зв’язування комплементу (РЗК) та реакції гальмування гемаглютинації (РГГА) досліджують парні сироватки (перша береться на початку захворювання, друга — через 2–3 тиж). Діагностичним вважається наростання титру в 4 рази та більше; при одноразовому серологічному обстеженні діагностичним вважається титр 1:80 і більше;
• молекулярно-біологічний метод — полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР) — виявлення РНК вірусу.

При необхідності рекомендують ультразвукове дослідження (УЗД) ушкоджених органів, інструментальні обстеження нервової системи (електроенцефалографія, нейросонографія).

Лікування епідемічного паротиту

Лікування епідемічного паротиту проводять здебільшого в амбулаторних умовах (легка форма) та в стаціонарі (починаючи з середньотяжкої форми).

Якщо лікування в амбулаторних умовах не призводить до позитивного результату, слід розглянути питання про госпіталізацію хворого в стаціонар. Існують певні критерії для госпіталізації пацієнта:

• наявність факторів ризику (ранній вік дитини, вади розвитку серця, органів слуху та зору, енцефалопатія, тяжкі алергічні захворювання, імунодефіцитні стани);
• тяжкість клінічного перебігу інфекції;
• епідемічні показники.

З базисної терапії можна виділити:

• для пацієнтів з ізольованим ураженням слинних залоз рекомендується постільний режим тривалістю до 7 днів. При серозному менінгіті цей режим має бути збільшений до 14 днів, а при орхіті — до 10 днів;
• важливим аспектом лікування є правильне харчування. Пацієнта слід годувати 5–6 разів на день теплою рідкою їжею або пюре, необхідно виключити з раціону сирі овочі та фрукти, а також фруктові та овочеві соки, жирні та гострі страви;
• для зменшення вираженості симптомів рекомендується полоскання порожнини рота 5% розчином борної кислоти або відваром ромашки після їди;
• призначають сухе тепло на ділянку уражених слинних залоз для зниження інтенсивності больових відчуттів та дискомфорту.

Етіотропну терапію призначають при лікуванні пацієнтів з епідемічним паротитом у тяжкій формі. Для цього застосовують:

• альфа-інтерферон — курс лікування становить 7–10 днів. Доза підбирається індивідуально для кожного пацієнта. Дітям віком до 7 років рекомендовано по 250 000 МО (міжнародних одиниць) 2 рази на добу, віком від 7 років і дорослим — по 500 000 МО 2 рази на добу;
• індуктори ендогенного інтерферону (наприклад, тілорон) — у перші два дні добова доза становить 125–250 мг, потім по 125 мг кожні 2 дні;
• інозину пранобекс — виявляє імуностимулюючу та противірусну активність. Дозу підбирають з урахуванням маси тіла пацієнта: для дорослих 50 мг/кг маси тіла, для дітей — 50–100 мг/кг маси тіла. Дозу ділять на 3–4 прийоми.

Залежно від вираженості симптоматики та ускладнень інфекції, до списку лікарських засобів, що рекомендуються, можуть входити антибіотики, антипіретики, глюкокортикостероїди, розчини електролітів, вітаміни та інші групи препаратів.

Профілактика та прогноз епідемічного паротиту

Специфічна профілактика — пріоритетний та найефективніший метод зниження захворюваності та запобігання розвитку тяжких форм інфекції. Вона проводиться за допомогою вакцинації від епідемічного паротиту у два етапи:

• перше щеплення — у віці 12 міс;
• ревакцинація — у віці 6 років.

Вакцина містить ослаблений живий вірус паротиту в комбінації з ослабленими вірусами кору та краснухи. Після вакцинації організм виробляє противірусні антитіла, які перешкоджають розвитку інфекції приблизно у 80% вакцинованих.

Прогноз епідемічного паротиту здебільшого сприятливий. Ключове значення мають:

• лікування та догляд — прогноз залежить від того, наскільки добре доглядають пацієнта і наскільки швидко починається лікування. Антивірусні препарати та симптоматичне лікування зменшують прояви захворювання та знижують ризик розвитку ускладнень;
• ускладнення — прогноз погіршується, якщо виникають ускладнення, такі як менінгіт, менінгоенцефаліт, панкреатит, орхіт, епідидиміт та інші;
• вакцинація — знижує ймовірність розвитку тяжких форм інфекції.