Луцентіс розчин для ін'єкцій 10 мг/мл флакон 0.23 мл у комплекті з голкою, №1 Лікарський препарат

діюча речовина: ranibizumab;

1 мл розчину містить 10 мг ранібізумабу;

допоміжні речовини: α,α-трегалози дигідрат; L-гістидину гідрохлорид, моногідрат; L-гістидин; полісорбат 20; вода для ін’єкцій.

Розчин для ін’єкцій.

Основні фізико-хімічні властивості: прозорий або ледь опалесціюючий розчин.

Засоби, що застосовуються при судинних захворюваннях очей. Антинеоваскуляризаційні засоби. Код АТХ S01L A04.

Механізм дії. Діюча речовина лікарського засобу Луцентіс — ранібізумаб — це гуманізований фрагмент рекомбінантного моноклонального антитіла (Fab), спрямований проти людського судинного ендотеліального фактора росту А (VEGF-A). Він з високою спорідненістю зв’язується з VEGF-A та його ізоформами. Ізоформи (наприклад VEGF121 і VEGF165) утворюються шляхом альтернативного сплайсингу мРНК; ізоформа VEGF110 утворюється шляхом протеолізу. Зв’язування ранібізумабу з VEGF-A та його ізоформами пригнічує активацію рецепторів VEGFR- 1 і VEGFR-2 на поверхні ендотеліальних клітин.

Фармакодинаміка.

Активація рецепторів VEGFR-1 і VEGFR-2 призводить до проліферації ендотеліальних клітин, неоваскуляризації та проникності судин. Вважається, що всі ці фактори сприяють прогресуванню ексудативної форми вікової макулярної дегенерації (ВМД), розвитку хоріоїдальної неоваскуляризації (ХНВ), у тому числі ХНВ внаслідок патологічної міопії (ПМ), та розвитку діабетичного макулярного набряку (ДМН) і тромбозу вен сітківки (ТВС), що призводить до порушення зору.

Клінічна ефективність

Лікування ексудативної ВМД. Клінічну ефективність та безпеку застосування ранібізумабу при лікуванні ексудативної ВМД оцінювали під час 3 рандомізованих досліджень з подвійним маскуванням за участю загалом 1323 пацієнтів (Луцентіс: N = 879; контрольні групи: N = 444) з ексудативною ВМД. Плацебо застосовували у контрольній групі в дослідженні MARINA, тоді як фотодинамічна терапія (ФДТ) з використанням вертепорфіну служила активним контролем у дослідженні ANCHOR. Були включені пацієнти із загальним ураженням до 12 ділянок диска та з гостротою зору досліджуваного ока від 20/40 до 20/320 пунктів за таблицею Снеллена. Середній вік пацієнтів становив 77 років. У клінічних дослідженнях пацієнтів інструктували самостійно застосовувати протимікробні очні краплі (4 рази на добу протягом 3 днів до та після кожної ін’єкції).

716 пацієнтів з мінімальними проявами класичної ХНВ або прихованої ХНВ були включені у 24-місячне дослідження MARINA. Пацієнти отримували щомісячні інтравітреальні ін’єкції по 0,3 мг Луцентіс (N = 238), 0,5 мг лікарського засобу Луцентіс (N = 240) або ін’єкції плацебо (N = 238). Протягом 24-місячної фази лікування пацієнти отримували в середньому 22 з 24 можливих процедур. Результати дослідження MARINA після 12 місяців лікування також фактично підтверджувались після 24 місяців лікування (один раз на місяць) у 90% пацієнтів.

423 пацієнти з переважно класичною ХНВ були включені у 24-місячне дослідження ANCHOR. Пацієнти отримували щомісячні інтравітреальні ін’єкції 0,3 мг препарату Луцентіс та ФДТ плацебо (N = 143), інтравітреальні ін’єкції 0,5 мг препарату Луцентіс та ФДТ плацебо (N = 140) або інтравітреальні ін’єкції плацебо та активну ФДТ вертепорфіном (N = 143). Початкову ФДТ плацебо або активну ФТД вертепорфіном проводили разом з початковою ін’єкцією препарату Луцентіс. Після цього лікування проводили кожні 3 місяці, якщо флюоресцентна ангіографія виявляла стійкість або рецидив транссудації в досліджуваному оці.

Покращення гостроти зору, про яке повідомлялося на 12 місяці в дослідженнях MARINA і ANCHOR при лікуванні препаратом Луцентіс 0,5 мг, обумовило користь для пацієнтів, яку оцінювали за трьома підшкалами опитувальника VFQ-25 (the National Eye Institute Visual Function Questionnaire), встановленими раніше як вторинні кінцеві точки ефективності (діяльність, пов’язана із зором поблизу та на відстані, а також інші види діяльності, що залежать від зору). Усі відмінності між групою застосування лікарського засобу Луцентіс 0,5 мг та двома контрольними групами були статистично значущими та клінічно релевантними із p-значеннями від 0,009 до < 0,0001.

У дослідження PIER було включено 184 пацієнти з ХНВ (з класичними компонентами та без них). Пацієнти отримували щомісячні інтравітреальні ін’єкції препарату Луцентіс у дозах 0,3 мг чи 0,5 мг або інтравітреальні ін’єкції плацебо протягом перших 3 місяців. Додаткові ін’єкції препарату Луцентіс вводили 1 раз на 3 місяці.

З 14 місяця дослідження пацієнти, які отримували ін’єкцію плацебо, також мали можливість лікуватися препаратом Луцентіс, а з 19 місяця були можливі частіші ін’єкції цього препарату. Пацієнти, яких лікували препаратом Луцентіс у дослідженні PIER, отримували в середньому 10 процедур протягом 24 місяців.

Первинною кінцевою точкою ефективності була середня зміна гостроти зору за 12 місяців. Після початкового підвищення під час фази щомісячних ін’єкцій гострота зору пацієнтів знижувалася під час фази щоквартальних ін’єкцій, повертаючись до вихідного рівня через 12 місяців. У більшості пацієнтів, які отримували Луцентіс (82%), цей ефект зберігався на 24 місяці. Дані щодо обмеженої кількості пацієнтів, які перейшли на лікування препаратом Луцентіс після більше ніж року лікування плацебо, свідчать про те, що ранній початок лікування пов’язаний з кращим збереженням гостроти зору.

Дослідження SAILOR фази IIIb проводилося за участю пацієнтів, які раніше не отримували лікування, та пролікованих пацієнтів із ХНВ, спричиненою ВМД. SAILOR являло собою 1-річне багатоцентрове дослідження. Основною метою було оцінити частоту очних та неочних побічних ефектів протягом 12 місяців лікування.

2378 пацієнтів були рандомізовані у 2 групи та отримували Луцентіс у дозі 0,3 мг або 0,5 мг щомісяця протягом 3 місяців. Залежно від отриманих результатів проводилося подальше лікування з інтервалами принаймні 1 місяць.

Загалом між двома групами не було різниці щодо очних та неочних побічних ефектів, як і щодо частоти інсульту, що виник у 8/1169 пацієнтів, які отримували дозу 0,3 мг (0,7%; 95% ДІ [довірчий інтервал]: 0,3% до 1,3%), і у 15/1209 пацієнтів, які отримували дозу 0,5 мг (1,2%; 95% ДІ: від 0,7% до 2%). Пацієнти з відомими факторами ризику, такими як попередній інсульт або транзиторна ішемічна атака, імовірно, мають більший ризик інсульту під час лікування препаратом Луцентіс.

Лікування порушень зору внаслідок ДМН. Клінічну ефективність та безпеку застосування лікарського засобу Луцентіс пацієнтам із порушенням зору внаслідок діабетичного макулярного набряку (ДМН) оцінювали під час дослідження RESTORE за участю загалом 345 пацієнтів із порушенням зору внаслідок ДМН. У дослідженні було 3 групи. Пацієнти у групі 1 (N = 116) спочатку отримували інтравітреальні ін’єкції ранібізумабу у дозі 0,5 мг як монотерапію та плацебо-лазерну фотокоагуляцію. Пацієнти у групі 2 (N = 118) спочатку отримували інтравітреальні ін’єкції ранібізумабу у дозі 0,5 мг та лазерну фотокоагуляцію. Пацієнти у групі 3 (N = 111) спочатку отримували монотерапію лазерною фотокоагуляцією та ін’єкцію плацебо.

Лікування ранібізумабом продовжували у вигляді щомісячних інтравітреальних ін’єкцій та переривали, коли гострота зору при застосуванні препарату Луцентіс стабілізувалася під час трьох візитів поспіль. Лікування відновлювали, якщо спостерігалося зниження гостроти зору через прогресування ДМН. Повторну терапію лазерною фотокоагуляцією проводили в той же день принаймні за 30 хвилин до введення ранібізумабу згідно з критеріями ETDRS (the Early Treatment Diabetic Retinopathy Study / Дослідження з вивчення раннього лікування діабетичної ретинопатії).

Розширене дослідження RESTORE являло собою відкрите багатоцентрове розширене 24-місячне дослідження. 240 пацієнтів, які завершили участь у 12-місячному основному дослідженні, були включені до розширеного дослідження та отримували 0,5 мг ранібізумабу PRN (pro re nata / у разі необхідності) у те ж око, яке було визначено як досліджуване в основному дослідженні. Лікування проводилося щомісяця при зниженні максимальної коригованої гостроти зору (МКГЗ) через ДМН до досягнення стабільної МКГЗ. Крім того, лазерну терапію проводили на основі рекомендацій ETDRS, якщо дослідник вважав це необхідним.

Під час 24-місячної розширеної фази середня кількість ін’єкцій ранібізумабу пацієнтам, які отримували ранібізумаб в основному дослідженні, становила 6,4. Із 74 пацієнтів в групі лікування лазером під час основного дослідження 59 (79%) отримували ранібізумаб у якийсь момент часу під час фази розширення. У цих 59 пацієнтів середня кількість ін’єкцій ранібізумабу протягом 24-місячної розширеної фази становила 8,1. Частка пацієнтів, які не потребували лікування ранібізумабом під час розширеної фази, становила 19%, 25% і 20% у групах, які раніше отримували відповідно ранібізумаб, ранібізумаб + лазер і тільки лазер.

Довгостроковий профіль безпеки ранібізумабу, який спостерігався в цьому 24-місячному розширеному дослідженні, узгоджується з відомим профілем безпеки препарату Луцентіс.

Під час дослідження RETAIN фази IIIb було рандомізовано 372 пацієнти з порушенням зору через ДМН для отримання інтравітреальної ін’єкції:

• ранібізумабу у дозі 0,5 мг із супутньою лазерною фотокоагуляцією у режимі T&E (Treat and Extend / лікуй та подовжуй) (n = 121),
• ранібізумабу як монотерапії у дозі 0,5 мг у режимі T&E (n = 128) або
• ранібізумабу як монотерапії у дозі 0,5 мг у режимі PRN (n = 123).

У всіх групах лікування ранібізумабом розпочинали зі щомісячних інтравітреальних ін’єкцій і продовжували доти, поки МКГЗ не була стабільною протягом принаймні трьох послідовних оцінок щомісяця. Лазерну фотокоагуляцію проводили на вихідному рівні в той же день, що й першу ін’єкцію ранібізумабу, а потім у разі необхідності відповідно до критеріїв ETDRS. За режимом T&E ранібізумаб потім вводили з інтервалами від 2 до максимум 3 місяців. За режимом PRN МКГЗ оцінювали щомісяця, а потім у разі необхідності вводили ранібізумаб під час того ж візиту. У всіх групах лікування відновлювали щомісяця при зниженні МКГЗ через прогресування ДМН і продовжували до відновлення стабільної МКГЗ. Тривалість дослідження становила 24 місяці.

У дослідженні RETAIN середня (медіана) кількість ін’єкцій становила 12,4 (12,0) у групі ранібізумабу + лазер T&E, 12,8 (12,0) у групі монотерапії ранібізумабом T&E і 10,7 (10,0) у групі ранібізумабу PRN. Кількість необхідних планових призначень після 3 початкових щомісячних становила 13 за режимом T&E порівняно з 20 щомісячними призначеннями, необхідними для режиму PRN. При обох режимах у понад 70% пацієнтів зберігалась МКГЗ з частотою візитів ≥ 2 місяці. Додаткове лазерне лікування не було пов’язано з нижчою середньою кількістю ін’єкцій ранібізумабу у режимі T&E.

У дослідженнях при ДМН покращення МКГЗ супроводжувалося поступовим зниженням середнього показника товщини центральної зони сітківки (ТЦЗС) у всіх групах лікування.

Лікування помірної або тяжкої непроліферативної діабетичної ретинопатії (НПДР) та проліферативної діабетичної ретинопатії (ПДР). Клінічну безпеку та ефективність застосування лікарського засобу Луцентіс пацієнтам із ПДР оцінювали під час багатоцентрового рандомізованого активноконтрольованого дослідження III фази (протокол S) у паралельних групах за участю 305 пацієнтів (394 досліджуваних ока) з ПДР та з ДМН або без нього на вихідному рівні, порівнюючи ранібізумаб у дозі 0,5 мг, який застосовували шляхом інтравітреальних ін’єкцій, зі стандартною терапією за допомогою панретинальної фотокоагуляції (ПРФ). Всього 191 око (48,5%) було рандомізовано для лікування ранібізумабом, 0,5 мг, а 203 ока (51,5%) — для лікування ПРФ. Всього 88 очей (22,3%) мали ДМН на вихідному рівні: 42 (22,0%) та 46 (22,7%) очей у групах ранібізумабу та ПРФ відповідно. Всього 306 очей (77,7%) не мали ДМН на вихідному рівні: 149 (78,0%) та 157 (77,3%) очей у групах ранібізумабу та ПРФ відповідно.

Після 2 років лікування оцінка МКГЗ показала зміну на +2,7 літери від вихідного рівня у групі препарату Луцентіс і на –0,7 літери у групі ПРФ. Різниця в 3,5 літери була в межах не меншої ефективності, що означає, що межа не меншої ефективності препарату Луцентіс порівняно з ПРФ була підтверджена.

Зміна тяжкості діабетичної ретинопатії була оцінена на основі фотографій очного дна за шкалою DRSS (the Diabetic Retinopathy Severity Score / Оцінка тяжкості діабетичної ретинопатії) з попереднього дослідження застосування препарату при діабетичній ретинопатії (ETDRS). У цьому дослідженні у 41,8% очей, які лікували ранібізумабом (n = 189), спостерігалось покращення за шкалою DRSS принаймні на 2 кроки протягом 12 місяців порівняно з 14,6% очей, яким раніше проводили ПРФ (n = 199).

За даними метааналізу 3 рандомізованих подвійно сліпих активноконтрольованих досліджень ІІІ фази [D2301 (RESTORE), D2303 (REVEAL) і D2305 (REFINE)], проведених загалом за участю 875 пацієнтів з ДМН, у 48,4% з 315 пацієнтів, які отримували лікування ранібізумабом з приводу помірної чи тяжкої НПДР або ПДР (n = 192), спостерігалось покращення за шкалою DRSS принаймні на 2 кроки через 12 місяців порівняно з 14,6% пацієнтів, які отримували лазерну терапію (n = 123).

Лікування порушення зору внаслідок макулярного набряку, спричиненого ТВС. Клінічну безпеку та ефективність застосування препарату Луцентіс пацієнтам із порушенням зору внаслідок макулярного набряку, спричиненого ТВС, оцінювали під час двох рандомізованих контрольованих досліджень з подвійним маскуванням: BRAVO (N = 397) і CRUISE (N = 392). В обох дослідженнях пацієнти отримували ранібізумаб у дозі 0,3 мг чи 0,5 мг або плацебо. У дослідженні BRAVO лазерну фотокоагуляцію дозволяли як резервну терапію у будь-який час дослідження, починаючи з 3-го місяця у всіх групах дослідження.

Пацієнти, які отримували ранібізумаб, продемонстрували стійке зменшення товщини центральної зони сітківки в обох дослідженнях (BRAVO та CRUISE).

Після лікування ранібізумабом через 6 та 12 місяців на додаток до покращення гостроти зору також підвищилася якість життя пацієнтів, яку оцінювали згідно з опитувальником VFQ-25. Відмінності між групою ранібізумабу 0,5 мг і контрольною групою оцінювали через 6 місяців із p-значеннями від 0,02 до 0,0002.

Результати 12-місячного розширеного дослідження HORIZON, що було додатковим до BRAVO та CRUISE, представлено нижче.

Зниження частоти лікування в дослідженні HORIZON незначною мірою вплинуло на пацієнтів з тромбозом гілок вен сітківки (ТГВС), в яких зберігалось початкове покращення гостроти зору, що спостерігалося в дослідженні BRAVO (+17,5 літери через 24 місяці при дозі 0,5 мг і в середньому 2,4 ін’єкції протягом другого року).

Навпаки, у пацієнтів з тромбозом центральної вени сітківки (ТЦВС) зниження частоти лікування було пов’язане зі зниженням гостроти зору, досягнутої в дослідженні CRUISE (+12 літер через 24 місяці при дозі 0,5 мг і в середньому 3,8 ін’єкції протягом другого року).

Дослідження E2401 (CRYSTAL) і E2402 (BRIGHTER). Клінічну безпеку та ефективність застосування лікарського засобу Луцентіс пацієнтам із порушенням зору внаслідок макулярного набряку, спричиненого ТВС, оцінювали під час 24-місячних досліджень BRIGHTER і CRYSTAL за участю суб’єктів з ТГВС (n = 455) і ТЦВС (n = 357) відповідно. В обох дослідженнях пацієнти отримували 0,5 мг ранібізумабу у разі необхідності. BRIGHTER являло собою рандомізоване з активним контролем дослідження за участю 3 груп, під час якого порівнювали монотерапію ранібізумабом у дозі 0,5 мг із терапією ранібізумабом у поєднанні з лазерною фотокоагуляцією та із застосуванням тільки лазерної фотокоагуляції. Через 6 місяців суб’єкти в групі лазерної монотерапії могли отримувати ранібізумаб у дозі 0,5 мг. CRYSTAL являло собою одностороннє дослідження монотерапії ранібізумабом, 0,5 мг.

Покращення гостроти зору було подібним у пацієнтів з ішемією сітківки або без неї. У дослідженні BRIGHTER у пацієнтів з ішемією сітківки (n = 87) або без неї (n = 35), які отримували монотерапію ранібізумабом, середня зміна від вихідного рівня становила +15,4 і +12,9 літери відповідно через 24 місяці. У дослідженні CRYSTAL у пацієнтів з ішемією сітківки (n = 107) або без неї (n = 109) середня зміна від вихідного рівня становила +11,1 і +12,9 літери відповідно.

У пацієнтів із тривалістю захворювання менше 3 місяців спостерігалося покращення гостроти зору на 13,3 та 10,0 літери через 1 місяць та на 17,7 та 13,2 літери через 24 місяці у дослідженнях BRIGHTER та CRYSTAL відповідно. При тривалості захворювання ≥ 12 місяців покращення гостроти зору становило 4,8 і 7,9 літери через 1 місяць та 8,4 і 8,6 літери через 24 місяці відповідно. Слід розглянути можливість початку лікування одразу після встановлення діагнозу.

Профіль безпеки ранібізумабу, який спостерігався в цих 24-місячних дослідженнях, узгоджується з відомим профілем безпеки препарату Луцентіс під час попередніх досліджень.

Лікування порушення зору внаслідок ХНВ (дослідження G2301 [MINERVA]). Клінічну безпеку та ефективність застосування препарату Луцентіс пацієнтам із порушенням зору внаслідок ХНВ, що є вторинною за етіологією відносно інших, ніж ексудативна ВМД та ПМ, оцінювали на основі 12-місячних даних рандомізованого плацебоконтрольованого дослідження з подвійним маскуванням G2301 (MINERVA). Для аналізу було попередньо визначено 5 підгруп на основі етіології (ангіоїдні смуги, постзапальна ретинохороїдопатія, центральна серозна хоріоретинопатія, ідіопатична хоріоретинопатія та різні етіології). 178 пацієнтів були рандомізовані у співвідношенні 2:1 в одну з таких груп:

• Ранібізумаб 0,5 мг на вихідному рівні з подальшим індивідуальним режимом дозування на основі активності захворювання.
• Ін’єкція плацебо на вихідному рівні з подальшим індивідуальним режимом дозування на основі активності захворювання.

З 2 місяця всі пацієнти отримували лікування ранібізумабом у разі необхідності. Первинною кінцевою точкою була зміна МКГЗ від вихідного рівня до 2 місяця.

При порівнянні ін’єкцій ранібізумабу та плацебо через 2 місяці спостерігався стійкий ефект як у всій досліджуваній популяції, так і в підгрупах окремих етіологій.

Покращення гостроти зору супроводжувалося зменшенням ТЦЗС протягом 12-місячного періоду.

Середня кількість ін’єкцій ранібізумабу в досліджувані очі протягом 12 місяців становила 5,8 у групі ранібізумабу та 5,4 у групі плацебо.

Діти

5 підлітків віком від 12 до 17 років із порушенням зору внаслідок ХНВ (один випадок субфовеальної ХНВ, що пов’язано з друзами диска зорового нерва; один випадок юкстафовеальної та один випадок субфовеальної ХНВ, що пов’язано з ідіопатичною ХНВ; два випадки субфовеальної ХНВ, що пов’язано із хворобою Беста) отримували початкове лікування ранібізумабом у дозі 0,5 мг з подальшим індивідуальним режимом відповідно до ознак активності захворювання (наприклад, погіршення гостроти зору, інтра-/субретинальна рідина, кровотеча або витік). Зміна МКГЗ від вихідного рівня до 12 місяця покращилася у всіх 5 пацієнтів у діапазоні від +5 до +38 літер. Покращення гостроти зору супроводжувалося стабілізацією або зменшенням ТЦЗС протягом 12-місячного періоду (∆CSFT_{0–12 міс.}: від –286 мкм до +10 мкм). Протягом 12-місячного періоду було проведено від 2 до 5 ін’єкцій в досліджувані очі (див. розділ «Спосіб застосування та дози»).

Лікування порушення зору внаслідок ХНВ, спричиненої ПМ

Клінічну безпеку та ефективність застосування лікарського засобу Луцентіс пацієнтам із порушенням зору внаслідок ХНВ, спричиненої ПМ, оцінювали на основі 12-місячних даних рандомізованого контрольованого основного дослідження з подвійним маскуванням RADIANCE. Це дослідження було розроблено для оцінки двох різних режимів дозування ранібізумабу 0,5 мг у вигляді інтравітреальної ін’єкції порівняно з ФДТ вертепорфіном (ФДТ-В, фотодинамічна терапія вертепорфіном).

277 пацієнтів були рандомізовані в одну з таких груп:

Група I — ранібізумаб у дозі 0,5 мг, режим дозування на основі критеріїв стабільності, визначених як відсутність змін МКГЗ порівняно з двома попередніми щомісячними оцінками.

Група II — ранібізумаб у дозі 0,5 мг, режим дозування на основі критеріїв активності захворювання, визначених як порушення зору через внутрішньо- чи субретинальну рідину або активний витік рідини через ХНВ за оцінкою оптичної когерентної томографії (OКT) та/або флуоресцентної ангіографії (ФА).

Група ІІІ — ФДТ-В, пацієнти могли отримувати ранібізумаб, починаючи з 3 місяця.

Протягом 12 місяців дослідження пацієнти отримували в середньому 4,6 ін’єкції (від 1 до 11) у групі I та 3,5 ін’єкції (від 1 до 12) у групі II. У групі II (в якій пацієнти отримували рекомендоване лікування на основі активності захворювання, див. розділ «Спосіб застосування та дози») 50,9% пацієнтів потребували 1 або 2 ін’єкції, 34,5% — від 3 до 5 ін’єкцій і 14,7% — від 6 до 12 ін’єкцій протягом 12-місячного періоду. У групі II 62,9% пацієнтів не потребували подальших ін’єкцій протягом останніх 6 місяців дослідження.

Пацієнти, рандомізовані до групи ФДТ-В, могли отримувати лікування ранібізумабом, починаючи з 3 місяця.

Покращення гостроти зору супроводжувалося зменшенням ТЦЗС.

Користь, повідомлена пацієнтами, спостерігалась при лікуванні ранібізумабом порівняно з ФДТ-В (p-значення < 0,05) з точки зору покращення об’єднаної оцінки та кількох підшкал (загальний зір, зір поблизу та на відстані, психічне здоров’я та незалежність у повсякденній діяльності) за опитувальником VFQ-25.

Лікування ретинопатії недоношених (РН) у недоношених дітей (дослідження H2301 [RAINBOW]). Клінічну безпеку та ефективність застосування препарату Луцентіс у дозі 0,1 мг для лікування РН у недоношених новонароджених оцінювали на основі 6-місячних даних рандомізованого відкритого дослідження доказу більшої ефективності з 3 паралельними лініями терапії H2301 (RAINBOW), яке було розроблено для оцінки застосування ранібізумабу у дозі 0,1 мг та 0,2 мг шляхом інтравітреальних ін’єкцій порівняно з лазерною терапією. Пацієнти повинні були відповідати одному з таких критеріїв щодо сітківки обох очей:

• Зона I, стадія 1+, 2+, 3 або 3+.
• Зона II, стадія 3+.
• Задня агресивна РН (ЗА-РН).

У цьому дослідженні 225 пацієнтів були рандомізовані у співвідношенні 1:1:1 до групи застосування ранібізумабу у дозі 0,1 мг (n = 77) чи 0,2 мг (n = 74) інтравітреально або лазерної терапії (n = 74).

Успішність лікування, яку визначали як відсутність активної РН та відсутність несприятливих структурних наслідків в обох очах через 24 тижні після першого досліджуваного лікування, становила 75% у групі ранібізумабу 0,1 мг та 66,2% у групі лазерної терапії. Більшість пацієнтів, які отримували ранібізумаб, 0,1 мг (77,6%), отримували одну ін’єкцію на око.

Через відсутність відповіді на інший режим перевели меншу кількість пацієнтів у групі ранібізумабу 0,1 мг, ніж у групі лазерної терапії (16,9% проти 24,3%). Несприятливі структурні наслідки спостерігались рідше в групі ранібізумабу 0,1 мг (5 пацієнтів, 6,7%), ніж у групі лазерної терапії (7 пацієнтів, 10,1%). Крім того, 75% пацієнтів одужали протягом 8 днів при застосуванні ранібізумабу 0,1 мг, порівняно з 2,5 дня в групі лазерної терапії.

Доклінічні дані

Репродуктивна токсичність. У вагітних мавп інтравітреальне введення ранібізумабу при максимальній системній експозиції, що в 0,9–7 разів вища найсильнішого клінічного впливу, не спричиняло ембріотоксичності та тератогенності і не впливало на вагу або структуру плаценти, хоча з огляду на його фармакологічний ефект ранібізумаб повинен вважатись потенційно тератогенним та ембріо/фетотоксичним.

Відсутність опосередкованого ранібізумабом впливу на ембріофетальний розвиток, імовірно, пов’язана головним чином з нездатністю фрагмента Fab перетинати плаценту. Однак був описаний випадок із високим рівнем ранібізумабу в сироватці крові матері та його присутністю в сироватці крові плода, що означає, що антитіло до ранібізумабу діяло як білок-носій ранібізумабу (з наявністю фрагмента Fc), тим самим зменшуючи сироватковий кліренс у матері та забезпечуючи перетинання плаценти. Оскільки дослідження ембріофетального розвитку проводили на здорових вагітних тваринах, а захворювання (такі як цукровий діабет) можуть змінювати проникність плаценти щодо фрагмента Fab, дані цього дослідження слід інтерпретувати з обережністю.

Фармакокінетика.

Всмоктування

Після щомісячного інтравітреального застосування лікарського засобу Луцентіс у пацієнтів з ексудативною ВМД концентрація ранібізумабу в сироватці крові була, як правило, низькою; максимальний рівень (C_max) був нижчим за необхідну концентрацію, що інгібує біологічну активність судинного ендотеліального фактора росту (VEGF) на 50% (11−27 нг/мл, як визначено в дослідженні клітинної проліферації in vitro).

Розподіл

Пікові концентрації в сироватці (C_max) зазвичай коливаються від 0,46 до 1,76 нг/мл, а мінімальні концентрації в сироватці (C_min) — від 0,04 до 0,29 нг/л. Показник C_max у сироватці був пропорційним дозі в діапазоні доз від 0,05 до 1,0 мг/око. Концентрація в сироватці у пацієнтів з ДМН та ТВС була подібною до такої у пацієнтів з ексудативною ВМД.

Виведення

На основі сироваткових концентрацій ранібізумабу середній період напіввиведення препарату зі склистого тіла у пацієнтів з ексудативною ВМД становить приблизно 9 днів. Експозиція ранібізумабу у сироватці крові приблизно в 90 000 разів нижча, ніж у склистому тілі.

Фармакокінетика в особливих груп пацієнтів

Пацієнти з порушенням функції нирок. Дослідження фармакокінетики препарату у хворих з порушенням функції нирок не проводили. При вивченні фармакокінетики у популяції пацієнтів з ексудативною ВМД 68% (136 із 200) пацієнтів мали порушення функції нирок (46,5% — незначні, 20% — помірні, 1,5% — тяжкі). 48,2% (253 із 525) пацієнтів з ТВС мали порушення функції нирок (36,4% незначне, 9,5% помірне і 2,3% тяжке). Рівень системного кліренсу був дещо нижчий, але клінічно незначущий.

Пацієнти з порушенням функції печінки. Спеціальні дослідження не проводили.

Педіатрична популяція (недоношені новонароджені з РН). Після інтравітреального введення ранібізумабу у дозі 0,1 мг в кожне око недоношеним дітям з РН концентрації ранібізумабу в сироватці були вищими, ніж у дорослих пацієнтів з ексудативною ВМД, які отримували 0,5 мг ранібізумабу у кожне око. За результатами популяційного фармакокінетичного аналізу, C_max та AUC_inf були приблизно у 8 та 5 разів вищими відповідно. Уявний системний період напіввиведення становив приблизно 6 днів. У цьому аналізі не було встановлено зв’язку між системною концентрацією ранібізумабу та VEGF.

Луцентіс показаний до застосування дорослим для лікування:

• ексудативної (вологої) вікової макулярної дегенерації (ексудативної ВМД);
• порушення зору при діабетичному макулярному набряку (ДМН);
• помірної або тяжкої непроліферативної діабетичної ретинопатії (НПДР) та проліферативної діабетичної ретинопатії (ПДР);
• порушення зору при макулярному набряку, що виник внаслідок тромбозу вен сітківки [тромбозу гілок вен сітківки (ТГВС) або тромбозу центральної вени сітківки (ТЦВС)];
• порушення зору внаслідок активної хоріоїдальної неоваскуляризації (ХНВ);
• порушення зору внаслідок хоріоїдальної неоваскуляризації (ХНВ), вторинної відносно патологічної міопії (ПМ).

Луцентіс показаний до застосування недоношеним новонародженим для лікування ретинопатії недоношених (РН):

• зони I (стадія 1+, 2+, 3 або 3+), зони II (стадія 3+) або ЗА-РН (задньої агресивної РН).

Підвищена чутливість до ранібізумабу або будь-якої з допоміжних речовин.

Луцентіс протипоказаний пацієнтам з очними або періокулярними інфекціями та пацієнтам з активним внутрішньоочним запаленням.

Специфічних досліджень взаємодії не проводилось.

Реакції, пов’язані з інтравітреальною ін’єкцією

Після інтравітреальної ін’єкції можуть виникнути інфекційний ендофтальміт та відшарування сітківки. Під час введення лікарського засобу Луцентіс необхідно застосовувати асептичні методи ін’єкції. Окрім того, потрібно спостерігати за станом пацієнта впродовж тижня після проведення ін’єкції, щоб розпочати своєчасне лікування у разі розвитку інфекційного ускладнення (див. розділ «Побічні реакції»).

У дорослих відзначали транзиторне підвищення внутрішньоочного тиску впродовж 60 хвилин після ін’єкції лікарського засобу Луцентіс. Також повідомлялося про стійке підвищення внутрішньоочного тиску. Показники внутрішньоочного тиску та перфузії диска зорового нерва слід контролювати і відповідно коригувати (див. розділ «Побічні реакції»).

Білатеральна терапія

Безпеку та ефективність одночасного введення препарату Луцентіс в обидва ока не вивчали у відповідних дослідженнях.

Обмежені наявні дані щодо білатерального застосування препарату Луцентіс (включаючи застосування в один і той же день) не свідчать про існування підвищеного ризику системних небажаних явищ порівняно з одностороннім введенням.

Артеріальні тромбоемболічні явища

Існує потенційний ризик артеріальних тромбоемболічних явищ після інтравітреального застосування інгібіторів фактора росту ендотелію судин (VEGF). Пацієнти з відомими факторами ризику інсульту (наприклад, перенесений інсульт або транзиторна ішемічна атака) мають підвищений ризик.

Імуногенність

У всіх групах лікування 0–3% пацієнтів, які ще не отримували лікування, мали імунну реакцію на Луцентіс. Після щомісячного введення низькі титри антитіл спостерігалися у 1–6% пацієнтів через 12–24 місяці. Ці дані щодо імуногенності відображають відсоток пацієнтів, у яких результати електрохемілюмінесцентного аналізу були позитивними. Дані значно залежали від чутливості та специфічності аналізу. Клінічне значення імунореактивності до лікарського засобу Луцентіс на сьогодні не встановлене. У деяких пацієнтів з найвищим рівнем імунореактивності спостерігалися ірит і вітрит.

Популяції, досвід застосування препарату яким обмежений

Не досліджувалося застосування препарату Луцентіс пацієнтам з активною системною інфекцією або іншими захворюваннями очей, такими як відшарування сітківки або макулярні розриви.

Застосування препарату Луцентіс та лазерної фотокоагуляції

Застосування препарату Луцентіс пацієнтам, які раніше отримували лазерну фотокоагуляцію, та одночасне застосування препарату Луцентіс з лазерною фотокоагуляцією вивчали у відповідних дослідженнях. При застосуванні в один і той самий день Луцентіс потрібно вводити принаймні через 30 хвилин після лазерної фотокоагуляції.

Одночасне застосування з іншими лікарськими засобами, спрямованими проти VEGF

Луцентіс не слід застосовувати одночасно з іншими лікарськими засобами, спрямованими проти VEGF (системними або очними).

Припинення застосування лікарського засобу Луцентіс у дорослих

У нижчевказаних випадках слід припинити застосування лікарського засобу і не поновлювати раніше наступного запланованого введення:

• зниження максимальної коригованої гостроти зору (МКГЗ) на ≥ 30 букв порівняно з останнім визначенням гостроти зору;
• внутрішньоочний тиск ≥ 30 мм рт. ст.;
• розрив сітківки;
• субретинальний крововилив із залученням центральної ямки або розміром, що становить ≥ 50% загальної ураженої ділянки;
• хірургічне втручання на очах, виконане протягом попередніх 28 днів або заплановане протягом наступних 28 днів.

Тривалість лікування

Досвід лікування ХНВ, що виникла внаслідок патологічної міопії (ПМ), або іншої ХНВ, не пов’язаної з ВМД, протягом більш ніж одного року відсутній.

Жінки репродуктивного віку. Жінкам репродуктивного віку необхідно застосовувати ефективні засоби контрацепції впродовж лікування та протягом 30 днів після його завершення.

Вагітність. Дані щодо застосування ранібізумабу вагітним жінкам відсутні. Дослідження на тваринах не свідчать про прямий або опосередкований несприятливий вплив на перебіг вагітності або розвиток ембріона/плода (див. підрозділ «Доклінічні дані» вище). Ранібізумаб інгібує VEGF-A, основний ангіогенний фактор у формуванні нових кровоносних судин під час ембріонального та внутрішньоутробного розвитку і плацентації. Системна експозиція ранібізумабу після очного застосування низька, але з огляду на механізм дії ранібізумаб слід розглядати як потенційно тератогенний та ембріо-/фетотоксичний препарат, який не слід застосовувати під час вагітності без явної необхідності. Жінкам, які планують вагітність, застосування ранібізумабу потрібно припинити щонайменше за 3 місяці до зачаття.

Період годування груддю. На підставі обмежених даних можна стверджувати, що ранібізумаб проникає у грудне молоко та може пригнічувати продукування VEGF. Вплив ранібізумабу на немовля, яке перебуває на грудному вигодовуванні, та вплив ранібізумабу на вироблення молока / екскрецію невідомі. З огляду на те, що багато речовин виділяються з грудним молоком та існує потенціал для всмоктування і порушення росту та розвитку дитини, годування груддю під час лікування препаратом Луцентіс не рекомендоване. Необхідно враховувати як користь від грудного вигодовування для немовляти, так і користь від лікування для жінки.

Фертильність. Вплив лікарського засобу Луцентіс на фертильність у чоловіків та жінок не досліджувався.

Лікування препаратом Луцентіс може спричинити тимчасове порушення зору, що, у свою чергу, може впливати на здатність керувати автотранспортом та іншими механізмами (див. розділ «Побічні реакції»). Пацієнтам, які відзначали порушення зору, не слід керувати автотранспортом та іншими механізмами до зникнення вищезазначених тимчасових симптомів.

Введення лікарського засобу Луцентіс повинен виконувати лише кваліфікований лікар-офтальмолог з доступом до відповідної інфраструктури системи охорони здоров’я.

Луцентіс вводять шляхом інтравітреальної ін’єкції. Флакон препарату Луцентіс (для дорослих та недоношених дітей) містить 0,23 мл. Флакон призначено для одноразового використання для одного пацієнта.

Дози

Дозування для дорослих. Рекомендована доза препарату Луцентіс дорослим становить 0,5 мг у вигляді одноразової інтравітреальної ін’єкції. Ця доза відповідає об’єму ін’єкції 0,05 мл. Інтервал між введеннями двох доз в одне око повинен становити принаймні 1 місяць.

Лікування дорослих розпочинають з однієї ін’єкції на місяць і продовжують, доки не буде досягнута максимальна гострота зору та (або) не зникнуть ознаки активності захворювання. Пацієнтам з ексудативною ВМД, ДМН, помірною або тяжкою НПДР або ПДР, а також ТГВС або ТЦВС спочатку може бути потрібно три або більше щомісячні ін’єкції поспіль.

Після цього регулярність моніторингу та інтервали між введеннями препарату повинні визначатися лікарем залежно від активності захворювання, що оцінюється на основі клінічного обстеження, оцінки гостроти зору та/або методів візуалізації (таких як оптична когерентна томографія та/або флуоресцентна ангіографія).

Інтервали моніторингу та лікування можуть поступово збільшуватися або зменшуватися залежно від поточної активності захворювання та спостережуваного перебігу лікування.

Якщо це показано на підставі оцінки лікаря, Луцентіс можна вводити щомісяця в певне око.

Лікування з приводу погіршення зору внаслідок ХНВ слід визначати індивідуально для кожного пацієнта на основі активності захворювання. Досвід лікування ХНВ, що виникла внаслідок патологічної міопії (ПМ), або іншої ХНВ, не пов’язаної з ВМД, протягом більш ніж одного року відсутній.

Дозування для недоношених дітей. Рекомендована доза препарату Луцентіс для недоношених новонароджених становить 0,1 мг у вигляді одноразової інтравітреальної ін’єкції. Ця доза відповідає об’єму ін’єкції 0,01 мл. У недоношених новонароджених лікування РН слід розпочинати з однієї ін’єкції в кожне око, лікування може проводитись білатерально в той же день. Загалом протягом шести місяців від початку лікування можна провести до трьох ін’єкцій в кожне око, якщо є ознаки активності захворювання. Якщо потрібна більше ніж одна ін’єкція, інтервал між введеннями двох доз в одне око повинен становити принаймні 1 місяць.

Пацієнти з печінковою недостатністю. Відповідні дослідження відсутні. Оскільки системна експозиція є незначною, спеціальні запобіжні заходи не потрібні.

Пацієнти з нирковою недостатністю. Пацієнтам із нирковою недостатністю коригування дози не потрібне (див. розділ «Фармакокінетика»).

Пацієнти літнього віку (від 65 років). Коригування дози не потрібне.

Слід уважно переглянути алергологічний анамнез пацієнта щодо можливих реакцій гіперчутливості перед виконанням інтравітреальної ін’єкції (див. розділ «Особливості застосування»).

Луцентіс слід уводити в асептичних умовах (відповідне приміщення, стерильні покриття, рукавички та інструменти). Перед ін’єкцією потрібно застосувати відповідну анестезію та місцевий бактерицидний засіб широкого спектра дії для дезінфекції шкіри навколо ока, повік та поверхні ока.

Весь вміст флакона витягують за допомогою шприца та фільтрувальної голки 5 мкм. Фільтрувальну голку видаляють перед інтравітреальною ін’єкцією, а ін’єкційну голку (13 мм, 30G) приєднують до шприца. Вміст слід вилучати доти, поки кінчик поршня не зрівняється з позначкою 0,05 мл (50 мкл) на шприці. Вміст одного флакона призначений для введення разової дози. Невикористаний розчин слід утилізувати.

При лікуванні дорослих ін’єкційну голку потрібно ввести на 3,5–4 мм позаду від лімба у склисте тіло, відхиляючись від горизонтального меридіана і направляючи голку у напрямі до центра очного яблука.

Потім повільно ввести вміст флакона; місце проколу склери потрібно змінювати при подальших ін’єкціях.

Після ін’єкції необхідно контролювати внутрішньоочний тиск пацієнта. Моніторинг має включати перевірку перфузії диска зорового нерва відразу після ін’єкції, тонометрію протягом 30 хвилин і офтальмоскопію, дослідження за допомогою щілинної лампи та фундоскопію через 2–7 днів. Пацієнтів слід проінструктувати про необхідність негайно повідомляти лікаря про будь-які ознаки ендофтальміту (див. розділ «Особливості застосування»).

При лікуванні недоношених новонароджених ін’єкційну голку потрібно ввести на 1,0–2,0 мм позаду від лімба, направляючи голку у напрямі до центру очного яблука. Потім ввести 0,01 мл розчину.

Інструкція щодо ведення лікарського засобу

Флакон з розчином призначений тільки для одноразового використання. Після ін’єкції препарат, який не було використано, слід утилізувати.

Флакон є стерильним. Не можна використовувати флакон, якщо його упаковка була пошкоджена. Стерильність гарантується тільки за умови цілісності упаковки. Не використовувати флакон, якщо розчин у флаконі змінив колір, каламутний або містить частки.

Для приготування та інтравітреального введення слід використовувати такі медичні вироби для одноразового застосування:

• фільтрувальна голка 5 мкм (18G, у комплекті);
• стерильний шприц 1 мл (не входить в упаковку лікарського засобу Луцентіс);
• голка для ін’єкцій (13 мм; 30G; не входить в упаковку лікарського засобу Луцентіс).

Під час приготування розчину Луцентіс для інтравітреального введення слід дотримуватися нижченаведених вказівок.

Луцентіс не рекомендується застосовувати дітям та підліткам, оскільки дані про безпеку та ефективність застосування цій групі пацієнтів є недостатніми. Наявні обмежені дані про порушення зору через ХНВ у підлітків віком від 12 до 17 років (див. розділ «Фармакодинаміка. Діти»).

Про випадкове передозування (введення об’ємів, що перевищують рекомендовану дозу лікарського засобу Луцентіс 0,05 мл) повідомлялося під час клінічних досліджень ексудативної ВМД та під час постмаркетингових досліджень.

Ознаки та симптоми

Побічні реакції, найчастіше пов’язані з передозуванням, — це підвищення внутрішньоочного тиску та біль в оці.

Лікування

При передозуванні препарату слід перевірити внутрішньоочний тиск та провести відповідне лікування, якщо лікар вважає за потрібне.

У клінічних дослідженнях пацієнти з ексудативною ВМД та ДМН отримували дози ранібізумабу до 2 мг в об’ємі ін’єкції від 0,05 мл до 0,10 мл. Тип та частота очних і системних побічних явищ відповідали тим, про які повідомлялося при застосуванні дози препарату Луцентіс 0,5 мг (у 0,05 мл).

Загалом 1315 пацієнтів складали популяцію для оцінки безпеки під час трьох клінічних досліджень ІІІ фази щодо лікування ексудативної ВМД. Усі пацієнти отримували лікування препаратом Луцентіс протягом щонайменше 24 місяців. 440 пацієнтів отримували рекомендовану дозу 0,5 мг.

Серйозні побічні ефекти, пов’язані з процедурою ін’єкції, включали: ендофтальміт, регматогенне відшарування сітківки, розрив сітківки та ятрогенну травматичну катаракту (див. розділ «Особливості застосування»).

Внутрішньоочне запалення та підвищення внутрішньоочного тиску також спостерігалися у пацієнтів, які отримували лікування препаратом Луцентіс (див. розділ «Особливості застосування»).

У пацієнтів із ексудативною ВМД, які отримували Луцентіс у дозі 0,5 мг під час контрольованих досліджень III фази — FVF2598g (MARINA), FVF2587g (ANCHOR) та FVF3192g (PIER), — наведені нижче небажані явища виникали з вищою частотою (принаймні 2 відсоткових пункти), ніж у пацієнтів контрольних груп (імітація ін’єкції (див. розділ «Фармакодинаміка») або ФДТ вертепорфіном). Тому їх розглядали як потенційні побічні реакції на препарат. Дані про безпеку, наведені нижче, також включають усі небажані явища, які принаймні потенційно були викликані самою ін’єкцією або лікарським засобом, у 440 пацієнтів із ексудативною ВМД, які отримували комбіновану терапію з препаратом Луцентіс 0,5 мг.

Популяція пацієнтів з ДР

Безпеку застосування лікарського засобу Луцентіс вивчали у 24-місячному клінічному дослідженні в рамках протоколу за участю, зокрема, 191 пацієнта з діабетичною ретинопатією (ДР), які отримували ранібізумаб. Спостережувані очні та інші явища узгоджувалися з очікуваними у популяції пацієнтів з цукровим діабетом та ДР або були подібними за частотою та тяжкістю до явищ, які спостерігались у попередніх клінічних дослідженнях препарату Луцентіс.

Популяція пацієнтів з ХНВ

Безпеку застосування препарату Луцентіс вивчали у 12-місячному клінічному дослідженні (MINERVA) за участю 171 пацієнта, які отримували ранібізумаб у зв’язку з порушенням зору через ХНВ (див. розділ «Фармакодинаміка»). Профіль безпеки у цих пацієнтів узгоджувався з попередніми клінічними дослідженнями препарату Луцентіс.

Популяція пацієнтів з ХНВ, спричиненою ПМ

Безпеку застосування препарату Луцентіс вивчали у 12-місячному клінічному дослідженні (RADIANCE) за участю 224 пацієнтів, які отримували ранібізумаб у зв’язку з ХНВ, спричиненою ПМ (див. розділ «Фармакодинаміка»). Частота та тяжкість очних і неочних явищ у цьому дослідженні були подібними до тих, що спостерігалися при ексудативній ВМД.

Популяція пацієнтів з ретинопатією недоношених (РН)

Безпеку застосування лікарського засобу Луцентіс у дозі 0,1 мг вивчали у 6-місячному клінічному дослідженні (RAINBOW) за участю 77 недоношених новонароджених, які отримували ранібізумаб у зв’язку з РН (див. розділ «Фармакодинаміка»). Очні побічні ефекти у дослідженні RAINBOW узгоджувалися з тими, що спостерігались у дорослих, які отримували ранібізумаб у дозі 0,5 мг, або являли собою явища, асоційовані з РН. Неочні побічні ефекти у цьому клінічному дослідженні загалом відповідали очікуваним у цих пацієнтів із кількома супутніми захворюваннями внаслідок недоношеності. З теоретичних міркувань слід враховувати, що дозрівання інших органів може затримуватися при лікуванні антагоністами VEGF, що може спричинити ускладнення.

Класифікація частоти: дуже часто (≥ 1/10), часто (≥ 1/100 — < 1/10), нечасто (≥ 1/1000 — < 1/100), рідко (≥ 1/10000 — < 1/1,000), дуже рідко (< 1/10000).

Інфекції та інвазії

Дуже часто: назофарингіт (12,5–16,4%).

Часто: грип, інфекції сечовивідних шляхів.

Порушення з боку крові та лімфатичної системи

Часто: анемія.

Порушення з боку імунної системи

Часто: реакції гіперчутливості.

Психічні розлади

Часто: тривожність.

Порушення з боку нервової системи

Дуже часто: головний біль (8–15%).

Часто: інсульт.

Порушення з боку органів зору

Дуже часто: внутрішньоочне запалення (10–18%), вітрит (2,3–10%), відшарування склистого тіла (18–19%), крововилив у сітківку (25%), порушення зору (6,6–10,5%), біль в оці (27–32%), плаваючі помутніння склистого тіла (7–25%), кон’юнктивальна кровотеча (55–72%), подразнення очей (12–15%), відчуття стороннього тіла в оці (12–15%), підвищена сльозотеча (10–14%), блефарит (8–11%), свербіж (8,5–10%).

Часто: дегенерація сітківки, порушення функцій сітківки ока, відшарування сітківки ока, розрив сітківки, відшарування пігментного епітелію сітківки, розрив пігментного епітелію сітківки, зниження гостроти зору, крововиливи в склисте тіло, порушення функції склистого тіла, увеїт, ірит, іридоцикліт, (субкапсулярна) катаракта, помутніння задньої капсули, точковий кератит, ураження рогівки, помутніння водянистої вологи, нечіткий зір, геморагія у місці ін’єкції, крововилив в око, (алергічний) кон’юнктивіт, виділення з ока, фотопсія, фотофобія, відчуття дискомфорту в оці, набряк повіки, біль у повіці, гіперемія кон’юнктиви.

Нечасто: ендофтальміт, гіпопіон, гіфема, кератопатія, спайки райдужки, відкладення на рогівці, набряк рогівки, утворення стрій на рогівці, біль та подразнення у місці ін’єкції, сліпота, подразнення повіки.

Порушення з боку серцево-судинної системи

Артеріальні тромбоемболічні явища, визначені Спільнотою дослідників з антитромботичної терапії [the Antiplatelet Trialists’ Collaboration (1994)], такі як судинна смерть, нелетальний інфаркт міокарда, нелетальний ішемічний інсульт та нелетальний геморагічний інсульт, пов’язують із системною доступністю високоефективних інгібіторів VEGF.

На першому році частка тромбоемболічних явищ в обох групах пацієнтів, які отримували Луцентіс (0,3 і 0,5 мг), становила 2,3% порівняно з лише 1,3% у контрольній групі. На другому році дослідження MARINA цей показник становив 3,0% в обох групах лікування та 3,2% у контрольній групі.

Порушення з боку дихальної системи, органів грудної клітки та середостіння

Часто: кашель.

Порушення з боку шлунково-кишкового тракту

Часто: нудота.

Порушення з боку шкіри та підшкірних тканин

Нечасто: алергічні реакції (висипання, кропив’янка, свербіж, еритема).

Порушення з боку скелетно-м’язової системи та сполучної тканини

Дуже часто: артралгія (8–12%).

Результати обстеження

Підвищення внутрішньоочного тиску.

Імуногенність

Як і при застосуванні всіх терапевтичних білків, існує потенціал імунної відповіді у пацієнтів, які отримують Луцентіс. Дані про імуногенність відображають відсоток пацієнтів, у яких під час імуноаналізу було виявлено антитіла до ранібізумабу. Дані значно залежали від чутливості та специфічності аналізу.

У дослідженнях застосування при ВМД від 0 до 3% пацієнтів, які ще не отримували лікування, мали імунну реакцію на Луцентіс у всіх групах лікування. Після щомісячного введення препарату Луцентіс протягом 12–24 місяців антитіла до ранібізумабу були виявлені приблизно у 1–8% пацієнтів з ексудативною ВМД.

У дослідженнях застосування при ДМН від 0 до 2% пацієнтів, які ще не отримували лікування, мали імунну реакцію на Луцентіс у всіх групах лікування. Після щомісячного введення препарату Луцентіс протягом 12 місяців антитіла до ранібізумабу були виявлені приблизно у 2–4% пацієнтів з ДМН.

У дослідженнях застосування при ТВС від 2 до 3% пацієнтів, які ще не отримували лікування, мали імунну реакцію на Луцентіс у всіх групах лікування. Після щомісячного введення препарату Луцентіс протягом 12 місяців антитіла до ранібізумабу були виявлені приблизно у 4–5% пацієнтів з ТВС.

Клінічне значення імунореактивності до лікарського засобу Луцентіс на сьогодні не встановлене.

У об’єднаних даних завершених рандомізованих подвійно сліпих клінічних досліджень несерйозні неочні ранові інфекції/запалення зустрічалися частіше у пацієнтів з ДМН, які отримували ранібізумаб у дозі 0,5 мг, ніж контрольну терапію (1,85/100 пацієнто-років проти 0,27/100 пацієнто-років). Зв’язок цих даних з ранібізумабом не встановлено. Однак існує теоретичний ризик зв’язку цих явищ з інгібуванням VEGF.

Повідомлення про побічні реакції після реєстрації лікарського засобу має велике значення. Це дає змогу проводити моніторинг співвідношення користь/ризик при застосуванні цього лікарського засобу. Медичним та фармацевтичним працівникам, а також пацієнтам або їхнім законним представникам слід повідомляти про усі випадки підозрюваних побічних реакцій та відсутності ефективності лікарського засобу через Автоматизовану інформаційну систему з фармаконагляду за посиланням: https://aisf.dec.gov.ua

3 роки.

Зберігати у холодильнику (від 2 до 8 °С). Не заморожувати.

Зберігати в оригінальній упаковці та недоступному для дітей місці.

Перед застосуванням закритий флакон може зберігатися при кімнатній температурі (25 °C) протягом 24 годин.

По 0,23 мл розчину для ін’єкцій у флаконі № 1 у комплекті з голкою в картонній коробці.

За рецептом.

Новартіс Фарма Штейн АГ /

Novartis Pharma Stein AG.

Шаффхаусерштрассе, 4332 Штейн, Швейцарія /

Schaffhauserstrasse, 4332 Stein, Switzerland.