Лізиноприл-Тева (Lisinopril-Teva)

Лізиноприл - 10 мг

фармакодинаміка. Лізиноприл — це інгібітор пептидилдипептидази. Він пригнічує АПФ, який є каталізатором перетворення ангіотензину I в судинозвужувальний пептид, ангіотензин II, що стимулює секрецію альдостерону корою надниркових залоз. Пригнічення АПФ приводить до зниження концентрацій ангіотензину II, що зумовлює зниження судинозвужувальної активності та секреції альдостерону. Зменшення секреції альдостерону може призвести до підвищення концентрації калію в сироватці крові. Лізиноприл знижує АТ перш за все завдяки пригніченню ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС). Водночас лізиноприл проявляє антигіпертензивну дію навіть у пацієнтів з низьким рівнем реніну. АПФ є ідентичним до кінази II, ферменту, який сприяє розпаду брадикініну.
На тлі дії препарату відбувається зниження систолічного (САТ) та діастолічного (ДАТ). Крім того, лізиноприл знижує загальний периферичний опір, опір ниркових судин та поліпшує кровообіг у нирках. У більшості пацієнтів антигіпертензивний ефект проявлявся через 1–2 год після перорального прийому лізиноприлу, максимальний — приблизно через 6–9 год. Стабілізація терапевтичного ефекту спостерігалася через 3–4 тиж від початку лікування. Синдром відміни не спостерігався.
Продемонстровано, що загальний профіль побічних реакцій у пацієнтів, які отримували лізиноприл у високих або низьких дозах, був аналогічним за природою та частотою.
Повідомлялося, що у пацієнтів, які отримували лізиноприл, спостерігалося більш значне зниження швидкості виведення альбуміну з сечею, що свідчило про те, що АПФ-інгібіторна дія лізиноприлу призводила до зменшення мікроальбумінурії шляхом прямого впливу на ниркові тканини на додачу до його здатності знижувати АТ.
Терапія лізиноприлом не впливала на контроль рівня глюкози в крові, про що свідчить його незначна дія на рівень глікозильованого гемоглобіну (HbA1c).
Встановлено, що лізиноприл відіграє позитивну роль у відновленні функції ушкодженого ендотелію у хворих із гіперглікемією.
Фармакокінетика. Лізиноприл є активним при пероральному застосуванні інгібітором АПФ, що не містить сульфгідрилу.
Абсорбція. Після перорального прийому лізиноприлу C_max у сироватці крові досягається через 7 год, хоча у пацієнтів з гострим інфарктом міокарда існує тенденція до незначної затримки досягнення пікових концентрацій. На основі виведення із сечею середній ступінь всмоктування лізиноприлу в діапазоні становить приблизно 25% із варіабельністю у різних пацієнтів у 6–60% усіх вивчених доз (5–80 мг). У пацієнтів із серцевою недостатністю абсолютна біодоступність знижується приблизно на 16%.
Прийом їжі не впливає на абсорбцію препарату.
Розподіл. Лізиноприл не зв’язується з білками в сироватці крові, крім циркулюючого АПФ. Дослідження на щурах показали, що лізиноприл слабко проникає крізь ГЕБ.
Виведення з організму. Лізиноприл не метаболізується та екскретується у незміненому вигляді в сечу. Т_½ у пацієнтів, які приймали препарат у багатократних дозах, становить 12,6 год. Кліренс лізиноприлу у здорових осіб становить 50 мл/хв. У разі порушення ренальної функції виведення лізиноприлу знижується пропорційно до ступеня функціональних порушень. Зниження концентрації в сироватці крові демонструє пролонговану термінальну фазу та не стосується накопичення препарату. Ця заключна фаза, вірогідно, свідчить про інтенсивне зв’язування з АПФ і не пропорційна до дози.
Пацієнти з порушенням функції печінки. У хворих на цироз порушення функції печінки призводить до зменшення абсорбції лізиноприлу (близько 30% після визначення в сечі), а також до збільшення експозиції (близько 50%) порівняно зі здоровими добровольцями внаслідок зниження кліренсу.
Порушення функції нирок. Порушення функції нирок знижує елімінацію лізиноприлу, що виділяється нирками, але це зниження є клінічно важливим лише тоді, коли показники клубочкової фільтрації <30 мл/хв. При середньому та легкому ступені ураження нирок (кліренс креатиніну 30–80 мл/хв) середнє значення AUC зростає тільки на 13%, тоді як при тяжкому ступені ураження нирок (кліренс креатиніну 5–30 мл/хв) спостерігається збільшення середнього значення AUC в 4,5 раза. Лізиноприл може бути виведений за допомогою діалізу. Протягом гемодіалізу, тривалість якого становить 4 год, концентрація лізиноприлу у плазмі крові знижується в середньому на 60% із кліренсом діалізу між 40 і 55 мл/хв.
Серцева недостатність. Пацієнти із серцевою недостатністю мають набагато більшу експозицію лізиноприлу порівняно зі здоровими добровольцями (збільшення значення AUC у середньому становить 125%), але, ґрунтуючись на кількості лізиноприлу, визначеному в сечі, визначали, що зменшення абсорбції становить приблизно 16% порівняно зі здоровими добровольцями.
Пацієнти літнього віку. Пацієнти літнього віку мають вищий рівень препарату в крові та вище значення кривої концентрації/час (збільшення становить близько 60%) порівняно з молодшими пацієнтами.
Діти. Фармакокінетичний профіль лізиноприлу вивчали у 29 дітей з АГ віком від 6 до 16 років, з ШКФ >30 мл/хв/1,73 м². Після застосування лізиноприлу у дозах 0,1–0,2 мг/кг маси тіла рівноважна концентрація в плазмі крові досягалась протягом 6 год, а ступінь абсорбції на основу виведення з сечею становив 28%. Ці дані були аналогічні тим, які попередньо спостерігались у дорослих.
Показники AUC та C_max у дітей були аналогічними тим, що спостерігались у дорослих.

АГ.
Серцева недостатність (симптоматичне лікування).
Гострий інфаркт міокарда (короткотривале лікування (6 тиж) гемодинамічно стабільних пацієнтів не пізніше ніж через 24 год після гострого інфаркту міокарда).
Ускладнення з боку нирок при цукровому діабеті (лікування захворювань нирок у гіпертензивних пацієнтів з цукровим діабетом 2-го типу та початковою нефропатією).

лізиноприл необхідно приймати перорально 1 раз на добу. Як і інші препарати, які слід приймати 1 раз на добу, лізиноприл необхідно приймати щоденно приблизно в однаковий час. Прийом їжі не впливає на абсорбцію таблеток лізиноприлу. Дозу потрібно визначати індивідуально відповідно до клінічних даних пацієнта та показників АТ.
АГ. Лізиноприл можна застосовувати як у монотерапії, так і в комбінації з іншими класами антигіпертензивних препаратів.
Початкова доза. Звичайна початкова доза для пацієнтів з АГ становить 10 мг. Пацієнти з дуже активною РААС (зокрема з реноваскулярною АГ, підвищеним виведенням солі (натрію хлориду) з організму та/або зниженим об’ємом міжклітинної рідини, серцевою недостатністю або тяжкою формою АГ) можуть відчути надмірне зниження АТ після прийому початкової дози. Для цих пацієнтів рекомендована початкова доза становить 2,5–5 мг, початок лікування має проходити під безпосереднім наглядом лікаря. Зниження початкової дози рекомендується також за наявності ниркової недостатності (таблиця).
Підтримувальна доза. Звичайна рекомендована терапевтична доза становить 20 мг/добу одноразово. Якщо застосування цієї дози не дає достатнього терапевтичного ефекту протягом 2–4 тиж прийому препарату у призначеному дозуванні, її можна підвищити. Максимальна доза, яку застосовували у довготривалих контрольованих клінічних випробуваннях, становила 80 мг/добу.
Пацієнти, які приймають діуретичні засоби. Симптоматична артеріальна гіпотензія може виникнути після початку лікування лізиноприлом. Це імовірніше для пацієнтів, які приймають діуретики під час лікування лізиноприлом. Тому цим пацієнтам рекомендується приймати препарат з обережністю у зв’язку з імовірністю підвищеного виведення солі (натрію хлориду) з організму та/або зниження об’єму міжклітинної рідини. Якщо є така можливість, необхідно припинити лікування діуретиками за 2–3 дні до початку терапії лізиноприлом. Для хворих на АГ, які не можуть припинити лікування діуретиками, терапію лізиноприлом слід починати з початкової дози 5 мг, при цьому рекомендується забезпечити спостереження лікаря за станом здоров’я хворого після прийому першої дози, оскільки можливий розвиток симптоматичної гіпотензії (максимальна дія проявляється через 6 год після прийому препарату). Необхідно перевіряти функцію нирок та рівень калію у сироватці крові. Наступні дози лізиноприлу слід підбирати відповідно до реакції АТ. У разі потреби терапію діуретиками можна поновити.
Підбір дозування для пацієнтів із нирковою недостатністю. Дозування для таких пацієнтів має базуватися на кліренсі креатиніну, підтримувальна доза залежить від клінічної реакції та підбирається при регулярному вимірюванні показників функції нирок, концентрації калію і натрію в крові (див. таблицю).
Таблиця
Підбір дозування для пацієнтів із нирковою недостатністю

*Дозування та/або частоту прийому необхідно розраховувати, базуючись на показниках АТ.
*Прийом лізиноприлу на час проведення діалізу можна припинити.
Дозу можна поступово підвищувати, поки АТ не нормалізується, або до досягнення максимальної дози 40 мг/добу.
Серцева недостатність. Пацієнтам із серцевою недостатністю слід приймати лізиноприл як допоміжну терапію до діуретиків, препаратів наперстянки або блокаторів β-адренорецепторів. При цьому попередньо, якщо це можливо, дозу діуретика слід знизити. Терапію лізиноприлом можна розпочинати з дозування 2,5 мг 1 раз на добу, прийом препарату необхідно здійснювати під наглядом лікаря, щоб виявити початковий ефект препарату на АТ.
Дозування препарату лізиноприл необхідно підвищувати: збільшуючи дозу не більше ніж на 10 мг; інтервали між підвищенням дози мають становити не менше 2 тиж; до найвищої дози, яку переносить пацієнт, максимум до 35 мг 1 раз на добу.
Підбір дозування має базуватися на клінічній реакції кожного окремого пацієнта. Пацієнтам із наявним високим ризиком симптоматичної гіпотензії, наприклад пацієнтам з підвищеним рівнем виведення солі (натрію хлориду) з організму з/без гіпонатріємії, пацієнтам з гіповолемією або пацієнтам, які проходили інтенсивну терапію діуретиками, слід покращити свій стан, якщо це можливо, до початку терапії лізиноприлом. Необхідно перевіряти функцію нирок та рівень калію у сироватці крові.
Гострий інфаркт міокарда. Залежно від обставин пацієнт має пройти стандартну рекомендовану терапію, таку як лікування тромболітиками, ацетилсаліциловою кислотою та блокаторами β-адренорецепторів. Водночас можна застосовувати нітрогліцерин в/в або трансдермально.
Початкова доза (перші 3 дні після інфаркту). Лікування лізиноприлом можна розпочати у перші 24 год після появи перших симптомів. Лікування не слід розпочинати, якщо показник САТ становить менше ніж 100 мм рт. ст. Початкова доза лізиноприлу становить 5 мг перорально, через 24 год повторно призначати 5; 10 мг через 48 год, надалі — по 10 мг 1 раз на добу. Пацієнтам із САТ, що не перевищує 120 мм рт. ст., перед початком або під час терапії у перші 3 дні після інфаркту лікування слід розпочинати з нижчої дози — 2,5 мг перорально.
Показанням для припинення лікування лізиноприлом є артеріальна гіпотензія, що продовжується, коли через 1 год після застосування препарату САТ залишається нижче 90 мм рт. ст.
У разі ниркової недостатності (кліренс креатиніну нижче 80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу необхідно підбирати відповідно до показників кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю).
Терапевтична (підтримувальна) доза. Рекомендована терапевтична доза становить 10 мг 1 раз на добу. У разі виникнення артеріальної гіпотензії (САТ нижчий ніж 100 мм рт. ст.) терапевтична доза не має перевищувати 5 мг/добу, у разі необхідності зазначену дозу можна знизити до 2,5 мг. Якщо після прийому лізиноприлу спостерігається пролонгована артеріальна гіпотензія (САТ залишається нижчим за 90 мм рт. ст. протягом більше 1 год), необхідно відмінити терапію препаратом лізиноприл. Рекомендується терапія протягом 6 тиж, потім слід провести повторну оцінку стану пацієнта. Пацієнтам із симптомами серцевої недостатності необхідно і надалі продовжувати лікування препаратом лізиноприл.
Ускладнення з боку нирок при цукровому діабеті. Для хворих на АГ, з цукровим діабетом 2-го типу та початковою стадією нефропатії доза лізиноприлу становить 10 мг 1 раз на добу, яку у разі необхідності дозу можна підвищити до 20 мг 1 раз на добу для досягнення оптимального рівня ДАТ нижче 90 мм рт. ст.
У разі ниркової недостатності (кліренс креатиніну нижче 80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу необхідно підбирати відповідно до показників кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю).
Пацієнти літнього віку. Не виявлено змін у ефективності або безпеці препарату, пов’язаних з віком. Однак при досягненні віку, який асоціюється зі зниженням ниркової функції, початкову дозу лізиноприлу необхідно підбирати відповідно до вказівок (див. таблицю). Після цього дозу потрібно підбирати відповідно до реакції АТ.
Застосування у пацієнтів із пересадженою ниркою. Немає досвіду застосування препарату лізиноприл для лікування пацієнтів із нещодавно пересадженою ниркою. Отже, лікування препаратом лізиноприл цим пацієнтам не рекомендується.

− гіперчутливість до лізиноприлу, інших інгредієнтів препарату або до інших інгібіторів АПФ.
− Ангіоневротичний набряк в анамнезі (у тому числі після застосування інгібіторів АПФ, ідіопатичний та спадковий набряк Квінке).
− Аортальний або мітральний стеноз, або гіпертрофічна кардіоміопатія з вираженими гемодинамічними порушеннями.
− Білатеральний стеноз ниркової артерії чи стеноз артерії єдиної нирки.
− Гострий інфаркт міокарда з нестабільною гемодинамікою.
− Кардіогенний шок.
− Пацієнти з рівнем креатиніну в сироватці крові ≥220 мкмоль/л.
− Одночасне застосування препарату і високопропускних мембран поліакрилнітрилнатрію-2-метилосульфонату (наприклад AN 69) при терміновому діалізі.
− Одночасне застосування аліскіренвмісних препаратів пацієнтами з цукровим діабетом або порушенням ниркової функції (ШКФ <60 мл/хв/1,73 м²).
− Первинний гіперальдостеронізм.
− Вагітні або жінки, які планують завагітніти (див. Застосування у період вагітності або годування грудьми).

побічні ефекти зазвичай слабко виражені й короткочасні, припинення лікування необхідне в крайніх випадках. Можуть спостерігатися нижчезазначені побічні ефекти, згруповані відповідно до класів систем та органів.
З боку кровотворної та лімфатичної систем: зниження рівня гемоглобіну, зниження гематокриту, пригнічення діяльності кісткового мозку, анемія, тромбоцитопенія, лейкопенія, нейтропенія, агранулоцитоз, гемолітична анемія, лімфаденопатія, аутоімунні захворювання.
Порушення обміну речовин: гіпоглікемія.
З боку нервової системи: запаморочення, головний біль, зміни настрою, парестезії, вертиго, порушення смакових якостей, порушення сну, сплутаність свідомості, порушення нюху, депресія, синкопе, порушення рівноваги, дезорієнтація, суб’єктивне відчуття шуму у вухах та зниження гостроти зору, непритомність.
З боку серцево-судинної системи: артеріальна гіпотензія (особливо після прийому першої дози препарату пацієнтами з дефіцитом натрію, дегідратацією, серцевою недостатністю); ортостатичні ефекти (включаючи артеріальну гіпотензію); інфаркт міокарда та інсульт (як можливі другорядні явища при надмірній гіпотензії серед пацієнтів групи ризику); відчуття прискореного серцебиття, тахікардія, синдром Рейно, синкопе. При застосуванні лізиноприлу у пацієнтів із гострим інфарктом міокарда можливі, особливо у перші 24 год, AV-блокада ІІ–ІІІ ступеня, тяжка артеріальна гіпотензія та/або порушення функції нирок, у поодиноких випадках — кардіогенний шок.
З боку дихальної системи: сухий кашель, риніт, бронхіт, бронхоспазми, синусит, алергічний альвеоліт/еозинофільна пневмонія, глосит.
З боку ШКТ: діарея, блювання, нудота, абдомінальний біль, диспепсія, сухість у роті, панкреатит, ангіоневротичний набряк кишечнику, гепатит, гепатоцелюлярна або холестатична жовтяниця, печінкова недостатність.
З боку шкіри та підшкірної клітковини: висип, свербіж, гіперчутливість, включаючи ангіоневротичний набряк (ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосової щілини та/або гортані), кропив’янка, алопеція, псоріаз, надмірне потовиділення, пемфігус, токсичний епідермальний некроліз, синдром Стівенса — Джонсона, поліморфна еритема, псевдолімфома шкіри, еритема.
Повідомлялося про симптоматичний комплекс, який може включати одне або кілька з нижченаведеного: підвищення температури тіла, васкуліт, міалгія, артралгія/артрит, позитивний аналіз на антиядерні антитіла (ANA), підвищена ШОЕ, можуть також виникнути еозинофілія та лейкоцитоз, висипи, фоточутливість та інші дерматологічні явища.
З боку сечовидільної системи: порушення функції нирок, уремія, ГНН, олігурія/анурія.
З боку репродуктивної системи та молочних залоз: імпотенція, гінекомастія.
Загальні порушення: підвищена втомлюваність, астенія.
З боку ендокринної системи: порушення секреції антидіуретичного гормону.
Лабораторні показники: підвищення рівня сечовини у крові, підвищення рівня креатиніну у сироватці крові, підвищення рівня печінкових ферментів, гіперкаліємія, підвищення рівня білірубіну у сироватці крові, гіпонатріємія, протеїнурія.

симптоматична артеріальна гіпотензія рідко виникала у пацієнтів з неускладненою АГ. У пацієнтів із серцевою недостатністю, з/без ниркової недостатності, спостерігалася симптоматична артеріальна гіпотензія.
Імовірність розвитку артеріальної гіпотензії вища у пацієнтів з тяжкою серцевою недостатністю, які приймають петльові діуретики у високих дозах, мають гіпонатріємію або порушення функції нирок функціонального характеру, при проведенні діалізу, діареї чи блюванні, а також при тяжких формах ренінзалежної АГ. У пацієнтів з підвищеним ризиком розвитку артеріальної гіпотензії початок терапії і подальше підвищення дози повинні проходити під ретельним медичним наглядом. Ці ж попередження стосуються пацієнтів з ІХС або з порушенням мозкового кровообігу, у яких надмірне зниження АТ може призвести до інфаркту міокарда чи інсульту.
При появі артеріальної гіпотензії пацієнта слід покласти на спину; при необхідності провести в/в вливання фізіологічного р-ну.
Транзиторна гіпотензія не є протипоказанням до подальшого застосування препарату, який зазвичай можна без ускладнень вводити після того, як АТ підвищився після збільшення об’єму рідини в організмі.
У деяких пацієнтів із серцевою недостатністю, які мають нормальний або низький АТ, може відбутися додаткове зниження системного АТ на тлі лікування лізиноприлом. Цей ефект є передбачуваним і зазвичай не вимагає припинення терапії лізиноприлом. Якщо артеріальна гіпотензія набуває симптоматичного характеру, може виникнути необхідність зниження дози або припинення прийому лізиноприлу.
Артеріальна гіпотензія при гострому інфаркті міокарда. При гострому інфаркті міокарда у пацієнтів зі стабільною гемодинамікою слід проводити лікування лізиноприлом у перші 24 год для профілактики дисфункції лівої камери серця і серцевої недостатності, а також з метою запобігання летальним випадкам. При гострому інфаркті міокарда не можна розпочинати лікування лізиноприлом за наявності ризику виникнення подальших серйозних гемодинамічних порушень після лікування вазодилататором. Це стосується пацієнтів із САТ 100 мм рт. ст. або нижче, або пацієнтів, у яких розвинувся кардіогенний шок. Протягом перших 3 днів після інфаркту міокарда дозу препарату необхідно знизити, якщо САТ не перевищує 120 мм рт. ст. Якщо показник САТ дорівнює або становить менше ніж 100 мм рт. ст., підібрані дози необхідно знизити до 5 мг або тимчасово до 2,5 мг. Якщо після прийому лізиноприлу спостерігається пролонгована артеріальна гіпотензія (САТ залишається нижчим за 90 мм рт. ст. протягом більше 1 год), необхідно відмінити лікування лізиноприлом.
У пацієнтів з гіповолемією, дефіцитом натрію у зв’язку із застосуванням діуретиків, безсольової дієти, внаслідок блювання, діареї, після діалізу можливий розвиток раптової тяжкої артеріальної гіпотензії, ГНН. У таких випадках доцільно компенсувати втрати рідини і солей до початку лікування лізиноприлом та забезпечити адекватний медичний нагляд. З особливою обережністю (враховуючи співвідношення користь/ризик) слід призначати препарат хворим після операції трансплантації нирки, а також пацієнтам із порушеннями функції нирок, печінки, порушеннями кровотворення, аутоімунними захворюваннями. Усі зазначені патологічні стани при застосуванні лізиноприлу вимагають відповідного медичного нагляду та лабораторного контролю.
Стеноз аортального та мітрального клапана/гіпертрофічна кардіоміопатія. Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл не рекомендується призначати пацієнтам з мітральним стенозом або утрудненням відтоку крові з лівого шлуночка (при аортальному стенозі або гіпертрофічній кардіоміопатії).
Порушення функції нирок. У пацієнтів із порушенням функції нирок (кліренс креатиніну <80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу слід коригувати з урахуванням рівня кліренсу креатиніну та відповіді пацієнта на лікування (див. таблицю). У цих пацієнтів слід регулярно перевіряти рівень креатиніну та калію.
У пацієнтів із серцевою недостатністю артеріальна гіпотензія, що виникає на початку лікування інгібіторами АПФ, може призводити до погіршення функції нирок. У таких випадках повідомлялося про розвиток ГНН, зазвичай оборотної.
У деяких пацієнтів з двобічним стенозом ниркових артерій або стенозом ниркової артерії єдиної нирки інгібітори АПФ підвищують рівень сечовини крові і креатиніну в сироватці крові; зазвичай ці ефекти зникають після припинення прийому препаратів. Вірогідність таких явищ особливо висока у пацієнтів з нирковою недостатністю.
Наявність реноваскулярної гіпертензії підвищує ризик розвитку тяжкої артеріальної гіпотензії і ниркової недостатності. Лікування таких хворих слід розпочинати під наглядом лікаря, низькими дозами та їх ретельним підбором. Оскільки діуретики можуть стимулювати розвиток вищеописаної клінічної динаміки, впродовж перших тижнів лікування лізиноприлом їх прийом має бути припинений, а за функцією нирок має здійснюватися ретельне спостереження.
У деяких пацієнтів із АГ без явного захворювання ниркових судин застосування лізиноприлу, особливо на тлі прийому діуретиків, зумовлює підвищення рівня сечовини в крові і креатиніну в сироватці крові; ці зміни зазвичай бувають незначними і скороминущими. Вірогідність їх виникнення вища у хворих із порушеннями функцій нирок. У таких випадках може виникнути необхідність зниження дози та/або припинення прийому діуретиків та/або лізиноприлу.
При гострому інфаркті міокарда заборонено застосовувати лізиноприл пацієнтам, які мають порушення ниркової функції (рівень креатиніну у сироватці крові >177 мкмоль/л та протеїнурія >500 мг/24 год). Якщо порушення ниркової функції розвивається протягом лікування лізиноприлом (рівень креатиніну у сироватці крові >265 мкмоль/л або подвоюється порівняно з початковим рівнем), слід розглянути припинення його застосування.
Гіперчутливість/ангіоневротичний набряк. Надзвичайно рідко повідомлялося про ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосової щілини та/або гортані у пацієнтів, які проходили лікування інгібіторами АПФ, в тому числі лізиноприлом. Ангіоневротичний набряк може виникнути в будь-який час у період лікування. У таких випадках прийом препарату необхідно терміново припинити, розпочати відповідну терапію і встановити спостереження пацієнта до забезпечення повного зникнення симптомів. У випадках, коли набряк локалізовано в ділянці язика, що не призводить до порушення дихання, пацієнт може потребувати тривалого спостереження, оскільки терапія антигістамінними засобами та кортикостероїдами може виявитися недостатньою.
Зареєстровані поодинокі летальні випадки внаслідок ангіоневротичного набряку гортані або язика. Якщо набряк поширюється на язик, голосову щілину або гортань, може розвинутися порушення дихання, особливо у пацієнтів, які раніше перенесли хірургічне втручання на дихальних шляхах. У таких випадках слід негайно вжити заходів невідкладної терапії, що, зокрема, можуть включати введення адреналіну та/або забезпечення прохідності дихальних шляхів. Пацієнт має перебувати під ретельним медичним наглядом до повного і стійкого зникнення симптомів.
У пацієнтів, які мають в анамнезі ангіоневротичний набряк, не пов’язаний із застосуванням інгібітора АПФ, може бути підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку у відповідь на застосування препаратів цієї групи.
Інгібітори АПФ можуть спричинити більш виражений ангіоневротичний набряк у пацієнтів негроїдної раси, ніж у хворих європеоїдної раси.
Анафілактоїдні реакції у пацієнтів, які проходять гемодіаліз. Повідомлялося про анафілактоїдні реакції у пацієнтів, які проходили гемодіаліз з використанням високопроточних мембран (наприклад АN 69) та одночасно лікувались інгібітором АПФ. Цим пацієнтам необхідно запропонувати змінити діалізні мембрани на мембрани іншого типу або застосовувати антигіпертензивний препарат іншого класу.
Десенсибілізація. У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ під час терапії десенсибілізації (наприклад до отрути перетинчастокрилих), розвиваються стійкі анафілактоїдні реакції. Цих реакцій вдалося уникнути у тих самих пацієнтів шляхом тимчасового припинення прийому інгібіторів АПФ, але після необережного повторного застосування медичного препарату реакції відновлювалися.
Печінкова недостатність. Дуже рідко інгібітори АПФ асоціювалися з синдромом, який розпочинається з холестатичної жовтяниці і швидко прогресує до некрозу та (іноді) летального кінця. Механізм цього синдрому не виявлений. Пацієнтам, у яких під час прийому лізиноприлу розвинулась жовтяниця або спостерігалися значні підвищення печінкових ферментів, слід припинити прийом препарату та надати відповідну медичну допомогу.
Нейтропенія/агранулоцитоз. Повідомлялося про випадки нейтропенії/агранулоцитозу, тромбоцитопенії та анемії у пацієнтів, які отримували інгібітори АПФ. У пацієнтів з нормальною функцією нирок і за відсутності інших ускладнюючих факторів нейтропенія спостерігається рідко. Після припинення прийому інгібітору АПФ нейтропенія та агранулоцитоз мають оборотний характер. Необхідно з надзвичайною обережністю призначати лізиноприл пацієнтам із колагенозом, а також при отриманні пацієнтами імуносупресивної терапії, при лікуванні алопуринолом або прокаїнамідом, або при комбінації цих ускладнюючих факторів, особливо на тлі порушення функції нирок. У деяких таких пацієнтів розвиваються тяжкі інфекції, які не завжди піддаються інтенсивній терапії антибіотиками. При застосуванні препарату у цих пацієнтів рекомендується проводити періодичний контроль кількості лейкоцитів у крові та проінструктувати пацієнтів, щоб вони повідомляли про будь-яку ознаку інфекції.
Кашель. Після застосування інгібіторів АПФ можлива поява кашлю. Зазвичай кашель носить непродуктивний характер і припиняється після відміни терапії. Кашель, спричинений інгібіторами АПФ, слід розглядати при диференційній діагностиці кашлю як один із можливих варіантів.
Хірургічні втручання/анестезія. У пацієнтів, які піддаються хірургічному втручанню або анестезії засобами, що спричиняють артеріальну гіпотензію, лізиноприл може блокувати утворення ангіотензину II після компенсаторної секреції реніну. Якщо наявна артеріальна гіпотензія, що виникла завдяки цьому механізму, необхідно відновити ОЦК.
Гіперкаліємія. Повідомлялося про кілька випадків підвищення рівня калію у сироватці крові пацієнтів, які проходили терапію інгібіторами АПФ, включаючи лізиноприл. Серед пацієнтів із високим ризиком розвитку гіперкаліємії знаходяться пацієнти з нирковою недостатністю, цукровим діабетом, гіпоальдостеронізмом або ті, які одночасно застосовують калійвмісні харчові добавки, калійзберігаючі діуретики або замінники солі з вмістом калію, або пацієнти, які приймають інші препарати, що підвищують рівень калію у сироватці крові (наприклад гепарин, ко-тримоксазол, також відомий як триметоприм/сульфаметоксазол). Якщо одночасне застосування вищезазначених препаратів з лізиноприлом вважається за доцільне, рекомендується регулярний контроль рівня калію у сироватці крові.
Хворі на цукровий діабет. У хворих на цукровий діабет, які приймали перорально антидіабетичні препарати або інсулін, необхідно здійснювати ретельний глікемічний контроль під час першого місяця терапії інгібіторами АПФ.
Анафілактоїдні реакції, що виникають під час аферезу ЛПНЩ. При аферезі з декстрину сульфатом застосування інгібіторів АПФ може призвести до анафілактоїдних реакцій, які можуть загрожувати життю. Цих симптомів можна уникнути шляхом тимчасового припинення терапії інгібіторами АПФ перед кожним аферезом або заміною інгібіторів АПФ на інші препарати.
Одночасне застосування селективних імунодепресантів (наприклад сіролімус, еверолімус, темсиролімус). Пацієнти, які приймають одночасно селективні імунодепресанти (наприклад сиролімус, еверолімус, темсиролімус) можуть мати підвищений ризик виникнення ангіоневротичного набряку (наприклад набряк дихальних шляхів чи язика, з/без їх пошкодження) (див. ВЗАЄМОДІЯ З ІНШИМИ ЛІКАРСЬКИМИ ЗАСОБАМИ).
Расова приналежність. Інгібітори АПФ можуть спричинити більш виражений ангіоневротичний набряк у пацієнтів негроїдної раси, ніж у хворих європеоїдної раси. Також у цієї групи хворих гіпотензивний ефект лізиноприлу є менш вираженим внаслідок переважання низьких фракцій реніну.
Літій. Загалом одночасне застосування літію та лізиноприлу не рекомендується.
Подвійна блокада РААС. Повідомлялося, що поєднане застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ чи аліскірену підвищує ризик розвитку артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії, порушення функції нирок (у тому числі ГНН). Таким чином, подвійна блокада РААС шляхом поєднаного застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину ІІ чи аліскірену не рекомендована.
У разі особливої необхідності у застосуванні терапії подвійної блокади її слід здійснювати під наглядом спеціаліста та регулярно перевіряти функцію нирок, рівні електролітів та АТ. Пацієнтам з діабетичною нефропатією не рекомендується одночасно застосовувати інгібітори АПФ та блокатори рецепторів ангіотензину ІІ.
Протеїнурія. Повідомлялося про поодинокі випадки розвитку протеїнурії у пацієнтів, особливо зі зниженою нирковою функцією або після прийому лізиноприлу у високих дозах. У разі клінічно значущої протеїнурії (понад 1 г/добу) лізиноприл слід застосовувати тільки після оцінки терапевтичної користі та потенційного ризику і при постійному контролі клінічних та біохімічних показників.
Застосування у період вагітності чи годування грудьми
Вагітність. Лікарський засіб протипоказаний для застосування вагітним або жінкам, які планують вагітність. Якщо під час лікування цим лікарським засобом підтверджується вагітність, його застосування слід негайно припинити і, якщо необхідно, замінити іншим лікарським засобом, дозволеним до застосування у вагітних.
Відомо, що тривалий вплив інгібіторів АПФ у ІІ та ІІІ триместр вагітності стимулює появу фетотоксичності (зниження ниркової функції, маловоддя, затримку окостеніння черепа) та неонатальної токсичності (ниркова недостатність, артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія). У разі впливу інгібіторів АПФ у ІІ триместр вагітності рекомендується контролювати функцію нирок і кістки черепа за допомогою УЗД.
Немовлят, матері яких приймали лізиноприл, слід ретельно перевіряти на наявність артеріальної гіпотензії, олігурії та гіперкаліємії.
Годування грудьми. Оскільки інформація щодо можливості застосування лізиноприлу у період годування грудьми відсутня, прийом лізиноприлу у період годування грудьми не рекомендується. У цей період бажано застосовувати альтернативне лікування, профіль безпеки якого краще вивчений, особливо якщо вигодовують новонароджену чи недоношену дитину.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами чи роботі з іншими механізмами. Враховуючи можливість виникнення запаморочення та розвитку втомлюваності, лізиноприл може вплинути на здатність керування транспортними засобами та роботу з іншими механізмами, особливо на початку лікування. Тому слід утриматися від керування транспортними засобами та роботи з іншими механізмами до встановлення індивідуальної реакції на препарат.
Діти. Ефективність і безпека застосування препарату дітям не встановлені, тому його не слід застосовувати у педіатричній практиці.

діуретики. При поєднаному застосуванні діуретиків у пацієнтів, які вже приймають лізіноприл, антигіпертензивний ефект зазвичай подвоюється. На початку застосування комбінації лізиноприлу з діуретиками пацієнти можуть відчувати надмірне зниження АТ при застосуванні лізиноприлу. Можливість розвитку симптоматичної артеріальної гіпотензії при застосуванні лізиноприлу може бути знижена у разі припинення лікування діуретиками перед початком терапії лізиноприлом та збільшенням об’єму рідини або солі, а також лікуванням на початку низькими дозами інгібіторів АПФ.
Калійвмісні харчові добавки, калійзберігаючі діуретики або калійвмісні замінники. У деяких пацієнтів можливий розвиток гіперкаліємії. Фактори, що підвищують ризик розвитку гіперкаліємії, включають ниркову недостатність, цукровий діабет, поєднане застосування калійзберігаючих діуретиків (таких як спіронолактон, тріамтерен, амілорид), калійвмісних харчових добавок, замінників солі із вмістом калію. Застосування калійвмісних харчових добавок, калійзберігаючих діуретиків або калійвмісних солезамінників може призводити до значного підвищення рівня калію в сироватці крові, особливо у пацієнтів з порушенням функції нирок.
У зв’язку з цим це поєднання препаратів можна призначати лише при подальшому ретельному спостереженні лікаря і при регулярному контролі рівня калію в сироватці крові та функції нирок.
Під час прийому лізиноприлу на тлі калійвивідних діуретиків гіпокаліємія, спричинена їх прийомом, може бути послаблена.
Препарати літію. Повідомлялося про оборотне підвищення концентрації літію у сироватці крові та токсичні реакції при поєднаному застосуванні літію та інгібіторів АПФ. Одначасне застосування тіазидних діуретиків може підвищувати ризик інтоксикації літієм та посилювати вже наявну інтоксикацію. Одночасне застосування лізиноприлу та літію не рекомендується, проте, якщо така комбінація необхідна, слід ретельно контролювати рівень концентрації літію у сироватці крові.
НПЗП, включаючи ацетилсаліцилову кислоту ≥3 г/добу. Тривале застосування НПЗП може зменшити вираженість антигіпертензивного ефекту інгібіторів АПФ. НПЗП та інгібітори АПФ спричиняють додатковий вплив на підвищення рівня калію у сироватці крові і можуть призвести до погіршення функції нирок. Ці ефекти зазвичай зворотні. Зрідка може виникнути ГНН, особливо у пацієнтів групи ризику, таких як особи літнього віку та пацієнти зі зневодненням.
Інші антигіпертензивні препарати (блокатори β-адренорецепторів, блокатори α-адренорецепторів, антагоністи кальцію). Одночасне застосування цих препаратів може посилити гіпотензивний ефект лізиноприлу. Одночасне застосування з нітрогліцерином, іншими нітратами або іншими вазодилататорами може у подальшому зменшити АТ.
Трициклічні антидепресанти/антипсихотики/анестетики. Одночасне застосування деяких анестезуючих медичних засобів, трициклічних антидепресантів та нейролептичних препаратів з інгібіторами АПФ може призводити до посилення гіпотензивного ефекту останніх.
Симпатоміметичні препарати. Симпатоміметичні препарати можуть знижувати антигіпертензивний ефект інгібіторів АПФ. З цієї причини необхідно ретельно контролювати АТ пацієнта, для того щоб встановити, чи був досягнутий бажаний терапевтичний ефект.
Антидіабетичні препарати. Одночасне застосування інгібіторів АПФ та антидіабетичних препаратів (інсулін, пеоральні гіпоглікемічні засоби) може підсилити ефект зниження глюкози крові з ризиком гіпоглікемії. Цей ефект зазвичай виникає протягом перших тижнів комбінованої терапії та у пацієнтів з нирковою недостатністю.
Ацетилсаліцилова кислота, тромболітичні препарати, блокатори β-адренорецепторів, нітрати. Лізиноприл можна застосовувати одночасно з ацетилсаліциловою кислотою (у кардіологічних дозах), тромболітичними препаратами, блокаторами β-адренорецепторів та/або нітратами під наглядом лікаря.
Препарати золота. Нітритоїдні реакції (симптоми вазодилатації, включаючи припливи, нудоту, запаморочення та артеріальну гіпотензію, яка може бути дуже тяжкою) після ін’єкцій препаратів золота (наприклад ауротіомалату натрію) відзначалися частіше у пацієнтів, які отримували лікування інгібіторами АПФ.
Подвійна блокада РААС. Продемонстровано, що подвійна блокада РААС при поєднаному застосуванні інгібіторів АПФ, антагоністів рецепторів ангіотензину ІІ або аліскірену характеризується вищою частотою розвитку таких побічних реакцій, як артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія, порушення функції нирок (у тому числі ГНН), порівняно із застосуванням монотерапії.
Алопуринол, цитостатики, імунодепресанти, кортикостероїди, прокаїнамід. При одночасному застосуванні з лізиноприлом можуть спричинити лейкопенію.
Лікарські засоби, які пригнічують функцію кісткового мозку. При одночасному застосуванні з лізиноприлом підвищують ризик виникнення нейтропенії і/або агранулоцитозу.
Естрогени. При одночасному призначенні можливе зменшення вираженості гіпотензивного ефекту лізиноприлу за рахунок затримки рідини в організмі.
Інше. Лізиноприл слід з обережністю призначати хворим із гострим інфарктом міокарда протягом 6–12 год після введення стрептокінази (ризик розвитку артеріальної гіпотензії).
Наркотики, анестетики, алкогольні напої, снодійні у поєднанні з лізиноприлом спричиняють посилення гіпотензивного ефекту.
Селективні імунодепресанти (наприклад сиролімус, еверолімус, темсиролімус). Пацієнти, які приймають одночасно селективні імунодепресанти, можуть мати підвищений ризик виникнення ангіоневротичного набряку (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).
Ко-тримоксазол (триметоприм/сульфаметоксазол). Пацієнти, які приймають одночасно ко-тримоксазол, можуть мати підвищений ризик гіперкаліємії (див. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ).

кількість даних про передозування препарату в людей обмежена.
Симптоми: артеріальна гіпотензія, судинна недостатність, порушення електролітного балансу, ниркова недостатність, гіпервентиляція, тахікардія, посилене серцебиття, брадикардія, запаморочення, занепокоєння та кашель.
Лікування: в/в введення фізіологічного р-ну. У випадках виникнення артеріальної гіпотензії пацієнта необхідно покласти у горизонтальне положення на спину та підняти йому ноги. Якщо є можливість, можна застосувати введення ангіотензину ІІ та/або в/в введення катехоламінів. Якщо препарат застосовували нещодавно, слід вжити заходів з метою виведенню лізиноприлу з організму (наприклад слід викликати блювання, промити шлунок, застосувати абсорбенти та сульфат натрію). Використання кардіостимулятора показане при стійкій до терапії брадикардії. Необхідно часто перевіряти показники життєво важливих органів, концентрацію електролітів та креатиніну у сироватці крові.
Лізиноприл може бути видалений з організму за допомогою гемодіалізу, при цьому слід уникати використання поліакрилонітрильних металосульфонатних високоплинних мембран (наприклад AN69).
У разі ангіоневротичного набряку необхідно застосувати антигістамінні препарати. Якщо клінічна ситуація супроводжується набряком язика, голосової щілини, гортані, необхідно в ургентному порядку розпочати лікування шляхом трансдермального введення 0,3–0,5 мл р-ну адреналіну (1:1000), для забезпечення прохідності дихальних шляхів показані інтубація або ларинготомія.

не потребує спеціальних умов зберігання. Зберігати у недоступному для дітей місці.