Розділ 9. Колеги та рідні зі словами пошани (5001601195) Розділ

Т.А. Грошовий, доктор фармацевтичних наук, професор, завідувач кафедри організації і економіки фармації Тернопільського медичного університету імені І.Я. Горбачевського

Життя, віддане служінню фармації

Хочеш знати, чи справді було

те, що так колись пишно цвіло,

що на серце наводило чари,

світ вбирало в золотисті примари,

те, що сяяло, мов чистий кришталь,

а безжалісне й гостре, мов сталь.

Леся Українка

Напевно, сама доля сприяла моєму знайомству протягом багатьох років з людиною непересічною — Володимиром Олександровичем Борищуком. Знайомство було започатковано тепер уже в далекі роки завдяки професору В.О. Головкіну, другу Володимира Олександровича.

Володимир Олександрович протягом багатьох років займав високу посаду в управлінській ланці фармації — керівника організаційно-фармацевтичного відділу Головного аптечного управління МОЗ України. Це була друга посадова особа після генерального директора, яка відповідала за організаційні аспекти фармацевтичної діяльності в Україні. У цю пору Головному аптечному управлінню підпорядковувалося 6500 аптек, 4 аптечні бази, близько 30 аптечних складів. Знаходилося Головне аптечне управління в окремому приміщенні на колишній вул. Комінтерну, 16.

Зупинюся на головних аспектах діяльності Володимира Олександровича, насамперед тих, які вимагали творчої віддачі та професійності.

У ті далекі роки, та й тепер, найскладнішим елементом фармацевтичної діяльності є підготовка нормативно-правових актів. Будь-яке неправильне твердження чи професійно неграмотне положення могли призвести до негативних наслідків. Існувала норма, що якщо після введення відповідного наказу надходили рекламації та заперечення суб’єктів господарювання, автори таких наказів відсторонювалися від роботи. Зазначу, що за всі роки праці в Головному аптечному управлінні Володимир Олександрович не отримав жодного зауваження. Уже в той час він використовував прийом «колективної атаки» перед прийняттям остаточного рішення. До створення нормативних актів залучалися завідувачі кафедр організації та економіки фармації медичних (фармацевтичних) університетів. Особливо це стало актуальним в перші роки незалежності України, коли нормативні акти потрібно було складати відповідно до законодавчих документів.

Доброю згадкою залишиться діяльність Володимира Олександровича щодо інспекторських перевірок аптекоуправлінь та аптек. І хоч ми звикли до тези «порядок, як в аптеці» з різних причин в аптеках із вини персоналу виникали порушення, які відмічалися в актах перевірок та виражалися у відповідних організаційних висновках. Узагальненням актів перевірок, виступами перед керівництвом обласних аптечних об’єднань займався В.О. Борищук. Це була професійна школа для працівників обласних аптекоуправлінь (об’єднань). Володимир Олександрович володів магнетизмом для своїх колег, вирізнявся доброзичливістю.

Свої спостереження виражав у статтях у наукових журналах, виступах на з’їздах фармацевтів, на конференціях. Мої спостереження за науковими публікаціями Володимира Олександровича, у тому числі з працівниками кафедри, спонукали мене загітувати його до написання кандидатської дисертації, яку він успішно захистив під керівництвом професора В.М. Толочко.

Пригадується діяльність В.О. Борищука щодо ліцензування аптек недержавної форми власності. Тоді комісія з ліцензування під час розгляду матеріалів першої ліцензії засідала щонайменше близько 2 годин, перш ніж прийняти позитивне рішення. У той час Володимир Олександрович спілкувався з представниками фармацевтичних компаній інших країн, тому його досвід дуже згодився в роботі ліцензійної комісії.

На той час Головне аптечне управління щоквартально проводило розширені колегії. Практично всі обов’язки з організації таких заходів лягали на плечі Володимира Олександровича. Не всі його ідеї вдалося реалізувати, та те, що це менеджер високого рангу, очевидно.

Наступні роки праці пов’язані з Представництвом компанії «Гедеон Ріхтер» та роботою на посаді доцента кафедри організації та економіки фармації Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика. Власне робота на посаді доцента розкрила науковий талант В.О. Борищука. Він і сьогодні публікує наукові статті, виступає перед науковцями. З радістю згадую його доповіді на науковій конференції «Науково-технічний прогрес і оптимізація технологічних процесів створення лікарських препаратів», яка проходила в Тернопільському національному медичному університеті імені І.Я. Горбачевського.

Фармацевтична громадськість України найбільше вдячна В.О. Борищуку за подвижницьку роботу із вшанування видатних організаторів фармацевтичної справи. Саме він почав втілювати ідею щодо висвітлення життя та діяльності керівників різного рангу, які зробили значний внесок у розвиток аптечної справи. Зазначу, що фармацевтична галузь України займала передові місця не тільки в колишньому Радянському Союзі, але була визнана у світі. В Україні було створено неперевершену систему спеціалізованих аптек, відбувалася спеціалізація не тільки за профілем обслуговування хворих, але й виробничою діяльністю. Динамічно відкривалися нові аптеки (у тому числі міжлікарняні). В.О. Борищук мав нагоду бути знайомим і спілкуватися з особистостями, про яких він видав окремі книжки, я підтверджую їх значну роль у розвитку фармацевтичної справи в Україні.

Окремо хочу згадати книги про Л.О. Семикіну, Н. Московець — легендарних керівників фармацевтичних служб Дніпропетровської і Луганської областей.

Володимиром Олександровичем вже підготовлено та видано 14 книг про видатних організаторів фармації. Вони покликані передати кращі традиції вітчизняної фармації сучасникам, формувати пам’ять про видатних організаторів фармації.

Остання редакція книги про професора М.Л. Сятиню вирізняється творчим пошуком первинного матеріалу і заслуговує особливої подяки.

Згадуючи роки спілкування з Володимиром Олександровичем, приходжу до висновку, що саме такими повинні бути лідери фармацевтичної галузі, де головним є професіоналізм.

Зичу Володимиру Олександровичу міцного здоров’я, творчої наснаги та продовження започаткованої справи — висвітлення історії фармації України!

О.П. Гудзенко, керівник аптечної служби Луганської області (1987–2010 рр.), заступник міністра охорони здоров’я України (2007, 2010–2011 рр.), доктор фармацевтичних наук, зараз завідувач кафедри фармації Луганського медінституту, м. Рубіжне, Луганська обл.

Професійний управлінець, інтелігент і порядна людина

Що з серця йде, то вічним стане,

В століття переллється мить.

Служи народу…

Йому-бо тільки й варт служить.

Максим Рильський

Я вдячний долі, що на моєму життєвому і професійному шляху був і є Володимир Олександрович Борищук — професійний управлінець — начальник організаційно-фармацевтичного відділу Головного аптечного управління Міністерства охорони здоров’я України.

Моїм вчителем і наставником була Ната Семенівна Московець. 1987 р. я прийняв естафету від Нати Семенівни на посаді керівника аптечної служби Ворошиловградської (Луганської) обл.

Слід наголосити, що Ната Семенівна була знаменитою на всю Україну, зокрема, завдяки запропонованій системі заходів з безвідмовного забезпечення хворих за рецептами лікарів, відомою як Ворошиловградський метод медикаментозного обслуговування населення.

Звичайно, цих високих стандартів роботи аптечної мережі, які запропонувала Ната Семенівна, я повинен був дотримуватися і зізнаюся, що то була нелегка і відповідальна робота. Я з нею гідно впорався завдяки моїм помічникам, моїм колегам. Безумовно, я їм вдячний. Також слова подяки хочу сказати й моїм колегам з Головного аптечного управління, буквально всім фахівцям нашого дорогого Главку, що розміщувався тоді на вул. Комінтерну, 16. Особливо теплі, приязні стосунки склалися з начальником оргфармвідділу Володимиром Олександровичем.

Я вдячний Володимиру Олександровичу за багаторічну співпрацю, допомогу в часи, коли я був керівником аптечної служби Луганської обл. Наші дружні взаємини не перервались, і в той час, коли я був на посаді заступника міністра охорони здоров’я України й опікувався проблемами фармації.

Володимир Олександрович завжди був готовий відгукнутися на моє прохання, висловити своє розуміння тієї чи іншої проблеми, яку мені доводилося вирішувати на посаді заступника міністра. З вдячністю згадую співпрацю з Володимиром Олександровичем з удосконалення запропонованої Натою Семенівною Московець моделі безвідмовного забезпечення населення лікарськими засобами за рецептами лікарів.

Зрозуміло, що життя динамічно розвивається, і щоб модель успішно працювала, потрібна була постійна увага і дії залежно від обставин. Особливо це стосувалося ситуацій, коли Головне аптечне управління проводило заходи із впровадження цього методу обслуговування населення в усіх аптечних управліннях республіки.

Засвідчую, що з боку оргфармвідділу Головного аптечного управління і особисто його очільника Володимира Олександровича постійно здійснювалися різні організаційні заходи щодо впровадження цієї форми фармацевтичного обслуговування населення.

Зауважу, що про Ворошиловградський метод забезпечення населення ліками написано багато. Але все-таки хочу нагадати, що суть цієї моделі полягала у взаємній відповідальності фармацевтичних працівників і лікарів, їх взаємодії в питаннях призначення і забезпечення хворого необхідними ліками.

Наголошую, що в умовах дефіциту ліків раціональний розподіл і використання всього наявного асортименту препаратів мало надзвичайно важливе значення.

І ще раз хочу зазначити, що значну роль у впровадженні такого підходу до вирішення проблеми забезпечення населення ліками відігравав Володимир Олександрович Борищук через систему регулярних перевірок цих питань на місцях інспекторами аптекоуправлінь, через проведення інструктивних нарад з начальниками оргфармвідділів регіональних аптекоуправлінь, через щоквартальний аналіз заяв і листів, що надходили з усіх областей республіки.

І тут у повній мірі реалізувався як професійний управлінець Володимир Олександрович.

Хочу особливо відмітити велике значення для сучасності й майбутнього засноване Володимиром Олександровичем видання серії книг «Видатні організатори фармації». Однією з перших у цій серії була книга спогадів сучасників про мого попередника і вчителя Нату Семенівну Московець. Її було надруковано у видавництві «Фенікс» 2011 р., до 95-річчя з дня народження Нати Семенівни. Презентація книги відбулася на зборах аптечних працівників Луганської обл. За моїми даними, зараз уже підготовлено й видано 14 книг-спогадів із цієї серії, і ця робота продовжується.

Безумовно, це заслуговує на нашу вдячність.

І насамкінець хочу підкреслити чудові людські якості Володимира Олександровича. Він надзвичайно скромна людина, порядна в усіх аспектах, доброзичлива до колег та всіх, хто з ним спілкується.

Я та мої колеги висловлюємо високу повагу до Вас, Володимире Олександровичу, і величезну вдячність за Вашу подвижницьку роботу на фармацевтичній ниві та бажаємо здоров’я ще на довгі роки!

А.О. Тарнавський, колишній керівник аптечної служби Миколаївської області, м. Миколаїв

Мій вірний і надійний колега і друг

Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя.

В. Симоненко

З Володимиром Олександровичем ми познайомилися понад 50 років тому. За цей довгий час нашої професійної діяльності ми стали вірними й надійними колегами і друзями. Дійсно, за роки діяльності і мною, і моєю командою проведено велику роботу: побудовано обласний аптечний склад, адже до мого призначення складські запаси медичних товарів зберігалися в палатках, розпочато будівництво нового корпусу обласного аптечного складу, організовано аптеки в містах і селах області.

Я та моя команда були серед тих, хто на основі досвіду наших сусідів — кримських колег — разом з науковцями сприяли створенню науково обґрунтованої проєктної документації, за якою побудовані міжлікарняні аптеки в Україні: у Вінниці, Луцьку, Дніпропетровську, Донецьку, Ужгороді, Івано-Франківську та інших обласних центрах і великих містах країни.

Безумовно, ми з вдячністю згадуємо піонерів у створенні міжлікарняних аптек — колишнього начальника Кримського обласного аптекоуправління — Іллю Кузьмовича Барановського та його заступника Бориса Петровича Зелепухіна. Це завдяки їм у 1961 р. в Сімферополі була організована перша в Радянському Союзі міжлікарняна аптека. Їх досвід безцінний. Він допоміг нам побудувати за індивідуальними проєктами міжлікарняну аптеку в м. Миколаїв за № 110, а наш досвід було покладено в основу під час створення типового проєкту міжлікарняних аптек на рівні країни. Найголовніше ж — вдалося організувати в Україні понад 500 міжлікарняних аптек та вирішити проблему забезпечення стаціонарів лікарень ін’єкційними та інфузійними лікарськими засобами.

Пишу про це, щоб не загубилася пам’ять серед нових поколінь фармацевтичних працівників про важливу роль міжлікарняних аптек у медикаментозному забезпеченні закладів охорони здоров’я і впевнений, що вони і в подальшому матимуть значення.

Згадую про це і тому, що Володимир Олександрович, який у ті часи очолював у Головному аптечному управлінні організаційно-фармацевтичний відділ, сприяв створенню й організації міжлікарняних аптек.

Це з його ініціативи ми з провізором Левом Борисовичем Пекарем поїхали в Сімферополь, щоб ознайомитися з суттю вперше створеної міжлікарняної аптеки. Ми впевнилися, що це новаторство принесе важливі результати. Після повернення із Сімферополя на базі аптеки першої міської лікарні Миколаєва нами було організовано міжлікарняну аптеку. Також взялися за створення і будівництво за індивідуальним проєктом міжлікарняної аптеки № 110. Ми з моєю командою це здійснили, і в цьому є заслуга й Володимира Олександровича. Його роль полягає і в тому, що він доклав зусиль для використання нашого досвіду в інших аптекоуправліннях областей України.

По-перше, накопичений нами і сімферопольськими колегами досвід було проаналізовано і винесено на засідання колегії Міністерства охорони здоров’я, яка рекомендувала розповсюдження і впровадження цього досвіду в цілому в Україні.

По-друге, нашу міжлікарняну аптеку № 110 було затверджено республіканською школою передового досвіду. Це завдяки Володимиру Олександровичу цю аптеку відвідали фахівці практично з усіх обласних аптекоуправлінь, які безпосередньо займалися організацією і створенням міжлікарняних аптек на місцях.

Це лише один приклад результативної співпраці з Володимиром Олександровичем. Та справедливим є і те, що взаємодія з ним відбувалася і в інших напрямках удосконалення організації забезпечення населення лікарськими засобами.

Зокрема, ми досягли значних успіхів у розвитку аптечної мережі, забезпеченні доступності медикаментозної допомоги для населення Миколаївщини завдяки постійній увазі до цієї важливої ланки роботи з боку Володимира Олександровича і його підлеглих щодо забезпечення аптек, що відкривалися, меблями та технологічним оснащенням. У часи дефіциту це було надзвичайно важливим.

Володимир Олександрович брав безпосередню участь у великих організаційних заходах, що проводилися Міністерством охорони здоров’я України і Радянського Союзу на базі нашого аптекоуправління. Серед таких заходів згадую проведення 10 червня 1979 р. всеукраїнської наради щодо удосконалення організації медикаментозного забезпечення населення і лікувальних закладів.

Нарада проходила під егідою заступника голови Ради Міністрів УРСР М.А. Орлик за участю міністра охорони здоров’я А.Ю. Романенка, заввідділу ЦК Компартії України А.М. Сердюка, секретарів обкомів, заступників голів облвиконкомів, завідувачів облздороввідділами, начальників обласних аптекоуправлінь. Теоретична частина програми була складена В.О. Борищуком. Безумовно, нарада сприяла розповсюдженню передового досвіду роботи аптечної галузі. Керівництвом держави і галузі охорони здоров’я була високо оцінена робота аптечної мережі області.

Нарада і обмін досвідом, безумовно, сприяли використанню і розповсюдженню в аптечній галузі нових форм обслуговування населення.

Моя співпраця з Володимиром Олександровичем, його безвідмовність сприяли нашим добрим особистим стосункам. Я вдячний йому не тільки за багаторічну співпрацю, але й за людські взаємини, які зберігаються й зараз.

Слова Володимира Олександровича і його поради для мене завжди були важливими. Наприклад, коли міністр охорони здоров’я України А.Ю. Романенко запропонував мені переїхати до Києва і очолити вакантну посаду начальника Головного аптечного управління, я відмовився, бо не зміг залишити колектив аптечної спільноти і стареньких батьків. Засвідчую, що в цьому питанні я знайшов розуміння мого колеги і доброзичливця Володимира Олександровича.

Вдячний Вам, Володимире Олександровичу, за дні минулі, за дні співпраці, взаєморозуміння. І бажаю Вам доброго здоров’я і ще багатьох-багатьох років праці на благо здоров’я наших громадян!

М.В. Саранчук, колишній начальник оргфармвідділу Рівненського обласного аптечного управління, зараз директор фармацевтичної фірми «Тетрамед», м. Рівне

Наш земляк і шановний колега

Доброе деяние никогда не пропадает втуне.

Тот, кто сеет учтивость, пожинает дружбу,

тот, кто насаждает доброту, собирает урожай любви.

Василий Великий

Ми пишаємося, що серед керівників аптечної служби України чільне місце займав наш земляк, шановний Володимир Олександрович. Очолюючи організаційний відділ у Рівненському аптекоуправлінні, я багато разів спілкувався з В.О. Борищуком, який був керівником оргфармвідділу Головного аптечного управління Міністерства охорони здоров’я України, тобто певною мірою це був мій начальник в управлінській структурі того часу.

Пізніше я займав різні посади в Рівненському аптекоуправлінні, набуваючи досвіду спілкування з людьми, досвіду управління.

Із вдячністю згадую час роботи в оргфармвідділі, роки молодості нашої. За ініціативою Володимира Олександровича регулярно проводилися різні форми навчання начальників оргфармвідділів обласних аптекоуправлінь: семінари, наради. Щорічно ми здавали звіти про роботу в Головному аптечному управлінні, Володимир Олександрович аналізував роботу за минулий період, вказував на недоліки та визначав завдання на наступний період. Це дійсно була школа управління, вміння вирішувати поставлені завдання, і я завжди з вдячністю згадую той період і, безумовно, отримані знання стали мені в нагоді тоді та й зараз, коли я очолюю приватне фармацевтичне підприємство.

З ім’ям Володимира Олександровича пов’язане впровадження в роботу аптечної системи ряду важливих організаційних форм медикаментозного забезпечення населення і закладів охорони здоров’я та нових форм роботи аптечних закладів. Зокрема, досвід колишніх начальника Кримського обласного аптекоуправління І.К. Барановського та провізора Б.П. Зелепухіна зі створення першої в Радянському Союзі міжлікарняної аптеки в Сімферополі і розповсюдження цього досвіду по всій Україні.

За безпосередньої участі Володимира Олександровича досвід кримчан було вивчено, узагальнено та обговорено на засіданні колегії Міністерства охорони здоров’я України і рекомендовано всім керівникам обласних відділів охорони здоров’я і аптекоуправлінь до використання. Тобто органам охорони здоров’я пропонувалося створення міжлікарняних аптек в усіх регіонах України. Наполеглива робота з боку Головного аптечного управління та безпосередньо Володимира Олександровича забезпечила створення міжлікарняних аптек в усіх обласних центрах і великих містах України. Усього було організовано 500 міжлікарняних аптек, які були забезпечені сучасним на той період технологічним обладнанням, що дозволило в достатніх кількостях виготовляти стерильні лікарські засоби для потреб стаціонарів лікарень. У Рівному на території обласної лікарні було побудовано міжлікарняну аптеку для обслуговування 2 тис. стаціонарних ліжок, яка й зараз продовжує функціонувати. Слід зазначити, що основну організаційну роботу з будівництва, оснащення цієї аптеки здійснила провізор вищої категорії, на жаль, уже покійна, Анна Романівна Подоляка.

Заслугою Володимира Олександровича було розповсюдження та впровадження в роботу аптечної мережі Ворошиловградського методу безвідмовного забезпечення хворих за рецептами лікарів.

Зараз по-різному оцінюють цей метод. Проте хочу зазначити як свідок і учасник тих подій, що в умовах дефіциту лікарських засобів організаційна перебудова всієї мережі аптек з метою раціонального використання всього наявного арсеналу ліків, взаємозв’язок фармацевтичних працівників і лікарів, їх відповідальність за забезпечення хворих, дали позитивні результати.

Значною мірою завдяки зусиллям Володимира Олександровича було розповсюджено досвід Київського міського аптекоуправління і Миколаївського аптекоуправління з організації зразкових аптек. Цьому передували семінари, проведені в Києві і Миколаєві з керівниками облздороввідділів і начальниками аптекоуправлінь. У Рівному в центрі було організовано зразкову аптеку № 1. До речі, Володимир Олександрович допоміг з обладнанням спеціальними меблями торгового залу і всієї аптеки.

Перелік добрих справ, що здійснювалися на місцях, за ініціативи Володимира Олександровича, звичайно, можна продовжити. Та ще хочу відмітити відмінні людські якості Володимира Олександровича: скромність, доброзичливість, надійність у дружніх стосунках.

Я вдячний долі, що мені випала можливість брати участь у такому бурхливому фармацевтичному житті, яке ініціював наш земляк і колега Володимир Олександрович, мої колеги з аптекоуправління, зокрема, начальник аптекоуправління Федір Кирилович Доманюк.

Зичу здоров’я Вам, Володимире Олександровичу, і ще довгих років життя і праці на благо здоров’я людей!

Б.О. Зорін, колишній керівник аптечної служби Івано-Франківщини, зараз завідувач аптеки № 13 м. Чернівці

Швидко пролетіли роки

Не будуй своє щастя, сховавшись за браму,

Добро і милосердя творити спіши…

Андрій Демиденко

Роки, роки… Швидко пролетіли роки. А добрі спомини у нашій душі та серці залишилися навічно.

Більше як 60 років тому в гуртожитку фармфакультету Львівського державного медичного інституту по вул. Радіщева ми познайомилися з В.О. Борищуком. Він — першокурсник, я — вже аж на другому курсі.

Так було прийнято, що першокурсників завжди селили в найгірші кімнати першого поверху та в найбагатомісну кімнату поруч з Червоним кутком. Там і пройшов своє перше «хрещення» В.О. Борищук — спокійний, урівноважений, з гарною шевелюрою, середньої статури.

Багато з нас у вільний час (а його було дуже мало) грали у дворі гуртожитку у волейбол, настільний теніс, бадмінтон, а в суботу як культорг факультету я організовував у Червоному кутку вечори танців, що давало можливість краще знайомитися, пізнавати один одного. Але це не була стихія Володимира Олександровича.

Моя майбутня дружина навчалася в одній групі з Володимиром Олександровичем. Завжди характеризувала його як дуже старанного студента, який критично ставився до тих, хто лінується, пропускає заняття і не хоче бути грамотним спеціалістом, соромив їх. Висока відповідальність, чесність, працелюбність вже тоді були характерні для Володимира Олександровича.

Ми були з Володимиром Олександровичем добрими товаришами та мешканцями гуртожитку. Працюючи в Коломиї, я випадково дізнався, що Володимир Олександрович після закінчення інституту працював у Київському аптекоуправлінні й перейшов на посаду інспектора оргфармвідділу Головного аптечного управління МОЗ України.

Справжня ера пізнання один одного у нас з Володимиром Олександровичем розпочалася з 1977 р., коли вперше після призначення мене начальником аптекоуправління Івано-Франківської обл. приїхали ми здавати в Головне аптечне управління МОЗ України річний звіт.

Зрозуміло, що я відчував велике напруження, хотілося здати звіт успішно, тим більше, що спочатку звіт подавали в оргфармвідділ, де працювало кілька спеціалістів-інспекторів. Володимир Олександрович вибрав мене. Це була пам’ятна перша ділова зустріч. Я відчув доброзичливість, бажання мені допомогти, заглибитися в суть проблем, працювати над вдосконаленням стилю керівника, ніколи не піддаватися в роботі емоціям, а балансувати принциповість із пошуком компромісу…

Так, у постійному телефонному спілкуванні пройшло більше 20 років. Але впродовж усіх цих років ми періодично зустрічалися на конференціях, які практикувалися щорічно у тій чи іншій області, на нарадах, які проводило Головне аптечне управління, медколегіях у МОЗ України, на атестаційних комісіях… Вважаю, що кожна із цих зустрічей взаємно збагачувала нас знаннями, пізнаванням чогось нового.

Володимир Олександрович ніколи не розмовляв з колегами «на підвищених тонах». Якщо готувалися якісь проєкти наказів МОЗ України стосовно діяльності аптек з безпосередньою участю Володимира Олександровича, він не соромився посадити мене біля себе й уважно, до деталей записував мою думку. Тут ми часто навіть вели гострі дискусії: мені було легше, бо я добре знав роботу аптечної мережі як у місті, так і в селі, а Київ інколи був практично віддалений від цього, і тут теорія могла розходитися з практикою. Особливо важко було розробити оптимальний варіант наказів щодо наркотиків і лікарських засобів, прирівняних до них, чи навіть перелік дефіцитних лікарських засобів, порядок їх обліку, розподілу. Наведу один з багатьох таких наших робочих епізодів. Для онкохворого в проєкті наказу планувалося отримання наркотичних засобів на один день, і медсестра щоденно мала їздити робити ін’єкції. Наркотики були лише в обмеженій кількості аптек, віддалених від хворих, що жили в селі, до яких не ходили автобуси, а тому нами було запропоновано в одному рецепті виписувати лікарські засоби не на один, а на кілька днів.

З такими людьми, як Володимир Олександрович, було завжди цікаво спілкуватися і приємно працювати. Завдяки йому в критичний для України час становлення незалежності, коли темпи інфляції підвищувалися щоденно, мене включили до складу комісії при МОЗ, яка мала надати свої пропозиції щодо того, як аптекам формувати рівень націнки на отримані лікарські засоби. Працювали ми безпосередньо кілька днів у кабінеті міністра охорони здоров’я і вперше тоді, в 1994 р., ввели рівень націнки на лікарські засоби за ціновими групами залежно від їх закупівельної ціни. Це мало надзвичайно велике значення, оскільки стабілізувало ціни на ліки і зробило їх доступними для всіх верств населення.

Володимир Олександрович завжди цікавився, що нового ми в області впровадили в своїй роботі. Коли побачив на фотографіях наші новозбудовані центральні районні, міжлікарняну та інші аптеки, був здивований естетичним оформленням торгових залів, кабінетів рожевим мармуром, завезеним аж із Туркменії, акміграном, а меблі ми привезли з Охтирки — прикрашені декоративними планками з гуцульською різьбою та ще й вставними дзеркалами… Пригадую, як А.О. Тарнавський одного разу мені зателефонував за порадою В.О. Борищука з проханням «дістати» мармур, ми як могли допомагали один одному.

Запам’яталася й наша робота вдруге в кабінеті міністра охорони здоров’я з Володимиром Олександровичем у складі комісії, перед якою було поставлено завдання створити проєкт закону «Про лікарські засоби». Ми його розробили, однак перше його видання зовсім відрізнялося від нашого проєкту.

Уже маючи доволі солідний практичний досвід керівника обласного аптекоуправління та виробничого об’єднання «Фармація», я ніколи не соромився, а вважав за доцільне порадитися з Володимиром Олександровичем щодо того, на які основні питання, на його думку, слід мені звернути увагу в своєму виступі чи то на колегії Міністерства охорони здоров’я, чи на Всесоюзній конференції з практики роботи сільської охорони здоров’я, що проходила в Івано-Франківську, або на зборах аптечних працівників області з нагоди присудження нашому аптекоуправлінню першого місця у змаганні аптекоуправлінь Радянського Союзу.

Я вдячний Володимиру Олександровичу й за те, що через багато років після того, як я залишив керівну посаду, аналізуючи діяльність облаптекоуправлінь чи виробничого об’єднання «Фармація» України, він побачив і оцінив ту велику творчу роботу, яку ми провели на Прикарпатті з удосконалення, розвитку та розбудови аптечної мережі в системі охорони здоров’я, як результат, він став автором друкованого видання про нашу діяльність.

Ліна Костенко в одному зі своїх творів влучно написала: «Творити завжди треба знати: що, як і де!» На мій погляд, ти, мій друже, заслуговуєш такої оцінки. Створений гігантською працею тобою, Володимире Олександровичу, альманах видатних організаторів фармації України ще не до кінця оцінений фармацевтичною спільнотою нашої Держави. І на закінчення такі мої слова:

Були ми вожаками в журавлиній стаї,

А час — призупиняє наш політ,

Та щирим серцем я Тобі й сім’ї бажаю

В здоров’ї й радості прожити многая, многая літа!

А.Л. Сятиня, колишній начальник Закарпатського аптечного управління, провізор вищої категорії, м. Ужгород

Дружні стосунки на все життя

Я никогда не пожалею о том, что совершил доброе дело.

Уильям Шекспир

Про Володимира Олександровича я довідався ще на першому курсі фармацевтичного факультету Львівського державного медичного інституту, в 1964 р., від мого однокурсника і товариша Євгена Григоровича Литвинця та рідного брата Володимира Олександровича — Василя — студента першого курсу лікувального факультету нашого інституту.

Моє особисте знайомство з Володимиром Олександровичем відбулося в липні 1972 р., коли 25-річний провізор, завідувач аптекою, приїхав до Києва, в Головне аптечне управління Міністерства охорони здоров’я УРСР на співбесіду щодо мого призначення на посаду заступника начальника аптечного управління Закарпатського облздороввідділу. Зізнаюся, що мені було важко зорієнтуватися серед відділів Головного аптечного управління. Володимир Олександрович, що працював старшим інспектором в організаційно-фармацевтичному відділі, помітив моє хвилювання і деяку розгубленість. Він мене заспокоїв, мовляв, в управлінні всі працівники доброзичливі й порядні люди, у чому, до речі, я пізніше не раз переконався. Володимир Олександрович допоміг мені ознайомитися зі структурою Головного аптечного управління, порядком проходження співбесіди, пригостив кавою і бутербродом, допоміг придбати квиток до Ужгорода.

Це значною мірою сприяло тому, що я успішно пройшов співбесіду в усіх структурних підрозділах Головного аптечного управління і був рекомендований на посаду заступника начальника аптекоуправління Закарпатського облздороввідділу. Доброзичливість, людяність, бажання підтримати й допомогти — ці риси Володимира Олександровича справили на мене надзвичайно позитивне враження.

Думаю, що це і заклало основу майбутніх наших дружніх стосунків на багато-багато років. Наголошую, що наші добрі службові стосунки переросли в подальшому в дружні людські взаємини. Ближче познайомився з Володимиром Олександровичем я у 1976 р. — в Москві на Виставці досягнень народного господарства, в павільйоні «Охорона здоров’я». У цей період на базі павільйону охорони здоров’я під егідою Головного аптечного управління МОЗ СРСР проводився семінар щодо актуальних проблем фармації.

Володимир Олександрович очолював українську делегацію, у складі якої був і я. Майже тиждень тривав семінар, ми багато спілкувалися з працівниками аптекоуправлінь з різних республік величезної країни. Організатори семінару подбали і про культурну програму: відвідування театрів, участь у різних екскурсіях. Ми побували в Третьяковській галереї, гуляли Червоною Площею та в інших історичних місцях. У Москві я запросив Володимира Олександровича під час відпустки приїхати на відпочинок до Закарпаття. Він із вдячністю прийняв мою пропозицію, і ми тиждень разом із сім’ями відпочивали на моїй малій Батьківщині в с. Синевир.

Сім’я Володимира Олександровича познайомилася з моїми батьками: Лукою Васильовичем і Марією Андріївною, нашою прекрасною і незабутньою бабусею Василиною Кут.

Хочу особливо наголосити, що сім’я Володимира Олександровича — Ольга Мусіївна, донька Оксаночка якось природно увійшли в сім’ю батьків, стали ніби невід’ємною її частиною, подружилися. Принагідно хочу відмітити вирішальну роль Володимира Олександровича у формуванні фахівця високого класу, спеціаліста, організатора фармації, у кар’єрному зростанні та становленні як політичного і громадського діяча мого брата Михайла.

Не можу не згадати про курси підвищення кваліфікації, організовані Головним аптечним управлінням МОЗ СРСР в Москві на базі фармфакультету Першого Московського медичного інституту імені І.М. Сеченова у вересні–жовтні 1976 р. Від української фармації слухачами цих курсів були В.О. Борищук — працівник Головного аптечного управління МОЗ УРСР, Л.О. Семикіна — начальник Дніпропетровського обласного аптекоуправління, А.Ф. Трутнєв — начальник Одеського обласного аптекоуправління, В.Ф. Полуйчак — заступник начальника Тернопільського обласного аптекоуправління та автор цих рядків.

Я, Володимир Олександрович та Василь Федорович Полуйчак майже два місяці жили в одній кімнаті. Завдяки Володимиру Олександровичу у нас в кімнаті панувала рівноправна атмосфера, ми закупили посуд, готували борщі та інші страви, тобто організували спільне харчування на заздрість нашим колегам з Узбекистану та інших республік. У вільний від проходження курсів час ми побували на виставах у Великому та інших театрах, на концертах світових зірок, зокрема, в Кремлівському театрі з’їздів, відвідували спортивні змагання.

З великою приємністю згадую закордонні відрядження керівників аптекоуправлінь України, які очолював В.О. Борищук, у Словенію та Словаччину на фармацевтичні фірми. Ми не тільки вивчали організацію виробництва ліків і організацію лікарського забезпечення населення і лікувальних закладів, але змістовно й гарно відпочивали. Та, звичайно, виникали й курйози, які Володимир Олександрович як керівник нашої української делегації успішно долав.

Про один з них не можу не згадати, це сталося на фірмі «Словакфарм» в м. Глаговець. Л.О. Семикіна, заходячи на територію фірми через камінець, що попав під ногу, впала і зламала руку. Вона трималася мужньо і терпіла біль. Володимир Олександрович вжив своєчасних заходів, щоб організувати необхідну медичну допомогу Любові Олександрівні. Він з нею поїхав у поліклініку, що обслуговувала працівників фірми, де зробили рентгенівський знімок, наклали гіпс, призначили лікарські препарати для полегшення болю.

Минули роки. Я очолив аптечну службу Закарпатської обл., а Володимира Олександровича було призначено на посаду начальника організаційно-фармацевтичного відділу Головного аптечного управління МОЗ України, та наші дружні стосунки лише зміцнювалися. Я з теплотою і вдячністю згадую роки роботи з Володимиром Олександровичем.

Кожного разу, коли я потребував консультації, роз’яснення деяких нормативних документів, поради, я завжди і своєчасно їх отримував від Володимира Олександровича протягом усієї моєї фармацевтичної діяльності. Безумовно, це допомагало моєму зростанню як фахівця, організатора фармацевтичної справи. Бо одна справа — завідувати аптекою і навіть бути заступником начальника аптекоуправління, і інша — обіймати посаду очільника аптечної служби області. А це робота з багатьма людьми, фахівцями і не фахівцями, з представниками влади, і ситуації виникають різні, тим більше в нашому багатонаціональному краї. Тому отримати вчасно пораду — це було для мене надзвичайно важливо, особливо на початку моєї роботи начальником аптекоуправління. І я, безумовно, за це все вдячний Володимиру Олександровичу, уже в той час досвідченому управлінцю й організатору фармацевтичної справи.

Можливо повторюся, але наші службові стосунки з часом переросли в добру дружбу. Звичайно, цьому також сприяло однакове розуміння базових людських цінностей, добра і зла, чесність і порядність у стосунках з колегами.

І ще раз хочу наголосити, що наша дружба ґрунтується на щирості, взаємоповазі, взаємодопомозі і просто на людській приязні один до одного.

Окремо хочу відзначити, що завдяки професійному керівництву з боку Головного аптечного управління і особисто В.О. Борищука, в аптечній галузі України панувала атмосфера творчого ставлення працівників до виконання професійних обов’язків, прагнення до постійного вдосконалення організації забезпечення ліками населення та лікувально-профілактичних закладів. Організаційно-фармацевтичний відділ Головного аптечного управління, який очолював Володимир Олександрович, так би мовити, був штабом, де продукувалися нові ідеї, аналізувалася діяльність аптечної мережі країни і вживалися необхідні заходи з розповсюдження і впровадження досвіду передових аптечних колективів у діяльність усієї аптечної мережі.

Успішне вирішення не простих, а я б сказав, складних завдань, що стояли перед аптечною службою, було можливим завдяки особистісним якостям Володимира Олександровича. Він спокійний, врівноважений, витриманий, але сильний за характером, умів ставити адекватні завдання залежно від ситуацій на місцях, у регіонах, вмів прорахувати можливі варіанти їх виконання, зупинитися на одному з них, щоб отримати бажаний результат.

Ім’я Володимира Олександровича для тодішніх керівників обласних аптекоуправлінь було символом, хоч і вимогливого, однак надзвичайно правильного ставлення до дорученої справи. Він понад усе цінував у підлеглих професійність, відданість роботі і порядність.

Особливо хочу відмітити роботу Володимира Олександровича у написанні книг про видатних організаторів фармації, зокрема, керівників Головного аптечного управління: І.М. Губського, В.А. Ткачука та про керівників обласних аптекоуправлінь: Н.С. Московець, В.П. Шершуна, Л.О. Семикіну, Б.О. Зоріна, Б.П. Єгорова, В.Г. Бабяк, О.Г. Омельченко та інших — усього вже ним написано та видано 14 книг-спогадів. У книгах висвітлено історію фармації України, показано високу моральність керівників аптечної справи, їх відданість, порядність, представлено їх професійну спадщину, яка служить народу України.

Підкреслимо, що професійні надбання наших попередників мають велике значення для сучасних і прийдешніх поколінь фармацевтів, це безцінне джерело знань. Я глибоко переконаний, що професійну спадщину буде використано для подальшої розбудови української фармації.

Я вдячний Богові й долі, що дала мені можливість познайомитися, дружити і працювати з Володимиром Олександровичем. Ми і зараз постійно спілкуємося, я отримую мудрі поради з багатьох професійних і життєвих проблем.

І ще про одне. Володимир Олександрович став не тільки шанованим гостем моїх батьків — Луки Васильовича і Марії Андріївни, всієї моєї великої родини, моїх братів і сестер, але й названим нашим братом. Як до рідних ставилися до нього і його сім’ї мої батьки, з повагою і любов’ю ставляться зараз мої брати і сестри.

Бажаю Вам, Володимире Олександровичу, від щирого серця, від всієї душі ще довгих і щасливих років життя!

И.И. Лукьянчук, кандидат фармацевтических наук, бывший начальник аптечной службы Одесской обл., г. Одесса

Rector magnificus (Великолепный ректор)

Я верю в благородство человеческой породы, в величие ее сил, в полноту ее милосердия и в радость ее любви.

Джон Лексин

В конце 1990-х годов профессор Кишиневского медицинского университета В.И. Прокопишин мне сказал: «Я завидую и одновременно горжусь (он окончил Одесский фармацевтический институт) фармацевтической службой Украины. У вас замечательная фармацевтическая школа, у руля службы находятся замечательные профессионалы высочайшего класса, мирового уровня». И он назвал плеяду этого творческого коллектива, в числе которого было и имя Владимира Александровича Борищука, он выделил его личность отдельно как скромного и талантливого организатора — профессионала фармации, и сказал, что им должна гордиться Украина.

И вот прошли десятки лет после этой встречи. И слова корифея фармации проявились и подтвердились как протуберанец на солнечной короне. Я только подумал, а что сейчас, спустя десятки лет сказал бы Василий Ильич о моем соотечественнике, Владимире Александровиче. Ведь за ушедшие годы В.А. Борищук благодаря своему таланту, упорству, настойчивости и зову чести, совести и сердцу поднялся на вершину человеческих способностей и возможностей благородства, окрашенного всеми красками радуги. Кроме его основной работы, он берет на себя обязанности создать творческий институт памяти фармацевтам, личностям — профессионалам различного уровня — от организатора аптечного дела до руководителя областного и республиканского уровня. Через призму их трудовой деятельности в биографическом аспекте Владимир Александрович в монографиях о них преподносит нам историю становления фармации в Украине на определенном этапе развития национальной отрасли, ее научно-производственный потенциал.

В настоящее время книги-эссе о флагманах фармации Украины, написанные В.А. Борищуком, заняли достойное место на полках библиотек Украины, да и в скромных домашних библиотеках не менее скромных фармацевтов.

Он сотворил чудо, создав такой народный институт памяти фармацевтов и его по праву можно назвать замечательным и великолепным ректором (Rector magnificus) этого действа.

В апогее жизненного пути Владимира Александровича орудием стало перо, а целью — восхваление или воспевание такой романтической профессии, как фармация. Он сотворил институт, творит добро и будет его творить еще много-много лет. Ведь величие человека не в прожитых годах, а в его делах. Но если годы приносят такие плоды, то величие человека только умножается.

Верю, что книги Владимира Александровича Борищука — это послание нашим наследникам, которые сумеют его оценить.

Л.В. Бондарева, заслуженный работник здравоохранения Украины, бывший заместитель начальника аптечного управления Харьковского облисполкома, начальник организационно-инспекторского отдела, провизор высшей категории, г. Харьков

Слова благодарности

Я все оставляю тебе при уходе,

Все лучшее в каждом промчавшемся годе.

Всю нежность былую, всю верность былую,

И краешек счастья, как знамя, целую.

Ольга Берггольц

С Владимиром Александровичем Борищуком я знакома уже более 40 лет. Я считаю себя счастливым человеком, у которого на жизненном пути встретился такой замечательный, искренний, добрый наставник, учитель, настоящий друг. Владимир Александрович — человек с бриллиантовой душой, глубоко порядочный, интеллигентный, мудрый, настоящий профессионал, талантливый организатор и очень добрый человек. От него получаешь заряд веры и жизненные силы, он несет в себе свет творчества, ежедневным трудом выполняя благородную миссию служения идеалам истины и добра, любви и чести.

Мое знакомство с Владимиром Александровичем началось в тот день, когда в 1977 г. в Киеве, в Главном аптечном управлении в присутствии руководителей организационно-инспекторских отделов областных аптечных управлений Украины, меня представили и поздравили с назначением на должность начальника организационно-инспекторского отдела, заместителя начальника аптечного управления Харьковского облисполкома. Я была очень взволнована, немного растеряна, испугана — в зале сидели солидные, серьезные люди, имеющие большой опыт работы и практических знаний.

До назначения на эту должность я работала заместителем заведующего аптекой в г. Харьков, фармацевтическим инспектором организационно-фармацевтического отдела в аптечном управлении, заместителем начальника организационно-инспекторского отдела аптечного управления, однако, опыта работы у меня было еще недостаточно.

Я всегда чувствовала поддержку и доброжелательность Владимира Александровича. Он включал меня в комиссии по проверке других областей с высококвалифицированными специалистами — начальниками оргинспекторских отделов, которые передавали мне свой опыт работы, подсказывали, обучали.

У Владимира Александровича талант объединять людей, создавать дружный, профессиональный, доброжелательный друг к другу коллектив. Я была счастлива, что стала членом этой семьи. В любое время можно было позвонить своим коллегам и получить подсказку в решении сложных ситуаций и вопросов, консультацию, совет.

Несмотря на то что Владимир Александрович занимал высокую должность заместителя начальника Главного аптечного управления начальника организационно-инспекторского отдела, он был очень скромным человеком, энергичным, инициативным, требовательным и доброжелательным. Он никогда не повышал голос, тактично делал замечания и в каждом из нас видел личность.

Владимир Александрович удачно сочетал в своей работе практику с научной деятельностью. Защитил кандидатскую диссертацию, стал кандидатом фармацевтических наук. Мы искренне гордились и уважали своего начальника.

Владимир Александрович своим обаянием, неподдельной скромностью, уважением к коллегам, эрудированностью и вежливостью завоевывал авторитет и расположение к себе. Он обладал колоссальным опытом руководства фармацевтической службой и всегда бескорыстно приходил на помощь, когда это было нужно.

Владимир Александрович был мобильным человеком, очень часто выезжал в регионы, чтобы помочь областным начальникам аптечных управлений в решении вопросов по укреплению материально-технической базы, открытию новых аптек, внедрению новых прогрессивных методов работы.

Он ценил, уважал и защищал своих коллег. Помню, когда Александр Григорьевич Омельченко ушел с должности начальника Харьковского ОПО «Фармация», Владимир Александрович одним из первых поддержал его. С подачи Владимира Александровича ему предложили должность руководителя Бюро представительства венгерского завода «Гедеон Рихтер» Северо-Восточного региона Украины.

Александр Григорьевич Омельченко, имея огромный авторитет у медицинских работников области, занимался внедрением в медицинскую практику новых высокоэффективных лекарственных средств, содействовал в оказании заводом «Гедеон Рихтер» учреждениям здравоохранения Харьковской и других областей благотворительной помощи в получении лекарств завода.

Так что Владимир Александрович настоящий и верный друг. Я убедилась в этом неоднократно. Как говорит народная пословица: «Друг познается в беде». Так случилось, что мой муж тяжело заболел, и ему нужна была операция на сердце. Я обратилась за помощью к бывшему заместителю министра А.П. Картышу и В.А. Борищуку. В такой сложный для меня момент я получила сочувствие и поддержку. Операция прошла в Институте сердца, благодаря их авторитету, мужа оперировал директор института — талантливый врач и очень добрый человек Борис Михайлович Тодуров.

Владимир Александрович приезжал в больницу, привозил нам вкусную домашнюю еду, приготовленную его замечательной супругой Ольгой Мусиевной. После окончания лечения Владимир Александрович вместе с Николаем Семеновичем Пономаренко (моим однокурсником) сопровождали нас на вокзал, посадили в поезд по заранее купленным билетам.

Я никогда не думала, что через 2 года снова буду обращаться за помощью к Владимиру Александровичу, но, к сожалению, пришлось. Я еще раз убедилась, каким авторитетом и уважением пользуется Владимир Александрович Борищук в столице. Его знают во многих медицинских учреждениях здравоохранения Украины. Он договорился с директором Института грыжи профессором Я.П. Фелештинским, который прооперировал моего мужа, и все обошлось благополучно.

Не хватит слов в словаре и букв в алфавите, чтобы выразить искреннюю благодарность Владимиру Александровичу и его семье за их добрые сердца, человечность, искренность и настоящую дружбу. Каждый день хочется услышать их голоса и пожелать его семье хорошего дня.

Шли годы, мы меняли место работы и занимаемые должности, но дружба и взаимоотношения оставались и крепли с каждым днем.

12 лет я была начальником Государственной инспекции по контролю качества лекарственных средств в Харьковской обл., 11 лет работаю в Институте повышения квалификации специалистов фармации в Национальном фармацевтическом университете, и все эти годы Владимир Александрович Борищук остается моим учителем и наставником — доцент кафедры организации и экономики фармации Национальной медакадемии последипломного обучения имени П.Л. Шупика, кандидат фармацевтических наук, академик Украинской академии наук.

Сегодня я хочу сказать спасибо Владимиру Александровичу Борищуку, который делает неоценимую работу по сохранению памяти о великих профессионалах фармации Украины. Читая подготовленные им книги, испытываешь ностальгию по тем прекрасным временам, состоянию и развитию аптечной службы. Наша память о людях того поколения дает возможность и сегодня использовать их жизненный опыт, профессиональное наследие, их советы и рекомендации.

Хочется пожелать крепкого здоровья и долгих творческих лет.

Пусть бодрость Ваша не убудет,

На все всегда хватает сил,

Чтоб день, хоть праздник, хоть будний,

Вам только радость приносил!

Всегда рада общению с Вами, Владимир Александрович. Здоровья Вам на многие годы!

Р.С. Коритнюк, доктор фармацевтичних наук, професор кафедри фармацевтичної технології і біофармації Національної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика, заслужений працівник фармації України, академік Міжнародної академії інформатизації при ООН, м. Київ

Творець історичної пам’яті фармації

У великих справах всім подобатись неможливо.

Солон із Афін

З Володимиром Олександровичем ми познайомилися в стінах Головного аптечного управління в 1976 р. Він обіймав посаду начальника організаційного відділу Головного аптечного управління МОЗ України. Працюючи в редакції «Фармацевтичного журналу», я інколи зверталася до нього за уточненням правильності висвітлення деяких позицій з боку практичних працівників, які писали статті про фармацевтичну діяльність у своїй аптеці чи області. І завжди отримувала ґрунтовну відповідь. Чому консультувалася? Тому що той чи інший наказ можна розуміти по-різному. Я в цьому неодноразово переконалася, працюючи викладачем в стінах Київського інституту удосконалення лікарів. У ті далекі часи нормативна документація була єдиною на весь Радянський Союз і велися ґрунтовні дискусії щодо різних положень таких документів. А курсанти приїздили з усіх куточків — від Львова до Камчатки, від Ташкента до Архангельська, і у багатьох не співпадали точки зору під час обговорення наказів.

З першого знайомства Володимир Олександрович здавався неговіркою людиною. Але пізніше я переконалася зовсім в іншому. Його внутрішній світ — емоційно-різнобарвний.

Після аспірантури я залишилася працювати на кафедрі технології ліків Київського інституту удосконалення ліків у відомого вченого професора Г.А. Вайсмана і згодом стала входити до групи з розробки нормативних документів. Тут знову відбулися зустрічі з Володимиром Олександровичем під час створення й обговорення відповідних наказів державного рівня. Тоді я здивувалася його ґрунтовним знанням щодо екстемпорального виготовлення ліків. Ми обговорили і уточнили деякі положення нового наказу щодо екстемпорального виготовлення ліків в аптеках, і цим зробили наш внесок у важливу нормативну документацію, виконання якої перевіряв Володимир Олександрович.

Згодом Володимир Олександрович захистив кандидатську дисертацію на тему «Дослідження по удосконаленню забезпечення населення і лікувально-профілактичних закладів м’якими лікарськими формами», яка потребувала знань і з технології виготовлення ліків.

Наша спільна праця продовжилася у вигляді проведення різнопланових виїзних семінарів по Україні для підвищення кваліфікації провізорів і фармацевтів, де ми відчували потребу в наших знаннях, і тому не важко було збиратися в дорогу, хоч сім’ї від того й потерпали.

Наступний етап спільної праці відбувся і продовжується дотепер у стінах Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика, де Володимир Олександрович працює доцентом на кафедрі організації і економіки фармації. Цей період показав мені цінність праці Володимира Олександровича і як фахівця, що творить, зберігає і доносить до теперішніх і майбутніх поколінь історію фармації. У чому це полягає? У тому, що він уклав і видав 14 монографій щодо розвитку фармації на прикладі життєопису діяльності організаторів фармації різних областей України. Це неоціненний внесок в історію фармації в цілому.

Історія — це дзеркало минулого і погляд у майбутнє. Створюється історія сьогодні і дуже важливо фіксувати сучасні надбання, незважаючи на те, що нам здаються не такими вже й важливими сьогоденні події. Значний внесок в історію фармації роблять монографії Володимира Олександровича. Вони дають змогу оцінити минулі надбання, та на основі цього передбачити і врахувати певні моменти або перенести кращі здобутки у сучасне із врахуванням розвитку держави. В основному історики — це  люди, які на основі історичних фактів аналізують, систематизують, проводять паралелі досягнень минулих часів. Це дуже потрібно для того, щоб наші колеги знали свої витоки і коріння. Ми бачимо, що в усьому світі туристичні поїздки ґрунтуються на демонстрації історії. Є такі музеї історії фармації і в Україні: у Києві, Львові, Харкові, Рівному.

Крім письмового увіковічення історичного розвитку фармації Володимир Олександрович проводить публічні конференції, аби донести спільноті історичну пам’ять. Дуже цікаво і пізнавально проходять такі конференції, на яких Володимир Олександрович красивою літературною мовою і емоційно розповідає про героя монографії, його шлях і надбання. Я була присутня на деяких конференціях, наприклад, присвячених пам’яті І.М. Губського, В.В. Семенюка, В.Г. Бабяк та ін.

Місія Володимира Олександровича полягає у створенні літератури, в якій зберігається накопичений досвід, інформація про те, як люди минулого здобували та акумулювали знання. Висвітлення істини створює зв’язки між минулим, сьогоденням і майбутнім.

Наснаги Вам, шановний Володимире Олександровичу!

Л.О. Капасюк, племінниця, м. Луцьк

Поважаємо і шануємо

Наградой за доброе дело служит свершение его.

Сенека младший

Володимир Олександрович — це людина, до якої я ставлюся з великою повагою.

Він чудовий сім’янин — чоловік, який любить свою сім’ю: дружину, дітей, онуків, вміє бути відповідальним, завжди чесний, порядний. Уже минув золотий ювілей міцного шлюбу Володимира Олександровича і Ольги Мусіївни, де панує кохання, взаємоповага, вірність, чесність, чуйність, працьовитість і відважність.

Сім’я Володимира Олександровича — це зразок для наслідування і авторитет для нашої сім’ї, де ми теж разом понад 50 років у любові.

Володимир Олександрович вміє давати слово і тримати це слово. Це людина успішна й надійна.

Я пишаюся професіоналізмом Володимира Олександровича. Це дуже круто, коли людина продовжує вдосконалюватися, незалежно від віку. І дехто з нашої родини наслідує любов до професії провізора. Це — моя донька Юлія Поручнік, яка бере приклад з Володимира Олександровича і дуже любить свою професію.

Володимир Олександрович для нашої сім’ї — це приклад людяності, доброї людини, яка завжди готова допомагати тому, хто цього потребує. Для нас це приклад у всьому.

Любимо його і поважаємо, цінуємо.

Хай доля дарує Володимиру Олександровичу тільки щастя, здоров’я і любов на многії літа!

М.М. Овчиннікова, колишній начальник оргфармвідділу Полтавського обласного аптечного управління, провізор вищої категорії, м. Полтава

Шлях, визначений долею

Время — драгоценный подарок, данный нам, чтобы в нем стать умнее, лучше и совершеннее.

Томас Манн

Я вспомнил время золотое,

И сердцу стало так тепло.

Федор Тютчев

Особливо запам’ятовується в житті все «перше». І досі я пам’ятаю, коли зустріла Володимира Олександровича в нашому улюбленому Головному аптечному управлінні Міністерства охорони здоров’я України за адресою вул. Комінтерну, 16. Забути цю адресу неможливо, бо вона була рідною, і неможливо забути орган, який очолював важливу працю тисяч аптечних працівників у містах і найвіддаленіших селах областей України.

Роки роботи Володимира Олександровича Борищука на різних посадах, особливо на посаді заступника начальника Головного аптечного управління МОЗ України, заступника начальника об’єднання «Укрфармація» відзначалися активною розбудовою мережі аптек, чіткою функціонуючою аптечною службою, яка представляла потужну галузь системи охорони здоров’я України з гарантованими пільгами, надійним контролем якості лікарських засобів, певним захистом хворого.

За ініціативою і безпосередньою активною участю Володимира Олександровича проводилися міжобласні конференції, наради, семінари з різних питань фармацевтичної діяльності в містах Чернігів, Черкаси, Львів, Донецьк, Суми та інших, в яких я також брала участь.

Головне аптечне управління, як і Полтавське обласне, працювало над проблемою удосконалення організації медикаментозного забезпечення сільського населення через мережу центральних районних і сільських аптек, аптечних пунктів.

У мене залишилося запрошення і програма школи передового досвіду (квітень 1984 р.) «Пути совершенствования лекарственного обеспечения сельского населения», яка була організована Міністерством охорони здоров’я, Головним аптечним управлінням, науково-дослідним інститутом фармації колишнього СРСР на базі павільйону «Здравоохранение СССР» ВДНГ СРСР, учасником якої я була від Полтавської обл.

На цьому заході Володимир Олександрович Борищук, на той час начальник організаційно-фармацевтичного відділу Головного аптечного управління Міністерства охорони здоров’я, виступив з доповіддю «Совершенствование организационно-методической деятельности центральных районных аптек по руководству сельской аптечной сетью». Доповідь вирізнялася глибоким і цікавим змістом.

Володимир Олександрович зумів пробудити відповідальне та творче ставлення до праці фахівців з організаційно-фармацевтичної роботи аптечних управлінь областей України. Він створив не просто команду однодумців, а єдину дружню фармацевтичну родину.

Головним аптечним управлінням були розроблені підзаконні акти, нормативні документи, накази Міністерства охорони здоров’я України, які були настільки досконалими, як сама «Абетка». Виконуючи їх, без сумніву, можна було домогтися блискучої організації фармацевтичної діяльності аптечного складу, контрольно-аналітичної лабораторії, фармацевтичної фабрики, аптеки, аптечного пункту.

За ініціативою В.О. Борищука, в Полтаві було проведено конференцію, присвячену видатній людині — Віктору Олександровичу Куделичу, який очолював фармацію Полтавщини понад 30 років.

Коли Володимир Олександрович пішов з практичної фармації, його шлях був визначений наперед. Усі зусилля він спрямував на наукову діяльність. Це — провізор вищого ґатунку.

Цими спогадами я віддаю дань пам’яті про дійсно кращі роки мого життя, мого трудового шляху поряд з такими видатними організаторами аптечної справи, як Володимир Олександрович Борищук та багато інших.

Шановний Володимире Олександровичу, наснаги Вам на подальшу славну роботу з підготовки книг-споминів про видатних організаторів фармації!

Бажаю Вам ще довгих років активної роботи на благо дорогої нам фармації!

В.Ф. Чорнобай, колишній працівник Дніпропетровського обласного аптекоуправління, провізор вищої категорії, зараз — головний інспектор-провізор аптечної мережі товариства «Ліндафарм», м. Дніпро

Достойна оцінка автора цієї книги є важливою для фармспільноти України

В мире нет ничего лучше и приятнее дружбы, исключить из жизни дружбу — все равно, что лишить мир солнечного света.

Цицерон

Володимир Олександрович Борищук відомий серед фармацевтів України, особливо старшого покоління та тих, хто працював в організаційних напрямках аптечної служби. Його перу належить послідовне висвітлення діяльності організаторів обласних аптечних управлінь, фармації України, що відображається в організованій ним серії «Видатні організатори фармації». У книгах описується діяльність не тільки керівників, але й рядових працівників: фармацевтів, провізорів усіх ланок аптечної служби — від асистентів, рецептарів, аналітиків до завідувачів відділів аптек, завідувачів аптек, завідувачів аптечних складів, директорів фармфабрик — до співробітників аптекоуправлінь.

Знайомлячись із цими книгами, засвідчую, що Володимир Олександрович володіє всебічною і багатою інформацією щодо кожної області, тому відчувалася природна потреба узагальнити, об’єднати, дослідити історичний розвиток українській фармації, про що, власне, і є ці книги.

Час минає, людей, що працювали раніше в цій сфері, стає все менше, змінюються обставини. Ті здобутки попередників достойні спогадів. Відбувалося якісне та повноцінне задоволення потреб населення та лікувальних закладів у лікарських засобах. І це не пафосні слова, так і було.

З Володимиром Олександровичем я знайомий давно, починаючи з тих робочих відвідань нашого обласного управління і закінчуючи зустрічами на семінарах, активах, з’їздах. Під час цих зустрічей завжди вдавалося вирішувати окремі питання стосовно виробничої діяльності, особливо в організаційних напрямках, оскільки, на мою думку, більшість практичних відповідей залишалося тільки за Володимиром Олександровичем. Оскільки я довгий час працював у оргфармвідділі Дніпропетровського аптекоуправління, отримати практичну пораду від начальника оргфармвідділу Головного аптечного управління, Володимира Олександровича, завжди було корисно. Він був небагатослівним, надійним, думки формулював конкретно. Від інших високопосадовців відрізнявся тим, що був дуже комунікабельним і професійним, безвідмовним і доброзичливим.

У ті часи, звісно, всебічної інформації не було. Інформація централізовано надходила з Головного аптечного управління особливо стосовно законодавчих документів: настанов, наказів і т.ін. І я пригадую своєчасну періодичну підбірку інформаційних матеріалів з Головного аптечного управління, лабораторії НОП. Надавався не лише основний документ, а й коментарі до його використання. Наразі так не відбувається: направляється наказ, а потім додатки протягом років.

Володимир Олександрович об’єднує як минуле, так і сучасне аптечної служби. Стосовно минулого, то ніхто, крім нього, на це не «замахнувся», що, звичайно, викликає повагу. І не тільки людей «того часу». Вважаю, що якби нинішні організатори, власники аптечних мереж озирались і на минуле, то аптечна служба тільки виграла б, і діяльність аптек не була б винятково комерційною.

Я з вдячністю ставлюся до того, що Володимир Олександрович завжди знаходиться у творчому пошуку, легкий на «підйом» щодо висвітлення різних аспектів аптечної діяльності.

Наукові здобутки Володимира Олександровича знайомі, можливо, вузьким спеціалістам, зокрема, посібник «Рецептура лекарственных и косметических средств для оздоровления кожи и волос». Ним підготовлено 14 книг-спогадів про видатних організаторів фармації.

Сподіваюся, що творчий потенціал Володимира Олександровича ще не вичерпано. Думаю, будуть інші надбання. Цей доробок також є надбанням для аптечної служби, її спеціалістів. Здається, в жодній галузі подібної добірки і окремих книг немає, тому приємно, що ми, фармацевтична спільнота, маємо такий здобуток.

Володимир Олександрович за характером спокійна і врівноважена людина, доброзичливий до колег, небайдужий до їх долі. Колись читав і запам’ятав вислів: байдужість — це тупе сприйняття добра і зла. Ви, Володимире Олександровичу, — небайдужа людина. Оцінка Ваших книг — ще попереду. Книги знайдуть свого читача.

О.В. Клес, донька, Орландо, Флорида (США)

Спогади про дитячі роки

Величие души должно быть свойством всех людей.

Сенека младший

З багатьох щасливих спогадів дитинства, головну роль у яких відігравав мій тато, важко вибрати один.

Ми жили на Нивках, тоді ще новому мікрорайоні Києва. Поруч із нашим будинком зліва був дитячий садок, а справа — школа № 63.

Садочок я вже закінчила і вчилася в школі, відвідувала ще й музичну школу.

Більше за все на світі я хотіла мати собаку. Стару чи цуценя, велику чи малу, будь-якої породи й кольору. Я не пам’ятаю, щоб у дитинстві я просила в батьків якісь речі чи іграшки (вони самі знали, що мені потрібно).

Собаку — абсолютно будь-яку — я просила давно, з великою надією, що це станеться.

Зараз, після багатьох років, я вже точно знаю: треба мріяти і треба сподіватися, концентрувати усю свої волю і бажання, надію на тому, про що мрієш. Але все ж таки, головне — це щасливий шанс. Він з’являється зненацька, коли усі твої щасливі зірки якимось чином у певному відрізку часу складуться у досконале коло над твоєю головою, станеться збіг обставин, збіг планет.

В одну із субот тато взяв мене за руку, ми сіли в тролейбус, який віз нас до музичної школи на урок сольфеджіо.

Гарна погода, початок вересня, поруч мій тато. Я радію, що закінчився урок. Ми знову тролейбусом їдемо в магазин за продуктами, які замовила мама.

Під’їхавши до магазину, ми вийшли, світло навколо мене ніби раптово пригасло — як у залі театру перед початком вистави. Прожектор моєї уваги яскраво засяяв і вихопив з натовпу людей на зупинці літню жінку, на руках якої були двоє маленьких, кудлатих цуценят, з великими рожевими бантами на шийках. Божі подарунки у святкових стрічках. Я вже ніколи не згадаю, як виглядало друге цуценя, я бачила тільки Піфа. Тоді я ще не знала, що він Піф. Усе, що я знала — ця тіточка тут чекала на мене з моєю собакою, без якої я просто не повернуся додому, не зійду з місця, хай хоч потоп чи землетрус.

Тато глянув на мене, а потім на собачку, і зрозумів усе. Коштувала собачка 10 крб. У ті часи це було 10% середньомісячної зарплати. У нас не було зайвих грошей, тільки на продукти, але оскільки «Ти ж мені обіцяв!», відступати було нікуди, і він пішов позичати гроші у знайомого, що працював у магазині.

Я весь цей час загороджувала дорогу тіточці, щоб вона не передумала і не пішла з моєю собакою. Тато з’явився швидко, мовчки, не торгуючись, вручив гроші, і я підхопила Піфа на руки.

Не дивлячись ні на що, тато виглядав щасливим. Він ще не знав, як цей безіменний цуцик буде його любити безтямно усім своїм манюнім сердечком, а тато — його, і не менше.

Тато в моїх очах стояв вище за хмари. Я дивилася навкруги і розуміла: мені щойно так пощастило, тому що пощастило при народженні — з татом. Мати такого тата, який мене так любить, що купує мені собаку просто на вулиці, за позичені гроші, — і навіть мами не боїться! — це була в моїх очах абсолютна чесність, абсолютна любов, абсолютне геройство.

Дорогий тату!

Кожного дня я прокидаюся і дякую Богу, що ти у мене і у нас всіх — Є!

Тільки з віком, з роками я зрозуміла, що ти був і є найкращим, яким тільки можна бути, найдобрішим, найчеснішим, люблячим татом, який у всьому для мене взірець.

Я дякую тобі за те, що ти просто любив, безумовно, в усіх випадках, і більше за всіх.

Ти для мене завжди був і є головною підтримкою в житті, допомагав усім-усім, чим міг і що мав.

Зараз ти мені ще важливіший і ще потрібніший, щоб ти був поруч з порадою, моральною підтримкою.

Дякую, що навчив поважати людей, особливо старших, літніх, цінувати роботу, яку часто більшість людей не помічають (поштар, водій, санітарка-сестричка в лікарні), і усіх, хто добре й чесно виконує свої обов’язки.

Ти вчив мене порядку й порядності, ти радив мені в скрутні хвилини та вчив любити Україну і пишатися тим, що ми — українці, навіть в Америці.

Дай, Боже, тобі здоров’я!

Хай у тебе завжди буде святковий настрій, гарне самопочуття, бажання робити те, що любиш і що в тебе гарно виходить! Нехай кожен день приносить щось нове, щось цікаве. Ми тебе любимо і завжди з тобою подумки і серцем.

Дякую Богу, що ти у нас є, що нам усім так з тобою пощастило, що ти така особлива людина: щедра, людяна, завжди піклуєшся про всіх, завжди служиш нам усім прикладом.

Дякую, що навчив нас з Анею співчувати, допомагати усім, кому потрібні співчуття й допомога.

Усе своє життя ми будемо докладати зусиль, щоб бути твоєю гордістю.

А.Ю. Баленко, онука, Орландо, Флорида (США)

Мій дідусь — найкращий у світі

Сім струн я торкаю, струна по струні,

Нехай мої струни лунають,

Нехай мої співи літають

По рідній коханій моїй стороні.

І, може, де кобза найдеться,

Що гучно на струни озветься,

На струни, на співи мої негучні.

Леся Українка

Завжди буду вдячна йому за моє дитинство та чудові спогади про нього.

Моє дитинство назавжди в моїй пам’яті є сонячним, щасливим, повним найцікавіших подій, поїздок, пригод і історій, яких мій дідусь знає дуже багато, а розповідає неперевершено й неповторно.

Я завжди буду пам’ятати, як ми разом були на дачі. Він навчив мене плавати на річці Десна. Я стояла на його плечах і стрибала в воду. Ми часто їздили відпочивати у Крим (Ялта, санаторій «Дніпро»). Ми разом ловили маленьких медуз, після від’їзду із санаторію піднімалися на пірс, щоб кидати монети в Чорне море. Дідусь завжди казав: «Якщо закинути монету, ти знову колись повернешся до цього місця». Коли ми разом гуляли, він часто любив співати мені «Ой, наступала та чорна хмара». А вдома він читав мені різні вірші з «Кобзаря» Тараса Шевченка і розповідав про історію України, щоб я не забувала мою батьківщину і моє українське коріння.

Батьківщину не вибирають, і завдяки дідусю, я пишаюся тим, що я — українка.

Змалечку дідусь вчив мене, що у кожній людині навколо нас обов’язково є щось добре, достойне щирої поваги. Звичайно, зараз, дорослою — я розумію: кожен судить інших по собі. Висновком такої життєвої установки було: робити добро, де є змога, як тільки попросять — і робити все, як для себе, та не чекати ніякої винагороди чи вигоди. Вдячні люди подякують. Невдячні — вони убогі душею. То що нам від бездушного чекати? Хіба жаліти. Тих, що скривдили, — пробачати. Хіба варті невдячні, вбогі духом того, щоб через них перестати добро робити? Поважати людей треба щиро — хіба крім тих, хто поваги нашої вже не варті.

Дідусь усім життям довів і доводить: добре ім’я не купується, не продається. Наживаєш ім’я добре — довго, а втратити його — це назавжди, і назад його не повернеш. Виявляється ім’я наше — це і є найважливіша спадщина. Гроші заробив — втратив — ще заробиш.

Ім’я добре заробив — і тримайся з усіх сил, щоб його зберегти. Втратиш — знову не заробиш. Порядні люди вже і руки не подадуть, і за стіл не запросять. Комусь байдуже до тих, непорядних. Моєму дідусеві і мені — не байдуже.

Прожити життя так варто, щоб люди за честь вважали тобі руку потиснути. А честь берегти, виявляється, треба змалку. В Америці усяких кандидатів на політичні і державні посади жорстко перевіряють на будь-які погрішності, негарні, нечесні вчинки буквально з юнацького віку. Тепер, в часи інтернету, хоч будь-яку приватну білизну може нахабний журналюга вивісити прилюдно. Так-от: таке оприлюднене «veto», а по-нашому, влізання у самі печінки — не всі витримають.

Хоч в американські президенти балотуйся — ніяких плям на репутації мого дідуся я не знаю. Якби суспільство рахувало, кому, і наскільки ти допоміг: вивчитися, стати на ноги професійно, виручити з біди, врятувати від хвороби, від якої вже нібито і не врятуватися, ліки дістати, лікарів знайти, в лікарню влаштувати, грошима допомогти; а скільки сил сердечних, любові найщирішої витрачено — ну, на сім’ю — це зрозуміло, але ж і на друзів, колег, просто знайомих (і навіть не дуже знайомих) людей.
Ось так мій дідусь жив при «совєтах», будучи щирим і порядним при «тій» владі, — і ніскільки не змінився і зараз, за абсолютно буржуйського капіталізму.

І може цим я і пишаюся найбільше. Що ми можемо зайти в будь-яку церкву разом, і разом перехреститися.

На образі — і дідусь мій скаже (подумки, скромна він людина): «Жив я, Господи, по завітам Твоїм, і продовжую так жити. Дітей своїх навчив, і сподіваюся, що навчив добре».

І Господь до нас посміхається. Живемо ми в часи дивовижні, наука, медицина довголіття так і летять вперед — кожного дня прокинувшись, думаєш: «А що сьогодні нового у світі відкрито і що доброго потрібно зробити?»

Я вірю усім серцем, що вистачить у мого дідуся здоров’я і наснаги ще на моїх дітей, доброму навчити, і нам усім бути і взірцем, і опорою, найулюбленішим і найріднішим.

І.І. Вакулін, племінник, ветеран Міністерства надзвичайних ситуацій, полковник служби цивільного захисту, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, м. Рівне

З повагою слова мої

Без дружбы никакое общение между людьми не имеет ценности.

Сократ

Я народився в сім’ї, в якій мої дорогі батьки Іван Карпович і Любов Олександрівна любили один одного, любили нас, дітей: мене та старшого мого брата Анатолія. Тому без перебільшення скажу, що я виріс в атмосфері любові, поваги до батьків та до всієї великої родини.

По суті, сім’я, де народилася моя дорога мама, була частиною нашої сім’ї, де ми всі черпали всебічну підтримку, де любили мою маму, її чоловіка Івана Карповича та нас, онуків і племінників.

Мої батьки часто ставали прикладом для нас із братом Анатолієм та навчали нас шанувати батьків мами та її братів за їх працелюбність, наполегливість, добре вчитися в школі та отримувати освіту.

Принагідно зазначу, що нас також навчали любити й поважати рідню Івана Карповича: братів Володимира й Георгія. Їхні батьки завчасно пішли у вічність, тому на долю мого батька Івана Карповича випав обов’язок піднімати своїх малолітніх братів та допомагати в їх становленні. До речі, мій батько у 18 років був мобілізований у радянське військо, пройшов через страхіття Другої світової війни, вижив, повернувся в село, створив сім’ю.

Мій дідусь, Олександр Улянович, був знаменитим бджолярем на всю округу. Самотужки пізнав науку утримувати пасіку, зберігати бджіл в зимовий період та від хвороб всіляких, і все в нього виходило найкращим чином: у бджіл завжди було багато меду, вони роїлися, і пасіка збільшувалася.

Мені дуже подобалося бджільництво дідуся Сашки. Запам’ятав, як одного разу ми з двоюрідним братом Валерієм, а нам було десь 4–5 років, одягли на голову спеціальні бджільницькі сітки і пішли до вуликів подивитися, де там той мед зберігається і як бджоли працюють і поживають. І почали господарювати: піднімати рамки з бджолами. Але чомусь бджолам це не сподобалося, і так нам з Валерієм «дали меду», що ми ледве втекли від них у дідусеву хату. Та така повчальна дитяча пригода не відбила у мене бажання бути пасічником, ким я і став.

Завдяки моєму дідусю Олександру Уляновичу, я багато чому навчився у цій справі, дуже полюбив бджільництво, полюбив Богом створене це чудо — бджолину сім’ю, високоорганізоване, дисципліноване товариство.

Я, по суті, є послідовником мого дідуся Сашки. Розвиваю, не зважаючи на сучасну ситуацію, і утримую пасіку. До речі, суть ситуації полягає в тому, що фермери на колишніх колгоспних і людських полях с. Глажева вирощують монокультуру, використовують гербіциди та в таких кількостях, що гинуть бджоли — це велика проблема, що потребує вирішення. Зараз усе-таки справляюся, відновлюю пасіку і пишаюся, що я є продовжувачем справи мого дідуся Сашки.

Брати моєї мами дійсно достойні поваги і наслідування.

Та зараз мої слова поваги до Володимира Олександровича — мого дяді, брата моєї мами. З малих років ми всі відчували любов і повагу до нього. Мої батьки завжди ставили нам за приклад Володимира Олександровича, його цілеспрямованість, відданість справі, порядність і доброзичливість до людей. Скажу щиро і з вдячністю до Володимира Олександровича, що ми з братом Анатолієм намагалися ці прекрасні людські якості наслідувати. Особливою була приязнь Володимира Олександровича до мого батька, Івана Карповича. У них було багато спільного: доброта у ставленні до людей, бажання допомогти кожному, хто до них звертався, а найголовніше — відданість родині і любов до кожного.

Володимир Олександрович — один з односельців, що проклали стежину до отримання вищої освіти. Він не тільки отримав вищу фармацевтичну освіту, а й досяг кар’єрних висот — від рядового провізора аптеки м. Київ до заступника керівника аптечної служби України.

Поряд з успішною професійною діяльністю Володимир Олександрович займався науковою роботою: захистив кандидатську дисертацію, зараз він доцент кафедри організації економіки фармації Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика. Заснував видання серії книг про видатних організаторів фармації України, ним підготовлено і видано вже більше 14 книг з цієї серії.

За прикладом Володимира Олександровича вибрали фармацевтичну професію і мої доньки Ольга і Галинка, які з ентузіазмом працюють на фармацевтичній ниві.

Усього в родині професію провізора отримали 6 осіб.

Ми підтримуємо родинні стосунки з Володимиром Олександровичем. Його приїзд на малу батьківщину в Глажеву — для нас подія і свято. Ми завжди раді зустрічати його і членів його сім’ї.

Як і в часи, коли був живий мій батько, Іван Карпович, ми відзначаємо дружнім застіллям його приїзд.

Володимиру Олександровичу не байдужа доля родичів, односельців. Він завжди допомагав усім, хто до нього звертався.

За його безпосередньої участі було організовано встановлення пам’ятного знака односельцям, загиблим під час Другої світової війни, в с. Глажева Костопільського району.

Ми спілкуємося, морально підтримуємо один одного. Згадуємо наших рідних і близьких.

Для мене Володимир Олександрович є взірцем чесної, доброї, справедливої людини.

В.Г. Веремчук, племінник, заступник директора КП «Фармація», м. Київ

Мій дядя

Хай же промінь твоїх думок

Поміж нами сяє,

Огню іскра велика

Повік не згасає.

Леся Українка

Дядю Вову я пам’ятаю з 4 років, коли гуляв у нього на весіллі в Луцьку (1965 р.).

Я любив зі своїми батьками приїздити до нього в гості до Києва.

Коли мені було 6 років, в один із таких приїздів, дядя Володя вирішив показати нам з мамою місто. На Хрещатику, в Пасажі, вони сховалися від мене. Спочатку я подумав, що заблукав, потім — що вони мене покинули. Почав плакати, а тут — вони ідуть назустріч, сміються.

Коли він з сім’єю приїздив у село, я завжди їх зустрічав з радістю.

Професію фармацевта вибрали для мене батьки і дядя Володя. Коли дядя Володя приїздив додому в с. Глажева, він часто розповідав мені про професію фармацевта, про роботу в аптеці, про аптечне виготовлення. Мої двоюрідні брати, Толя та Ігор, пішли вчитися в автотранспортний технікум у м. Рівне, тоді мені дуже хотілося піти разом з ними. Але тут наполягла моя мама, і я поїхав вступати до Харківського фармацевтичного інституту. 5 років промайнули дуже швидко, і за направленням я поїхав працювати до Києва. Працював провізором, заступником завідувача аптеки, завідувачем аптеки. Зараз працюю заступником генерального директора комунального підприємства «Фармація» в Києві. Протягом цього часу я завжди міг звернутися і звертаюся зараз за порадою до Володимира Олександровича Борищука.

Володимир Олександрович все своє життя присвятив розвитку фармації в Україні. Починав працювати на посаді провізора в аптеках Києва, потім працював у Головному аптечному управлінні МОЗ УРСР, де пройшов всі щаблі кар’єрного зростання — від посади інспектора до першого заступника керівника українського об’єднання «Укрфармація». Зараз Володимир Олександрович Борищук — кандидат фармацевтичних наук, доцент кафедри організації і економіки фармації Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика.

Володимир Олександрович заснував видання серії книг «Видатні організатори фармації» та видав 14 книг-спогадів, у яких вшановуються видатні організатори фармації та йдеться про використання їх професійної спадщини сучасними поколіннями фармацевтичних працівників.

Володимир Олександрович Борищук є видатним організатором фармації, який сприяв її становленню в часи Радянського Союзу та допомагав розвиватися в роки становлення незалежної України.

Н.В. Веремчук, племінниця, провізор, м. Київ

Я — частинка великої родини

Друг мой верный, в час тревоги,

В час раздумья о судьбе,

Все пути мои, дороги

Приведут меня к тебе.

Ольга Берггольц

Моя бабуся з батькового боку Надія Олександрівна своїм прикладом навчала усвідомлювати, що ми є частиною великої родини, і любов один до одного — це найкраще, що є на цьому прекрасному світі. Любов зближує всю родину, дає наснагу для творчості, допомагає відчувати радість життя.

Я з вдячністю згадую всі настанови моєї бабусі, все, чому вона мене навчала.

Мій дядя — Володимир Олександрович — активний учасник усіх справ, що діялися в нашій родині. Він — провізор вищої категорії, досяг значних кар’єрних висот.

Думаю, що його професія певною мірою сформувала бажання у мого тата, Валерія Григоровича, також отримати фармацевтичну освіту, стати провізором. У Харківському фармацевтичному інституті, де він навчався, зустрів мою маму — Ірину Євгенівну. Вони покохали один одного, одружилися, тобто у нас фармацевтична сім’я. Мої батьки стали відомими організаторами фармації, а тато ще й досі працює в керівництві комунального підприємства «Фармація» Київської державної адміністрації.

Я пишаюся тим, що мої батьки, як і мій дядя Володимир Олександрович, без всіляких протекцій, стали прекрасними фахівцями і знаними в країні організаторами фармації.

Ми всі з повагою ставимося до всіх членів сім’ї Володимира Олександровича, любимо їх, підтримуємо родинні зв’язки, натомість отримуємо від них щиру любов і повагу.

Коли Володимир Олександрович сказав мені, що буде писати книгу, у тому числі і про нашу родину, він попросив мене написати мої спогади, — у серці щось затремтіло. Це так хвилююче, подумала я.

Він сказав мені: «Напиши, якщо в тебе тільки буде натхнення». Звичайно, в мене було натхнення.

Я думала про це кожного дня, і в голові перегортала безліч спогадів, ніби фотографії.

Дійсно, зараз, коли я згадую безліч чудових моментів, Володимир Олександрович та його дружина Ольга Мусіївна асоціюються у мене зі Святом, тому що зустрічі з ними для мене завжди святкові та пам’ятні. А смаколики Ольги Мусіївни — 100% виграють будь-який «Майстер-шеф».

Володимир Олександрович — рідний брат моєї бабусі Наді, рідний дядя мого тата Валерія. Усе моє життя він для мене — просто мій дядя Вова! Мене так привчили, мабуть, змалечку. У моїй пам’яті він завжди молодий, красивий та чарівний. Я завжди відчувала його любов, ніжність та теплоту.

Мій дядя Вова — так його зараз називає мій синочок Марк. Це так приємно, тому що в його маленьких вустах усе звучить якось по-особливому.

Пам’ятаю, як моя бабуся Надя забрала мене, першокласницю, зі школи після уроків 1 вересня. Я святково вдягнена та з величезними бантами на голові. І ми пішли на роботу до Володимира Олександровича, він працював в «Укрфармації» на вул. Комінтерну — від моєї школи 10 хв пішки. Для мене цей візит був справжнім святом: я прийшла на роботу до дяді Володі, і він мені подарував набір білих серветок з червоними полуницями. Для мене це був суперподарунок, і неважливо, що тоді я їх якось не змогла використати на кухні (як би зробила зараз). Для мене це було просто «вау», що на дорослій роботі мені дядя Вова дарує подарунки. Для нього було важливо, що я прийшла саме до нього в кабінет зі своєю бабусею. Потім я вже ходила до нього на роботу після університету сама, у «Гедеон Ріхтер», в його великий і просторий кабінет, і говорили ми вже удвох на зовсім різні теми. Я вже змалечку знала, що хочу бути провізором, як Володимир Олександрович, мої тато і мама.

Пам’ятаю, як я вже була трохи дорослішою, вчилася приблизно у 3-му класі, мій тато працював на той час завідувачем аптеки № 8 біля станції метро Лук’янівська. Він забрав мене зі школи та привів додому до дяді Вови на вулицю Білоруську. У нас навіть є фото того дня: ми сидимо в кімнаті з Володимиром Олександровичем та робимо мої уроки. Ольга Мусіївна завжди годувала чимось смачненьким. Я дуже любила приходити до них у гості. А пізніше — особливо, коли народилася їхня внучка Анічка. Я завжди хотіла побавитися та погратися з нею, особливо в статусі старшої сестри.

Згадую з посмішкою мій третій курс в університеті. Володимир Олександрович за секунду прилетів, як супермен, мені на допомогу, коли я не здала екзамен з біохімії. З морем моїх сліз. Він за 30 хв приїхав і сказав: «Досить, не плач! Не можу бачити, як ти плачеш — я зараз все вирішу!» Після цього всі викладачі були ним зачаровані — таким молодим та харизматичним! А згодом, на подальших курсах, після цього випадку робили мені компліменти: який чарівний у мене дядя Вова. А я з гордістю відповідала, що дуже рада, що він у мене такий.

Крізь роки нашою сімейною традицією завжди, кожного року, був приїзд до моєї бабусі Наді у село Глажева на свято Великодня. Усі вихідні ми були разом, велика сім’я збиралася за смачним столом.

Для моєї бабусі Наді та бабусі Люби — рідних сестер Володимира Олександровича — крім Великодня, величезним святом був приїзд їхнього брата Володі з дружиною Ольгою Мусіївною, брата Василя зі своєю родиною, а також всіх дітей та онуків. Нас було так багато, що треба було ще подумати, де всі будемо ночувати.

Ці дні були настільки цінними та пам’ятними, коли вся велика родина збиралася за столом, ми згадували всіх тих, кого вже не було з нами, обмінювалися спогадами та тішилися, що ми всі зараз саме тут — усі разом!

Ці спогади разом з фотографіями на все життя в моїй пам’яті. Я дуже тішуся, що можу показати ці фото нашому синочку зараз, та трохи поплакати, коли нікого немає, згадуючи ті незабутні моменти. Навіть зараз, коли пишу ці рядки, навертаються сльози радості, та в серці палає відчуття гордості й теплоти, що в нас така родина — щира, дружня та справжня.

На жаль, багатьох немає вже поряд з нами, але я впевнена, вони всі дивляться на нас з небес та пишаються усіма нами.

Я дорослішаю, але зі мною завжди був і є мій дядя Вова. Він дуже важливий у моєму житті.

Я люблю йому телефонувати, і завжди він мені відповідає: «Надічка, я такий радий тебе чути. Вже скучив за твоїм голосом. Розкажи, як Марк, що нового він говорить?». І я розповідаю, що в нас нового, як проходять наші дні, і які «перли» нам видає Марк.

Я обожнюю приходити в гості до Володимира Олександровича та Ольги Мусіївни. Я завжди знаю, що мене чекає тепла розмова та мої улюблені деруни від шеф-повара Ольги Мусіївни. А наш Марк обожнює їхні «сушки» — там вони смачніші, а також те, що йому там все дозволяють.

Я тішуся, коли спостерігаю, як вони спілкуються з Марком. Моє серце наповнюється теплом та гордістю, що це — Моя Родина!

Володимире Олександровичу, ми Вас дуже сильно любимо і вдячні, що Ви є.

Це величезна честь бути частиною Великої Родини!

Володимир Постольник, провізор вищої категорії, колишній начальник аптечної служби Вінницької області, м. Харків

Від страху — до поваги!

Кто не отдается целиком делу, не будет иметь блестящих успехов.

Сюнь-цзы — китайский философ

Осердям будь-якого процесу є особистість. Непроста річ бути осердям — потрібна енергія, відданість ідеї та неодмінна компетентність у справі. Банальною стала істина, що один у полі не воїн. Але солдатська шеренга починається з правофлангового. Отож передовсім — неспокійне, бентежне серце, чутливе до болю інших, на моє переконання, безумовно, правофланговий — Борищук Володимир Олександрович!

Починаючи свій трудовий шлях на фармацевтичній ниві завідувачем центральної районної аптеки № 88 у місті Калуш Івано-Франківської обл., я вже тоді чув прізвище Борищук, бачив, як у момент змінюються вирази обличчя співрозмовників з веселих до дуже наляканих. Уже на посаді директора фармацевтичної фабрики аптекоуправління Івано-Франківського облвиконкому, наслухавшись про нього всіляких «страшилок», я уявляв неординарну, сувору, безкомпромісну особистість. Приїхавши у відрядження до Головного аптечного управління МОЗ України, у виробничий відділ, від Миколи Захаровича Аракельянца я дізнався, що в Києві знаходиться мій вчитель, ректор Харківського фармацевтичного інституту Дмитро Павлович Сало. Він запропонував поїхати на зустріч з ним у готель, від чого, зрозуміло, я не відмовився. Разом з Дмитром Павловичем був і Володимир Олександрович, який з подивом спостерігав за міцними обіймами Дмитра Павловича з невідомим йому молодиком. Під час спілкування я не знайшов у Володимирові Олександровичі тих якостей, які йому приписували. Так уперше я зустрівся з яскравою особистістю — Володимиром Олександровичем Борищуком. Йшов 1977 р.

Є цікаве тлумачення слова «вчитель» у Східній філософії. Це не обов’язково та людина, яка щодня намагається наповнити нас знаннями. Вчителем вважається кожний, хто навіть ненароком змінює хід наших думок, переконань, вчинків. Розумна людина йде життям, постійно навчаючись чого-небудь, дякуючи своїм вчителям, хто б це не був.

Чого ж навчив мене Володимир Борищук? Терпінню! Звичайно, сам він, можливо, навіть і не здогадується про це. У нас із ним була спільна справа — фармація, але кожен з нас бачив вирішення проблем по-різному. Так відбувається в математиці: задача одна й та ж сама, а розв’язувати її можна різними способами.

Головне — результат, правильна відповідь, вирішення проблеми. Багато століть люди звертають увагу на астрологію. Можливо, в цьому дійсно щось є, але те, що я народився під знаком Вогню — то правда! Мій вогонь хоче зробити все відразу, зробити правильно, найкоротшим шляхом, спалюючи при цьому ті пропозиції, які, на мій погляд, не варті уваги.

Борищук — моя протилежність. Він то з одного боку розгляне проблему, то з іншого. Вирахує правильний варіант! Але людина — соціальне створіння, вона живе в соціумі, тому треба оглядатися на інших, розуміти, про що вони хочуть нам сказати, якими словами. Ось у чому я вважаю Володимира Олександровича вчителем терпіння. Він своїми вчинками ніби говорить: «Не поспішай, придивись, що за людина перед тобою, які події перед тобою розвертаються, як на них реагувати, щоб загальній справі була користь».

У середовищі без особистості панує «броунівський рух». Його середовище — створювати нове, краще, зручніше для людини, професійність, відвертість, порядність. Передавати пам’ять про професіоналів, відданих фармацевтичній справі — його надбання. Тому і колізії, описувані в його книгах-спогадах про професіоналів фармацевтичної справи, які забезпечували ліками людину, просту людину, без якої не буває ні великих справ, ні великих держав! Він — чесна людина, то подарунок долі, а в фармації взагалі не має бути нечесних людей, адже ми стоїмо на варті здоров’я. В.О. Борищук — захисник, заступник доль інших людей — а це чи не найвища місія особистості!

І повірмо — завтра неодмінно настане, не може не настати! І новий день від нас нікуди не втече, Володимире Олександровичу, здоров’я Вам і наснаги на подальшу роботу!

В.В. Довжук, кандидат фармацевтичних наук, доцент кафедри організації та економіки фармації Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, м. Київ

Покликання за фахом організатора, вченого та педагога

Краща насолода, найвища радість у житті — відчувати себе потрібним та корисним людям.

М. Горький

Фармація, як і медицина, належить до стародавніх спеціальностей, що пройшли тривалий історичний шлях розвитку у людському суспільстві. Відновлення Україною державної незалежності спонукало до розбудови власних інституцій та входження до кола передових цивілізованих країн, де в пріоритеті — людина, її розвиток, права, здоров’я. Складовою цього важливого завдання було і є на сьогодні поступовий вихід на світовий фармацевтичний ринок та отримання власного місця у міжнародному поділі праці, забезпечення конкурентоспроможності національної галузевої промисловості. Без знання власної історії, зокрема, історії вітчизняної фармації, неможливий успіх у майбутньому.

На моєму життєвому шляху зустрічалися люди з різними характерами та поглядами. Але можу сказати, що практично щоразу я знаходила в більшості випадків підтримку та допомогу, а також отримувала важливі життєві уроки професійної відповідальності, порядності й чесності.

Мені довелося працювати на спільному українсько-угорському підприємстві «Гедеон Ріхтер — Укрфарм» разом з Володимиром Олександровичем Борищуком та очолювати відділ із впровадження у лікувальну практику нових лікарських засобів.

Досвід роботи Володимира Олександровича розпочався на провізорських посадах в аптеках Києва, що мало велике значення. З 1964 р. він працював у Головному аптечному управлінні МОЗ УРСР, де відбувалося його кар’єрне зростання: інспектор, старший інспектор, начальник організаційно-фармацевтичного управління, перший заступник керівника українського об’єднання «Фармація». З 1996 р. — заступник директора представництва в Україні угорського заводу «Гедеон Ріхтер». З 2000 р. — доцент кафедри організації і економіки фармації Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика. Роботу в Головному аптечному управлінні, яке було реорганізовано в Українське об’єднання «Укрфармація», поєднував з науковими дослідженнями, які продовжив на кафедрі.

Пишу так докладно, тому що професійна діяльність Володимира Олександровича пов’язана з подіями мого професійного життя.

Вихід України в 1991 р. на самостійний шлях розвитку об’єктивно передбачав необхідність виникнення нових підходів, нових форм в організації медикаментозного забезпечення населення.

З метою відновлення системи забезпечення сучасними угорськими медикаментами і постійного розширення їх асортименту в Україні було створено ряд підприємств. У першу чергу це організоване 1993 р. спільне українсько-угорське підприємство «Гедеон Ріхтер — Укрфарм» з іноземними інвестиціями. Не дивлячись на велику кількість конкурентів, СП «Гедеон Ріхтер — Укрфарм» змогло за порівняно короткий період зайняти одне з провідних місць на фармацевтичному ринку України.

Подальшому просуванню препаратів заводу «Гедеон Ріхтер» на український фармацевтичний ринок, впровадженню їх у широку медичну практику сприяло відкриття наприкінці 1995 р. Представництва заводу в Києві. У 1997 р. в центральній частині м. Києва, по вул. Тургенєвська, 17Б, було побудовано за індивідуальним проєктом споруду для представництва і центрального офісу СП «Гедеон Ріхтер-Укрфарм». За своїм дизайном та архітектурним рішенням побудований будинок є окрасою міста.

Завдяки вмілій організації, фаховій роботі під керівництвом В.О. Борищука було організовано ґрунтовну роботу з науковцями України з дослідження і подальшого впровадження в медичну практику та виведення на фармацевтичний ринок України таких препаратів: Едніт (еналапрілу малеат), Диротон (лізіноприл), Нормодипін (амлодипін), Квамател (фамотідин), Кліон Д, Мікосист (флюконазол), Три-регол, Анттеовін, Ригевідон, Овідон, оригінальний препарат Куріозин та ін.

Якщо говорити про В.О. Борищука як фахівця та організатора, то особливо хочу підкреслити його новаторський підхід до вирішення великих та малих проблем з виведення на ринок та доступності нових лікарських засобів заводу «Гедеон Ріхтер». Наукова робота в цьому напрямку здійснювалася та впроваджувалася в практику в Україні надзвичайно далекоглядною людиною, його досвід, рівень професійності сприяли усвідомленню фармацевтичними працівниками і колегами соціальної значущості професії та важливості своєї місії в системі охорони здоров’я взагалі і в лікувальному процесі зокрема.

За допомогою наукових симпозіумів, конференцій та презентацій нових лікарських засобів виробництва заводу «Гедеон Ріхтер» практикуючим лікарям в Україні передавалися науково-практичні результати поглибленого клінічного вивчення конкретного препарату.

Наступним етапом Володимира Олександровича було впровадження в практику освітніх проєктів — більш перспективних засобів особистої комунікації, оскільки вони дозволяють урізноманітнювати форми контакту із споживачами. Проводячи освітню програму серед лікарів, важливо було сконцентрувати увагу не лише на позитивних аспектах застосування того чи іншого лікарського засобу, а й надати повний обсяг інформації, пов’язаної із застосуванням конкретного препарату.

Природні здібності, значний творчий потенціал і високий професіоналізм Володимира Олександровича надавали йому можливість рухатися далі та поєднувати складну роботу керівника, науковця і вчителя. Він перейшов працювати на кафедру організації та економіки фармації Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика.

У 2009 р. він заснував видання серії книг «Видатні організатори фармації». Уже видано 14 книг-спогадів, метою яких є вшанування видатних організаторів фармації та передача їхньої професійної спадщини сучасним і прийдешнім поколінням фармацевтичних працівників для її використання і подальшого розвитку аптечної справи в країні. Держава також високо оцінила внесок у розвиток охорони здоров’я України вченого, фахівця і педагога й нагородила Володимира Олександровича орденом «Знак пошани» та присвоїла звання «Відмінник охорони здоров’я» за вагомий особистий внесок у розвиток охорони здоров’я, забезпечення населення медичними препаратами, також йому присвоєно звання «Заслужений працівник охорони здоров’я».

Минають роки, але корисні справи, зроблені В.О. Борищуком для аптечної справи та суспільства залишаються значущими та є прикладом для майбутніх поколінь фахівців у галузі фармації.

Бажаємо Вам, шановний Володимире Олександровичу, доброго здоров’я та подальшої успішної праці!