Що таке хронічний пієлонефрит?
Хронічний пієлонефрит — тривале запальне захворювання нирок, що належить до групи хронічних тубулоінтерстиціальних нефритів і зумовлене персистивною або повторюваною інфекцією. Як правило, він формується не ізольовано, а на тлі порушень будови або функції сечових шляхів, що створюють умови для застою сечі та рецидивування інфекції.
Найчастіше патологія розвивається у пацієнтів з вираженими урологічними аномаліями, такими як обструкція сечових шляхів, коралоподібні камені нирок або міхурово-сечовідний рефлюкс, який особливо характерний для дитячого віку. Ці стани спричиняють хронічне інфікування та пошкодження ниркової тканини.
Клінічна картина хронічного пієлонефриту
Морфологічною особливістю хронічного пієлонефриту є осередкове рубцювання паренхіми нирки. Унаслідок цього поверхня органа стає нерівною, з ділянками втягувань, що відбиває перенесені запальні епізоди. Ураження може бути одностороннім, проте згодом процес нерідко прогресує.
У міру тривалого перебігу захворювання розвиваються виражені структурні зміни: збільшується вираженість інтерстиціального фіброзу, відбувається атрофія канальців, а також уражуються ниркові клубочки з формуванням склерозу і подальшої атрофії. Ці зміни призводять до поступового зниження функції нирки та можуть зумовлювати розвиток хронічної ниркової недостатності.
Клінічні прояви хронічного пієлонефриту значною мірою визначаються тривалим рецидивним перебігом інфекції та поступовим зниженням функції нирок. На ранніх етапах захворювання може протікати малосимптомно або виявлятися періодичними епізодами інфекції сечовивідних шляхів, включно з дизурією, субфебрилітетом, болем у ділянці нирок та ознаками загальної інтоксикації.
У міру прогресування патологічного процесу клінічна картина все частіше визначається ознаками хронічної хвороби нирок. Сюди належать слабкість, підвищена стомлюваність, зниження апетиту, анемія, артеріальна гіпертензія та порушення водно-електролітного балансу. Істотне погіршення функції нирок зазвичай розвивається поступово та стає помітним на пізніх стадіях захворювання.
Так, у клінічній картині хронічного пієлонефриту поєднуються прояви рецидивної інфекції сечових шляхів та ознаки прогресуючої хронічної ниркової недостатності.
Діагностика хронічного пієлонефриту
Діагностика хронічного пієлонефриту ґрунтується на поєднанні лабораторних та інструментальних методів дослідження.
Лабораторна діагностика. У загальному аналізі сечі найчастіше виявляють лейкоцитурію, а в низці випадків — лейкоцитарні циліндри, що вказують на запальний процес у ниркових канальцях. При цьому результати бактеріологічного посіву сечі можуть бути негативними, проте це не виключає захворювання, особливо при його хронічному перебігу. Протеїнурія зазвичай помірна і, як правило, не перевищує 2 г на добу, проте збільшення її вираженості може свідчити про прогресування ниркової дисфункції.
Інструментальна діагностика відіграє ключову роль. При ультразвуковому дослідженні (УЗД) нерідко виявляють зменшені у розмірах нирки з нерівними контурами, а також ознаки супутньої патології, наприклад, конкременти або обструкцію сечових шляхів. За допомогою екскреторної урографії можна виявити характерні зміни чашечно-мискової системи — деформацію чашок, їх розширення та сплощення склепінь. Найбільш чутливим методом виявлення рубцевих змін паренхіми вважається сцинтиграфія нирок. Для діагностики міхурово-сечовідного рефлюксу використовується мікційна цистоуретрографія.
Лікування хронічного пієлонефриту
Лікування спрямоване насамперед на усунення причинного чинника, підтримання адекватного відтоку сечі та профілактику рецидивів інфекції. Важливим завданням є уповільнення прогресування хронічної хвороби нирок, а саме контроль артеріального тиску, корекція метаболічних порушень і динамічний контроль функції нирок.