Визначення

Плоскостопість — це одна із найпоширеніших деформацій стопи. Плоскостопість визначається зменшенням або втратою медіального поздовжнього склепіння стопи, при якій склепіння стопи повністю або майже повністю стикається з опорною поверхнею.

Медіальне поздовжнє склепіння стопи формується кістковими структурами — п’ятковою, таранною та човноподібною, клиноподібними кістками (медіальною, проміжною та латеральною), а також першою, другою та третьою плюсневими кістками. Стабільність склепіння стопи забезпечується комплексом м’якотканних структур, серед яких ключову роль відіграють підошовна п’ятково-човноподібна зв’язка, дельтоподібна зв’язка, заднє великогомілкове сухожилля, підошовний апоневроз, а також м’язи довгого і короткого згиначів великого пальця стопи (Turner C. et al., 2020).

Функціонально медіальне поздовжнє склепіння забезпечує опору тіла, сприяючи рівномірному розподілу навантажень при статиці та динаміці.

Під час ходьби склепіння стопи бере участь в амортизації ударних навантажень та накопиченні механічної енергії завдяки розтягуванню еластичних зв’язувальних структур з подальшим її вивільненням, що підвищує ефективність ходи. Порушення функції склепіння стопи, особливо при гнучкій плоскостопості, нерідко протікає безсимптомно, проте може призводити до зміни біомеханіки нижніх кінцівок та поперекового відділу хребта, підвищуючи ризик розвитку больового синдрому та травматичних пошкоджень.

Згідно з результатами епідеміологічних досліджень, поширеність плоскостопості у популяції становить 20–37%, при цьому більшість випадків представлена гнучкою формою плоскостопості. Поширеність плоскостопості серед неіспаномовних осіб європеоїдної раси — 17%, серед афроамериканців — 34%. Співвідношення чоловіків та жінок приблизно однакове — 1:1.

Плоскостопість частіше діагностують у дитячому віці, проте у більшості дітей у нормі формування медіального поздовжнього склепіння стопи відбувається до віку 10 років. Захворювання має виражену генетичну схильність (Raj M.A. et al., 2024).

Види плоскостопості

Плоскостопість може бути вродженою або набутою (дисфункція задньої великогомілкової зв’язки або прогресуюча деформація стопи) залежно від часу розвитку та патогенетичних механізмів.

За анатомічною локалізацією плоскостопість може бути:

поздовжньою — сплощення медіального поздовжнього склепіння стопи (найпоширеніша форма);
поперечною — сплощення поперечного склепіння переднього відділу стопи, що часто супроводжується вальгусною деформацією першого пальця;
комбінованою (подовжньо-поперечною) — поєднання сплощення поздовжнього та поперечного склепінь.

Класифікація набутої плоскостопості

Для оцінки ступеня тяжкості набутої плоскостопості широко використовується класифікація К.А. Джонсона (K.A. Johnson) та Д.Є. Строма (D.E. Strom), що включає I–III стадії. У 1997 р. Майєрсон (Myerson) доповнив цю систему IV стадією. Класифікацію використовують для визначення ступеня тяжкості захворювання та вибору тактики лікування:

І стадія — нормальні рентгенограми стопи, пацієнт здатний виконати підйом на носок на одній нозі; характеризується тиносиновітом заднього великогомілкового сухожилля без сплощення медіального поздовжнього склепіння стопи;
IIa стадія — сплощення склепіння стопи на рентгенограмі, неможливість виконати підйом на носок на одній нозі, гнучка плоско-вальгусна деформація;
IIb стадія — сплощення склепіння стопи та оголення таранно-човноподібного зчленування (>40%) на рентгенограмі, неможливість виконати підйом на носок на одній нозі, гнучка плоско-вальгусна деформація, характерна абдукція переднього відділу стопи;
III стадія — артроз підтаранного суглоба на рентгенограмі, неможливість виконати підйом на носок на одній нозі, плоско-вальгусна деформація зі стійкою (ригідною) абдукцією переднього відділу стопи та вальгусом заднього відділу стопи;
IV стадія — супроводжується залученням гомілковостопного суглоба та розвитком вальгусної деформації гомілкостопа, вторинної по відношенню до недостатності дельтоподібної зв’язки, артрозом підтаранного суглоба на рентгенограмах, неможливістю виконати підйом на носок на одній нозі, плоско-вальгусна деформація зі стійкою абдукцією переднього відділу стопи та вальгусом заднього відділу стопи.

Класифікація плоскостопості ортопедичною консенсусною групою (Orthopedic Consensus Group), 2020 р.

Клінічна класифікація плоскостопості ґрунтується на рухливості підтаранного та інших передплюсневих суглобів. Виділяють 2 типи:

гнучка плоскостопість (стадія I) — склепіння стопи зберігає рухливість, деформація зникає при знятті навантаження або певних маневрах;
ригідна (жорстка) плоскостопість (стадія II) — деформація склепіння стопи фіксована, незалежно від навантаження або рухів суглобів (Turner C. et al., 2020).

Стадії I та II можна розподілити на класи A–E:

клас A — вальгусна деформація задньої частини стопи;
клас B — вальгусна деформація середньої / передньої частини стопи;
клас C — варусна деформація передньої частини стопи / нестабільність медіальної частини стопи;
клас D — перитаранний підвивих / вивих стопи;
клас E — нестабільність гомілковостопного суглоба (вальгусний нахил) (Arain A. et al., 2024).

Причини плоскостопості

Причини вродженої плоскостопості

Плоскостопість є частим фізіологічним станом у немовлят та дітей раннього віку. Відсутність сформованого медіального поздовжнього склепіння в цей період зумовлено слабкістю зв’язкового апарату і незрілістю нервово-м’язового контролю. Додатковим фактором є наявність жирової подушки в ділянці поздовжнього медіального склепіння, що виконує захисну функцію в ранньому дитинстві.

У більшості дітей формування нормального склепіння стопи відбувається до віку 5–6 років. Для дітей характерна гнучка плоскостопість, при якій склепіння візуалізується в положенні без навантаження і зникає при опорі на стопу. Лише у невеликого відсотка дітей медіальне поздовжнє склепіння не формується повністю до дорослого віку. Відзначено значну кореляцію між дитячим ожирінням та ризиком раннього сплощення поздовжнього склепіння стопи.

Причини набутої плоскостопості

Порушення функції будь-якого з компонентів поздовжнього медіального склепіння може призводити до розвитку набутої плоскостопості. До основних патогенетичних факторів цієї деформації належать надмірний натяг триголового м’яза гомілки, ожиріння, дисфункція заднього великогомілкового сухожилля, а також слабкість зв’язкового апарату, включно з п’ятково-човноподібною зв’язкою, підошовною фасцією та іншими підтримувальними підошовними структурами. Додатковим фактором ризику є скорочення ахіллового сухожилля або литкового м’яза, що зумовлює порушення біомеханіки стопи.

Найбільш частою причиною набутої плоскостопості є дисфункція заднього великогомілкового сухожилля, яке забезпечує інверсію (перевертання) та підошовне згинання стопи. Цей стан частіше розвивається у жінок віком старше 40 років і асоційований з ожирінням та цукровим діабетом.

Набута плоскостопість також може формуватися у дорослих з раніше наявною вродженою плоскостопістю, особливо при участі в повторюваних високонавантажувальних видах спорту, включно з бігом, баскетболом і футболом.

Підвищений ризик розвитку плоскостопості відзначається у пацієнтів з травмами середнього та заднього відділів стопи, які супроводжуються пошкодженням човноподібної кістки, першої плюсневої кістки, кістки п’яти або зв’язкового комплексу Лісфранка. Найчастіше деформація розвивається внаслідок неправильного зрощення переломів. Додатковими причинами є пошкодження м’яких тканин, зокрема підошовної фасції і п’ятково-човноподібної зв’язки.

У пацієнтів із сенсорною нейропатією можливий розвиток нейропатичної артропатії (артропатії Шарко), що з часом призводить до патології середнього відділу стопи.

Плоскостопість при системних захворюваннях

Плоскостопість можлива у пацієнтів із вродженою слабкістю зв’язкового апарату, вторинною щодо генетичних синдромів, таких як:

У період вагітності також можлива тимчасова слабкість зв’язкового апарату склепіння стопи, що може призводити до розвитку плоскостопості. Однак у більшості випадків цей стан регресує після пологів.

Крім того, пацієнти з дегенеративними та запальними артропатіями мають підвищений ризик розвитку набутої плоскостопості. Особливу увагу слід приділяти пацієнтам із ревматоїдним артритом та серонегативними спондилоартропатіями, передусім при недостатньому контролі активності захворювання.

Ригідна плоскостопість

Ригідну плоскостопість діагностують рідко. Як правило, вона розвивається в дитячому віці, проте може маніфестувати і в пізніші періоди життя. Основними причинами є:

синостоз кісток передплесни;
додаткова човноподібна кістка;
вроджена вертикальна таранна кістка;
інші форми вродженої патології заднього відділу стопи (Raj M.A. et al., 2024).

Симптоми плоскостопості

У дітей раннього віку плоскостопість діагностують часто, і здебільшого вона протікає безсимптомно. Іноді розвиток больового синдрому або ригідної деформації може вказувати на патологію стопи, наприклад, тарзальну коаліцію — аномальне зчленування ≥2 кісток передплесни.

У дорослих плоскостопість нерідко діагностують випадково. Однак у пацієнтів з наявністю симптомів можуть відзначатися біль у ділянці середнього відділу стопи, п’яти, гомілки, колінного або кульшового суглобів, а також поперековому відділі хребта. При виражених деформаціях можливі скарги на зміну ходи. Пацієнти з хронічною гіперпронацією мають підвищений ризик повторних розтягувань зв’язок гомілковостопного суглоба внаслідок нестабільності (Raj M.A. et al., 2024).

Діагностика плоскостопості

У ході первинного огляду дітей необхідно ретельно зібрати анамнез, включно з даними про розвиток дитини, супутніми захворюваннями, перенесеними хірургічними втручаннями, зібрати сімейний анамнез плоскостопості, а також рівень фізичної активності та участь у спортивних навантаженнях.

При огляді дорослих важливо уточнити час появи деформації стопи, дебюту та динаміки симптомів, наявності травм, сімейного анамнезу, а також супутніх захворювань, зокрема артеріальної гіпертензії, цукрового діабету, ревматоїдного артриту, сенсорних нейропатій, серонегативними спондилоартропатіями та ожирінням.

Фізикальне обстеження

Фізикальне обстеження включає огляд, пальпацію, оцінку обсягу рухів, м’язової сили та аналіз ходи з обов’язковим порівнянням обох стоп:

огляд пацієнта необхідно проводити як у положенні з опорою на стопу, так і без неї. При плоскостопості сплощення медіального поздовжнього склепіння стає візуально помітним. Для гнучкої плоскостопості характерна наявність склепіння без навантаження, яке зникає під час опори. Часто відзначається надмірна пронація стопи. Необхідно оцінити наявність асиметрії між стопами;
важливо провести пальпацію сухожиль заднього великогомілкового м’яза, латеральних відділів заднього відділу стопи, а також підошовної фасції з метою виявлення болісності або потовщення тканин;
за допомогою дослідження рухливості стопи можна диференціювати гнучку та ригідну плоскостопість. Додатково використовують тест Джека (маневр Хабшера), що дозволяє оцінити можливість корекції деформації. Тест Джека полягає у виконанні пасивного розгинання великого пальця. При натягуванні сухожилля довгого згинача великого пальця та підошовного апоневрозу можна помітити, що склепіння стопи піднімається, підтаранний суглоб починає рухається і стопа набуває рівного положення;
оцінка м’язової сили — оцінюють при виконанні пацієнтом підйому на носок однієї ноги. Функцію сухожилля заднього великогомілкового м’яза досліджують шляхом активної інверсії стопи з опором;
аналіз ходи. При ходьбі може відзначатися щадна хода та ознаки надмірної пронації, особливо під час опори.

Інструментальні дослідження

Для первинної діагностики плоскостопості, як правило, достатньо виконання бічних рентгенограм стоп з навантаженням (пацієнт стоїть на одній нозі або переносить масу тіла на досліджувану ногу, що дозволяє оцінити справжню деформацію кісток і ступінь плоскостопості). У випадках, коли пацієнт не здатний повноцінно спиратися на стопу, допускається виконання рентгенографічного дослідження з імітацією осьового навантаження.

За наявності клінічних показань можуть бути додатково виконані рентгенограми в інших проєкціях з метою оцінки можливого зрощення кісток передплесна.

Рентген-ознаки поздовжньої плоскостопості (бічна проєкція з навантаженням):

збільшення кута Меарі (таранно-плесневого кута стопи) >4° з опуклістю внизу, що свідчить про сплощення медіального поздовжнього склепіння. Кут Меарі — це кут між поздовжніми осями таранної кістки та першої плюсневої кістки на бічній рентгенограмі стопи з навантаженням; в нормі кут Меарі становить 0–4°;
зменшення кута нахилу п’яткової кістки (calcaneal pitch) — це кут між нижньою поверхнею п’яткової кістки і горизонтальною опорною поверхнею стопи. У нормі він становить 18–30°, якщо кут нахилу кістки п’яти <18° — сплощення поздовжнього склепіння;
збільшення висоти таранно-човноподібного суглоба — ознака нестабільності середнього відділу стопи;
зміщення таранної кістки внизу і попереду — відображає втрату підтримки медіального склепіння.

Рентген-ознаки вальгусної деформації заднього відділу стопи (передньозадня та аксіальна проєкції з навантаженням):

вальгусне відхилення п’яткової кістки;
збільшення таранно-п’яткового кута (кута Кіта) — кут між поздовжніми осями таранної та п’яткової кісток. У нормі в прямій проєкції він становить 20–40°, у бічній — 25–45°. Збільшення кута — ознака вальгусної деформації заднього відділу стопи.

Рентген-ознаки відведення середнього відділу стопи (передньозадня проєкція з навантаженням):

латеральне зміщення човноподібної кістки щодо таранної кістки;
збільшення таранно-човноподібного кута — кут між віссю таранної кістки і лінією, що проходить через човноподібну кістку.

Рентген-ознаки поперечної плоскостопості (передньозадня проєкція з навантаженням):

збільшення кута між I та II плюсневими кістками;
медіальне відхилення I плюсневої кістки;
зменшення висоти поперечного склепіння переднього відділу стопи.

Рентген-ознаки ригідної плоскостопості:

відсутність корекції деформації на рентгенограмах з навантаженням та без нього;
ознаки тарзальної коаліції (кісткової або фіброзної) — «C-знак» при п’ятково-таранній коаліції, зрощення кісток передплесна;
вторинні дегенеративні зміни суглобів (остеоартрит).

Додатково на рентгенограмі стопи можна діагностувати артрит таранно-човноподібного та підтаранного суглобів, склероз, остеофіти, звуження суглобових щілин, вторинні деформації переднього відділу стопи.

За підозри на дисфункцію заднього великогомілкового сухожилля, пошкодження п’ятково-човноподібної (пружинної) зв’язки або інших м’якотканних структур, що беруть участь у підтримці медіального поздовжнього склепіння стопи, показано магнітно-резонансну томографію (МРТ).

При клінічній підозрі на сенсорну нейропатію з метою уточнення її наявності та ступеня тяжкості рекомендовано електроміографію та дослідження швидкості нервової провідності (Raj M.A. et al., 2024).

Диференційна діагностика плоскостопості

Сплощення медіального поздовжнього склепіння стопи можуть імітувати інші стани, такі як:

виражена жирова подушка в ділянці медіального поздовжнього склепіння у дітей, що створює ілюзію плоскостопості за відсутності структурної деформації;
набряк м’яких тканин стопи, що імітує плоскостопість, найчастіше вторинний по відношенню до хронічної венозної недостатності або серцевої застійної недостатності;
об’ємні новоутворення м’яких тканин та кісток, які призводять до згладжування підошовного склепіння, включно з підошовною фібромою або фіброматозом, гігантоклітинними пухлинами сухожильної піхви, ліпомами, кістковими ураженнями, а також у поодиноких випадках — меланомою (Raj M.A. et al., 2024).

Лікування плоскостопості

Лікування плоскостопості у дітей

У дитячому віці здебільшого немає потреби в активному лікуванні плоскостопості.

За наявності больового синдрому, зумовленого плоскостопістю, як ізольовано, так і поєднано з болем у нижніх кінцівках, колінних суглобах або поперековому відділі хребта показані консервативні заходи, серед яких використання ортопедичних устілок (Evans A.M. et al., 2022).

Існує широкий спектр ортопедичних устілок, які показані для корекції плоскостопості. Зазвичай призначають використання устілок за принципом від найменш до більш підтримувальних залежно від ступеня тяжкості деформації.

Різні види устілок, супінаторів, ортезів при плоскостопості:

устілки (внутрішньовзуттєві ортези) з підтримкою медіального поздовжнього склепіння, виготовлені із стискаючого матеріалу (наприклад етиленвінілацетату або піни);
супінатори UCBL (University of California Berkeley / Biomechanics Laboratory) — жорсткі термопластичні супінатори, в яких використовується п’яткова чашка з більш високими лініями обрізання, що дозволяє контролювати п’ятково-вальгусну деформацію і усувати ротацію задньої частини стопи, так що п’ята знаходиться безпосередньо під масою тіла пацієнта;
супрамалеолярні ортези — термопластичні ортези, які забезпечують додатковий контроль при плоскостопості та пов’язаних з ним деформаціях, коли UCBL недостатньо ефективні;
гомілковостопно-стопові ортези (Ankle-foot orthoses — AFO) — індивідуально виготовлені термопластичні пристрої з підтримкою медіального поздовжнього склепіння, сформованого в підошовній частині. Довший важіль забезпечує кращий контроль при більш виражених деформаціях і розподіляє сили, необхідні для корекції, на велику площу, тим самим знижуючи ризик пошкоджень від тиску.

У дуже тяжких випадках (наприклад при наближенні човноподібної кістки або медіальної кісточки до контакту з поверхнею) може розглядатися традиційний шкіряний черевик з Т-подібним ременем. Однак значною мірою вони були витіснені індивідуально виготовленими термопластичними AFO. Сучасні AFO з високими краями навколо стопи та гомілковостопного суглоба забезпечують більший контроль, ніж Т-подібний ремінь.

Ефективність Т-подібного ременя обмежена здатністю користувача затягувати його досить туго. Крім того, згодом шкіра розтягується та забезпечує меншу підтримку. При такому ступені зміщення кісток передплесни повна корекція можлива рідко; натомість деформація має бути компенсована та підтримана ортезом (Turner C. et al., 2020).

Режим носіння та адаптація ортопедичних устілок, ортезів

Призначені устілки слід носити поступово:

починати з 1–2 год/добу протягом 1-го тижня, враховуючи переносимість пацієнта;
поступово збільшувати тривалість носіння устілок протягом 2–3 тиж;
проводити огляд ортопедом і лікарем для оцінки адекватності корекції стопи, що забезпечується устілками; виявлення зон надмірного тиску та коригування ортезу за потреби.

Повторні огляди пацієнта рекомендується проводити кожні 6–12 міс для:

оцінки посадки устілок;
визначення необхідності заміни чи додаткового коригування;
підбору устілок більшого розміру зі збільшенням ноги у дитини.

Фізіотерапія при плоскостопості

При лікуванні плоскостопості ефективні також фізіотерапевтичні методи, спрямовані на зміцнення внутрішніх і зовнішніх м’язів стопи. У процесі обстеження фізіотерапевт оцінює:

ходу та загальну моторику;
вплив деформації стопи на функціональну активність;
витривалість, швидкість, стомлюваність та біль;
здатність пересуватися різними типами поверхні.

Фізіотерапевт може розробити індивідуальну програму вправ для зміцнення м’язів, що стабілізують склепіння стопи. До основних вправ належать:

ходьба на кінчиках пальців та на п’ятах;
вправи для покращення динаміки склепіння стопи (наприклад ходьба босоніж по м’якому піску);
згинання пальців ніг, включно з підняттям предметів пальцями;
катання м’яча під склепінням стопи в положенні сидячи;
імітація гри на піаніно пальцями ніг;
тильне згинання великого пальця стопи;
лазіння та інші види великої моторики.

Ефективність занять зростає, якщо вони інтегровані у повсякденне життя дитини та включають ігрові елементи (Turner C. et al., 2020).

Хірургічне лікування у дітей застосовується рідко та показано переважно при ригідних формах плоскостопості.

Лікування плоскостопості у дорослих

Тактика лікування у дорослих визначається етіологією та вираженістю клінічних проявів. У більшості випадків для усунення больового синдрому достатньо консервативної терапії, яка включає використання ортопедичних устілок і застосування нестероїдних протизапальних препаратів (НПЗП). Пацієнтам рекомендується носіння раціонально підібраного взуття, при цьому особам з плоскостопістю може бути корисним взуття з функцією контролю рухів стопи. Ці методи лікування сприяють усуненню симптомів у 87% пацієнтів. В інших дослідженнях ефективність консервативного лікування становить 67–90% (Arain A. et al., 2024).

У пацієнтів із надмірною масою тіла та ожирінням важливою складовою лікування є зменшення маси тіла за допомогою корекції харчування та підвищення фізичної активності. При дисфункції заднього великогомілкового сухожилля початкова терапія включає обмеження навантаження, застосування НПЗП та ортопедичних устілок. Додатково може бути призначена фізіотерапія, спрямована на зменшення вираженості больового синдрому, підвищення гнучкості стопи, зміцнення ослаблених м’язів та покращення пропріоцепції.

Хірургічне втручання розглядається при неефективності консервативного лікування та прогресуванні деформації (Raj M.A. et al., 2024). Вибір хірургічної тактики залежить від стадії захворювання, а також супутніх факторів, включно з коморбідністю, функціональним статусом та вживанням тютюну:

I стадія — рідко необхідне хірургічне втручання. За наявності показань можлива теносиновектомія заднього великогомілкового сухожилля або аутотрансплантація сухожилля довгого згинача пальців;
ІІ стадія — можлива остеотомія п’яткової кістки разом з транспозицією сухожилля довгого згинача пальців. В одному з досліджень рівень задоволеності пацієнтів після хірургічного втручання становив 87% після середнього періоду спостереження 15 років;
III стадія — стандарт лікування — артродез, найчастіше подвійний чи потрійний. Подвійний артродез — зрощення підтаранного та таранно-човноподібного суглобів; потрійний артродез додатково включає п’ятково-кубоподібний суглоб. Подвійний артродез асоційований з нижчим ризиком розвитку артрозу та меншою втратою рухливості порівняно з потрійним. Однак будь-який артродез неминуче призводить до зниження рухливості стопи, ускладнює ходьбу по нерівній поверхні та супроводжується ризиком незрощення, недостатності дельтовидної зв’язки та вальгусної деформації гомілковостопного суглоба;
IV стадія — необхідний індивідуальний підхід. У частини пацієнтів деформація прогресує без формування ригідності внаслідок розриву дельтовидної зв’язки; у таких випадках можливе відновлення дельтоподібної зв’язки. При ригідній деформації IV стадії показаний артродез гомілковостопного суглоба, який пов’язаний з високою післяопераційною захворюваністю. Альтернативним варіантом лікування є ендопротезування гомілковостопного суглоба.

У межах ортопедичного консенсусу було сформульовано 3 ключові положення, що стосуються хірургічного лікування:

збереження рухливості та об’єму рухів має бути пріоритетом, особливо у молодих пацієнтів;
артродез таранно-човноподібного суглоба слід розглядати як лише при наявності артрозу, вираженого провисання в сагітальній площині, тяжкій деформації або недостатній корекції відведення середнього відділу стопи;
у пацієнтів з високим індексом маси тіла результати реконструктивних остеотомій, як правило, гірші порівняно з артродезом (Arain A. et al., 2024).

Ускладнення плоскостопості

Післяопераційні ускладнення плоскостопості залежать від типу виконаного хірургічного втручання та можуть включати:

інфекцію в ділянці операції;
неправильне зрощення кісток;
незрощення кісток;
персистуючий больовий синдром;
вивих чи перелом імплантатів;
інші ускладнення, пов’язані з використанням фіксувальних конструкцій.

Важливо враховувати, що при виражених деформаціях стопи відзначається вищий ризик несприятливих наслідків у післяопераційний період (Raj M.A. et al., 2024).

Профілактика плоскостопості

Профілактика плоскостопості спрямована на збереження функції медіального поздовжнього склепіння стопи, зниження ризику прогресування деформації та запобігання вторинним порушенням опорно-рухового апарату. Профілактичні заходи різняться залежно від віку та наявності факторів ризику.

Загальні профілактичні заходи:

підбір зручного взуття з достатньою підтримкою медіального склепіння, стійким задником та амортизацією;
уникнення тривалих статичних навантажень та надмірних осьових навантажень на стопи;
підтримання нормальної маси тіла для зниження механічного навантаження стоп;
своєчасне лікування захворювань, що спричиняють розвиток плоскостопості (ожиріння, цукрового діабету, ревматоїдного артриту, нейропатій).

Профілактика плоскостопості у дитячому віці:

контроль за формуванням склепінь стопи в ранньому дитинстві з урахуванням того, що фізіологічна плоскостопість часто трапляється у дітей віком молодше 5–6 років;
заохочення фізичної активності, спрямованої на розвиток м’язів стопи та гомілки (ходьба босоніж по нерівних поверхнях, лазіння, ігрові вправи);
уникнення передчасного та необґрунтованого використання ортопедичних устілок при безсимптомному гнучкому плоскостопості;
раннє звернення до фахівця при болю, асиметрії чи ригідності стопи.

Профілактика плоскостопості у дорослих:

регулярні вправи для зміцнення м’язів, що стабілізують склепіння стопи, а також розтягування литкових м’язів та ахіллового сухожилля;
використання ортопедичних устілок у пацієнтів із початковими ознаками деформації або підвищеними навантаженнями на стопи;
корекція взуття та режиму фізичної активності, особливо в осіб, які займаються високоінтенсивними видами спорту;
рання діагностика та лікування дисфункції заднього великогомілкового сухожилля.

У пацієнтів із вже сформованим плоскостопістю профілактика спрямована на запобігання прогресу деформації та розвитку ускладнень, вона включає регулярне спостереження, корекцію устілок, супінаторів, ортезів, фізіотерапію та модифікацію способу життя.

Прогноз плоскостопості

Плоскостопість є багатофакторною патологією, і прогноз захворювання залежить від його етіології, тривалості клінічних проявів та обраної тактики лікування.

При плоскостопості, що розвинулася на тлі дегенеративних або запальних артритів, а також при артропатії Шарко, перебіг хвороби, як правило, прогресує і менш сприятливий, з тенденцією до збільшення вираженості симптомів та функціональних обмежень.

Водночас хірургічне лікування окремих причин набутої плоскостопості, таких як розрив заднього великогомілкового сухожилля або укорочення литкового м’яза та ахіллового сухожилля, зазвичай асоціюється зі сприятливим прогнозом та покращенням функціональних результатів. У пацієнтів, які займаються високоінтенсивними видами спорту, корекція рівня фізичного навантаження також може сприяти ефективності консервативного лікування та полегшенню клінічного перебігу захворювання (Raj M.A. et al., 2024).