Що таке хвороба, пов’язана з антитілами до базальної мембрани
Хвороба, пов’язана з антитілами до базальної мембрани (анти-GBM хвороба) — це форма системного васкуліту, за якої переважно уражуються капіляри ниркових клубочків і легень. В основі патології лежить утворення та відкладення аутоантитіл, спрямованих проти компонентів базальної мембрани, що призводить до розвитку імунозапального процесу.
При залученні легеневої тканини розвивається альвеолярна кровотеча, що проявляється пошкодженням дрібних судин легень. Ураження нирок характеризується формуванням гломерулонефриту з некротичними змінами та утворенням так званих «напівмісяців» у клубочках, що відображає тяжкий перебіг запального процесу.
Якщо захворювання одночасно торкається легень і нирок, формується так званий легенево-нирковий синдром, який раніше був відомий як хвороба Гудпасчера.
Клінічні прояви хвороби, пов’язаної з антитілами до базальної мембрани, симптоми
Клінічні прояви захворювання, пов’язаного з антитілами до базальної мембрани (анти-GBM хвороба), відрізняються тяжким і швидко прогресуючим перебігом. На ранніх етапах можуть відмічатися загальні симптоми, такі як слабкість, нездужання, підвищення температури тіла та біль у суглобах, що нерідко ускладнює своєчасну діагностику.
Ключові прояви: ураження легень та нирок.
З боку дихальної системи: альвеолярна кровотеча, яка може виявлятися задишкою та погіршенням газообміну.
Ураження нирок: швидко прогресуючий гломерулонефрит, що призводить до стрімкого зниження функції нирок. При цьому у частини пацієнтів (близько 30%) легеневі та ниркові симптоми розвиваються не одночасно — інтервал між ними може становити від кількох тижнів до року.
Додатково можуть розвиватися неспецифічні симптоми з боку шлунково-кишкового тракту, як-от нудота, блювання та діарея.
Перебіг захворювання, як правило, злоякісний і блискавичний, зі швидким розвитком гострої дихальної та ниркової недостатності. Основними причинами летального результату є масивна легенева кровотеча та дихальна недостатність. У пацієнтів, що вижили, можливе формування хронічних ускладнень, включно з хронічною нирковою недостатністю і фіброзом легень, що супроводжується стійким порушенням дихальної функції.
Діагностика хвороби, пов’язаного з антитілами до базальної мембрани
Діагностика анти-GBM хвороби ґрунтується на поєднанні характерної клінічної картини та підтверджувальних лабораторно-інструментальних даних.
Ключове: виявлення антитіл до базальної мембрани, а також типових гістопатологічних змін у нирковій тканині, одержаних при біопсії.
У лабораторних аналізах зазвичай відзначаються ознаки системного запалення — підвищення швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ) та рівня С-реактивного білка. Часто виявляється гіпохромна анемія нормоцитарного або мікроцитарного типу, а також лейкоцитоз, часто зі збільшенням числа еозинофілів. Паралельно виявляються зміни, що вказують на ураження нирок.
За допомогою інструментальних методів можна підтвердити ураження легень. При рентгенографії та комп’ютерній томографії високої роздільної здатності (КТВРЗ) грудної клітки, а також при бронхоальвеолярному лаважі (БАЛ) виявляються зміни, характерні для альвеолярної кровотечі.
Диференційна діагностика хвороби, пов’язаної з антитілами до базальної мембрани
Диференційна діагностика проводиться із низкою захворювань, які мають подібні прояви. Насамперед виключають інші причини легенево-ниркового синдрому, а також стани, що супроводжуються дифузною альвеолярною кровотечею, не пов’язаною з васкулітом. Крім того, необхідно враховувати інші форми гострого гломерулонефриту, тромбоз ниркової вени з тромбоемболією легеневої артерії та поєднані прояви серцевої та ниркової недостатності, які можуть імітувати цю патологію.
Терапія хвороби, пов’язаної з антитілами до базальної мембрани
Лікування анти-GBM хвороби спрямоване на швидке пригнічення імунного процесу та видалення циркулюючих аутоантитіл. Для індукції ремісії використовується комбінований підхід, що включає плазмаферез та імуносупресивну терапію.
Плазмаферез проводиться щодня із заміною близько 4 л плазми крові за одну процедуру. Лікування продовжують до зникнення анти-GBM антитіл, що зазвичай займає близько 2 тиж. Одночасно призначаються глюкокортикостероїди разом із циклофосфамідом. Терапію починають із внутрішньовенного введення метилпреднізолону у високих дозах протягом 3 днів, після чого переходять на пероральний преднізон з поступовим зниженням дози протягом декількох місяців. Циклофосфамід застосовується перорально (або внутрішньовенно за неможливості прийому внутрішньо) протягом 2–3 міс.
Починати лікування необхідно якомога раніше — відразу після підтвердження діагнозу, а за високої клінічної підозри допускається раннє призначення глюкокортикостероїдів до отримання результатів аналізу на анти-GBM антитіла. У гострий період часто потрібна інтенсивна підтримувальна терапія, включно з респіраторною підтримкою та проведенням гемодіалізу при розвитку ниркової недостатності.
В окремих випадках можливе застосування менш агресивної тактики (без плазмаферезу), наприклад, якщо пацієнт із самого початку потребує замісної ниркової терапії, є тотальне ураження клубочків і відсутня легенева кровотеча. Після досягнення ремісії тривала підтримувальна імуносупресивна терапія зазвичай не потрібна, оскільки рецидиви захворювання розвиваються рідко. При їх розвитку лікування проводиться за тими самими принципами, що й при первинному епізоді.
Прогноз багато в чому залежить від своєчасності початку терапії та вихідного стану пацієнта. При адекватному лікуванні виживання у гострій фазі становить близько 60–90%. Однак за наявності вираженої ниркової недостатності на момент початку лікування прогноз погіршується: у близько 50% таких хворих згодом виникає потреба у тривалій замісній нирковій терапії.