Гостра інфекційна діарея

Содержание

Визначення

Гостра інфекційна діарея є захворюванням, викликаним різними інфекційними агентами, головним проявом якого є діарея. Цей стан характеризується виділенням більше 3 разів на добу рідкого випорожнення (6–7-й типи за Бристольською шкалою форми калу) або збільшенням обсягу рідких або напіврідких випорожнень, що перевищують 200 мл на добу. Тривалість такого стану зазвичай не більше 14 днів.

Діарея може супроводжуватися іншими симптомами, такими як біль у животі, нудота, блювання, лихоманка та загальне нездужання, що вказує на активну дію інфекційного агента на шлунково-кишковий тракт. Найчастіше причинами гострої інфекційної діареї є віруси (наприклад ротавірус), бактерії (такі як Salmonella, Escherichia coli, Campylobacter) та паразити (наприклад Giardia lamblia).

Профілактика інфекційної діареї включає покращення санітарних умов, доступ до чистої питної води, застосування вакцинації там, де це можливо, а також підвищення громадського інформування про заходи гігієни. Лікування ж гострої інфекційної діареї включає регідратацію для заповнення втрати рідини та електролітів, а також, у деяких випадках, застосування антибіотиків або інших специфічних протимікробних препаратів, але тільки після консультації з лікарем. Важливо також дотримуватися дієти і, за необхідності, прийому препаратів для нормалізації мікрофлори кишечнику.

Інфекційна діарея посідає одне з перших місць серед причин захворюваності та смертності у світі, поступаючись лише захворюванням серцево-судинної системи. Це захворювання особливо поширене в країнах, де умови санітарії та доступ до чистої води обмежені.

У ЄС, згідно з популяційними дослідженнями, частота гострої діареї варіює в межах 0,1–3,5 випадка на людину на рік. Ці дані підкреслюють поширеність інфекційної діареї та значний вплив цього захворювання на громадську охорону здоров’я.

Етіологія та патогенез

До основних етіологічних факторів інфекційних захворювань шлунково-кишкового тракту належать віруси, бактерії та паразити, причому інфекція зазвичай передається аліментарним (фекально-оральним) шляхом. Найбільш поширені збудники такі:

• віруси:
  • ротавіруси (групи А, В, С) — найчастіша причина вірусної діареї, особливо серед дітей;
  • калівівіруси, включаючи норовіруси та саповіруси, — основні збудники гострих шлунково-кишкових інфекцій;
  • астровіруси та аденовіруси — також можуть викликати шлунково-кишкові розлади;

• бактерії:
  • Salmonella spp. та Campylobacter spp. — найчастіші бактеріальні причини діареї;
  • Escherichia coli, Clostridioides difficile та Yersinia spp.;
  • Shigella spp. є причиною рідше, але також здатна викликати серйозні кишкові інфекції;

• паразити (рідко):
  • Giardia duodenalis, Cryptosporidium parvum та мікроспоридії можуть призводити до хронічної діареї, особливо у імуноскомпрометованих пацієнтів.

Джерелами інфекції зазвичай бувають інфіковані руки, їжа чи вода, і основними переносниками є хворі чи безсимптомні носії.

Клінічні прояви інфекційних захворювань шлунково-кишкового тракту можуть варіювати від легких до тяжких і часто залежать від типу збудника:

• коліт частіше викликається такими агентами, як Shigella spp., Campylobacter spp., Yersinia spp., ентероінвазивними E. coli, C. difficile, а також Vibrio parahaemolyticus;
• ентерит може бути викликаний Salmonella spp., E. coli, Clostridium perfringens та Staphylococcus aureus.

Додатково нові дані свідчать про те, що запальні зміни в кишечнику можуть викликати і віруси, такі як SARS-CoV-2, що посилює клінічну картину при COVID-19.

Для ефективного лікування та профілактики необхідні точна діагностика типу збудника та відповідні заходи контролю інфекції.

Фактори ризику зараження інфекційними захворюваннями шлунково-кишкового тракту різноманітні і включають кілька ключових аспектів, що впливають на можливість контакту з інфекцією:

1. Контакт із хворим чи носієм: близьке спілкування чи догляд за інфікованою людиною значно підвищує ризик зараження, оскільки багато збудників передаються фекально-оральним шляхом.
2. Недостатня гігієна рук: неправильне чи нерегулярне миття рук після відвідин туалету, перед приготуванням або вживанням їжі є одним із головних шляхів передачі патогенів.
3. Споживання харчових продуктів та води з ненадійного джерела: вживання неякісної води, сирих яєць, майонезу, сирого або недопеченого м’яса, включаючи м’ясо птиці, а також молока та молочних продуктів, які можуть бути забруднені Salmonella spp., Campylobacter spp., а також морепродуктів, які часто є джерелом норовірусів, є значним ризиком.
4. Антибіотикотерапія: застосування антибіотиків може дестабілізувати нормальну мікрофлору кишечнику, що створює умови для розвитку таких інфекцій, як спричинена Clostridioides difficile.
5. Перебування в ендемічному регіоні або в країнах, що розвиваються: подорожі в регіони з високим рівнем поширення певних інфекційних захворювань, таких як холера, або в країни, що розвиваються, де умови санітарії та гігієни можуть бути недостатніми, підвищують ймовірність інфекційної діареї мандрівників.

Усвідомлення цих факторів ризику та вжиття відповідних запобіжних заходів, таких як поліпшення гігієни, вибір безпечних джерел живлення та води, а також цілеспрямоване застосування антибіотиків, можуть значно знизити ризик зараження інфекційними агентами шлунково-кишкового тракту.

Розвиток кишкової інфекції залежить від багатьох факторів, які можна розділити на дві основні категорії: властивості самого мікроорганізму та захисні механізми організму хазяїна.

Чинники, пов’язані з мікроорганізмом:

1. Патогенність: здатність мікроорганізму викликати захворювання.
2. Інвазивність: здатність проникати в тканини хазяїна та розмножуватися в них.
3. Інфікуюча доза: кількість мікроорганізмів, необхідна для розвитку захворювання. Чим вища інфікуюча доза, тим більша ймовірність розвитку інфекції.

Захисні фактори хазяїна включають:

a) кислотність шлунка: шлунковий сік із низьким pH знищує більшість проковтнутих мікроорганізмів. Зниження кислотності (ахлоргідрія) або пошкодження слизової оболонки шлунка підвищує ризик розвитку інфекцій;

b) перистальтика кишечнику: ефективна перистальтика допомагає вимивати патогени з кишечнику, перешкоджаючи їх прикріпленню та колонізації;

c) функція ентероцитів та міжклітинні контакти: здорові ентероцити та їх тісні контакти захищають від проникнення патогенів у тканини;

d) руляція нейромедіаторів: правильна робота нейромедіаторів важлива для координації функцій кишечнику, включаючи рух та секрецію;

e) нормальна мікробіота кишечнику: збалансована мікрофлора пригнічує зростання патогенних бактерій через конкуренцію за поживні речовини та місця прикріплення;

f) наявність специфічних рецепторів у кишечнику: деякі рецептори на поверхні ентероцитів можуть сприяти чи перешкоджати прикріпленню патогенів;

g) імунологічні механізми: місцевий імунітет кишечнику, включаючи секрецію антитіл (наприклад IgA), відіграє ключову роль у запобіганні інфекціям;

h) генетична схильність: деякі генетичні фактори можуть підвищувати вразливість до певних патогенів за рахунок впливу на секрецію цитокінів та інших запальних медіаторів.

Розуміння цих факторів дозволяє краще запобігти та лікувати кишкові інфекції, враховуючи як властивості збудника, так і стан захисних систем організму.

Розвиток кишкової інфекції може зумовити низка факторів, включаючи як зовнішні дії, так і внутрішній стан організму. Вплив лікарських засобів, таких як інгібітори протонної помпи (ІПП), а також певні фізіологічні та патологічні стани, можуть значно підвищити ризик інфекції.

Фармакологічний вплив:

• ІПП знижують кислотність шлункового соку, що може знижувати природний бар’єр проти патогенів, що проникають в організм із їжею.

Фізіологічні та патологічні стани:

• вагітність пов’язана із підвищенням ризику розвитку лістеріозу у 20 разів через зміни в імунній системі;
• цироз печінки підвищує ризик інфекції Vibrio spp. та лістеріозу, що пояснюється зниженням функціональної здатності печінки та зміною мікрофлори кишечнику;
• гемохроматоз підвищує уразливість до інфекції Yersinia spp., що може бути пов’язане з надлишком заліза, що викликає зростання деяких патогенів.

Функціональні особливості шлунково-кишкового тракту: він ефективно регулює баланс води — при нормальному функціонуванні з 7–8 л рідини, що секретуються в ньому щодня, менше 200 мл втрачається з калом. Деякі мікроорганізми виробляють ентеротоксини, що стимулюють секрецію води та електролітів, що призводить до діареї. Інші патогени викликають запалення та пошкоджують слизову оболонку, порушуючи всмоктування рідини та поживних речовин.

Типи інфекційної діареї

• Ентеротоксичний тип пов’язаний із виділенням токсинів, що стимулюють секрецію рідини в кишечник.
• Запальний тип характеризується пошкодженням та запаленням слизової оболонки кишечнику.
• Інвазивний тип включає проникнення мікроорганізмів у слизову оболонку чи глибші шари стінки кишечнику.

Розуміння цих механізмів має значення для діагностики та вибору методів лікування кишкових інфекцій, а також для розробки профілактичних заходів.

Клінічна картина

Клінічні синдроми шлунково-кишкових інфекцій дуже різноманітні і можуть виявлятися в декількох формах, класифікація яких, згідно з рекомендаціями Товариства інфекційних хвороб Америки (Infectious Diseases Society of America — IDSA), включає наступне:

1. Гостра водяниста або кров’яниста діарея (тривалістю менше 7 днів): цей стан часто класифікується як гострий гастроентерит. Спочатку може відмічатися блювання, за яким слідує діарея, найчастіше водяниста. У випадках, як за холери, можлива значна дегідратація. Кров’яниста діарея, характерна для бактеріальної чи амебної дизентерії, проявляється наявністю свіжої крові в калі та супроводжується спастичним болем у животі.
2. Пролонгована діарея (тривалістю 7–13 днів): цей тип діареї може вказувати на більш серйозне інфекційне захворювання або на ситуації, коли початкове лікування не дало належного терапевтичного ефекту.
3. Персистуюча діарея (тривалістю 14–29 днів): характерна тривала діарея, і на цьому рівні потрібні додаткові дослідження для з’ясування можливих причин, як-от паразитарні інфекції чи хронічні захворювання шлунково-кишкового тракту.
4. Хронічна діарея (тривалістю 30 днів і більше): хронічна діарея може бути ознакою наявності системних захворювань, порушень абсорбції або інших серйозних станів, які потребують комплексного підходу до діагностики та лікування.
5. Тифоїдний синдром (тифоїдна лихоманка): часто викликається Salmonella enterica серотипу typhi або paratyphi. До основних симптомів належать висока температура тіла до 39–40 °C, головний біль, біль у животі та відносна брадикардія (пульс менше 100 уд./хв при температурі вище 39 °C). Може відмічатися діарея, а значущим фактором ризику є перебування в ендемічному регіоні або вживання їжі, зараженої інфікованою людиною.

Ця класифікація допомагає лікарям ефективно діагностувати та визначати стратегії лікування для пацієнтів з різними формами шлунково-кишкових інфекцій.

Діарея, незалежно від її причини, може виявлятися різною мірою тяжкості, впливаючи на повсякденне життя та активність пацієнта по-різному:

• легкий перебіг: діарея слабко впливає на щоденні відносини пацієнта, дозволяючи зберігати нормальний рівень активності без значних обмежень;
• помірний перебіг: в цьому випадку діарея помітно впливає на повсякденну активність, не паралізуючи її повністю, але супроводжується додатковими симптомами, такими як підвищена температура тіла, що викликає дискомфорт;
• тяжкий перебіг: діарея настільки серйозна, що пацієнт не може вести нормальний спосіб життя, виконувати заплановані дії; вона може бути кров’янистою, що потребує негайного медичного втручання.

Специфічні клінічні прояви можуть вказувати на різні типи кишкових інфекцій:

• коліт часто проявляється кров’янистою діареєю або діареєю з домішками слизу, який буває малооб’ємним і болючим, часто супроводжується лихоманкою;
• ентерит зазвичай викликає рясну водянисту діарею, спастичний біль у животі, здуття, що іноді супроводжуються лихоманкою та наявністю прихованої крові в калі.

Хоча більшість випадків діареї минають самостійно і мають легкий перебіг, існують фактори ризику, які можуть призводити до тяжкого перебігу хвороби. До групи ризику належать пацієнти віком старше 70 років, наявність супутніх хронічних захворювань (наприклад захворювання серцево-судинної системи, ВІЛ-інфекція, неспецифічні запальні захворювання кишечнику), період вагітності. Також варто відзначити, що хронічне носійство, яке триває більше року, розвивається у близько 1% пацієнтів, інфікованих Salmonella spp., особливо це стосується дітей віком до 5 років та осіб, які отримують антибіотикотерапію.

Діагностика

При керуванні випадками інфекційної діареї важливо дотримуватися чіткого алгоритму дій, щоб оптимально оцінити стан пацієнта та вирішити — потрібне додаткове лікування чи діагностичні процедури. Ось основні кроки алгоритму дій при інфекційній діареї:

1. Оцінка клінічного перебігу: у більшості пацієнтів гостра інфекційна діарея має легку форму та зникає самостійно протягом кількох днів без необхідності діагностичних досліджень.
2. Ідентифікація можливої причини діареї: визначення часу появи симптомів після вживання їжі може допомогти встановити можливого збудника:

• • менше 6 год після їди: швидше за все, це пов’язано з токсинами Staphylococcus aureus або Bacillus cereus, особливо якщо симптоми починаються з нудоти та блювання;
  • 8–16 год: може вказувати на Clostridium perfringens;
  • більше 16 год: найчастіше пов’язано з вірусами або ентеротоксичними штамами coli.

3. Оцінка ступеня дегідратації: важливо оцінити обсяг втраченої рідини, оскільки при дегідратації необхідна регідратаційна терапія. Симптоми дегідратації включають сухість у роті, втому, невелику кількість сечі, темну сечу, запаморочення та прискорене серцебиття.
4. Рішення про необхідність подальшого лікування чи обстеження:

• • легка діарея: зазвичай не потрібне специфічне лікування, крім підтримки гідратації;
  • помірна або тяжка діарея: можуть знадобитися регідратація у вигляді застосування пероральних регідратаційних розчинів або, у тяжких випадках, внутрішньовенні рідини. У разі підозри на бактеріальну інфекцію може знадобитися антибіотикотерапія;
  • особливі випадки: у пацієнтів з пригніченою імунною системою, існуючими захворюваннями або за наявності крові в стулі потрібний більш ретельний медичний огляд.

Цей алгоритм допомагає систематизувати підхід до управління інфекційною діареєю, мінімізуючи ризик ускладнень та прискорюючи процес одужання.

Допоміжні дослідження

Лабораторні дослідження відіграють важливу роль у діагностиці та управлінні станом пацієнтів з тяжкою формою інфекційної діареї, особливо при значній дегідратації та необхідності внутрішньовенної регідратації. Ось ключові аспекти таких досліджень:

1. Біохімічні дослідження крові: ці тести необхідні для моніторингу рівня електролітів та інших важливих біохімічних параметрів у крові. Основні показники включають:

• • натрій: може розвиватися гіпернатріємія або гіпонатріємія, найчастіше відмічається ізотонічна дегідратація;
  • калій: гіпокаліємія часто фіксується у пацієнтів з діареєю та блюванням;
  • кальцій та магній: рівні цих мінералів можуть бути знижені (гіпокальціємія, гіпомагніємія);
  • метаболічний ацидоз: може розвиватися внаслідок втрати бікарбонату через шлунково-кишковий тракт;
  • концентрація сечовини та креатиніну: підвищення цих показників може вказувати на преренальну гостру ниркову недостатність або розвиток гемолітико-уремічного синдрому, особливо при інфекції Е. coli.

2. Морфологія крові з мікроскопією мазка: важливо оцінити кількість та морфологію тромбоцитів, а також інші елементи крові для виявлення можливих ускладнень, таких як зниження кількості тромбоцитів, що може бути ознакою системного запалення або гемолітико-уремічного синдрому.

Не рекомендовані дослідження:

• серологічні тести: використання серологічних досліджень для визначення причини гострої діареї зазвичай не рекомендується через їхню низьку специфічність і чутливість у цьому контексті;
• дослідження калу на наявність лейкоцитів, кальпротектину або лактоферину: такі тести можуть бути корисними в певних ситуаціях, але вони не є стандартними для всіх випадків гострої діареї та повинні застосовуватися згідно з клінічними рекомендаціями.

Ці рекомендації допомагають оптимізувати лабораторну діагностику та керування гострою інфекційною діареєю, фокусуючи увагу на найбільш інформативних та релевантних дослідженнях.

Мікробіологічні дослідження калу відіграють важливу роль у діагностиці причин гострої діареї, хоча їх застосування може бути обмежене залежно від конкретних обставин та перебігу захворювання.

Традиційні методи мікробіологічної діагностики наступні:

1. Бактеріальна культивація та мікроскопічні дослідження (із застосуванням специфічного забарвлення, імунофлюоресценції) часто не дозволяють виявити етіологію гострої діареї. Ці методи можуть бути корисними в певних клінічних ситуаціях, але часто не є необхідними через самообмежувальний характер багатьох діарей, таких як діарея мандрівників.
2. Визначення антигенів у калі також можна використовувати, але ефективність цього тесту обмежена і не завжди демонструє точну етіологію інфекції.

Сучасні методи діагностики:

• молекулярно-біологічні тести, засновані на методі полімеразної ланцюгової реакції (ПЛР), є більш чутливим і специфічним підходом, що дозволяє швидко (протягом декількох годин) визначити наявність різних патогенів у калі, включаючи бактерії, віруси та паразити. Ці тести особливо показані у разі необхідності швидкого встановлення діагнозу та початку лікування, а також в умовах, коли потрібне точне визначення збудника для вибору адекватної терапії.

Обмеження мікробіологічної діагностики:

• дослідження антибіотикорезистентності бактерій зазвичай не рекомендується, за винятком випадків епідемій або коли це є критично важливим для вибору терапії;
• серологічні дослідження для встановлення етіології інфекційної діареї не рекомендовані через низьку специфічність та тривалий час, необхідний для отримання результатів.

Таким чином, вибір методу діагностики залежить від клінічної картини, очікуваного патогену та доступних ресурсів. У випадках гострої діареї без тяжкого перебігу часто достатньо симптоматичного лікування та моніторингу без розширеної мікробіологічної діагностики.

Мікробіологічне дослідження калу має ключове значення в діагностиці багатьох інфекційних захворювань шлунково-кишкового тракту, особливо за наявності певних клінічних симптомів чи умов. Ось основні показання щодо такого дослідження:

1. Кров’яниста діарея або діарея з домішками слизу: ці ознаки часто вказують на інвазивну інфекцію або коліт.
2. Кишкова коліка та симптоми сепсису: сильна кишкова коліка у поєднанні із симптомами системної запальної відповіді може вказувати на серйозну інфекцію.
3. Лихоманка: наявність лихоманки з діареєю підвищує ймовірність інфекційного походження та необхідність ідентифікації конкретного збудника.
4. Помірна або тяжка діарея більше 7 днів із значною дегідратацією: при тривалій діареї потрібне ретельне дослідження для виключення хронічних інфекційних агентів.
5. Підозра на нозокоміальну діарею: діарея, що розвинулася в умовах стаціонару, може бути спричинена специфічними патогенами, такими як Clostridioides difficile.
6. Позакишкові симптоми, такі як артрит: деякі інфекції, такі як Yersinia, можуть викликати симптоми поза шлунково-кишковим трактом, включаючи артрит.
7. Підозра на інфекцію Salmonella, Campylobacter, Shigella, Yersinia: ці збудники можуть викликати різні форми гастроентериту, і тому в цих випадках потрібен специфічний підхід до лікування.
8. Епідеміологічні показання: у разі участі в епідеміологічних розслідуваннях або за підозри на черевний тиф та паратифи, спричинені серотипами Salmonella typhi та paratyphi.
9. Специфічні умови експозиції: наприклад, дослідження на Y. enterocolitica після споживання сирої або недовареної свинини та Vibrio spp. після вживання недоварених морепродуктів або перебування в ендемічних регіонах.

Таке дослідження дозволяє не тільки визначити наявність патогенів, але й обрати найбільш ефективне лікування, ґрунтуючись на виявлених збудниках та їх чутливості до антибіотиків. Це особливо важливо для запобігання ускладненням та скорочення тривалості хвороби.

Дослідження крові є критично важливим елементом у діагностиці та управлінні інфекційними захворюваннями, особливо за наявності певних клінічних симптомів чи умов. Ось коли особливо рекомендується проведення кров’яних тестів:

1. Симптоми бактеріємії: якщо є ознаки наявності бактерій у крові, такі як лихоманка, озноб та гіпотензія, необхідно терміново провести бактеріологічні дослідження крові для визначення збудника.
2. Підозра на тифоїдну лихоманку: при симптомах, таких як тривала висока температура тіла, слабкість, біль у животі та головний біль, особливо після відвідування регіонів, ендемічних за тифом, необхідне дослідження крові на наявність Salmonella typhi або Salmonella paratyphi.
3. Загальні симптоми інфекції: включаючи лихоманку, втому та збільшення лімфовузлів, які можуть вказувати на системну інфекцію.
4. Імунодефіцити: у пацієнтів з ослабленою імунною системою інфекції можуть мати атиповий та тяжкий перебіг, що робить дослідження крові особливо важливими для ранньої діагностики та лікування.
5. Гемолітична анемія: особливо, якщо підозрюється інфекційне походження, як у випадку з малярією або іншими паразитарними інфекціями.
6. Лихоманка нез’ясованої етіології: особливо після подорожі до ендемічного регіону, де можливе зараження екзотичними патогенами.
7. Після контакту з людиною, яка повернулася з ендемічного регіону: це може вказувати на ризик хвороб, що передаються через близький контакт, включаючи вірусну геморагічну лихоманку або інші серйозні інфекції.

Кров’яні тести можуть включати загальний аналіз крові, культуру крові, тести на специфічні антигени або антитіла, а також спеціалізовані тести, залежно від підозрюваного діагнозу. Ці дослідження допомагають лікарям визначити найбільш ефективні стратегії лікування та запобігання поширенню інфекцій.

Лікування

Лікування інфекційної діареї варіює залежно від ступеня тяжкості захворювання та загального стану пацієнта. Ось загальний план лікування та показання до госпіталізації.

Лікування в амбулаторних умовах:

1. Регідратація є наріжним каменем лікування. Вона може здійснюватися перорально за допомогою регідратаційних розчинів або, за необхідності, внутрішньовенно.
2. Лікувальне харчування: дотримання дієти, що підходить для відновлення функції шлунково-кишкового тракту.
3. Симптоматична терапія: застосування протидіарейних препаратів для зниження частоти та обсягів випорожнень.
4. Протимікробна терапія: призначається тільки вибірково, наприклад при тяжких бактеріальних інфекціях або підтвердженій лабораторній необхідності.

Показання до госпіталізації:

1. Істотна дегідратація: втрата понад 10% маси тіла чи симптоми гіповолемічного шоку.
2. Виражені симптоми дегідратації в осіб похилого віку: ця категорія пацієнтів має високий ризик розвитку ускладнень.
3. Тяжкий загальний стан: особливо при супутніх симптомах, таких як лихоманка, сильна слабкість, дезорієнтація.
4. Неможливість пероральної регідратації: наприклад, через стійке блювання або паралітичну кишкову непрохідність.
5. Неефективність пероральної регідратації: збільшення вираженості симптомів дегідратації, незважаючи на адекватне вживання регідратаційних розчинів.
6. Ускладнення інфекційної діареї: такі як тяжка діарея з кров’ю, виражена болючість у животі, ознаки перитоніту.
7. Особливо тяжкі інфекції: такі як черевний тиф, паратиф та холера, при яких необхідна спеціалізована медична допомога та часто — парентеральна регідратація.

Для ефективного лікування інфекційної діареї потрібен індивідуальний підхід, що ґрунтується на симптомах пацієнта, віці, загальному стані здоров’я та можливих ризиках ускладнень.

Регідратація

Для запобігання та лікування дегідратації, викликаної такими станами, як діарея та блювання, важливе своєчасне заповнення втраченої рідини та електролітів. Ефективна регідратація включає наступні аспекти:

1. Споживання рідини: для дорослих та дітей з легкою або помірною дегідратацією (втрата маси тіла менше 10%) лікування зазвичай проводиться амбулаторно. Рекомендується вживати достатню кількість рідини, такої як вода, розведені фруктові соки (наприклад яблучний сік з водою у співвідношенні 1:1), ізотонічні напої та супи. Корисно також включати в раціон невелику кількість кухонної солі, наприклад, вживати солоні крекери. Від вживання м’ясо-овочевого бульйону зазвичай рекомендується утриматися.
2. Регідратація дітей та осіб похилого віку: для цієї категорії пацієнтів, особливо при тяжкій діареї, краще застосування гіпоосмолярного глюкозо-електролітного розчину. Цей розчин для пероральної регідратації (РПР), рекомендований ВООЗ, містить натрій (75 ммоль/л), калій (20 ммоль/л), хлориди (6 ммоль/л), цитрат (10 ммоль/л) та глюкозу (75 ммоль/л). Осмолярність розчину становить 245 мОсм/л, що сприяє ефективному всмоктуванню води через механізм активного комбінованого транспорту в епітелії тонкої кишки.

За допомогою цих заходів забезпечується ефективне відновлення водно-сольового балансу, що критично важливо для запобігання прогресу дегідратації та підтримки загального здоров’я.

Рідинна терапія при дегідратації, викликаної такими станами, як діарея та блювання, зазвичай ділиться на дві фази для максимально ефективного відновлення водно-електролітного балансу:

1. Фаза заповнення дефіциту: у цій початковій фазі основною метою є відновлення об’єму рідини, втраченої внаслідок дегідратації. Рекомендується використання РПР, який спеціально розроблений для усунення дегідратації, враховуючи потреби в електролітах та глюкозі:

• при легкій дегідратації (втрата маси тіла менше 5%) рекомендується вводити 50 мл/кг маси тіла;
• для дегідратації середнього ступеня (втрата маси тіла 5–10%) об’єм збільшується до 50–100 мл/кг маси тіла.

Цей об’єм рідини слід ввести протягом перших 3–4 год, часто малими порціями, щоб полегшити всмоктування та знизити ризик повторного блювання.

2. Підтримувальне лікування: після початкового відновлення обсягу рідини починається фаза підтримувального лікування, яка включає продовження прийому РПР та поступове введення їжі. Це допомагає підтримувати гідратацію та забезпечує необхідні поживні речовини для повного відновлення. У цю фазу також входить компенсація поточної втрати рідини, яка розраховується, виходячи з об’єму кожного рідкого випорожнення (додатково 5–10 мл/кг маси тіла) та кожного епізоду блювання (2–5 мл/кг маси тіла).

Ці принципи рідинної терапії дозволяють ефективно керувати станами дегідратації та мінімізувати ризики, пов’язані із втратою рідини та електролітів. Об’єм та швидкість введення розчинів повинні коригуватися залежно від індивідуальної реакції пацієнта та його поточного стану.

У другій фазі лікування діареї, відомої як фаза підтримки, метою є забезпечення організму достатньою кількістю рідини для підтримки нормального гідратаційного статусу та компенсації поточних втрат рідини та електролітів, спричинених діареєю та блюванням.

Посібник із введення РПР у другій фазі:

1. Продовження прийому РПР: рекомендується продовжувати введення РПР в обсязі, що відповідає фізіологічній добовій потребі рідини. Ця кількість рідини повинна враховувати обсяг споживаної їжі.
2. Компенсація поточних втрат: важливо додатково поповнювати втрати води та електролітів, пов’язані з діареєю та блюванням. Обсяг РПР слід коригувати відповідно до обсягу втрат.
3. Тривалість прийому РПР: РПР слід продовжувати приймати до повного припинення діареї, щоб забезпечити повне відновлення водно-електролітного балансу.
4. Рекомендації для пацієнтів без ознак дегідратації: тим, у кого відсутні симптоми дегідратації, слід або продовжувати застосування РПР для поповнення поточних втрат, або збільшувати загальну кількість споживаної рідини відповідно до фізіологічних потреб.
5. Значення належної регідратації: ефективна регідратація відіграє ключову роль у забезпеченні хорошої харчової переносимості та успішної реаліментації на другому етапі лікування. Вона допомагає нормалізувати функції шлунково-кишкового тракту та покращує загальне самопочуття пацієнта.

Дотримання цих рекомендацій сприяє швидкому відновленню пацієнтів та мінімізації ризику ускладнень, пов’язаних із дегідратацією.

При тяжкій дегідратації та її ускладненнях потрібна негайна медична допомога для запобігання подальшим життєво небезпечним умовам. Ось як має бути організована допомога:

1. Негайна госпіталізація: пацієнти з тяжкою дегідратацією (втрата ≥10% маси тіла), симптомами шоку або ознаками непрохідності шлунково-кишкового тракту повинні бути негайно госпіталізовані.
2. Внутрішньовенна інфузія кристалоїдів: початкова інфузія кристалоїдів, таких як розчин Рінгера або 0,9% розчин NaCl, повинна здійснюватися в кількості 20–40 мл/кг/год. Цей об’єм може бути скоригований залежно від клінічної відповіді пацієнта.
3. Моніторинг та стабілізація стану: інфузія повинна тривати доти, доки не буде досягнуто стабілізації життєво важливих показників, таких як пульс, артеріальний тиск та покращення стану свідомості. Відстеження ознак покращення або погіршення стану допоможе коригувати подальше лікування.
4. Компенсація дефіциту рідини: після стабілізації початкового стану необхідно розрахувати та компенсувати дефіцит рідини. Заповнення може продовжуватися через внутрішньовенні інфузії або перорально із застосуванням РПР залежно від ступеня поліпшення.
5. Лікування ацидозу та електролітних порушень: важливо також коригувати ацидоз та можливі порушення електролітного балансу, включаючи гіпер- або гіпонатріємію, гіпокаліємію, гіпокальціємію та гіпомагніємію. Це критично важливо для підтримки нормальної функції клітин та органів.
6. Подальше спостереження та лікування: пацієнти з тяжкою дегідратацією повинні знаходитися під ретельним наглядом для запобігання рецидивам та оцінки ефективності лікування.

Ці кроки допоможуть ефективно керувати тяжкою дегідратацією та запобігти можливим ускладненням, забезпечуючи кращий результат для пацієнта.

Харчування (реаліментація)

Після початкової фази інтенсивної регідратації, яка зазвичай триває 3–4 год, важливо розпочати перехід до перорального харчування пацієнта. Це допомагає підтримати відновлення та нормалізувати функції шлунково-кишкового тракту. Ось основні підходи до харчування після регідратації:

1. Введення дієти на основі вареного крохмалю: основою харчування повинні стати легкозасвоювані продукти, багаті на крохмаль, такі як рис, макарони, картопля, пшениця і овес. Ці продукти сприяють утворенню оформленого випорожнення та надають необхідну енергію.
2. Збагачення дієти: включення до раціону бананів, йогурту, супів, вареного м’яса та овочів допомагає забезпечити необхідні вітаміни та мінерали, а також сприяє м’якому перетравленню.
3. Уникнення важких і подразнювальних продуктів: пацієнтам слід уникати страв, смаженої їжі, а також солодкого молока, які можуть збільшити вираженість симптомів або викликати повторне подразнення шлунково-кишкового тракту.
4. Часте вживання їжі маленькими порціями: поділ добового раціону на маленькі порції допомагає запобігти перевантаженню шлунково-кишкового тракту, полегшує процес травлення та запобігає можливим рецидивам діареї.
5. Повернення до звичайної дієти: як тільки стул стає оформленим, можна поступово повертатися до звичайного харчування, спостерігаючи за реакцією організму та за необхідності коригуючи дієту.

Ці заходи допомагають забезпечити плавне відновлення після періоду дегідратації та діареї, сприяють швидкому відновленню нормального травлення та запобігають подальшим проблемам із травленням.

Фармакологічне лікування

Пробіотики та пребіотики відіграють важливу роль в управлінні та лікуванні гострої діареї, особливо в імунокомпетентних дорослих.

Пробіотики — це живі мікроорганізми, які при вживанні в достатній кількості позитивно впливають на здоров’я хазяїна, відновлюючи і підтримуючи здорову мікрофлору кишечнику. За їх допомогою досягаються:

• прискорення відновлення нормальної кишкової флори після діареї, спричиненої як інфекційними, так і неінфекційними причинами;
• зменшення тривалості та тяжкості діарейних симптомів, а також часу відновлення;
• підвищення місцевого імунітету, що допомагає швидше впоратися з інфекцією.

Пребіотики — це неперетравні харчові інгредієнти, які сприяють зростанню та активності корисних бактерій у кишечнику. Вони:

• стимулюють зростання корисних бактерій, таких як лактобацили та біфідобактерії;
• допомагають покращити здоров’я кишечнику та підтримувати баланс мікрофлори;
• можуть зменшувати тривалість діареї та сприяти швидшому відновленню після інфекції.

При виборі пробіотиків та пребіотиків важливо звернути увагу на штами та дози, тому що їх ефективність може значно варіювати залежно від типу. Наприклад, штами, такі як Lactobacillus rhamnosus GG та Saccharomyces boulardii, показали високу ефективність у клінічних дослідженнях при лікуванні гострої діареї.

Введення пробіотиків та пребіотиків має розглядатися як доповнення до стандартних методів лікування діареї, включаючи регідратацію та дієтичну корекцію. Однак перед початком прийому рекомендується проконсультуватися з лікарем, щоб переконатися у відсутності протипоказань.

Протидіарейні лікарські засоби, такі як лоперамід, є ефективним засобом для управління симптомами водянистої діареї у дорослих (вік >18 років), у яких немає лихоманки або вона невисока. Важливим аспектом застосування таких засобів є їхня здатність уповільнювати перистальтику шлунково-кишкового тракту, що сприяє зниженню частоти та об’єму випорожнень.

Застосування лопераміду включає такі аспекти:

• початкова доза становить 4 мг перорально, після чого приймається 2 мг після кожного рідкого випорожнення;
• максимальна доза не повинна перевищувати 16 мг на добу;
• лоперамід відомий своєю хорошою переносимістю та низьким ризиком побічних ефектів, суттєво зменшуючи кількість випорожнень на 80%.

Однак важливо враховувати певні протипоказання до застосування лопераміду:

• препарат не рекомендується при кров’янистій діареї або високій температурі тіла, оскільки може підвищити ризик ускладнень;
• застосування лопераміду при інфекціях, спричинених ентероінвазивними бактеріями (наприклад певними штамами E. coli), може продовжити тривалість захворювання та підвищити ризик серйозних ускладнень, включаючи гемолітико-уремічний синдром та неврологічні симптоми;
• у разі протипоказань до застосування лопераміду можна розглянути інші підходи до лікування діареї, включаючи підтримку гідратації через регідратаційні розчини та дієтичну корекцію;
• важливо також оцінити необхідність застосування антибактеріальної терапії у випадках, коли діарея пов’язана із бактеріальною інфекцією.

При застосуванні лопераміду або будь-якого іншого протидіарейного засобу необхідно уважно поставитися до вибору препарату з огляду на симптоми та можливі ризики. Консультація з лікарем допоможе визначити найбільш безпечний та ефективний підхід до лікування діареї.

Доповнення цинку рекомендується для покращення результатів лікування гострої діареї у дітей із гіпотрофією у віці 6 міс — 5 років. Щоденне споживання 10–20 мг цинку протягом 10–14 днів може скоротити тривалість діареї та зменшити її вираженість. Цей захід особливо важливий, враховуючи роль цинку в підтримці нормальної імунної функції та репарації тканин кишечнику.

Адсорбуючі препарати, такі як каолін, пектин та активоване вугілля, не показали ефективності у зменшенні кількості випорожнень або тривалості діареї. У зв’язку з цим застосовувати їх у лікуванні гострої діареї не рекомендується. Ці засоби не роблять значного внеску в лікування і можуть бути замінені ефективнішими протидіарейними препаратами та підходами до лікування.

Протимікробна терапія

Протимікробна терапія обмежена у випадках інфекцій шлунково-кишкового тракту, оскільки перебіг більшості діарейних захворювань має легку форму, і в цих випадках антибіотики не потрібні. Однак є винятки:

1. Емпірична антибіотикотерапія: зазвичай не рекомендується при гострій водянистій діареї у дорослих, найчастіше спричиненій вірусами. Така терапія без підтвердження діагнозу може тривати до 14 днів, що є недоцільним без бактеріальної етіології захворювання.
2. Специфічні випадки для антибіотикотерапії:

• • діарея мандрівників: часто викликана бактеріями, і в цих випадках потрібна антибіотикотерапія;
  • тяжка запальна діарея: ознаки, такі як лихоманка, хворобливі позиви до дефекації та кров у стулі, особливо якщо є підозра на інфекцію Salmonella, Campylobacter або Shigella, вказують на необхідне негайне лікування;
  • імуноскомпрометовані пацієнти: у цій групі високий ризик тяжкого перебігу інфекції.

3. Рекомендовані препарати:

• • фторхінолони: наприклад, ципрофлоксацин або левофлоксацин, ефективні при короткостроковій терапії (3–5 днів);
  • азитроміцин: підходить для більш коротких курсів і може застосовуватися у разі резистентності до фторхінолонів або коли вони протипоказані.

4. Особливі вказівки:

• • у разі сепсису або тифоїдної лихоманки слід розпочати з антибіотика широкого спектра дії, доки не будуть отримані результати лабораторних досліджень;
  • не рекомендується застосування антибіотиків при діареї, спричиненій штамами Е. coli та іншими збудниками, які продукують шигатоксин, оскільки це може погіршити стан пацієнта.

Для ефективного застосування антибіотиків потрібні точна діагностика та врахування усіх ризиків та користі для кожного конкретного випадку.

Вплив діареї на життя та роботу пацієнта

При оформленні листа непрацездатності для пацієнтів з гострою діареєю необхідно враховувати кілька важливих аспектів, особливо якщо це стосується осіб, зайнятих у сферах, де потрібний високий рівень гігієни, таких як обробка харчових продуктів та робота у сфері громадського харчування.

1. Тривалість лікарняного листа: зазвичай пацієнтам із гострою діареєю видають лист непрацездатності на кілька днів. Цей час необхідний для відновлення і запобігання поширенню інфекції серед населення.
2. Особливі умови для працівників громадського харчування: особи, які працюють із продуктами харчування, при підтвердженні інфекцій, таких як Salmonella або Shigella, потребують особливої уваги. Їм видається лист непрацездатності на більш тривалий термін, що пов’язано з необхідністю повного одужання і виключення ризику передачі інфекції споживачам.
3. Умови повернення на роботу: працівник може повернутися до своїх обов’язків тільки після того, як буде отримано негативний результат трьох послідовних посівів калу. Це підтверджує відсутність активної інфекції та безпеку для громадського здоров’я.

Такі запобіжні заходи необхідні для захисту як самого пацієнта, так і громадського здоров’я, особливо в галузях, де є ризик передачі інфекцій через харчові продукти. При цьому важливо дотримуватися всіх медичних рекомендацій та локальних правил охорони здоров’я для запобігання поширенню інфекційних захворювань.

Профілактика

Превентивні заходи для контролю та запобігання інфекційним захворюванням шлунково-кишкового тракту відіграють ключову роль у забезпеченні громадського здоров’я. Ось основні напрямки дій:

1. Гігієна рук: це найефективніший і найдоступніший спосіб запобігання поширенню інфекцій. Ретельне миття рук водою з милом після відвідування туалету, зміни пелюшок, контактів з тваринами, а також перед приготуванням та вживанням їжі дуже важливе. Особливу увагу слід приділити миттю рук після обробки сирого м’яса та яєць, що запобігатиме потраплянню збудників на харчові продукти.
2. Контроль та дотримання санітарних стандартів: ефективний контроль за виробництвом та постачанням харчових продуктів і води допомагає запобігти контамінації та поширенню хвороб. Важливо дотримуватися строгих санітарних та гігієнічних норм на всіх етапах харчового виробництва.
3. Обов’язкове повідомлення про захворювання: важливо своєчасно повідомляти територіальні санітарно-епідеміологічні служби про всі випадки небезпечних захворювань, таких як холера, дизентерія, черевний тиф, паратифи, ієрсиніоз, кампілобактеріоз, ентероколіти та інші. Це дозволяє вчасно реагувати на загрози та запобігти їх поширенню.
4. Епідеміологічне спостереження: включає виявлення джерел інфекції і шляхів її передачі, що критично важливо для ефективного контролю інфекційних захворювань. Проведення епідеміологічних розслідувань допомагає ідентифікувати та усунути джерела інфекції та запобігти новим випадкам захворювання.

Застосування цих заходів запобігання та контролю є основою для захисту громадського здоров’я та має бути інтегровано в повсякденні практики як на індивідуальному рівні, так і на рівні громадських та виробничих установ.

У рамках громадських заходів охорони здоров’я та запобігання поширенню інфекційних захворювань шлунково-кишкового тракту вживаються такі ключові заходи:

• дослідження на носійство: особлива увага приділяється особам, які перенесли такі захворювання, як холера, черевний тиф, паратифи, сальмонельоз або бактеріальна дизентерія. Для цих осіб проводиться обов’язкове дослідження на носійство збудників, щоб запобігти подальшому поширенню інфекції серед населення;
• професійне дослідження на носійство:

• • для осіб, які працюють у сфері харчової промисловості та громадського харчування, а також для студентів та учнів, які готуються до роботи в цих галузях, проводиться обов’язкове дослідження на носійство Salmonella spp. та Shigella spp. Це дослідження проводиться перед початком практичної діяльності і включає три послідовні посіви калу протягом трьох днів;
• вакцинація:
  • проти ротавірусів: рекомендується для дітей, щоб знизити ризик розвитку тяжких форм ротавірусної інфекції;
  • проти холери: для дорослих, які подорожують до ендемічних регіонів, вакцинація є важливим заходом профілактики;
  • проти тифу: особи, які перебувають у групі ризику зараження Salmonella enterica серотипу typhi, також повинні розглянути можливість вакцинації.

Ці заходи дозволяють як контролювати поширення захворювань, так і значно знизити ризик виникнення спалахів інфекційних хвороб серед населення, особливо у вразливих групах.