симптоматична артеріальна гіпотензія. Відмічається рідко у пацієнтів з неускладненою гіпертензією. У гіпертензивних пацієнтів, які приймають лізиноприл, вірогідність розвитку артеріальної гіпотензії зростає при зменшенні ОЦК (наприклад в результаті лікування діуретиками, обмеження вживання кухонної солі з їжею, проведення діалізу, при діареї або блюванні), а також при тяжких формах ренінзалежної АГ. Симптоматичну гіпотензію відзначали у пацієнтів з серцевою недостатністю, незалежно від того, чи поєднується вона з нирковою недостатністю. Це найбільш часто спостерігається у пацієнтів з більш тяжкою серцевою недостатністю, які змушені приймати петльові діуретики у високих дозах, у яких виявлена гіпонатріємія або функціональна ниркова недостатність. Пацієнти з підвищеним ризиком гіпотензії потребують ретельного нагляду в початковий період лікування і при підборі дози. Це також відноситься до пацієнтів з ішемічною хворобою серця або захворюванням судин головного мозку, у яких значне зниження АТ може призвести до інфаркту міокарда або порушення мозкового кровообігу.
У разі розвитку артеріальної гіпотензії пацієнта необхідно покласти на спину і при необхідності зробити в/в вливання розчину натрію хлориду. Минуща гіпотензивна реакція не є протипоказанням для подальшого прийому препарату. Після відновлення ефективного ОЦК і АТ можна продовжити лікування лізиноприлом.
У деяких пацієнтів із застійною серцевою недостатністю, що мають нормальний або низький АТ, може виникнути додаткове зниження системного АТ при застосуванні лізиноприлу. Даний ефект очікуваний і зазвичай не є причиною для припинення терапії. При розвитку симптоматичної артеріальної гіпотензії може бути необхідне зниження дози або припинення прийому лізиноприлу.
Артеріальна гіпотензія з гострим інфарктом міокарда. При гострому інфаркті міокарда не можна починати терапію лізиноприлом, якщо через попереднє лікування судинорозширювальними препаратами існує ризик подальшого серйозного погіршення гемодинамічних показників. Це стосується пацієнтів із систолічним АТ ≤100 мм рт. ст. або з кардіогенним шоком. У перші 3 дні після інфаркту слід знизити дозу препарату, якщо систолічний АТ ≤120 мм рт. ст. При систолічному АТ ≤100 мм рт. ст. підтримувальну дозу слід знизити до 5 мг або тимчасово до 2,5 мг. При стійкій артеріальній гіпотензії (систолічний АТ ≤90 мм рт. ст. протягом більше 1 год) терапію лізиноприлом слід припинити.
Аортальний і мітральний стенози/гіпертрофічна кардіоміопатія. Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл слід призначати з обережністю пацієнтам з мітральним стенозом або утрудненням викиду з лівого шлуночка (наприклад при аортальному стенозі або гіпертрофічній кардіоміопатії).
Порушення функції нирок. При нирковій недостатності (кліренс креатиніну <80 мл/хв), початкова доза лізиноприлу має бути визначена залежно від кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю), а потім — залежно від реакції пацієнта на лікування. Рутинний контроль рівня калію і креатиніну є частиною нормальної медичної практики у цих хворих.
У пацієнтів з серцевою недостатністю на початку лікування інгібіторами АПФ може спостерігатися погіршення функції нирок. В таких ситуаціях описані випадки гострої ниркової недостатності, зазвичай тимчасової. У деяких пацієнтів зі звуженням обох ниркових артерій або зі стенозом артерії єдиної нирки інгібітори АПФ підвищують рівень сечовини в крові і креатиніну в плазмі крові; зазвичай ці зміни зникають після припинення прийому препаратів. Така ймовірність особливо висока при нирковій недостатності.
За наявності реноваскулярної гіпертензії високий ризик розвитку тяжкої гіпотензії та ниркової недостатності. Для таких пацієнтів лікування слід починати під пильним медичним наглядом з низьких доз, які повинні бути точно підібрані. Оскільки діуретики можуть робити внесок в описану вище клінічну динаміку, протягом перших тижнів лікування лізиноприлом їх прийом повинен бути припинений, а функція нирок потребує ретельного нагляду.
У деяких пацієнтів з АГ без явного захворювання судин нирок прийом лізиноприлу, особливо на тлі діуретиків, викликає підвищення рівня сечовини в крові і креатиніну в плазмі крові; ці зміни, як правило, бувають незначними і швидко минущими. Імовірність їх виникнення вища у хворих з порушенням функції нирок. У таких випадках може виникнути необхідність у зниженні дози та/або припиненні прийому діуретика та/або лізиноприлу.
Лікування при гострому інфаркті міокарда лізиноприлом не показано пацієнтам з ознаками дисфункції нирок, при якій відзначається підвищений рівень креатиніну в плазмі крові 177 мкмоль/л та/або протеїнурія 500 мг/добу. При розвитку дисфункції нирок протягом терапії лізиноприлом (концентрація креатиніну плазми крові >265 мкмоль/л або вдвічі збільшений рівень креатиніну в плазмі крові порівняно з його рівнем, визначеним до початку лікування) застосування препарату слід припинити.
Підвищена чутливість/ангіоневротичний набряк. Ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосових зв’язок та/або гортані рідко розвивається у пацієнтів, які отримують інгібітори АПФ, в тому числі лізиноприл. В період лікування ангіоневротичний набряк може розвинутися в будь-який час. У цьому разі прийом лізиноприлу слід негайно припинити, провести відповідне лікування і встановити спостереження за пацієнтом; перш ніж відпустити пацієнта, слід переконатися в тому, що всі симптоми набряку усунені.
Навіть в тих випадках, коли набряк обмежується тільки язиком і ознаки порушення дихання відсутні, пацієнти можуть потребувати тривалого спостереження, оскільки лікування антигістамінними засобами та кортикостероїдами може виявитися недостатнім.
У рідкісних випадках реєстрували летальний випадок у пацієнтів внаслідок ангіоневротичного набряку гортані чи язика. Якщо набряк поширюється на язик, голосові зв’язки або гортань, досить імовірне перекриття дихальних шляхів, особливо у пацієнтів, які раніше перенесли хірургічне втручання на органах дихання. У таких випадках необхідно вжити заходів невідкладної терапії (введення епінефрину та/або підтримка прохідності дихальних шляхів).
Пацієнт повинен перебувати під пильним медичним наглядом до повного і стійкого зникнення симптоматики.
У пацієнтів, що мають в анамнезі ангіоневротичний набряк, не пов’язаний із застосуванням інгібітора АПФ, може бути підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку у відповідь на прийом інгібітора АПФ.
Гемодіаліз. При призначенні препарату в умовах діалізу з поліакрилвініловою мембраною можливий розвиток анафілактичних реакцій. Рекомендується використання інших мембран для діалізу або застосування інших лікарських засобів для лікування пацієнтів з АГ.
Анафілактоїдні реакції при ЛПНЩ-аферезі. Оскільки при аферезі ЛПНЩ з сульфатом декстрану застосування інгібіторів АПФ може призвести до розвитку анафілактичних реакцій, які можуть становити загрозу для життя, слід тимчасово відмінити інгібітори АПФ перед кожним аферезом.
Десенсибілізація. У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, на тлі десенсибілізувальної терапії (наприклад проти отрути перетинчастокрилих) розвиваються тривалі анафілактоїдні реакції. Якщо такі пацієнти утримувалися від прийому інгібіторів АПФ під час десенсибілізації, реакцій не спостерігали, проте випадкове введення АПФ провокувало анафілактоїдні реакції.
Печінкова недостатність. З прийомом АПФ пов’язують розвиток рідкісного синдрому, який починається з холестатичної жовтяниці або гепатиту і переходить в блискавичний некроз печінки, іноді з летальним результатом. Механізм розвитку цього синдрому не визначений. Якщо у пацієнтів, що приймають лізиноприл, розвивається жовтяниця або значно підвищується активність печінкових ферментів, препарат необхідно відмінити, залишаючи пацієнта під наглядом лікаря до зникнення симптомів.
Гіперкаліємія. У деяких пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, в тому числі лізиноприл, спостерігається підвищення рівня калію в плазмі крові. До групи ризику розвитку гіперкаліємії належать пацієнти з нирковою недостатністю або цукровим діабетом, що приймають калійзберігаючі препарати, калійвмісні солезамінники, а також пацієнти, що приймають інші лікарські засоби, що підвищують рівень калію в плазмі крові (наприклад гепарин). Якщо прийом перерахованих вище препаратів на тлі лікування інгібітором АПФ вважається за необхідне, рекомендується регулярний контроль рівня калію в плазмі крові.
Протеїнурія. Є поодинокі випадки розвитку протеїнурії, особливо у пацієнтів зі зниженою нирковою функцією або після прийому лізиноприлу в високих дозах. У разі клінічно значимої протеїнурії (>1 г/добу) препарат необхідно застосовувати тільки після оцінки терапевтичної користі та потенційного ризику і при постійному контролі клінічних та біохімічних показників.
Первинний гіперальдостеронізм. У пацієнтів з первинним альдостеронізмом інгібітори АПФ неефективні, тому застосування лізиноприлу не рекомендується.
Хворі на цукровий діабет. У хворих на цукровий діабет, які приймають гіпоглікемічні засоби або інсулін, необхідно ретельно контролювати рівень глюкози в крові протягом першого місяця лікування інгібітором АПФ.
Літій. Зазвичай не рекомендується поєднувати прийом літію і лізиноприлу.
Нейтропенія/агранулоцитоз. У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, можуть розвиватися нейтропенія/агранулоцитоз, тромбоцитопенія і анемія. При нормальній функції нирок і за відсутності ускладнень нейтропенія розвивається рідко. Нейтропенія і агранулоцитоз зворотні і минають після припинення прийому інгібітора АПФ.
Слід дотримуватися обережності при призначенні лізиноприлу пацієнтам із захворюваннями сполучної тканини з судинними проявами, що проходять курс лікування імунодепресантами, які приймають алопуринол або прокаїнамід, а також при поєднанні цих факторів, особливо на тлі порушення функції нирок. У деяких таких пацієнтів розвиваються тяжкі інфекції, які не завжди піддаються інтенсивній антибіотикотерапії. Якщо в лікуванні таких пацієнтів застосовують лізиноприл, рекомендується періодично перевіряти кількість лейкоцитів, причому пацієнтів слід попередити про необхідність повідомляти про будь-які ознаки інфекції.
Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС). Оскільки одночасне застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену асоційоване з підвищеним ризиком гіпотензії, гіперкаліємії і порушенням функції нирок (включаючи гостру ниркову недостатність), подвійна блокада РААС протягом комбінованого застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену не рекомендується. Коли комбінація цих лікарських засобів (подвійна блокада) вважається абсолютно необхідною, її слід проводити під контролем фахівця у поєднанні з ретельним моніторингом функції нирок, водно-сольового балансу, а також АТ. У пацієнтів з діабетичною нефропатією не слід одночасно застосовувати інгібітори АПФ та блокатори рецепторів ангіотензину II.
Расова приналежність. Інгібітори АПФ частіше викликають розвиток ангіоневротичного набряку у пацієнтів негроїдної раси порівняно з пацієнтами інший расової приналежності. Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл може бути менш ефективним у зниженні АТ у пацієнтів негроїдної раси порівняно з особами інших рас, можливо, внаслідок більш високої частоти осіб з низьким рівнем реніну в популяції пацієнтів негроїдної раси з АГ.
Кашель. При застосуванні інгібіторів АПФ може з’явитися непродуктивний тривалий кашель, який зникає після припинення лікування. Такий кашель, викликаний застосуванням інгібіторів АПФ, слід враховувати при диференційній діагностиці кашлю.
Оперативні втручання/анестезія. У пацієнтів, що піддаються хірургічному втручанню або загальній анестезії препаратами, що знижують АТ, лізиноприл може блокувати підвищення утворення ангіотензину II під впливом компенсаторного викиду реніну. Якщо передбачається, що артеріальна гіпотензія розвивається за цим механізмом, вона може бути скоригована збільшенням ОЦК.
Застосування в період вагітності та годування груддю. Препарат Скоприл протипоказаний до застосування у вагітних або жінок, які планують вагітність. Якщо під час лікування цим лікарським засобом настала вагітність, його застосування необхідно негайно припинити і, якщо потрібно, замінити іншим лікарським засобом, дозволеним до застосування у вагітних. Препарат протипоказаний до застосування в період годування груддю.
Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні транспортними засобами або роботі з іншими механізмами. Слід брати до уваги можливість виникнення запаморочення та стомлюваності, що може впливати на здатність керувати транспортними засобами або працювати з іншими механізмами.