Глава 23. Чума

Міжнародні назви

Зміст

Чума

Чума — гостре інфекційне антропозоонозне захворювання, спричинене Yersinia pestis, характеризується вираженою інтоксикацією, ураженням лімфатичних вузлів, легенів та інших органів.

Чумою звичайно хворіють гризуни, від яких заражаються люди. У людей захворювання має різні форми: при зараженні через шкіру розвивається бубонна чи септична форма, при зараженні повітряно-краплинним шляхом — легенева. Джерелом зараження первинною легеневою чумою є хвора людина.

Епідемії чуми відзначалися ще з древніх часів і звичайно починалися в Азії чи в Африці, багато разів відзначалися в Європі і зумовлювали велику кількість жертв.

Перша пандемія чуми виникла у VI ст. нашої ери, увійшла в історію під назвою чуми Юстініана.

Клінічна картина чуми вперше була докладно описана майже тисячу років тому Прокопієм з Цезареї.

Етіологія. Збудник чуми вперше був виділений у 1894 р. K. Jersin з гною бубонів хворих на чуму і з органів чумних пацюків.

Yersinia pestis спор не утворює, відносно нестійка у навколишньому середовищі. Під час пастеризації (70 °С) вона зберігається протягом 10 хв, при кип’ятінні — 1 хв. Пряме сонячне опромінювання вбиває мікроб за 2–3 год. Низькі температури збудник чуми переносить добре. Зберігається в організмі заражених і голодних бліх при 0–15 °С до 1 року, а в заморожених трупах — до 7 міс. Дезінфекційні розчини (5% карболова кислота, 3–5% лізол, 1–2% хлорамін) вбивають чумний мікроб за 1–5 хв.

Епідеміологія. Зараження людини у мирний час відбувається під час її перебування у природних вогнищах інфекції, де є носії і переносники чуми. До носіїв цієї інфекції відносяться піщанки, ховрашки, бабаки, тарбагани, піщухи. Хворіють на чуму також ласки, тхори, лиси, зайці, які представляють найбільшу небезпеку для мисливців. Із свійських тварин чума вражає верблюдів. Переносниками інфекції є блохи.

Передачу чумної інфекції від тварини до тварини здійснюють блохи, які при укусі хворої на чуму тварини з кров’ю засмоктують також збудника чуми. В організмі блохи чумний мікроб може зберігатися протягом року і більше. Останній у травному тракті блохи розмножується і утворює своєрідий «корок», що називається «чумний блок». Внаслідок кров тварин під час укусів перестає надходити у шлунок блохи. При цьому вона відригує заражений вміст свого шлунка на поверхню шкіри, у ранку, яка утворилася під час укусу. При розчісуванні місць укусу мікроби потрапляють у шкіру, що призводить до зараження чумою.

В природних умовах здійснюється циркуляція чумного мікроба ланцюгом гризун—блоха—гризун. Людина може заразитися чумою від укусу блохи, під час полювання на диких тварин (лиси, зайці, бабаки, тарбагани), при обробленні туш верблюдів, які були хворі на чуму. Чума від диких гризунів за допомогою блох може передаватися пацюкам, мишам, а від них — людям. Людина від людини може заразитися через предмети побуту, забруднені гноєм і мокротинням хворих. Але основний шлях передачі чуми від людини до людини — повітряно-краплинний. При легеневій чумі збудник захворювання виділяється у навколишнє середовище з крапельками слини. При цьому вони поширюються на 2 м і більше від хворого. Великі крапельки швидко осідають і забруднюють оточуючі хворого предмети, а дрібні крапельки залишаються на деякий час у повітрі. Здорова людина під час вдиху може заражатися легеневою чумою. Поширенню легеневої чуми сприяють скупченість людей у приміщеннях, а також недостатня вентиляція.

Люди, хворі на бубонну форму чуми, не становлять небезпеки для оточуючих. Збудник чуми у них може виділятися разом із гноєм з бубону, що розкрився, або через пухирці на шкірі, але в них міститься дуже мала кількість мікробів. В основному зараження від хворих на бубонну чуму за відсутності бліх у приміщенні можливе лише при недотриманні елементарних гігієнічних правил оточуючими хворого людьми. Всі виділення хворого бубонною чумою необхідно піддавати ретельній дезінфекції.

У випадку чумного сепсису чи смерті хворого і за наявності у житлі бліх виникає небезпека поширення захворювання від хворого через них. У таких випадках захворювання людей виникають через великі проміжки часу. Цей період може тривати 14 днів і довше.

Інколи передача збудника чуми можлива не тільки через бліх, але й через кровососів (вошей, клопів).

Трупи померлих від різних форм чуми можуть бути джерелом інфекції під час виконання обрядів похорону — обмивання покійного і цілування його під час прощання.

Вода і ґрунт не мають значення у поширенні чуми серед людей.

Клініка. У людини відзначають 3 основні клінічні форми чуми: бубонна, септична та легенева.

Інкубаційний період коливається від 3 до 8 днів. В осіб, які були щеплені від чуми або приймали антибіотики, він може подовжуватися до 9–12 днів. У розпал епідемії інкубаційний період може скорочуватися до 1–2 днів.

Захворювання, як правило, починається раптово. У типових випадках вже протягом перших годин чума набуває характеру гострого інфекційного захворювання. Температура тіла підвищується до 39–41 °С, озноб змінюється жаром, хворі скаржаться на сильний головний біль, запаморочення, різку слабість, безсоння, біль у м’язах, нудоту, блювання. В одних випадках у хворих відзначають загальмованість, сонливість, в інших — збудження, марення, галюцинації. Найбільш характерними ознаками є невиразна, плутана мова, хитка хода, порушення координації рухів, внаслідок чого хворі нагадують сп’янілих і потребують ретельного нагляду і спостереження.

Обличчя хворого буває повнокровним, набряклим, одутлим. Потім риси загострюються, з’являються синці під очима, синюшність обличчя, яке набуває страждальницького виразу, нерідко наповнене страхом з нерухомим поглядом. Кон’юнктива гіперемійована, язик обкладений білим нальотом, тремтить, важко висувається, ніздрі розширені, слизова оболонка губ суха. Шкіра гаряча, суха, вкрита липким потом, іноді на ній з’являються дрібні крововиливи. У дуже тяжких випадках можуть бути великі крововиливи під шкіру, яка набуває темно-багряного відтінку. Це стало підставою називати чуму «чорною смертю».

У хворих на чуму відзначають ураження серцево-судинної системи. Пульс прискорюється до 120–180 за 1 хв, стає ниткоподібним. АТ знижується на 40–20 мм рт. ст. Швидко наростає серцево-судинна недостатність. Може розвинутися набряк легенів і мозку. У тяжких випадках спостерігають криваве блювання, часті рідкі випорожнення із слизом та кров’ю.

На тлі загальних проявів у хворого з’являються ознаки місцевих уражень, що визначають клінічну форму хвороби.

Бубонна форма

При бубонній формі чуми вхідними воротами для інфекції є шкіра і рідше слизові оболонки. Як правило, вона виникає в результаті укусу бліх, заражених чумою. Люди можуть заражатися і при безпосередньому контакті з гризунами, які є предметом полювання (зайці, ховрашки тощо), чи при знятті шкір і обробці м’яса хворих на чуму верблюдів. У цих випадках можливе зараження через шкіру, а також потрапляння збудника інфекції на слизові оболонки. На місці вхідних воріт інфекції в більшості випадків ніяких видимих змін не відзначається. Рідко можливий розвиток фурункула, карбункула чи виразки.

Вже з 1–2-го дня хвороби на місці бубону з’являється болючість, яка відзначається не тільки під час пальпації, але й у спокої. Щоб полегшити біль, хворий при пахвинному бубоні підгинає ногу, при пахвовому — відводить руку, при шийному — нахиляє голову. Бубон, як правило, буває один, рідше більше.

Спочатку на місці бубону можна пропальпувати окремі лімфатичні вузли, які внаслідок запалення з’єднуються між собою та підшкірною клітковиною, що їх оточує. Під час пальпації розвиненого бубону відчувається пухлина, м’яка на периферії і щільна в центральній частині, різко болюча.

Шкіра над бубоном спочатку не змінена, в подальшому, в міру збільшення бубону, вона натягується, стає гладкою, блискучою, лисніє і набуває червоного чи темно-червоного кольору. Поверхня шкіри гаряча.

При доброякісному перебігу хвороби, за відсутності лікування, вираженість запалення в ділянці бубону збільшується протягом 6–8 днів. Останній стає розміром з куряче яйце. Потім настає його зворотний розвиток, який може мати 3 форми: розсмоктування, нагноєння, склероз.

У випадку розсмоктування розмір бубону помітно зменшується, поступово зникають явища запалення. Розсмоктування триває 3–4 тиж.

При нагноєнні одночасно зі зменшенням розмірів і щільності бубону шкіра над ним набуває синюшно-бурого кольору, стає тонкою, утворюється некроз. Потім в одному чи декількох місцях утворюються нориці, з яких виділяється гній з домішками крові. Виразка, що утворилася при цьому, повільно гниє з наступним утворенням рубця.

При склерозі бубону спостерігається повільне зменшення його розмірів, але ще протягом декількох місяців зберігається ущільнення.

Розвиток бубону і зміни на шкірі при чумі відбуваються на тлі високої температури тіла (39–41 °С), вираженої інтоксикації.

Септична форма

Вхідними воротами інфекції, як і при бубонній формі, є шкіра і рідше слизові оболонки. Ця форма захворювання виникає у тих випадках, коли збудник чуми, внаслідок його високої агресивності, високої дози чи низької опірності організму людини легко проникає через бар’єри (шкіра, лімфатичні вузли) і, не зумовлюючи в них змін, швидко потрапляє до кров’яного русла.

Захворювання починається з раптового підвищення температури тіла. Відзначаються сильний головний біль, багаторазове блювання, марення, прострація. Швидко збільшується вираженість серцево-судинної і дихальної недостатності. Хворий непритомніє, з’являються судоми, розвивається кома. Захворювання продовжується 2–3 дні і, як правило, закінчується смертю хворого. Для цієї форми характерні кровотечі із шлунка, легенів, носа, криваве блювання, кривавий пронос, мокротиння, гематурія. Крововиливи утворюються на шкірі, слизових оболонках, у внутрішніх органах (нирки, печінка, кишечник, легені). Печінка і селезінка збільшуються. Описано випадки смерті через кілька годин від початку захворювання.

Легенева форма

Виникає при зараженні повітряно-краплинним шляхом. Вхідними воротами інфекції є дихальні шляхи. Первинно в організмі хворого розвивається пневмонія.

Виділяють 3 основні періоди хвороби:

1) початкового пропасного збудження;

2) розпалу;

3) сопорозний із прогресуючою задишкою, ціанозом, набряком легенів.

Хвороба починається гостро, температура тіла швидко підвищується до 39–41 °С, характерні сильний головний біль, багаторазове блювання. З’являються біль у грудях, тахікардія (ЧСС до 160–200 за 1 хв), аритмія, задишка, марення. Усі зазначені явища розвиваються протягом першої доби. Симптоми з боку легенів у цей час не виражені або відсутні.

Кашель частіше з’являється наприкінці першої доби. Спочатку він сухий, незабаром з’являється мокротиння з прожилками крові. У типових випадках мокротиння в подальшому стає пінистим, рідким, яскраво-червоного кольору — кривавим і виділяється у великій кількості. У хворих з’являються задишка, страх смерті. Біль у грудях посилюється, збільшується вираженість задишки, ціанозу, подих стає поверхневим і дуже частим (60 і більше за 1 хв). Смерть настає на 3–4-й день хвороби. Під час агонії у хворих відзначаються дуже поверхневий подих, марення, іноді свідомість може бути збережена. Внаслідок ураження ЦНС хворий не відчуває сильних страждань. При дуже тяжкому перебігу легеневої форми чуми хворі можуть загинути протягом 1–2 діб.

Лікування. Для лікування хворих на бубонну чуму призначають стрептоміцин у дозі 10 мг/кг тричі на добу кожні 8 год або хлорамфенікол — 30–50 мг/кг на добу.

Хворим із септичною та легеневою формами чуми стрептоміцин призначають у дозі 10 мг/кг 4 рази на добу або хлорамфенікол — 80–100 мг/кг на добу протягом перших 4–5 днів, з 5–6-го дня при поліпшенні стану хворого переходять на триразове введення стрептоміцину по 10 мг/кг або хлорамфеніколу по 30–50 мг/кг на добу до нормалізації температури тіла (3–5 днів).

Хворим на менінгіт хлорамфенікол призначають в дозі 100 мг/кг на добу на весь курс лікування.

Курс лікування при всіх формах чуми коливається від 7 до 14 днів (у разі призначення стрептоміцину — 7 днів, хлорамфеніколу — 10 днів), при менінгіті курс лікування триває 14–21 день.

Під час лікування хворого на бубонну чуму у разі стійкої нормалізації температури тіла протягом 2–3 днів інтервали між введеннями стрептоміцину (в тій самій разовій дозі) можна збільшити до 12 год.

Видужання відзначають за відсутністю клінічних симптомів захворювання, при триразовому негативному результаті бактеріологічного дослідження пунктату з бубону, яке проводять через 2–6 днів після закінчення курсу лікування.

Критерієм видужання хворих при септичній чи легеневій формі чуми є відсутність клінічних симптомів захворювання і негативні результати бактеріологічних досліджень мокротиння і крові, які проводять через 2–6 днів після закінчення курсу лікування.

Крім антибіотиків, застосовують засоби для усунення інтоксикації організму, призначають препарати, спрямовані на відновлення функції серцево-судинної, дихальної, нервової та інших систем організму.

Профілактика. Хворого чи підозрілого на чуму необхідно негайно ізолювати і обов’язково госпіталізувати з метою його ізоляції як джерела інфекції, а також створення умов для лікування і належного догляду.

Транспортування хворого має здійснювати спеціально підготовлена група медичних працівників з дотриманням усіх необхідних вимог: персонал, який супроводжує хворого, повинний бути одягнений у протичумні костюми, після госпіталізації хворого машину слід піддати обов’язковій дезінфекції, протичумні костюми і машину обробити дезінфекційними розчинами.

Одночасно з госпіталізацією хворого контактних з ним осіб ізолюють на 7 днів з ретельним спостереженням за ними (обов’язкова термометрія двічі на день).

Порядок транспортування в ізолятор контактних осіб такий самий, як і хворих. Враховуючи важкість індивідуального розміщення контактних осіб, їх варто розміщувати родинами чи близькими групами. Контактних з хворими на легеневу чуму осіб госпіталізують окремо, після чого проводять профілактичне лікування. Для цього застосовують стрептоміцин у добовій дозі 15 мг/кг у 2 введення чи доксациклін — по 100 мг 2 рази на добу або 2 мг/кг дітям старшим 8 років протягом 7 днів. У випадках розбризкування заразного матеріалу крім внутрішньом’язового введення стрептоміцину його закапують у ніс або застосовують у формі аерозолю протягом 3–5 днів. Медичним працівникам екстрену профілактику проводять протягом усього часу роботи у вогнищі захворювання.

Починати екстрену профілактику потрібно якомога раніше, оскільки інкубаційний період при чумі не перевищує 6 днів, а при легеневій чумі — 2 днів. Термін перебування контактних осіб в ізоляторі становить 7 днів.

Однією з обов’язкових форм виявлення хворих у вогнищі чуми є подвірні обходи, які проводить спеціальна бригада.

Дезінфекцію у вогнищі чуми здійснює спеціальна дезінфекційна бригада, працівники якої працюють у протичумних костюмах.

Обробку кожного приміщення починають із вхідних дверей, підлоги, знезараження виділень хворого, потім відбирають його речі для дезінфекції, збирають у відро з кришкою брудний посуд і знезаражують його. Після цього дезінфекційним розчином зрошують стелю, стіни, меблі і повторно підлогу.

У комплекс профілактичних заходів на території вогнища чуми входить вакцинація населення. Для імунізації населення застосовують частіше живі вакцини. Можливе використання також інактивованої чи субодиничної вакцини.

Вакцинацію з використанням живої вакцини проводять одноразово, ревакцинацію — через 1 рік, а при несприятливому епідемічному оточенні — через 6 міс. Дітей до 2 років вакцинують тільки за допомогою нашкірного методу (1/3 дози в 1 краплі), від 2 до 6 років — внутрішньошкірно (1/3 дози для дорослих в 0,1 мл), від 7 до 9 років — внутрішньошкірно (1/3 дози для дорослих) чи нашкірно (2/3 дози для дорослих в 0,1 мл — 2 краплі), від 10 до 13 років — внутрішньошкірно (1/2 дози для дорослих в 0,1 мл або 0,15 мл — 3 краплі).

Після вакцинації в організмі людини створюється імунітет, тривалість якого складає 6 міс.

Дата добавления: 11.06.2019 г. Версия для печати

Developed by Maxim Levchenko